Початок: Історія спецслужб – це історія їхніх провалів

Уявімо собі сільського господаря. У нього є сусіди, які можуть бути хорошими чи поганими. Хороші сусіди допомагають, а погані – конкурують з цим господарем за землю, воду, дороги та інші ресурси. Які сусіди є друзями, а які є конкурентами? Це стає добре зрозуміло після достатньо тривалого часу сусідського співжиття, коли дрібні конфлікти забуваються, натомість виявляються довгострокові, стратегічні інтереси.

Народи – це також укорінені в землю великі господарства, які також мають сусідів. Хороші сусіди – це геополітичні союзники, а погані – противники. Хто є хто – визначається століттями взаємодії, взаємних конфліктів і союзів.    

Зазвичай геополітичними противниками є сусіди, натомість геополітичними союзниками – сусіди сусідів. Виходячи з досвіду останніх століть, природними конкурентами України є сусідні  Московія, Польща, Туреччина, Румунія, Угорщина. 

Проте деякі сусіди є виразними природними союзниками – Білорусь, Литва, Кубань, Чехія. Найвиразнішими геополітичними союзниками – сусідами сусідів – є Німеччина і Швеція, незалежно від того, в якому стані вони нині перебувають і який у них пануючий режим. Потенційними союзниками Україні є Японія, Італія,  Хорватія.

Протягом 1920-1930 років українські націоналісти користувалися серйозною підтримкою з боку Литви і Чехословаччини, проте найпотужнішим союзником України у 20 столітті була Німеччина. Тож усі розуміли, що національне визволення України з-під польського і московського гніту безпосередньо визначається успіхом українсько-німецького союзу.

Для нього були чудові можливості. «Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини роздертої в 1919—1920 рр. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі» [1].

Тож уже з початку 1920-х років українські націоналісти в рамках Української Військової Організації (УВО) починають взаємодіяти з Німеччиною. Цьому сприяли особисті дружні стосунки між українськими і німецькими військовими з часів Української держави Павла Скоропадського (1918 р.) [2]. Так, наприкінці 1922 р. у Мюнхені за участі фахівців Рейхсверу проведено перший вишкіл: тримісячні курси для 20 українців, які вивчали радіотехнічну справу та диверсійну роботу [3].

Для ведення розвідки у Польщі на користь Німеччини Українська Військова Організація (УВО) отримувала місячно 9 тис. марок та матеріальну допомогу: зброю, набої, вибухівку тощо [5].

«Протягом 20-х років Євген Коновалець користувався коштами зі спеціального німецького фонду, створеного для підтримки недержавних народів Європи урядом Веймарської республіки» [6].

«Наприкінці 1932 р Є. Коновалець, Р. Ярий та представник німецької контррозвідки капітан Патціґ зустрілися на спеціальній нараді, де було укладено усну угоду про співпрацю» [4].

«Коновалець двічі бачився з Гітлером, який запропонував, щоб кілька прихильників Коновальця пройшли курс навчання у нацистській партійній школі в Лейпцигу» [7]. Далі – ще цікавіше...

Посилання і примітки:

1. Україна в стратегічних планах Німеччини // Українська державність у XX столітті (Історико-політологічний аналіз). – Київ: Політична думка, 1996. – http://litopys.org.ua/ukrxx/r13.htm

2. «Українська держава» – це офіційна назва Другого Гетьманату Павла Скоропадського, що охоплював територію Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві від 29 квітня до 14 грудня 1918 року.

3. Кучерук О. Рико Ярий — загадка ОУН. — Львів: Піраміда, 2005. — С. 40.

4. Ігор Гаврилів, Тарас Марискевич. ОУН і Німеччина: від співпраці до конфронтації. – Журнал "Мандрівець". – № 3, 2012 р. – С. 43-48.

5. Вєдєнєєв Д. В. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА. 1920–1945. — К.: Генеза, 2006. — С. 103.

6. Кость Бондаренко. Історія, якої не знаємо. Чи не хочемо знати? – Газета «Дзеркало тижня», 28 березня 2002. http://oun-upa.org.ua/articles/bondarenko.html

7. Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997. – С. 18.

Продовження: Українська Держава – союзник Третього Райху