Історія Галілеї: від палеоліту до часу народження Ісуса Хреста. Огляд досліджень і джерел

«Релігія повинна базуватися не на дотриманні зовнішнього культу, а на тому, щоб служити їй кожним своїм подихом»

Поль Даусен – німецький індолог та професор філософії

«Кожен із нас дитя, яке із Богом тримає зв'язок»

Мамаріка – сучасна українська співачка

«Без прагнення до безмежності нема величі»

Йоган Вольфганг фон Гете – німецький поет, драматург, романіст, учений-енциклопедист, державний діяч, театральний режисер та критик

«Нам відомо, що корінне населення Палестини складали арійці, або ханаанці, як їх називали євреї за кілька століть до народження гіпотетичного Авраама...»

Джекоб Коннер – американський історик, лінгвіст, економіст, політолог, дипломат

«Аммонітяни, моавитяни, ізраїльтяни та фінікійці, безсумнівно, досягли власної культурної ідентичності, і все ж етнічно всі вони були ханаанцями... тими самими людьми, які оселилися в землеробських селах регіону у 8-му тисячолітті до н.е.»

Джонатан Табб – британський археолог і куратор левантійських старожитностей у Британському музеї

«Біблійна історія стає все більш проблематичною, оскільки археологічні та текстові докази підтримують ідею, що ранні ізраїльтяни насправді були ханаанцями»

Енн Кілебрю – американська професор та археолог

«Своєї етнічно забарвленої, матеріальної культури в XIII ст. стародавні ізраїльтяни [маються на увазі давні іудеї, які буцім-то захопили Ханаан – А.Г.], судячи з сучасних даних, не принесли. Археологи Ізраїлю шукали сліди цієї культури, витративши чимало часу і грошей, і було визнано, що помітних слідів специфічної матеріальної культури стародавніх ізраїльтян у XIII ст. до Р. Х. на територіях зайнятих ними хананейських міст і сіл не виявлено, це свідчить про те, що хананеї залишилися в якійсь кількості на території багатьох поселень... Археологічних слідів сорокарічного поневіряння [пустелею] поки що не виявлено...»

Дега Деопик – радянський історик-сходознавець, доктор історичних наук, професор

Слово галли, від якого пішла назва Галілея, означає «славні», «шляхетні», «люди честі». Джерелом їх шляхетності було «...усвідомлення своєї божественної природи – наявність у душі внутрішнього бога на ім’я Ар, якого завжди уявляли як внутрішнє сонце. Тому слово «арії» також перекладають як «світлоносні» та «сонячні». Проте його первинне значення — «божественні». Синонімом слова «галли» є «арії»: «Це ті, що усвідомлюють себе дітьми божими, сотвореними Богом Творцем за його образом і подобою, тобто за його формою і змістом. Це фундамент їхнього світогляду і їхньої шляхетної поведінки» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2014).

Галілея – територія, яка знаходиться на східному узбережжі Середземного моря. Вона була невід’ємною складовою регіону, який слугував з давніх давен як суходільний міст між цивілізаціями півночі та півдня. Варто одразу відзначити, що свою назву вона отримала близько 13-12 ст. до н.е., коли на ці землі прибула чергова хвиля переселенців із Північного Надчорномор’я, які називали себе галлами — що на внутрішній мові означало «славні». Є всі підстави вважати, що це була частина племен «Народів моря», відомих з історії також як «филистимляни».

«Територія Галілеї невелика за розмірами. Її протяжність від Середземного моря до Генісаретського озера [Галілейського моря – А.Г.] — 45 кілометрів, а до Йордану — 50-53 кілометри. Від гір Верхньої Галілеї на півночі до Самарійської височини на півдні – 60 кілометрів. Розміри Галілеї такі, що від одного краю до іншого цілком можна було дійти пішки за день…» (А. Корольов). «Якщо припустити, що це були кордони Галілеї, то її площа мала б становити приблизно 750 квадратних миль» (Г.Хьонер). А загальна площа Палестини, частиною якої була Галілея, становить близько 26 000 кв. км. (В.Авдієв). Такі дані наводять дослідники даного регіону. Як бачимо, Галілея — відносно компактний регіон, який, тим не менш, був процвітаючим та густо заселеним.

«Історія арійців у цій частині світу налічує кілька століть ще перед 4000 р. до Р.Х. Отже, єврейські племена прийшли як завойовники або робили набіги, так само як пізніше неодноразово приходили мідійці або араби. Вони досягли успіху в утвердженні себе на батьківщині ханаанців як найнепрошеніші гості. Фактично вони претендували на всю цю благодатну територію як на власну по праву першого захоплення, говорячи, що вона була передана їхньому легендарному предку на ім'я Авраам за кілька століть до того, як вони туди прибули і оголосили про свої претензії на неї — аргумент, який не отримав жодної підтримки у ханаанців через його повну неспроможність. Не зміцнило аргумент загарбників і те, що вони стали наполягати на тому, що так наказало їхнє племінне божество Яхве, яке вважало їх своїм «обраним народом...»

«Галілея стала повністю неєврейською у 164 р. до Р.Х., коли Симон Маккавей виселив євреїв, які проникли до Галілеї, назад до Юдеї. Після цього вона залишалася населеною виключно галілеянами протягом усього періоду до і після Христа через добре відому ворожнечу між юдеями півдня і галілеянами півночі. Через п'ятдесят років після Христа правитель Галілеї Йосип, єврейський історик, описує галілеян як людей, які настільки відрізнялися від євреїв за темпераментом та ідеалами, що не могли належати до їхньої раси. Між ними, як записано у Талмуді, існувала заборона на змішані шлюби [а також добре ілюструє цю різницю таке прислів'я з того ж джерела: Галілеян любить честь, а іудей — гроші]. Коротше кажучи, Христос, як Син Людський, був галілеянином, а галілеяни не були євреями. Такий вердикт історії... Ми розуміємо можливість того, що і скіфи, і галли внесли свою расову долю до Галілеї...  Але найбільший вплив зробили греки, які не тільки заселили Декаполіс, але й поширилися західною Галілеєю, оточили Назарет своїми містами і повністю зробили грецьким все морське узбережжя з Фінікійськими і Филистимлянськими землями, що знаходилися там. Це повністю була «Галілея неєвреїв», за словами пророка Ісаї (Іс 9:1) [Варто зробити уточнення, швидше за все має бути Іс. 8.23], який писав як єврей, який жив у Єрусалимі» (Дж. Коннер).

1. Вступні зауваги

В цій праці буде розглянуто історію Галілеї від найдавніших часів до часу народження Ісуса Хреста. Однак варто наголосити, що епоха Арістотеля та Олександра Македонського, а також період євангельської Галілеї розглянуто дуже коротко, вони заслуговують на окрему увагу. Одразу варто зазначити: у даній праці наприкінці поданих цитат буде вказуватися ім'я та прізвище автора. Повну назву його твору (чи творів) читач, якщо матиме бажання, знайде у розділі «Список прочитаної літератури». Якщо наприкінці абзацу нема даних автора, а далі продовжується цитата, значить, це продовження вислову автора, який буде зазначений вкінці даного фрагменту.

Також варто сказати, що у фокусі нашої уваги буде Галілея. Однак ми ніяк не зможемо обійти стороною сусідні землі, населення яких в різній мірі впливало на розвиток регіону, який нас цікавить. Паралелі з тими ж південними землями дозволять глибше пізнати геополітичне становище на конкретний момент часу на півночі.

В опрацьованій літературі зустрічалося твердження, що ханаанці — це західносемітське населення. Однак намагаючись нав’язати необізнаним читачам дане твердження, пропагандисти не враховують явних суперечностей, які обов’язково виникатимуть під час уважного аналізу. Наприклад, у Авдієва В.І. ми знаходимо, що обрядами давньоханаанської релігії були: «...куріння на висотах» (культ гір), поклоніння сирійським богам Ваалу, Астарті, сонцю, місяцю, сузір'ям і «всьому небесному воїнству»... Саме за це осуджуються в буцім-то знайденій в єрусалимському храмі «Книзі Закону» в 622 р. пережитки, які збереглися в іудеїв. Виходить курити на висотах і поклонятися Ваалу — це традиційні практики ханаанців.

2. Біблійна критика або що потрібно знати перед знайомством з історією Галілеї

Як уже зазначалося, навколо історії Галілеї й загалом Палестини нагромаджено неймовірну кількість вигадок. Сучасні дослідження на сході Середземного моря все більшою мірою викликають здивування науковців, стимулюючи шляхетних вчених шукати обгрунтовані пояснення на незручні питання. Адже біблійна концепція історії, схоже, віджила себе і потребує повного оновлення. На підтвердження сказаних слів, варто взяти до уваги думки дослідників, які прагнуть донести правду до всіх, хто її шукає.

«Знаменитий філософ Б. Спіноза ще XVII ст. перший підійшов впритул до основних проблем біблійної критики. Спіноза довів, що «П'ятикнижжя» разом із книгою Ісуса Навина було складено лише у V ст. до н.е., що книги «Параліпоменон» написані у II ст. до н.е. і що «Книга псалмів» була складена не Давидом, а значно пізніше.

Критичний, але все ж таки лише формальний аналіз біблійного тексту дав можливість Ж. Астрюку в середині XVIII ст. встановити два основних джерела «Книги буття»: елахіста та яхвіста. Продовжуючи ці праці в галузі біблійної критики, де Ветте в 1805 р. встановив тотожність «Книги Второзаконня» з тією «Книгою закону», про яку в самій Біблії говориться, що вона була знайдена в 622 р.

Нарешті, цілу епоху в бібліїстиці зробила велика праця Велльгаузена «Вступ до Ізраїлю» (1879 р.). У цій книзі Велльгаузен, підійшовши до біблійного тексту і до його критики з історичної точки зору, припустив і обґрунтував своє припущення, що джерело, яке називалося раніше «Старший елохіст» і нині зване «Жрецький кодекс», є пізнішою частиною «Шестикнижжя», написане після вавилонського полону. При встановленні цього факту Велльгаузен виходив з того, що складне законодавство «Жрецького кодексу» не відповідає примітивному суспільному устрою давньоєврейських племен і тому мало бути складено в пізніші часи. Критичне дослідження біблійного тексту тривало у широкому масштабі у другій половині ХІХ ст. і продовжується до нашого часу...

Біблійна критика зараз абсолютно твердо встановила, що Біблія є дуже пізнім і сильно спотвореним історичним джерелом, текст якого неодноразово зазнавав численних змін з боку різних редакторів (В.І.Авдієв)

Варто згадати також концепцію Дж. Ван Сетерса, Т.Л. Томпсона та їх послідовників («гіперкритики»). Вони відкидали історизм патріархальної традиції взагалі і бачили в ній пізню історико-фантастичну кампіляцію. Ці вчені відкидали і сам факт переселення з Месопотамії. Частина з них пов’язували генезис давньоєврейської спільності з проникненням різних за походженням соціальних і родових груп в Палестину з її окраїн.

На думку біблеїста Марка Сміта, який базує власні висновки на  археологічних знахідках, «ізраїльська культура значною мірою збігалася з ханаанейською і походила від неї...».

«Біблійні розповіді легендарно перебільшені і не мають під собою ніякої основи в історичних подіях, як це особливо видно з розповіді про руйнування стін Єрихону або битви при Гівоні, де місяць і сонце, як кажуть, стояли нерухомо, поки ізраїльтяни не здобули перемогу. Таким чином, біблійні історії розповідають як про войовниче завоювання, так і про мирну колонізацію. Однак сучасні дослідження ставлять під сумнів, що Ізраїль взагалі мігрував на цю землю ззовні, оскільки нема жодних археологічних доказів цього. Сьогодні все частіше припускають, що Ізраїль виник на самій землі (автохтонний), а релігійний контраст з Ханааном був спроектований у доісторичні часи лише пізніше. Крім того, біблійна розповідь, яка була написана через століття після передбачуваних подій, містить низку тверджень, які видаються суперечливими з огляду на сучасний стан досліджень» (Крістіан Фревель).

«Археологічні знахідки явно суперечать біблійній картині» (З. Герцог)

Окрім згаданих вище дослідників, на особливу увагу заслуговують шляхетні сучасні науковці: Зеєв Герцог, Ізраель Фінкельштейн та Ніл Ашер Сілберман. Вони є археологами, професорами, які активно досліджують Ізраїльську історію. Те, що вони в прямому сенсі слова накопали, як не дивно, давно відомо археологам, які займаються дослідженнями в даному регіоні. Цікаво, що самі науковці, зокрема, Зеєв Герцог, задаються питанням і шукають на нього відповідь: «...чому факти, які виникають, не проникають у свідомість широкої громадськості».

Хто бажає детально ознайомитися із результатами досліджень вказаних вище совісних вчених, пропонуємо прочитати статті «В історії євреїв та Ізраїлю не було біблійного періоду» та «Розкопана Біблія». Ми ж на основі їхніх праць виділимо лише ключові аспекти:

1. Давніх євреїв не було в Єгипті, як і Виходу

«У багатьох відомих нам єгипетських документах не згадується перебування ізраїльтян у Єгипті чи подія виходу... Незважаючи на напружені дослідження, не було виявлено жодного місця, яке б відповідало біблійній картині... Ці важливі події в історії Ізраїлю не підтверджені документами, що не належать до Біблії, або археологічними знахідками» (З. Герцог).

«Жодних згадок імені Ізраїль не виявлено на жодних написах або документах, пов'язаних із періодом гіксосів. Воно не згадується ні в пізніших єгипетських написах, ні у великому єгипетському клинописному архіві 14-го століття до н.е. в Тель-ель-Амарні, який містить близько чотирьох сотень аркушів, де докладно описуються соціальні, політичні та демографічні умови в Ханаані цього часу... Жодних доказів передбачуваного часу Виходу в 13 столітті до н.е. просто не існує... у нас нема жодної нитки, жодного слова про стародавніх ізраїльтян у Єгипті – ні в монументальних написах на стінах храмів, ні в написах у гробницях, ні в манускриптах. Ізраїль повністю відсутній і як потенційний ворог Єгипту, і як друг, і як підлеглий народ...» (І.Фінкельштейн, Н. Сільберман).

2. Завоювання Ханаану 12-ма племенами не відбувалося

«Неодноразові розкопки, проведені різними експедиціями в Єрихоні та Беї — двох містах, завоювання яких найбільш докладно описано в книзі Ісуса Навина — були дуже розчаровані. Незважаючи на зусилля археологів, з’ясувалося, що наприкінці XIII ст., тобто на заході епохи пізньої бронзи, у період, узгоджений як час заселення, у двох курганах взагалі не було міст і звісно, не було стін, які можна було б зруйнувати... не існує жодної фактичної основи для біблійної історії про завоювання землі Ізраїлю племенами Ізраїлю під час військової кампанії під проводом Ісуса Навина» (З. Герцог).

«Але якщо Виходу ізраїльтян, як ми бачили, не було в тому вигляді, в якому він описаний у Біблії, як щодо самого завоювання? Проблем ще більше. Як армія в лахмітті, що мандрує з жінками, дітьми та людьми похилого віку, яка виникла після проведених у пустелі десятиліть, могла бути здатною здійснити ефективне вторгнення? Як міг такий неорганізований набрід здолати великі фортеці Ханаану, що мають свої професійні армії і добре підготовлені колісничні війська... листи з Амарни показують, що Ханаан був єгипетською провінцією, ретельно контрольованою єгипетською адміністрацією... Дуже малоймовірно, що єгипетські гарнізони по всій країні залишилися б осторонь, коли група біженців з Єгипту сіяла хаос по всій провінції Ханаану. І неможливо собі уявити, щоб знищення загарбниками стількох вірних васальних міст не залишило б абсолютно ніяких слідів у великих записах єгипетської імперії...» (І.Фінкельштейн, Н. Сільберман).

3. Від грандіозної імперії Давида і Соломона нема слідів

«З часів Сполученого Королівства (також згідно з узгодженою хронологією) не було знайдено жодних залишків будівництва, і було виявлено лише кілька керамічних виробів... У світлі збереження залишків ранніх і пізніших періодів стає зрозуміло, що Єрусалим за часів Давида і Соломона був невеликим містом, у ньому, можливо, була невелика цитадель царя, але в будь-якому випадку він не був столицею імперії, описаної в книгах Біблії» (З. Герцог).

«...незважаючи на всі згадані багатства і могутність, ні Давид, ні Соломон не згадуються в жодному відомому єгипетському чи месопотамському тексті. Крім того, археологічних свідчень відомих будівельних проектів Соломона в Єрусалимі нема» (І.Фінкельштейн, Н. Сільберман).

4. Пізнє прийняття монотеїзму

«Теорії про пізнє прийняття монотеїзму в Ізраїльському та Юдейському королівствах були посилені відкриттям давньоєврейських написів, у яких згадується пара богів: Яхве та його слуга. У двох місцях, Кунтілат-Аджрод на півдні гір Негев і Бахар-ель-Кум на Юдейських рівнинах, були виявлені написи на івриті зі згадками «Яхве і Ашрата», «Яхве спасіння і Ашрат», «Єгова Таман і Ашрат»... Письменники визнавали пару богів: Ягве та його дружину Ашеру, і благословляли в ім’я пари богів... Написи датуються VIII століттям до нашої ери і підтверджують припущення про те, що монотеїзм, як державна релігія, є не що інше, як нововведення останніх днів Юдейського царства, після знищення Ізраїльського царства» (З. Герцог).

5. Руйнування Єрихону — вигадка

«У випадку Єрихона не було жодних слідів заселення будь-якого роду в 13 столітті до н.е., а більш раннє поселення пізньої бронзи, датоване 14 століттям до н.е., було маленьким і бідним, незначним і неукріпленим. Не існувало також жодних ознак руйнування. Таким чином, знаменита сцена ходи збройних сил ізраїльтян разом із Ковчегом Заповіту навколо захищеного муром міста, унаслідок чого могутні стіни Єрихона руйнуються під час дмухання на них бойовими трубами, була, простіше кажучи, романтичним міражем... Але археологічні дані показують, що руйнування цих міст відбулося за проміжок часу понад століття. Серед можливих причин згадують вторгнення, соціальний розпад або громадянську війну. Це не було зроблено окремою військовою силою... те, що насправді було хаотичною серією потрясінь, викликаних різними факторами і здійсненими різними групами, стало — багато століть потому — блискуче створеною сагою про територіальне завоювання під благословінням і прямим керівництвом Бога...» (І.Фінкельштейн, Н. Сільберман).

6. Хто такі ізраїльтяни?

«Якщо нема доказів виходу з Єгипту, подорожі пустелею, і якщо історія військової окупації міст у пустелі спростована археологією, ким були ті ізраїльтяни?.. Археологія підтвердила важливий факт: на початку залізного віку, на етапі, який ототожнюється з «періодом поселення», сотні невеликих поселень були засновані в центральній гірській місцевості Землі Ізраїлю, де фермери працювали на землі та вирощували овець. Якщо вони прийшли не з Єгипту, то звідки взялися ці поселенці? Мені здається, що сьогодні вже нема прихильників біблійної моделі «військової окупації» (останній був Ігаль Єдін)» (З. Герцог).

«Фінкельштейн і Зільберман стверджують, що замість того, щоб ізраїльтяни завоювали Ханаан після Виходу (як припускає книга Ісуса Навина), більшість із них насправді завжди були там; ізраїльтяни були просто ханаанцями, які розвинулися в окрему культуру...

Процес, який ми описуємо тут, по суті, є протилежним тому, що ми маємо в Біблії: поява стародавніх ізраїльтян була результатом розпаду ханаанської культури, а не його причиною. І більшість ізраїльтян прийшла не ззовні Ханаану — вони вийшли з нього. Не відбувалося масового виходу з Єгипту. Не існувало насильницького завоювання Ханаану. Більшість людей, які стали ранніми ізраїльтянами, були місцевими жителями — ті самі люди, яких ми бачимо в нагір'ї протягом бронзового та залізного віків. Ранні ізраїльтяни самі були — іронія з іроній — за походженням ханаанцями!

Розкопки сіл стародавніх ізраїльтян, а також їхньої кераміки, будинків і зерносховищ може допомогти нам відновити їхнє повсякденне життя і культурні зв'язки. І археологія дивовижно показує, що люди, які жили в цих селах, були корінними жителями Ханаану, які тільки поступово розвинули етнічну ідентичність, яку можна було б назвати ізраїльською...

Нема ніяких ознак насильницького вторгнення і навіть мирного проникнення чітко визначених етнічних груп. Натомість виявилося, що це було зміною способу життя. У раніше малонаселеному нагір'ї від Іудейської пустелі на півдні до гір Самарії на півночі, далеко від ханаанських міст, які перебували в процесі розпаду та дезінтеграції, раптово зросло близько 250 гірських громад. Це були перші ізраїльтяни ... Стародавні ізраїльтяни з'явилися в горах близько 1200 року до н.е. як пастухи та фермери. Їхня культура була простою. Це все, що ми знаємо» (І.Фінкельштейн, Н. Сільберман).

3. Народи рільничого та кочового культурного кіл

«...географічно-економічні чинники формують характер, вдачу, ментальність народів. Своєю чергою, вдача народу впливає на творення ідеалів, ідей, вірувань, коротко — на світогляд і культуру. З цих причин антропологи ділять народи на: народи рільничого культурного кола і народи кочово-мисливського кола. Культури цих кіл дуже відрізняються одна від одної. Щоб ясніше уявити собі цю різницю, наведемо простий приклад. Те саме явище в природі породжує у народу осілого, рільничого цілком інші думки, як у народу кочово-мисливського. Напр., наближення зими рільник радо вітає, бо зима є для нього заслужений відпочинок від тяжкої, майже цілорічної праці. Комори повні харчів на зиму, опал на зиму приготований, хата тепла. Тому зима породжує в душі рільника почуття певности в собі, незалежності, самопошани і власної гідності. Роботи взимі мало, і є час подумати над земним і понадземним життям; подумати про Творця земних благ — про Бога та Його закони. Зима наповнює душу рільника спокійною радістю, вдячністю Творцеві (Свята Вечеря, кутя, колядки, обряди). Рільник є ГЛИБОКО релігійний.

Кочовик-мисливець кляне зиму. Ріки позамерзали — нема риби. Звірина поховалася чи вимандрувала. Мороз, глибокий сніг робить полювання тяжким, і часто мисливець вертається з порожніми руками до свого холодного шатра. Холодний, голодний, озлоблений  на зиму, на звірину, на природу, на свою долю, на своїх ближніх  і на самого себе, кляне все і всіх. Кляне і Того, Хто післав ту кляту  зиму, — самого Бога. Він радо визнав би і поклонився чортові, якби той післав йому їжу. В його душі народжується і скріплюється злоба, ненависть. Живучи з полювання, с.т. з убивства, мисливець призвичаюється проливати кров, вбивати; стає жорстокий; навчається не цінити кров і життя людей. Дим з комина теплої хати рільника породжує в нім злобну заздрість і думку вкрасти чи силою забрати у рільника їжу. Виховується загарбник, імперіяліст. Всі думки його зосереджуються довкола їжі, тепла, матеріяльного добробуту — виховується матеріялістичний світогляд, а релігія його обертається на забобонну, зовнішню обрядовість. Мисливець є ГЛИБОКИМ атеїстом.

Проф. В. Щербаківський [у праці «Формація української нації»] пише: «Кожний з цих культурних кругів був витворений зовсім окремою расою, окремою і фізично, і психічно. Але, витворившись, впливає вже далі на психіку приналежних до даного кругу людей. Отже, кожний культурний круг консервує ментальність приналежних до нього людей, розуміється, в певних межах. Ментальність людей чужого культурного  кола завжди здається їм дивною, незрозумілою і навіть ворожою, бо в дійсності так і є. Культурні круги є константами (сталими сучинниками) в безперервно мінливій людській історії, яка стає значно зрозумілішою, коли не спускаємо з ока тих констант» (П. Штепа «Українець і москвин»).

4. Ханаан та Палестина – давні назви земель східного узбережжя Середземномор’я

«Протягом усієї історії регіону тут зберігалася відмінність у рівні розвитку північної частини Палестини, тісно пов'язаної з більш північними культурними центрами, і південною та східною її областями, що виходять на посушливі та напівзасушливі землі внутрішнього Близького Сходу... велику частину родючих областей покрили поля землеробів... Навіть після освоєння землеробства саме в пустелю більш розвинені в технічному відношенні сильні групи людей виштовхували слабких...

Палестину називали по-різному: аккадці - Амурру (у перекладі з аккадської мови це означає «захід»), або землею аморитів» (Е.Анаті). Дуже ймовірно, що ця назва є синонімом назви «амореї».

Приблизно в період ІІІ-ІІ тисячоліть до н.е. землі вздовж східного узбережжя Середземного моря мали назву Ханаан. Якщо взяти до уваги індоєвропейську інтерпретацію назви, отримуємо два слова: «Гана-ан» – «сила небес». Назву Палестина дали в 13-12 ст. до н.е. цій території филистимляни — один із «народів моря», який прибув сюди під час чергової хвилі переселення арійських народів на південь. «В Біблії ханаанці зображуються як корінні мешканці Палестини. Згідно з Біблією, ханаанці населяли в основному північну Палестину, де були розташовані найдавніші та найважливіші торгові міста. Однак можна думати, що ханаанці населяли значно більшу територію, бо країна Ханаан, і за єгипетськими написами й за клинописними документами амарського архіву (по-вавилонськи — країна Кінаххі), охоплювала всю Палестину, включаючи прилеглі області Фінікії та Сирії» (Авдієв В.І.).

Ханаанці жили у землі, що текла «молоком та медом». Тобто в райському куточку, який, однак, був не просто їм посланий, а створений безпосередньо жителями власною працею. Для давніх євреїв вони були ідолопоклонниками, яких вони повинні були знищити, щоб захопити їхні землі. Але це були лише мрії.

На північ від Ханаану і Палестини, як мінімум у 4 тис. до н.е., жили шумери. Варто розуміти, що вони були індоєвропейцями, які прийшли з півночі. «Задовго до того, як семіти прийшли з Аравії... східний ріг півмісяця населяла високоцивілізована раса, відома як шумери; важливо пам'ятати, що вони не були семітами. Найдавніші пам'ятники на Землі Шумер відносяться до кількох століть до 4000 р. до Р.Х., а їх традиції [пам’ять народу – А.Г.] відносять до часу, більш раннього, ніж легендарний потоп. Вони мали писемність, найдавнішу з відомих в Азії, і саме вона склала основу ассирійського клинопису кількома століттями пізніше. Відомо напевно, що цим арійським шумерам, які не були семітами, має бути поставлено в заслугу винахід алфавіту, а також що вони, а не стародавні євреї чи інші семіти, були релігійними вчителями людства...

Їхнє мистецтво демонструє певний зв'язок із мистецтвом Криту і з невирішеними загадками Егейської цивілізації... від Землі Шумер вони поширилися на схід до Індуської долини, потім повернувши на південь, вони несли мову санскриту та індоєвропейської культури до Індії. Згодом ці арійці приходили багаторазовими хвилями. Це були люди з білою шкірою, як мідійці перси, хети, фінікійці, фригійці, крітяни, троянці, готи, хети, кірійці, скіфи, і серед них ті, що осіли в Палестині і відомі як ханаанці. Серед них треба згадати тих, які вказані в хроніках як аморити, амеликани та багато інших. Це були представники арійської раси, які зустрічали семітів по всій передній лінії «родючого півмісяця» (Коннер Дж.).

Цікаво зазначити, що:

Фінікійські мореплавці називали свою батьківщину Ханаан... Коли стародавні греки пізніше торгували з ханаанцями, це значення слова, здається, переважало, оскільки вони називали ханаанців фінікійцями...

Про це, зокрема, згадує Святий Августин. До слова варто зазначити, що переселенці із Ханаану заснували Карфаген.

«Назва «Ханаан» не повністю вийшла з ужитку в залізному віці. На всій території, яку ми разом з грекомовними вважаємо за краще називати «Фінікією», жителі в першому тисячолітті до н.е. називали себе «ханаанцями». Однак після закінчення бронзового віку згадки про «Ханаан» як сучасне явище майже зникли...» (Р. Дрюс).

«У текстах еблаїтських табличок згадуються міста Єрусалим-Яруса, Газа, Мегіддо, Асор та ін., що ще раз підтверджує їхнє існування за тисячоліття до того, як дикі предки семітів вийшли з аравійських пустель. І взагалі, історія не знає прецеденту, коли дикі кочівники, що знаходяться на нижчій стадії розвитку, засновували міста...»

Що стосується мови, якою говорили в даному регіоні у 4-2 тис. до н.е., дізнаємося: «Фактично, і це відомо лінгвістам-професіоналам, давні фінікійські написи не розшифровані досі. Чому? Тому що вони не перекладаються з семітських мов. Предки фінікійців говорили першомовою і на її діалектах. Іншої розвиненої мови в 4–2 тис. до н.е. у Східному Середземномор'ї не існувало...

Жодних конкретних даних про те, що у 2 тис. до н.е. на Близькому Сході «панували» семітські мови, ми не маємо... Тому що ні семіти, ні їхні мови там у ті часи не панували... Були присутні серед кочових розрізнених племен-родів, які бродили таборами між містами та селищами індоєвропейців...» (Ю.Петухов).

Варто звернути увагу на богів, яким поклонялися в Двуріччі (Месопотамії). У цього ж автора читаємо: «Енциклопедія «Міфи народів світу» стверджує: «Жодного раннього суто семітського культу на території Дворіччя досі не виявлено». Усі відомі нам аккадські боги — шумерського походження...»

«Ізраїль, який займав північні дві третини території, завжди усвідомлював, що він більш навчений досвідом, що в ньому переважає міський спосіб життя, що він більший за площею і багатший порівняно з необтесаною Юдою. І для нього було принизливо перебувати під владою юдейської династії...» (А.Азімов).

Необхідно обов’язково відзначити і той факт, що еолійські (протогеленські) архітектурні традиції були важливою частиною будівельного мистецтва Палестини: «Також в Мегіддо відкриті залишки і  інших масивних споруд, в тому числі резиденція правителя, відокремлена від інших будівель квадратною стіною зі стороною коло 60м. У. Олбрайт відмічав, що в характері кладки цих будівель є явні ознаки запозичень з фінікійської будівничої практики (зокрема, чергування  подовжнього та поперечного положення довгих та вузьких кам’яних блоків). Він також звернув увагу на знахідки в Мегіддо найдавніших в Ізраїлі кам’яних капітелів протоеолійського стилю. Вони прикрашали пілястри воріт, що вели на палацовий двір, і з того часу стали характерною ознакою ізраїльської архитектури протягом усього раннього залізного віку. Такі капителі знайдено в Асорі, Ієрусалимі, Самарії та інших містах» [Еолійці (грец. Αίολείς) — одна з основних груп давньогрецьких племен (нарівні з іонійцями, дорійцями та ахейцями), яка відокремилася від так званої північно-ахейської (чи інакше північно-східної) групи гелленського материкового населення] (Навч.-метод. посібник з релігієзнавства).

«Що стосується писемності, у ханаанців вона уже активно використовувалася, при цьому, схоже, що вона існувала раніше середини 3-го тисячоліття до н.е.: «...перша, і єдина, у світі стародавня алфавітна писемність (її зафіксовано в місті Бібл як «протобіблське» письмо), що з’явилася на ханаанській території в широкому сенсі слова, справляє враження такої, що вже пройшла тривалий шлях розвитку, тобто вона існувала і раніше, мабуть, раніше середини 3-го тис. до Р.Х....» (Д.Деопик).

Мова

«Палестинський алфавіт, що складався з двадцяти двох літер, ліг в основу всіх сучасних алфавітів. Згодом від нього походять єврейська, фінікійська, грецька, етруська, римська та інші фонетичні системи письма...» (Е.Анаті).

На особливу увагу заслуговує мовна містифікація, яка плутає карти всім, хто бажає знати правду про даний регіон. Якщо коротко, можемо сказати наступне: «Від «народів моря» — пелазгів-филистимлян — ханаанці та фінікійці запозичили не лише мистецтво кораблебудування і мореплавства, а й алфавіт... Грецький історик 1 століття до н.е. Діодор Сицілійський про це писав так: «Хоча ці букви називають фінікійськими, тому що їх привезли до еллінів з країни фінікійців, їх можна було б називати пелазгійськими, оскільки ними користувались пелазги... [Але] далі було зроблено наступний крок великої містифікації: індоєвропейських ханаанців, фінікійців та арамеїв оголосили семітами — на основі того, що вони «розмовляли» семітською мовою. Взагалі-то це повний абсурд: прибульці-семіти заговорили мовою ханаанців, після чого ханааців назвали семітами... Насправді, семіти розмовляли ханаансько-арамейською мовою, а не ханаанці-арамеї — семітською... Арамейська мова з середини 8 ст. до н.е. стала мовою дипломатї, культури і торгівлі на всьому Близькому Сході» (І.Каганець «Арійський стандарт, 2004).

Науковці, які ретельно досліджують прасемітські мови, повинні знати і є підстави вважати, що знають, однак замовчують той факт, шо: «...найбільш архаїчний шар івриту є комплексом кореневих основ мови русів [індоєвропейців]... До середини 2 тис. до н.е. ми можемо говорити лише про прасеміто-хамітські прамови, що це були гібридні та дуже слабо розвинені діалекти периферійних форм мови русів [індоєвропейців]... найбільш архаїчний шар івриту є комплексом кореневих основ мови русів [індоєвропейців]» (Ю.Петухов).

5. Древньоєврейські племена – прихильники кочового способу життя

«Початковим домом семітів була, без сумніву, Аравія, зараз спекотна і безплідна земля, тоді як прямо над її звивистим північним краєм лежить «родючий півмісяць» (Коннер Дж.).

«На даний момент у нас нема жодних матеріальних чи інших свідчень того, що у 12–4 тис. до н. е. на Близькому Сході існували предетноси семіто-хамітської мовної сім'ї, які з'являться у вказаному регіоні тисячоліття згодом. Для розуміння питання надзвичайно важливо знати, що предки, як євреїв (ізраїльсько-іудейська група), так і арабів (ті й інші є семітами), що населяють цей регіон в даний час, не були автохтонним населенням Палестини, Сирії, Загросу, Лівану, Месопотамії… «Початковою областю проживання юдейсько-ізраїльської групи були, мабуть, аравійські степи… Присутність цих племен у Палестині «документується» лише з ХIII ст...

«Протосеміти з’являються на землях Палестини наприкінці 2 тис. до н.е. До їх появи, на Близькому Сході безроздільно панують індоєвропейці...» (Ю.Петухов).

«Давньоєврейські племена, що населяли Палестину у II тисячолітті до н.е., протягом тривалого часу вели кочовий скотарський спосіб життя, так само, як і більш древні племена, що населяли південну частину Палестини і гірські області, що лежали на схід від Йордану. Єгиптяни, які нерідко стикалися з цими кочовими племенами Синайського півострова, аравійських степів та південної Палестини, вважали їх культурно відсталими і дивилися на них зверхньо. Єгипетські написи та описи подорожей єгиптян до Сирії малюють досить примітивний побут цих племен. Кочові племена Палестини найбільше розводили дрібну рогату худобу — овець, курдючних та довгошерстих кіз...» (Авдієв В.І.).

«Цивілізована людина оселилася в Палестині задовго до того, як євреї чи давні євреї з'явилися на цій сцені, вимагаючи для себе країну, поля і будинки тих, хто володів ними — більше, вимагаючи цього з божественного права! Справді, наші ранні відомості про стародавніх євреїв навряд чи можуть бути більш давніми, ніж «Амарнський період» близько 1500 р. до Р.Х., і все, що стосується більш ранньої дати, ніж ця, має розглядатися як легенда... євреї були двічі вигнані із Галілеї та ізольовані по причині расових розбратів...» (Коннер Дж.).

Варто розуміти та усвідомлювати: «Особистість Христа позбавлена будь-якого значення для іудея... Laible свідчить: «Ненависть і глузування євреїв насамперед завжди були спрямовані проти особистості Христа...» Той же учений вказує на ненависть до Христа як на «...найнаціональнішу рису єврейства...» (Г.Чемберлен).

У цього ж автора знаходимо таку характеристику давніх іудеїв: «Вони були такі погані воїни, такі ненадійні солдати, що їх цар був змушений доручати оборону країни і свою особисту чужоземним найманим військам; в юдеях було так мало підприємливості, що один вид моря лякав їх, тоді як... фінікійці досягли багатства і  повного розквіту своєї могутності тільки завдяки цьому морю; здібності у промисловості були такі мінімальні, що для всіх підприємств доводилося виписувати із сусідніх держав художників, майстрів і для більш тонких робіт ремісників; вони були настільки нездатні до землеробства, що (за неодноразовим свідченням як Біблії, так і Талмуда) ханаанці були не лише їхніми вчителями у даній галузі, а й залишилися робочою силою країни до кінця. Навіть у політичному відношенні вони були такими противниками стійких, упорядкованих умов життя, що ніяка розумна форма правління не могла встановитися в них, і вони споконвіку почували себе найвільніше під чужим пануванням, що проте не заважало їм підкопуватися і під останнє...» (Чемберлен Г.С.).

Необхідно ще раз особливо акцентувати увагу щодо так званого «завоювання Ханаану» давньоєврейськими племенами. Слід розуміти, що сучасні дослідники все активніше висловлюють твердження, що вся ця історія — це подання бажаного за дійсне, оскільки ніяких реальних фактів, які б підтверджували його, нема: «Ні про який реальний «розподіл землі» Ханаана між «дванадцятьма колінами» не могло йтися. Цей «розподіл» міг бути здійснений тільки в головах самих новопоселенців і пізніх біблеїстів-вигадувачів. Тим більше не існувало і не могло існувати жодних царств Саула, об'єднаного царства, роз'єднаного царства і тому подібних державних утворень. Чому? Тому що абсолютно неприпустимо, щоб кілька племен-таборів кочівників, які перебувають на первіснообщинному, родоплемінному рівні розвитку, не маючи навіть уявлення про зачатки продержавності та адміністративної побудови, раптом створили б царство, князівство… Нонсенс! Тим більше що в Ханаані-Палестині вже існували царства-князівства ханаанців та филистимлян. Уявіть собі царя-князя, що сидить у «граді-фортеці», контролює округу з сотнею городищ і селищ, збирає з них данину-податок, має дружину та адміністративний апарат… – це абсолютно реально, підтверджено археологічно, документально, лінгвістично. На землі цього реального князівства-царства приходить плем'я козопасів з палками та камінням. Якщо князь у силі, він посилає малий загін дружини та обкладає козопасів даниною за користування пасовищами. Якщо він слабкий, плем'я творить наругу в окрузі. Це максимум, на що здатне плем'я козопасів. Але не на створення паралельного «царства-князівства». Тим більше, що і в самій Торі-Біблії євреї, незважаючи на нібито створені ними «царства», весь час ходять у багаті, процвітаючі ханаанські міста, вражаються їхнім достатком, могутністю їхніх богів і постійно самі впадають у єресь, починаючи поклонятися цим «язичницьким» Богам. І за це їх нещадно бичують «судді», «пророки», «царі» та всі єврейські священики-рабини. Бичують і таврують за масове відступництво!..»

Щодо ситуації на кінець старої та початок нової ери: «З «біблійних джерел», підручників та енциклопедій у нас складається враження, що вся Палестина-Ханаан-Іудея-Ізраїль на зламі старої та нової ер були заселені євреями та кількома тисячами римських легіонерів. Це абсолютна нісенітниця. Так, внаслідок повільної, але постійної інфільтрації євреїв у ханаано-палестинські міста та городища етнічний склад цих індоєвропейських поселень дуже змінився. Значною мірою відбувалося змішання. Але воно ще не було повним та абсолютним. Для того, щоб євреїзувати (семітизувати) місцеве населення повністю, євреїв було замало...

Всі разом узяті євреї в I столітті до н.е. — І ст. н.е. не становили в Палестині (Єрець-Ісраїлі) і третини населення (це в кращому випадку!) Імовірніше, що їх було близько 10–15 відсотків від усього населення (ми не беремо до уваги прийшлих римлян)...

Якщо підвести підсумок: «...євреї не є державотворчим початком і ніколи таким не були. Вони проживали в князівствах Ханаана та Палестини-Филистимлянії, в Ассирійському, Вавилонському, Перському, Македонському царствах, у Римській імперії. І ніколи не мали своєї держави. Землі, на яких вони мали становища, пасли кіз, займалися торгівлею, обміном і лихварством, з часів «входу в Ханаан» і до «розсіяння» входили то в одне, то в інше державне утворення, створене аж ніяк не євреями. Треба чітко уявляти, що євреї завжди були меншістю у складі тієї чи іншої створеної індоєвропейцями держави...» (Ю.Петухов).

Заради справедливості варто відзначити, що євреї на короткий проміжок спробували створити свою державу під правлінням Хасмонеїв (це питання буде докладніше розглянуте в іншому розділі, однак, варто зазначити, що далеко не всі іудеї підтримували повстання, започатковане родиною Макавеїв). Тут же лише відмітимо, щоб захопити землі та управляти великими територіями, такими, як нам показують на біблійних картах та атласах, у хасмонейських правителів не було ні фінансових ресурсів, ні людських. Варто усвідомлювати, що все населення Іудеї того періоду було як мінімум в три, а то й чотири рази менше, ніж населення північних регіонів — Самарії і Галілеї. Важко собі уявити, щоб меншість могла легко нав’язати свою волю більшості — хороброму, самодостатньому, незалежному населенню північних земель, яке більше за все цінувало волю і було навчене за вікову історію давати відсіч зайдам з півдня і сходу, які прагнули грабувати і руйнувати.

Необхідно розуміти, що станом приблизно на 12-11 століття до н.е. Іудея була оточена сусідами, всі із яких були для неї ворогами: Аммон та Моав – на сході; Едом (Ідумея) – на півдні; Самарія та Галілея – на півночі; филистимська земля – на сході.

6. Галілея як географічний регіон

«На захід від північної частини долини Йордану простягається Галілея зі своїми долинами, рівнинами та схилами гір, добре зрошуваними гірськими джерелами та потоками. Ця частина Палестини була сприятлива для розвитку землеробського господарства і в давнину була густо заселена, про що свідчать численні руїни древніх міст» (Авдієв В.І.).

«...Ізраїль [маються на увазі Ханаан та Палестина] розташовувався безпосередньо на шляху між двома найпотужнішими державами того часу — Єгиптом та Ассирією, які постійно ворогували між собою. Це була вторована стежка війни, що складалася частково з долини, що тяглася через південну частину Галілеї. Сама долина була найбажанішим плюсом, але відомі обставини обернули її в згубний мінус. Це долина Ездрилон, з низовиною Ізреель, поле Армагеддон, і, можливо, це найвідоміше в історії поле битв. Центральна її частина спучена... Східний край веде до найнижчої точки, де доступний шлях, на північний схід, веде до Дамаска та Ассирії. Західний край з наближенням до Середземного моря звужується і утворює прохід, потім оточує підніжжя гори Кармел, що знаходиться біля самої води, немов прикордонний стовп, що охороняє вхід до Галілеї...» (Коннер Дж.).

7. Релігія Ханаану, Палестини та Галілеї

В цьому підрозділі спробуємо з’ясувати, якою ж була релігія жителів цих земель. Адже слово «релігія» означає відновлення зв’язку, контакту із внутрішнім богом. Оскільки ханаанці були арійський народом, як палестинці та галілеяни, цікаво дослідити і цей аспект.

Символ Хреста

Для початку з’ясуємо значення такого символу як «хрест». Для індоєвропейських народів це оберіг. Він символізує поєднання земного і божественного. Виконуючи рух і зображуючи хрест, потрібно спочатку перемістити руку від лівого плеча до правого. Горизонтальна лінія позначає розділення на божественне і земне. А потім потрібно здійснити рух від чола до грудей. Він символізує вольове подолання наведеного вище розділення і поєднання божественного та земного.

Тобто хрест нагадує, що в кожній ЛЮДИНІ всередині є божественне ядро, яке є частиною Бога-Творця Всесвіту. Релігією шляхетних людей є АРІЯНСТВО. Релігійна мета аріянства — перетворення смертної людини на безсмертну боголюдину. Вся символіка, теорія та практика спрямована на досягнення цієї цілі.

«В семітів символ хреста вважається ідолом. «Професор Гретц особливо підкреслює, що хрест потрібно віднести до числа ідолів...» (Г.С. Чемберлен).

«По всьому великому ареалу розселення русів-бореалів, і особливо у сфері проживання їхнього основного «ядра» — по всій Центральній та Східній Європі, у становищах древніх мисливців на мамонтів — археологи знаходять безліч хрестоподібних предметів, хрестоподібних прорізів, промальовок. Це дає нам підставу говорити про особливе сакральне значення чотирикінцевого хреста у бореалів. Чотирьох- і восьмикінцевий хрести, ромб; ромб з внутрішнім чотиристороннім хрестом, свастика-сонцебіг, орнаментальна «плетенка», спіраль, що розкручується, переходить в спіраль, що скручується, хвилеподібна лінія, і знову хрести, в основі чотирьохкінцеві, іноді з кінцями, що роздвоюються (прототип «мальтійських») — ось основні священні символи, пронесені русами із сивої давнини до наших часів...» (Ю.Петухов).

Золотий диск із Кіннерету

Свастика

«Саме у палеоліті, тобто у 40–20 тисячоліттях до н.е. археологи вперше зустрічають вироби, оздоблені свастичним візерунком — тим самим візерунком, що вважається однією з основних культурно-побутових ознак протоіндоєвропейців та етносів індоєвропейської мовної родини...

У музеях Ізраїлю — Національному Музеї в Тель-Авіві, в Археологічному Музеї Єрусалиму, Музеї Рокфеллера в Єрусалимі і т.д. посудини, фігурки, мозаїки, прикрашені свастикою, зберігаються з не меншою ретельністю, ніж посудини з «давидовою зіркою» — свідчу, як фахівець, який особисто і на місці вивчав зібрання всіх провідних музеїв Європи та Близького Сходу. Свастика — невід'ємна частина земної культури та характерний знак-символ індоєвропейців» (Ю.Петухов).

Ель – головний бог

Головою божественних зборів, який вирішував найважливіші справи, був Ель. Тобто так мешканці цих земель називали Творця Всесвіту — Небесного Батька (пригадаймо слов’янського бога Леля). «Ханаанці вірили, що Бог-Отець доброчесний, милосердний і люблячий, і всі люди зобов’язані йти Його шляхом» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2004).

Баал (Ваал) — Син Божий, захисник народу

Баал вважався серед ханаанців сином Еля. Він користувався особливою повагою серед місцевого населеня. «Це ім’я, ймовірно, спочатку було епітетом чи апелятивом, який став власним іменем» (Французька Вікіпедія). «До якого рівня Ваал був у повазі в ізраїльтян, видно із наступних фактів (незважаючи на всі пізніші поправки іудеїв): першого ізраїльського героя на палестинській землі звали Іероваалом (жінкою у нього була хеттеянка); один із синів Саула мав ім'я Ешбаал; Давид називає одного із своїх синів Вааліадом; Іонатан свого єдиного сина називає Мерібаалом...» (Г.С. Чемберлен).

«Головним джерелом з цього питання для нас є міфи, в яких описуються ритуали, присвячені Ваалу. Хоча впродовж тривалого часу тексти зазнали значної літературної обробки, самі обряди становлять досить регулярний цикл, що охоплює весь сільськогосподарський рік...» (Дж. Грей).

Астарта — богиня кохання та полювання

Головною богинею є Астарта, відома також під іменем Ашера, Ашторет. Вона сприймалася як небесна дружина Баала, хоча, зважаючи, що батьківщиною культу Аполлона (Баала) і Артеміди (Астарти) є земля України, можна припустити, що Астарта була сестрою Баала. Також в літературі зустрічається Анат, яка вказується як молодша сестра Ваала. Поки що відкритим залишається питання, чи ототожнювати Анат та Астарту.

«Про поклоніння цій богині часто згадується в Старому Завіті, можливо, вона є богинею, відомою з початку третього тисячоліття як «Пані з Біблоса». Можливо, ця богиня зображена на єгипетській статуї оголеної жінки, що сидить на леві, яка належить до XVIII або XIX династії... Цей лев зазвичай асоціюється з Астартою або Анат...

Амулети із зображенням богині родючості у формі невеликих металевих підвісок або глиняні статуетки, які носили жінки Ханаану і які зберігалися в будинках, відображають багатовіковий трепет перед великою таємницею життя і народження, від якої залежало існування самого суспільства. Безліч даних зображень богині родючості, реалістичних або стилізованих, виконаних у камені або глині, виявляються по всьому Близькому Сходу, починаючи з халколітичного періоду, і вказують на те, що місцеві хлібороби постійно дбали про родючість поля, тварин і своїх дружин...» (Дж. Грей).

Храми

Дослідження особливостей будови північоханаанських храмів дозволяють зробити переконливий висновок, що і храм Соломона в Єрусалимі, залишки якого, до речі, досі не знайдені [причиною цього може бути те, що головним будівельним матеріалом стало дерево], був створений в звичних ханааських традиціях: «Характерний ханаанський ширококімнатний храм набув популярності у добу ранньої бронзи [бл. 3500-2000 рр. до н.е.]. Добре збережений храм, наприклад, у Мегіддо має простору кімнату зі стелею, яку підтримували дві колони, відкритий притвор і дворик…

У добу пізньої бронзи [1550-1200 рр. до н.е.] ширококімнатний план переріс у потрійну структуру з притвором та головною кімнатою з культовою нішею, або «Святеє Святих». Існувало два дворики: зовнішній і внутрішній. Увійти в перший з них можна було через пропілеї, тобто браму. Вздовж стін стояли лави, а по обидва боки від входу — столи… У головній кімнаті найпізнішого хацорського храму, який відтворював цей загальний план, було знайдено кілька культових предметів, а також стіл для узливань, вівтар для паління ладану, печатки та бронзові статуетки. Мало того, дві колони — по одній з кожного боку від входу — нагадують розташування стовпів Яхін і Боаз у Єрусалимському храмі… Храм, ймовірно, присвячувався ханаанському богові Ваалу…» («Атлас біблійної історії»).

Релігійні центри кожного із північноханаанських міст почали виникати практично одночасно із появою самих міст. Наприклад, в Мегіддо або в Бен-Джерафі (на березі Галілейського моря) поява і розвиток храму датується раннім міським періодом — 3300-1800 рр. до н.е. Наступні фрагменти дозволяють зробити однозначний висновок, що саме релігійні архітектурні традиції Півночі задавали тон в Ханаані, який запозичували в подальшому їх сусіди.

«Згодом релігійні центри стали відігравати все більшу роль, про що найкраще свідчить приклад Мегіддо, де протягом кількох століть у самому серці міста розташовувалась священна ділянка. Навколо площі будувалося кілька святилищ, а ззаду влаштовувався... круглий вівтар, ймовірно, свого роду свята святих, прихований від цікавих очей...

Друга дивна споруда була виявлена в Беф-Джераху. Археологи, які брали участь у його розкопках, датували її будівництво періодом панування хірбет-керакської кераміки. Це будівля значних розмірів (понад 39 на 35 метрів), прямокутної форми. Вона мала внутрішній двір і довгасту центральну залу понад 9 метрів завдовжки. Вхід у цей зал розташовувався в центрі однієї з довгих сторін, а його дах підтримували дві колони, що стояли посередині. Навколо двору та зали було виявлено вісім загадкових круглих будівель. Кожна з них була поділена на чотири частини та мала вузький прохід, який вів або у двір, або до зали. У дворі було виявлено вогнище з підставкою для пахощів. Входи у двір і в зал розташовувалися зі східного боку, а саму будівлю орієнтовано лінією схід-захід...» (Е.Анаті).

«У храмах Ваала і Дагона в Рас-Шамрі [сьогодні цей населений пункт ідентифікують поблизу м. Латакія в Сирії], які використовували з 2000 року до н.е. до кінця XIII століття до н.е., вхід знаходився на одній з бічних сторін. Спочатку віряни потрапляли в передній двір, а потім входили до храму, де знаходився великий вівтар і «святая святих»...

Хоча кожен храм пристосовувався до місцевих умов, їхній загальний устрій практично не змінювався, хоча далеко не завжди вони були призначені для шанування тільки одного бога. Так, у комплексі Мегіддо, побудованому в середині бронзового століття, у кожному з трьох наявних храмів був поміст або п'єдестал, призначений для підношень одному божеству...» (Дж. Грей).

«Археологами було розкопано також храм Айн-Дара (1980-1985рр.) в Північній Сирії. Він існував в один час з храмом Соломона, близький до нього розміром і плануванням. За рахунками археологів, з приблизно 65 архітектурних елементів, що присутні в описанні Храма Соломона та храму в Айн-Дара, тотожними визнано 33. Храм Айн-Дара заповнює хронологічну прогалину між храмом пізнього бронзового віку в Асорі (1500-1200 рр. до н.е.) і храмом в Телль-Тайнат (VІІІ ст. до н.е.). Останній було знайдено у 1936р. в Північній Сирії, приблизно у 80 км. від Айн-Дара). З упевненістю можна говорити, що всі ці храми, в тому числі і храм Соломона, являють собою єдину лінію розвитку культової архітектури...» (Навч.-метод. посібник з релігієзнавства).

8. Від епохи палеоліту – до 10 тисячоліття до н.е.

Е.Анаті зазначає, що людиноподібні істоти в Палестині з’явилися ще в період 600-300 тис. до н.е. «Археологічні розкопки вказують на те, що в Палестині людина мешкала вже в епоху давньокам'яного віку. Так, у печері, розташованій на північно-західному березі Генісаретського озера, було знайдено череп людини, дуже близький до черепа неандертальця» (Авдієв В.І.). «Печери гірського хребта Кармель, в яких автору довелося побувати, справляють грандіозне враження, особливо базова печера Табун, в якій культурні відкладення мають товщину шару 25 метрів і в якій архантропи жили 200 тисяч років ще до появи кроманьйонців» (Ю. Петухов).

«Протягом середнього палеоліту кількість людей на Близькому Сході постійно зростала. В одній тільки Палестині з'явилося кілька сотень поселень носіїв мустьєрської культури, у той час як протягом набагато довшого палеоліту їх були лічені одиниці» (Е.Анаті).

Варто коротко зазначити історію еволюції хомо сапієнс згідно із сучасними дослідженнями. Першими людиноподібними істотами були архантропи (2,8 млн — 350 тис. рр. до н.е.) та палеоантропи (250 — 35 тис. рр. до н.е.). Їх ще не можна назвати людьми у повному сенсі слова, адже вони не мали втіленого духу. Поява неоантропів приблизно 50 тис. років тому кардинально змінила ситуацію. Це була нова еволюційна модель — людина — втілений дух із божественним ядром. Це спричинило фантастичні перетворення на планеті Земля. Саме з цього етапу «почалося вибухове розселення неоантропів по планеті. Упродовж наступних 10 тисячоліть вони вже опанували майже весь світ. Наприклад, 40 тисячоліть тому неоантропи вже були в Астралії» (І. Каганець «Арійський стандарт», 2014). А це означає, що територія, яка знаходиться в центрі нашої уваги, також була залюднена із найдавніших часів, з моменту появи на планеті людей розумних.

«Розкопки, проведені в Біблі, Мерсіні, Рас Шамрі, Амуці, Ярмо, Шейтуні та безлічі інших віддалених один від одного місць, дають однакові результати: одні типи будинків, кераміки, поховань, одна міфоритуальна, що сягає корінням в давнину, традиція — одна культурна спільність, один народ, один суперетнос. Розбіжності незначні. Міста-поселення русів [маються на увазі індоєвропейці] Сурії-Русії-Палестини розвиваються напрочуд рівномірно і безупинно» (Ю.Петухов).

40 тисячоліття до н.е.: поява неоантропів, їх розселення, освоєння землеробства, приручення тварин

Після появи в Східній Європі, неоантропи блискавично розселилися по світу. Внаслідок змішування із палеоантропами, виникає негроїдна раса. На сході через контакти  із синантропами виникає монголоїдна раса. Варто відзначити головні особливості неоантропів-європеоїдів. Саме вони допоможуть нам виділити їх серед інших.

«Між 30 і 35 тисячами років тому сюди прийшли групи людей, набагато численніші за ті, що принесли ранню культуру пластин. Саме вони підняли цю індустрію на більш високий рівень розвитку. Ми не знаємо про те, що сталося тоді з носіями мустьєрської техніки. Ця традиція збереглася на початку верхнього палеоліту, але дуже швидко згасла, і через деякий час леза стали переважати в печерах та інших придатних для життя первісних людей укриттях... Носії нових звичаїв зовні стали сильно відрізнятися від своїх попередників. Їхні риси були більш тонкими, а скелети — схожими на наші. Їхні руки стали дуже вмілими, і вони навчилися виготовляти прекрасні знаряддя праці, що перевершують за якістю ті, які робили неандертальці. Технічні досягнення верхньопалеолітичних людей свідчать про їх розум, майстерність і уяву, якими не володіли їхні предки» (Е.Анаті).

Як відзначає дослідник Ю.Петухов, приблизно в цей період можна виділити традицію застосування орнаментально хрестово-свастичного узору, а також спостерігається активне використання червоної охри при захороненнях. Приблизно в 17 тис. до н.е. виникає технологія використання геометричних мікролітів яка стане однією із найзнаковіших характеристик поширення європеодіїв (відомих в наступні часи як індоєвропейці).

Антропологічні особливості індоєвропейців тих часів: «Високий зріст, пряма осанка, широке і високе чоло, світла шкіра і волосяні покрови, світлий колір очей... Палеолітичні «венери», або «мадонни», як їх прийнято називати у науковій пресі, зустрічаються у всіх ареалах розселення русів-бореалів» (Ю.Петухов).

Не менш важливою є традиція використовувати в оздобленні кераміки [після її появи], одягу та інших предметів орнаменту із геометричним візерунком. «Кераміка розписується геометричним орнаментом. Треба сказати, що схильність до геометричних деталей орнаменту (квадратів, хрестів, трикутників, ромбів, трапецій тощо) у русів стала традицією ще з появою у них технологій геометричних мікролітів... традиційні орнаменти русів зберігалися на сакральному рівні... Цій традиції... понад двадцять тисяч років... у розписах не забували й інші канонічні постаті... — хвилеподібні лінії, спіралі, «язики полум'я» і хитромудрі, ще не читані «рунічні риси і різи» — протописемні знаки...» (Ю.Петухов).

«Нижньопалеолітичні промисловості, сформовані за афікімською гальковою культурою, дуже схожі на аналогічні промисловості Європи» (Е.Анаті). Після перших кроків в освоєнні [бл. 10 тис. до н.е.] та подальшого розвитку землеробства, воно стає основним видом зайнятості. Крім цього, важливими заняттями стають домашнє скотарство (особливо необхідно виділити уміння розводити свиней), ткацтво, розвиваються ремесла.

Індоєвропейські традиції єгиптян

«Руси [індоєвропейці] Нілу залишили тубільцям-єгиптянам (ряду жерців, воїнам) звичай носити пасмо волосся на обритій голові. На безлічі фресок та рельєфів єгиптяни зображуються з такими ж «чубами-оселедцями», які пізніше носили і руси Ахілла, і князь Святослав, і запорізькі козаки. Довгі «чуби-оселедці» воїни-єгиптяни закладали за вухо, подібно до запорожців.

Руси передали єгиптянам і свою хрестово-свастичну символіку «вічного колеса життя». Ми бачимо єгипетський хрест, символ життя «анх» не тільки серед ієрогліфів, написів, а й майже на всіх фресках і рельєфах: боги, богині, фараони, цариці тримають хрест-«анх» у руці як амулет, символ «життя». Ієрогліф «анх» так і перекладається – «життя»...» (Ю.Петухов).

«Анх» — символ життя в Єгипті

Бл. 17 тис. до н.е. — зародження культури «геометричних мікролітів» як характерної ознаки індоєвропейців

«Цей етап добре простежується завдяки тому, що європеоїди оволоділи культурою «геометричних мікролітів». Це маленькі кам’яні ножоподібні пластини у формі трапецій, трикутників, ромбів. З них виготовляли надзвичайно гострі і міцні ножі, тесаки, наконечники списів, гарпуни, серпи тощо. Технологією мікролітів володіли виключно європеоїди: «Вони є всюди, де живуть індоєвропейські народи, але їх нема там, де нема цих народів». Крім того, «карта поширення геометричних мікролітів точно збігається з поширенням сільського господарства», — очевидно, через те, що саме з гострих як бритва мікролітів виготовляли первісні серпи» (І.Каганець «Арійський стандарт, 2004).

Чому не розкопують Єрихон (Ярихон, Яригон)?

«Загальновизнаним науковим фактом є те, що першим містом в історії людства був Єрихон (Ярихон, Яригон)... з 9 тис. до н.е. [його] заселяли європеоїди-бореали, які безроздільно панували на Близькому Сході до появи на цих територіях семітів наприкінці 2 тис. до н.е... Усього в місті проживало не менше 3 тисяч людей. Вони вже вели достатньо розвинуте сільське господарство (вирощували пшеницю, ячмінь, виноград, інжир та інше), займалися полюванням. Їм вдалося одомашнити газель, буйвола, дикого кабана (прасеміти і семіти не вміли обробляти свиняче м’ясо і тому ніколи свиней не розводили; свинарство є ознакою індоєвропейської культури тваринництва)...

Сьогодні Ярихон розкопано не більше ніж на 12%. Подальші дослідження першого міста європеоїдів-бореалів заморожені. Річ у тім, що всі археологічні розкопки на Близькому Сході протягом останніх десятиріч проводяться і фінансуються в рамках «біблійної археології», тобто пріоритет надається об’єктам з історії юдейсько-семітської етнічної групи. Якщо ж дослідники виявляють городище, селище, стоянку, місто індоєвропейців, то розкопки заморожуються і навіть вже отримані відомості не публікуються у наукових виданнях. Отримати ліцензію на розкопки археологічних культур індоєвропейців у наш час практично неможливо. На це існує негласна заборона. Сьогодні Ярихо-Єрихон передано під юрисдикцію Палестинської автономії. Вже розкопане навіть не законсервували, башти Ярихо, це перше і основне диво світу, віддані на руйнування і знищення.

Єрихон — перше місто європеоїдів на Близькому Сході, але далеко не єдине. «На землях нинішньої Палестини, Сирії, Іраку, Лівану, Йорданії, частково Ірану і Туреччини існувало багато вогнищ культури, землеробства, виробництва, які можна вважати археологічними культурами єрихонського типу» (І.Каганець «Арійський стандарт, 2004).

«У святилищах [Єрихону] археолог Д. Гарстанг, який проводив розкопки в 1935 р., знайшов дві подвійні статуї, кожна зображала чоловіка і жінку... На статуях частково збереглася червона охра, вони були пофарбовані в червоний — магічний колір русів. Звістки про статуї обійшли весь науковий друкований світ, знахідки стали невід'ємними артефактами Ярихо-Єрихона 9–8 тис. до н. е. Однак в подальшому їхні фотографії не з'явилися ні в одному з видань світу. На будь-яку інформацію про скульптурні зображення «ідолів» Єрихона було накладено табу. Європейський вигляд скульптур не збігався з «біблійними» уявленнями тих, хто фінансував розкопки...» (Ю.Петухов).

9. 10 тисячоліття до н.е.: перший досвід землеробства і не тільки

«...у горах Загросу між притоком Тигра та озером Урмія у Зарзі, Заві Чемі, Шанідарі процвітає культура-цивілізація русів-індоєвропейців, які мають тісні зв'язки з русами-бореалами Північного Причорномор'я. Житла під скельними навісами. Для підтримки навісів використовують колони. Перші досліди русів у землеробстві» (Ю.Петухов).

Як стверджує Джеймс Меларт: «...на зміну мезолітичним поступово прийшли культури, носії яких займалися примітивним землеробством та одомашненням тварин. Ці два нові способи видобутку та збереження їжі не були винаходом європейців, оскільки предки вівці, кози та свині, пшениці та ячменю не зустрічалися в Європі».

10. 10-9 тисячоліття до н.е.: натуфійська культура та «гості» із Північної Африки

«Про натуфійців насамперед треба знати, що це осіле землеробське населення 10 – початку 9-го тис. до Р.Х., яке у великій кількості вирощувало злаки...» (Д.Деопик).

Приблизно на початку 10 тис. до н.е. в регіоні локалізується натуфійська культура, яка замінила мезолітичну культуру Кебари. «Натуф виступає одним із шляхів розвитку, який проявляє місцеві традиції. Ще одна лінія розвитку представлена людністю, яка проникала в Східне Середземномор'я із Північної Африки... Мисливство та рибальство — основні джерела харчування. [Однак] «... наявність серпів і вставок для них, ступок і пестів, зернотерок і курантів з безсумнівністю свідчить про збирання, приготування та вживання їстівних рослин — дикої пшениці та ячменю, бобових і горіхів...», зазначає Меларт.

Для натуфійської культури харакетрні наступні особливості: «Будинки були збудовані з каменю, їх стіни збереглися на висоту до 1 м. Вони обмазувалися глиною; підлоги іноді були поглиблені нижче рівня поверхні землі. Більшість поховань містить червону охру... Для знарядь та зброї вони використовували кремінь та крем'янистий вапняк; відомі грубі гострокінцеві знаряддя, що, можливо, використовувалися при землеробських роботах, долота, різці та їх численні різновиди для різьблення по дереву та кістки. Постійно зустрічаються вставки для серпів, які доповнювали кістяні основи; вони часто закінчувалися зображенням тварини (рання натуфійська культура). Є й мікроліти, але в Ейнані вони не настільки поширені, як у західніших печерах. Серед них особливо численні платівки, схожі на вузький місяць, які, можливо, були складовими знарядь; мікрорізці рідкісні. Круглі ямки між горизонтальними лініями на чашах і зубчастий рельєфний візерунок на віночках мисок говорять про інтерес до орнаментики, більш ніде в цей період невідомий» (Дж. Меларт).

«...у передгір'ях Кармеля, долинах Йордану-Яридона, на схилах Юдейських гір живуть натуфійці — ранні руси-індоєвропейці, які зазнали асиміляції з боку неандерталоїдно-негроїдних племен. Живуть під навісами, у печерах, у житлах із каменю, обмазаних глиною. У 9-8 тис. до н. в результаті змішування, що триває, деградують і повністю вимирають» (Ю.Петухов).

11. 9-8 тисячоліття до н.е.: розвиток землеробства в північній частині регіону

«Єрихон недовго був єдиним поселенням цього періоду в Палестині. У Ваді Фалла (Нахаль Орен), на горі Кармел, над натуфійськими шарами, знайдені круглі кам'яні будинки діаметром від 2 до 5 м, у кожному з яких було центральне, обкладене камінням вогнище. Будівельна традиція успадковує прийоми, зафіксовані Айн Маллахе, але кам'яна індустрія інша. Вона була названа «тахунійською». Кам'яні посудини (головним чином з вапняку), полірувальні камені, подовжені зернотерки, каміння з жолобами, вставки для серпів, наконечники стріл, пилки, плоскі кам'яні сокири, сокири-транше і гострокінцеві знаряддя вказують на існування змішаного господарства в цьому районі, який поріс рідким лісом», відзначається в книзі Джеймса Меларта.

Важливо відмітити наступний нюанс: «...наступні тисячоліття, до початку 1-го тис. до Р.Х. включно, круглі будинки більш характерні для сільських районів, особливо сухіших на півдні та сході Святої Землі, а прямокутні — для міст, особливо на півночі та заході...

У круглих будинках часті центральні стовпи, від верху яких радіально розходилися жердини, утворюючи конічні дахи —«намети» зі шкір або плоских каменів. За масового розкопання пізніших сіл кінця 3 — початку 1-го тис. до Р.Х. скрізь є сліди круглих кам'яно-сирцевих будинків...» (Д.Деопик).

Тобто починаючи з докерамічного неоліту А за Д.Деопиком (8300-7600 рр. до н.е.) на півночі та заході майбутнього Ханаану домінувала традиції зведення прямокутних домів, тоді як на півдні та сході — круглих. Це вказує, в першу чергу, на велику різницю в плані демографії, тому що прямокутні доми зводяться для економії простору, особливо в умовах тісної забудівлі.

12. 7 тисячоліття до н.е.: нова хвиля переселенців із Півночі, прихильників землеробства і мисливства

«Приблизно на початку VII тисячоліття до н.е. з півночі в долину Йордану поширилася нова культура, що залишалася безкерамічною, як і її попередниця. Вона простежена по всій долині Йордану, але найкраще відома в Єрихоні, де прибульці оселилися на території міста, що запустіло. Наскільки можна припускати, вони не внесли змін у господарство, яке продовжувало базуватися на землеробстві..., використанні домашніх тварин...» характеризує цю культуру Меларт. Серед тварин, що були одомашнені, спостерігаються кози, також в господарстві людям допомагали собаки і навіть кішки. В мисливстві перевага віддавалася газелям, диким козлам і птацтву.

«Нововведенням є довгі овальні зернотерки, відкриті з вузького боку; вперше виявляються і прекрасні вапнякові чаші та тарілки, бо кераміка залишається невідомою. Фундаменти зазвичай робили з каменю, підлоги та стіни ретельно обмазували глиною. Лощена обмазка часто фарбувалася в червоний колір, але невідомо, до якої висоти фарба покривала стіни... Не всі підлоги пофарбовані в червоний колір: є блідо-рожеві, кремові та білі...» знаходимо у Джеймса Меларта. Вказівка на використання обмазки різних кольорів для підлоги вказує на бажання мешканців прикрасити власне житло, отримувати естетичне задоволення від споглядання навколишнього побуту.

Колони у святилищі, фігурки богів і культ родючості

Починаючи з 7 тис до н.е. як мінімум, будували житла, в яких: «...Печі та вогнища знайдені у дворах, через які, а не вулицями, здійснювали всі зв'язки з сусідами...». Інше святилище — його план простежений повністю — виглядає як «мегарон»; можливо, перед входом були колони...». Активно використовують фігурки богів: «...крім маленьких глиняних статуеток, що зображували богиню-мати, або фігурок тварин, що зв'язувалися на Близькому Сході з культом родючості, в Єрихоні пощастило знайти залишки більшої скульптури — можливо, культових статуй святилища. У 1935 р. Джон Гарстанг знайшов фрагменти двох глиняних натуралістично виконаних статуарних груп на каркасі зі зв'язок очерету. Їхня поверхня була пофарбована в червоний колір...»

Кетрін Кеньйон: «...виявила не менше десяти людських черепів з чудово модельованими з глини рисами обличчя та інкрустованими раковинами каурі очима. Деякі з цих черепів, які, можливо, були об'єктами поклоніння в культі предків, мають сліди розпису, що позначали волосся і в одному випадку вуса. Вони дають живе уявлення, як виглядали жителі Єрихона тих днів» (Джеймс Меларт).

13. Кінець 7 - початок 6 тисячоліття до н.е.: Північ Близького Сходу – індоєвропейська, поява кераміки із Анатолійського плато

«У 6–3 тис. до н.е. весь Близький Схід можна було розділити на дві умовні частини: Північ – Сурію-Сирію-Палестину, Месопотамію, Закавказзя, Загрос; і Південь – центральну та південну частини Аравійського півострова. Ці дві частини займали переважно два найбільші етномасиви: Північ — індоєвропейці (у нашому трактуванні руси-індоєвропейці), а Південь — протосеміти».

Поступово, протягом століть, протосеміти почали просочуватися в арійські землі Півночі. Це був тривалий процес: «...перші племена-роди протосемітів рушили на північ. Рух до «землі обітованої» почався за дві-три тисячі років до легендарного виходу Авраама... Протосеміти почали поступово, але з наростаючою активністю вторгатися в землі автохтонів-індоєвропейців на північ Близького Сходу.

Що являли собою протосеміти на своїй прабатьківщині, в Аравії? Жодних споруд, культових будівель, могильників та артефактів археологи на їхній прабатьківщині не знайшли. Винятково сліди найпримітивніших стоянок, кістки тварин, грубі кам'яні та кістяні знаряддя… тобто те, що залишають по собі передетноси...» (Ю.Петухов).

В цей період в регіоні, який згодом отримає назву Ханаан, з’являється нова традиція із Півночі. Вчені відзначають, що вона була принесена із Анатолійського плато (регіон сучасної Туреччини). Це була традиції виготовлення кераміки і фігурок із обпаленої глини.

Ці нововведення виникли не як результаті торгівлі, вони викликані пересуваннями груп населення.

«Засновується багато нових поселень, і де-не-де прибульці змішуються із місцевим населенням, що проживало вздовж стародавнього обсидіанового шляху...» (Дж. Меларт).

Що стосується кераміки: «Інші посудини прикрашені насічками, заглибленнями, відбитками шнура, що надає їхній поверхні подібність до тканини і створює враження імітації кошикового плетіння, подібного до того, яке мало бути широко поширене в попередній безкерамічний період. Майже ідентична кераміка знайдена в Телль Абу Зурейхе, Хазореї, Телль Кібрі, в долині Ездраелон, в Північній Палестині, в Телль Шейх Алі II на південь від Галілейського озера, в Телль Рамаді, поблизу Дамаска, та в Телльф Баташі біля Яффи, на прибережній рівнині. Ця кераміка вказує на поширення ранньонеолітичної культури Бібла вглиб країни та вздовж берега. І навіть тут кілька чорнолощених черепків вказує на силу анатолійської традиції» (Дж. Меларт). Тобто спостерігається явний північний вплив на весь цей регіон, швидке та всеохопне сприйняття нової технології.

14. 5 тисячоліття до н.е.: культурна єдність між цивілізаціями Півночі і Півдня

«Практично починаючи з Кебари через докерамічний неоліт А [8300-7600 рр. до н.е.], докерамічний неоліт Б [7600-6600/6000 рр. до н.е.], керамічний неоліт А [6000-5000 рр. до н.е.], керамічний неоліт Б [5 тис. до н.е.] і далі, в енеолітичну Гассульську культуру 4-го тис., переходять схожі звичаї, схожий набір прийомів господарювання, схоже ставлення до образотворчого мистецтва, схожі елементи соціальної структури.

Те ж саме можна сказати і про спадкоємність провідних форм кераміки, форм житла і самого міського поселення; при цьому спадкоємність реалізовувалася в умовах безперервної пульсації: зміни періодів ускладнення міського життя періодами його спрощення...» (Д.Деопик).

Приблизно в 5 тис. до н.е.: «...Встановивши торговельні зв'язки через Сирію та Ліван, Дворіччя та Єгипет з їх необмеженими завдяки іригації можливостями склали єдність якщо не в політичному, то в культурному відношенні та завдяки широким торговим зв'язкам зайняли домінуюче становище у розвитку цивілізації Близького Сходу протягом наступних трьох тисяч років...» (Дж. Меларт).

15. 4 тисячоліття до н.е.: осіле землеробство та глиняний посуд із геометричним орнаментом

«Рання неолітична культура набула свого подальшого розвитку в епоху халколіту. До цього часу відносяться найцікавіші пам'ятки, розкопані на північний схід від Мертвого моря, в місцевості Телелат-Гхассул. Судячи зі знайдених речей, у IV тисячолітті до зв. е. тут жили землероби, які вели в цьому районі міцний осілий спосіб життя. Збереглися залишки будиночків із цегли, які іноді будувалися на кам'яному фундаменті. Техніка виготовлення знарядь дедалі більше удосконалюється. Кам'яні сокири замінюються бронзовими. Аналогічний процес спостерігається і в кераміці, про що свідчать знайдені глиняні посудини, виготовлені на гончарному колі та прикрашені геометричним орнаментом. Величезне історичне значення мають виявлені тут настінні розписи» (Авдієв В.І.).

В 4 тисячолітті до н.е. на території майбутньої Галілеї виникає значна кількість поселень. Серед іншого, на картах уже можемо знайти Мегіддо, яке в майбутньому буде одним із головних населених пунктів регіону.

Як зазначає В. Паїк: «Принаймі з середини 4 тис. до н.е. [територіями Ханаану] володіли арійські племена, зокрема, кінахи та самари».

«Носії культури сіролощеної кераміки з'явилися в Палестині раптово і поступово почали пересуватися на південь Йорданською долиною і прибережними рівнинами. Вони досягли нижньої частини Йорданської долини приблизно до 3260 р. до н. е. Носії цієї культури прийшли з областей, розташованих на північ від Сирійської пустелі, і їхня культура поширилася у двох основних районах, одним з яких була Палестина, а другим — північна Анатолія, де знайдено дуже схожу сіролощену кераміку» (Е.Анаті).

Примітно, що осуарії — глиняні коробки чи посудини для праху чи кісток з’явилися в Святій Землі в 4 тис. до н.е.

«Кераміка схожа на більш ранню, і це суттєво: ніщо так не відображає етнічний склад населення, як кераміка... Наявна ціла низка нових модифікацій цих посудин, але в основних своїх рисах вони зберігаються і продовжуватимуть існувати дуже довго — у протоміському періоді та у ранній бронзовий вік, коли населення тут — ханаанці...

Гассульці [археологічна культура та людність, що її створила, датується періодом 4200/3800 – 3300/3200 рр. до н.е.]... Значною мірою вони були культурно (і, можливо, етнічно) тими самими, хто створив цивілізацію попереднього тисячоліття — цивілізацію пізнього неоліту (КН Б) і більш ранню...» (Д.Деопик). Як бачимо, спадковість культур більш ніж очевидна.

16. Галілея як складова частина території Ханаану — 3-2 тисячоліття до н.е.

«Ханаанське суспільство складалося з невеликих міст-держав, які утворювалися з центрального міста та підлеглих йому сусідніх міст. Усі навколишні села підпорядковувалися місцевому царю та його знаті. На землі працювали селяни-орендарі, які також служили піхотинцями у війську» («Атлас біблійної історії»). Погодьтеся, нагадує організацію грецьких полісів.

«Місто, яке вважає себе незалежним суб'єктом і має власне, нехай невелике, але військо, є містом-державою. В 2500 р. до н. е. Ханаан, що переживав бронзовий вік, являв собою конгломерат подібних міст-держав... Для захисту міста Мегіддо побудували стіну завтовшки двадцять п'ять футів... [один фут – бл. 30 см]» (А.Азімов).

«Основним заняттям населення було сільське господарство. Деякі відсталі гірські і степові племена вели кочовий скотарський спосіб життя, але в долинах, родючих низовинах і на узбережжі [тобто на зайнятих найкращих землях] ханаанці вже в III тисячолітті до н.е. перейшли до осілого землеробства. Судячи з розкопок у Гезері, багато домашніх тварин були приручені, зокрема довгорогі бики, вівці, кози, віслюки та собаки. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю та овес. Землеробська техніка цього часу була все ще примітивною. Велике значення мала мотика, яка лише поступово поступилася своїм місцем первісному грубому плугу. Зображення такого стародавнього палестинського плуга збереглося на стінах однієї печери в Гезері. Під час жнив користувалися такими ж архаїчними серпами із крем'яними зубами. У Джерарі було знайдено близько 400 крем'яних зубів від серпів, що дозволило відновити близько 80 таких примітивних серпів...»

Дуже розвинутим було також садівництво: «Вже в ІІІ тисячолітті у розкішних садах тут цвіли смоківниці, гранати та маслини...»

Починаючи з цього часу єгиптяни вивозять з Палестини велику кількість оливкової олії, що пояснюється значним поширенням оливківництва в Палестині. Не менш розвинене було виноградарство та виноробство. При розкопках були виявлені пристосування, що нагадують преси не тільки для олії, але і для вина.

Поряд із сільським господарством у Палестині вже в давнину значний розвиток отримали ремесла, на що вказують руїни міст і безліч знайдених там ремісничих виробів...

...обробка каменю з часом дедалі більше поступалася місцем металургії. У руїнах багатьох палестинських міст було знайдено безліч предметів із міді та бронзи. Такі бронзові кинджали, сокири та статуетки знайдені в руїнах Бет-Шана і які стосуються середини II тисячоліття до н.е. Можна припускати, що бронза набула широкого поширення в Палестині вже наприкінці III тисячоліття до н.е. Залізо входить у загальне використання в Палестині в XII–XI ст. до н.е. У руїнах Джерара, Бет-Шемеша і Гезера, що належать до цього часу, знайшли залізні предмети. У цю епоху із заліза виготовляли не тільки зброю, а й знаряддя, у тому числі й сільськогосподарські.

Значного розвитку досягла в Палестині кераміка, на це вказують глиняні посудини різноманітної форми, знайдені при розкопках. Нарешті, велике місце займали прядіння і ткацтво, що виникли, можливо, під сильним давньоєгипетським впливом. Тканини виготовляли з вовни та льону, причому вміли виготовляти кольорові тканини, ткати візерункові та вкриті малюнками розкішні тканини, що високо цінувалися...[Розвивалося також ювелірне мистецтво].

Якщо розглянути значення освоєння вміння виготовляти тканини в глобальній перспективні, варто зазначити, що: «Перехід від шкур до тканин означав, що одяг став легшим і зручнішим. Оскільки тканини пропускають повітря і легко перуться, люди стають чистішими, а це, можливо, означало, що вони ставали здоровішими...» (А.Азімов).

Вивозили з Палестини переважно продукти сільського господарства: пшеницю, фрукти, віск, льон, шкіру і шерсть, але водночас і вироби ремесла. До Ханаану у великій кількості ввозили мікенський посуд…» (Авдієв В.І.).

«Крім музики, про походження якої та її розмаїття ми змогли тільки мигцем згадати, література, як було зазначено вище, залишається найвищим художнім досягненням ханаанців...» (Дж. Грей).

Якщо проаналізувати коло інтересів, яким у побуті віддавали шану ханаанці, можемо сказати, що це були: сільське господарство, розведення домашньої худоби, садівництво, прядіння і ткацтво, бджолярство, обробка каменю, металургія (в тому числі зброярство), виготовлення керамічних виробів, музика, література.

Приблизно із 3000 тисячоліття до н.е. на цих землях почали виникати міста. І особливо варто звернути увагу на будівлі в них: «…як для храмів, так і для житлових будинків популярним був один базовий план: прямокутна споруда зі входом з довгого боку і часто з лавами вздовж інших трьох стін». Зафіксуємо для себе цей факт, примітний уже для 3 тисячоліття до н.е.

«Мегіддо, що виник дещо раніше протоміського періоду (до середини 4-го тис.), на той час уже велике місто. Воно являє собою складно організований комплекс вулиць, будинків, святилищ, майстерень — місто, що виглядає більш міським, ніж на тисячоліття давніший Єрихон. Святилище в Мегідцо мало площу 12 х 4 м — це вже багато... Ханаанці не тільки вже навчилися вичавлювати оливкову олію, а й було виявлено спеціальне обладнання, яке обслуговувало багато споживачів... Кам'яний серп став величезним, лезо — 32 см. Знайдено човник для ткацького верстата...» (Д.Деопик).

Уже з періоду 3300-3050 рр. до н.е.: «Збереглося багато символічних зображень, зокрема хрестів...» (Д.Деопик).

Ранній бронзовий вік: 3500-2200 рр. до н.е. (За Фінкельштейном та Сілберманом); 3000-2000 рр. до н.е. [традиційна періодизація, яка дещо відмінна для різних культур]

«Карта гірських місць ранньої бронзи, наприклад, ясно показує дві різні регіональні системи розселення з розділовою лінією між ними, що проходить приблизно між Сихемом і Єрусалимом, межею, яка пізніше ознаменує кордон між Ізраїлем та Іудеєю...

Як і царство Ізраїль пізніше, північна система розселення була щільною і мала складну ієрархію великих, середніх і маленьких населених пунктів, повністю залежних від осілого землеробства...

Південний район, як і пізніше царство Юдея, був малонаселеним, складався здебільшого з невеликих селищ, які не мали такої різноманітності розмірів. На півдні також була відносно велика кількість археологічних місць виключно з розкидами керамічних черепків, а не постійних споруд; це свідчить про те, що значною частиною населення були скотарські групи, які кочували...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).

Станом на першу половину 3-го тисячоліття до н.е.: «...складні «мегаполіси» на кшталт Мегіддо мали ідеально прямі вулиці, цілі групи святилищ-храмів, складні укріплення та ін...

Храми-святилища цього часу належать до різних видів. Насамперед це споруди типу «мегарон», але представлено й традиційне для попередніх тисячоліть планування — зі входом із довгого боку та вівтарем проти входу, між ними тепер нерідко поміщається колонада...

...керамічний комплекс найбільшою мірою характеризує ту чи іншу етнічну групу, і в даному випадку очевидним є проникнення у Святу Землю окремих груп закавказького населення [Схоже, що маємо тут явну вказівку на людність, яка прийшла із степів Надчорномор’я, адже за горами Кавказу починається саме цей регіон], яке осідало тут цілими селами. Надалі воно було поступово асимільоване, але для історії Святої Землі важливий документально зафіксований факт тривалого існування етнічних груп, які прийшли з півночі і живуть своїми селами серед сіл місцевого населення. Потім у цій якості виступатимуть амореї, пізніше — хети та інші народи...» (Д.Деопик)

«Протягом 2-го тисячоліття до н.е. давньоєгипетські тексти використовують термін «Ханаан» для позначення колонії під владою Єгипту, межі якої загалом підтверджують визначення Ханаану, що міститься в єврейській Біблії: на заході — Середземне море, на півночі — околиці Хамату в Сирії, на сході — долина річки Йордан, на півдні — лінія, що простягається від Мертвого моря до сектора Газа» (Англійська Вікіпедія).

До речі, єгиптяни називали територію на східному узбережжі терміном «Рутену».

У цей період в північній землі Ханаану склалося в основному дві конфедерації міст-держав даного регіону: перша була сформована навколо Меггідо в долині Єзреел; інша — більш північніше біля Кадешу на річці Оронт (Англійська Вікіпедія).

17. Гіксоси: забута сторінка в історії Ханаану та Єгипту?

Про гіксосів в першу чергу знаходимо відомості у єгипетського історика Манефона. Науковці дослідили, що збережені написи та імена на печатках їхніх правителів були ханаанськими. «Нещодавні археологічні розкопки у східній дельті Нілу підтвердили цей висновок і показали, що гіксоське «вторгнення» було, швидше, поступовим процесом переселення з Ханаану до Єгипту, ніж блискавичною військовою кампанією. Найважливіші розкопки було здійснено професором Віденського Університету Манфредом Б'єтаком у Телль ель-Даба, місці у східній дельті, ідентифікованому як Аваріс, столиця гіксосів. Проведені тут розкопки показують поступове збільшення ханаанського впливу на стилі кераміки, архітектури та гробниць приблизно від 1800 р. до н.е.... приблизно через 150 років культура місця, яке в результаті стало величезним містом, була переважно ханаанською: знахідки в Телль ель-Даба свідчать про довгий і поступовий розвиток у дельті ханаанської присутності та мирне захоплення влади. Той факт, що Манефон, який писав майже через 15 століть, описує, швидше, жорстоке вторгнення, ніж поступове мирне переселення, слід розуміти на тлі його власного часу, коли пам'ять про вторгнення до Єгипту ассирійців, вавилонян і персів у 7 і 6 століттях до н. е., була ще свіжа в єгипетській свідомості...» (Фінкельштейн І. та Н.Сілберман).

«…нам відомо…, що десь від 1800 до 1650 рр. до н.е. на територію Єгипту мігрували чужеземці, знаходячи собі місце в єгипетському суспільстві. Близько 1674 р. до н.е. один із гіксоських правителів нарешті захопив єгипетський престол, започаткувавши новий режим — так звану XV, або гіксоську династію… фараон з фіванської династії Камос називав свого суперника гіксоського фараона Апопі «правителем Речену» [Рутену, Расену] (Атлас біблійної історії).

«За описами гіксоси були аристократією (благородними), в більшості високими, русявими, синьоокими і білошкірими...» Гіксоси панували в Єгипті близько 150-200 років, це час розквіту краю. Гіксоські правители запровадили «...15-ту і 16-ту династії фараонів, останній з яких називався Киян [Фараон Яхмос І близько 1550 р. до н.е. змусив гіксосів позбутися влади і покинути край]. У Єгипті про гіксосів говорили, що вони походять з Та-Рус, тобто із Землі Русів. У 1286 році до н.е. єгипетський фараон Рамзес ІІ (1290-1224 рр. до н.е.) біля міста Кадеш завдав гіксосам поразки. У цій битві проти єгиптян виступили 330 ханаанських вождів, тобто ханаанці та гіксоси були союзниками» (І. Каганець «Арійський стандарт», 2004).

«Аналіз кераміки і королівських скарабеїв цього періоду, а також фортифікаційні споруди, особливо стіни укріплених міст-фортець, показують, що гіксоси, які прийшли до Нижнього Єгипту, належали до того самого етносу, що й народи, які населяли Сирію і Палестину...

Фігурки зі срібла і бронзи цього періоду в Рас-Шамрі підтверджують високий рівень розвитку культури в Мегіддо...» (Дж. Грей).

Розглянемо додатково результати досліджень Емануеля Анаті, які є вельми цікавими і дозволять зрозуміти, ким насправді були гіксоси.

«Панування гіксосів у Палестині почалося в третій чверті XVIII ст. до н. е. і тривало приблизно двісті років, хоча їхня культура поширилася на цій території задовго до початку їхнього правління.

Гіксоська матеріальна культура з'явилася в Палестині і стала розвиватися протягом усього XIX ст. до н. е.

А в Єгипті цей процес відбувався під час правління XII династії. Таким чином, ми з майже повною впевненістю можемо говорити про те, що співтовариства людей, які отримали назву гіксосів, уже на початку XVIII ст. до н. е. стали відігравати важливу роль у цьому регіоні...

Перші групи гіксосів, можливо, з'явилися тут ще раніше — у XX ст. до н. е. Перша згадка про них, ймовірно, міститься в «Оповіді Сінухета», єгиптянина, який жив у Сирії або Палестині з плем'ям аморитів і став їхнім військовим радником...

Індоєвропейськими були деякі слова, якими позначалися традиційні титули і посади... Героїв або людей високого походження вони називали «мар'ян», що означало «могутні люди». Це типово індоєвропейське слово. А в пізніший період, вже після того, як гіксоси зазнали поразки, коли в джерелах з'являється більш точна інформація, у деяких правителів Палестини з'являються індоєвропейські імена...

Цілком імовірно, що співтовариство воїнів, які вторглися на своїх бойових колісницях до Палестини у XVIII ст. до н. е., було досить однорідним. У цій армії була чудова дисципліна і централізоване командування, велика увага приділялася тренуванню бійців. Але так само очевидно, що до цього сюди прийшли розрізнені групи людей, які осіли в Палестині і поступово змішалися з місцевим населенням. Із собою вони принесли індоєвропейську мову, новий спосіб життя, художні прийоми, релігійні уявлення та звичаї...

Ці люди користувалися сокирами з отвором для держака, кинджалами з потовщенням посередині та іншими пристосуваннями, дуже схожими на знайдені на Кавказі та в Персії...

Звичай ховати людей з кіньми та іншими тваринами, які їм належали, в більш ранній період семітськими племенами не практикувався... Водночас він характерний саме для індоєвропейців. У кавказьких і південноруських [маються на увазі степи Північного Надчорномор’я] похованнях, що належать до 3-го тисячоліття до н. е., археологи часто знаходять як скелети коней, так і моделі колісних транспортних засобів. У Греції, в мікенських царських гробницях, азіатські коні та вози, а також південноруські [українські] моделі були замінені опуклими рельєфами, вирізаними на похоронних стелах. Поховання коней і колісниць характерні і для центральноєвропейських культур полів похоронних урн (цей термін об'єднує групу споріднених європейських культур бронзової доби, в яких широко практикувався обряд поодиноких поховань за обрядом кремації, прах зберігали в керамічних посудинах — похоронних урнах — Пер.). Вважається, що ці культури з'явилися у 2-му тисячолітті до н. е., а носіями їх були індоєвропейці. Цього звичаю дотримувалися індоєвропейці та скіфи і в пізніші часи. Поховання мертвих з їхніми кіньми та колісницями (або моделями останніх) характерне саме для індоєвропейців. Те, що його дотримувалися і гіксоси, дуже примітно.

Вважається, що гіксоси навчили жителів Палестини та Єгипту вирощувати коней і їздити на двоколісних військових колісницях... Ці колісниці, що перетворилися на зброю приголомшливої потужності, навряд чи були створені жителями гір, густих лісів або пустель. Їхні винахідники повинні були жити на широких рівнинах, луках або в інших подібних районах. Такі регіони трапляються на Близькому Сході доволі рідко і розташовані, як правило, на півночі, у південних частинах руських [українських] степів, або на сході — на Іранському плато. Друга передумова — швидкі коні — з'явилася в 3-му тисячолітті до н.е. за межами Близького Сходу, там же, де й бойові колісниці, — в основному в південноруському степу і на Іранському плато. Також цілком можливо, що їх розводили і в північній Сирії, але в нашому розпорядженні нема ні археологічних, ні письмових джерел, що підтверджують це...

Гіксоси і групи людей, що приєдналися до них, принесли на ці території нові види зброї, військової тактики та архітектури. У Гезері, Беф-Джераху та на інших палестинських пам'ятках можна побачити залишки гіксоських споруд військового призначення, що збереглися до наших днів, датовані початком 2-го тисячоліття до н.е. Біля підніжжя оборонної стіни, як правило, робили скошений гласис. Цю конструкцію споруджували з глини, каменю, висушеної на сонці цегли-сирцю та інших матеріалів. Похилий виступ гласису виходить за площину укріплення і, як правило, супроводжується ровом. Гласис надає кардинально нову форму не тільки фортифікаційним спорудам, а й усьому місту і телю загалом. У пізніші часи його стали робити величезним — іноді він виступав за площину стіни більш ніж на 30 метрів...

Припущення про походження гіксосів можна зробити і вивчивши їхній художній стиль. Найхарактерніші візерунки, які вони наносили на печатки та кераміку. До числа цих орнаментів входять солярні колеса, спіралі, хвилясті або перехресні лінії та інші візерунки, що користувалися популярністю у раннього індоєвропейського населення Греції і стали згодом основними символами європейських кельтів. Вважається, що спіраль є солярним символом і, отже, тісно пов'язана з культом сонця. Сонячний диск, що обертається, зображувався по-різному: один раз або у вигляді кількох повторюваних кіл.

Автор поступово підводить читача до висновку, що батьківщиною гіксосів була саме Україна: «У південноруських [українських] степах, здебільшого між Дніпром і Дунаєм, де в 3-му тисячолітті до н. е. панувала трипільська культура (археологічна культура епохи енеоліту на території України, Молдови та Румунії; названа за селом Трипілля під Києвом — Пер.), спіралі стали основним елементом прикраси кераміки. До середини 3-го тисячоліття до н. е. вони з'явилися в Греції, але домінувати почали лише у 2-му тисячолітті до н. е.

Імовірно, походження основної частини гіксосів було індоєвропейським, а потім навколо цього ядра зібралися і представники інших народів...» (Е.Анаті).

Зазвичай прийнято відзначати, що гелленізація цього регіону розпочалася після походів і завоювань Олександра Македонського. Однак насправді егейський вплив дослідники констатують як мінімум з 16 століття дло н.е.:

«Починаючи приблизно з XVI століття в ханаанейській культурі дедалі помітніший егейський вплив...

...з XV століття аж до кінця бронзового століття мікенська кераміка часто трапляється в ханаанських містах, де існують постійні мікенські поселення — у Рас-Шамрі, Мінет-ель-Бейді та Телль-абу-Ханамі. Роботи майстрів із поселень егейських колоністів, можливо біженців із Криту, а можливо, і з Кіпру, мали сильний вплив на місцеве мистецтво...» (Дж. Грей).

Середній бронзовий вік: бл. 2000-1550 рр. до н.е.

Ханаанські міста в цей період переживають піднесення під значним північним впливом сиро-месопотамського регіону. Тобто ми відзначаємо тісний контакт між двома регіонами, який проявляється особливо в міських та архітектурних особливостях (укріплення, храми, палаци).

«У наступну епоху середньої бронзи у високогір'ї хвиля розселення мала точно такі ж особливості. На півдні існувало дуже мало постійних поселень, більшість із них були крихітними, але була велика кількість скотарських груп, про що свідчать їхні ізольовані цвинтарі, не пов'язані з постійними поселеннями. Північ була набагато більш густонаселеною, з більшою часткою осілих фермерів, ніж скотарів» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).

Пізній бронзовий вік – 1550-1200 рр. до н.е.

«У нас нема текстової інформації про південні території середньої бронзи, але є багато інформації про їхній розмір у наступний період — епоху пізньої бронзи. Листи з Тель-ель-Амарна 14-го століття до н.е. підтверджують поділ центрального нагір'я між двома містами-державами, або насправді ранніми територіальними утвореннями, Сихемом та Єрусалимом. Велика кількість листів звертається на ім'я до правителів цих двох міст-держав — царя на ім'я Абді-Хеба, що царював у Єрусалимі, та царя на ім'я Лабайю, що царював у Сихемі, кожен з яких контролював території розміром близько 1000 квадратних миль (бл. 2600 км²)...

[Станом приблизно на 14 ст. до н.е.] ...у цей час прибережна рівнина і долини Ханаану були розділені на безліч крихітних міст-держав, кожне з яких керувало невеликою територією з відносно щільним населенням. Хоча адміністративно-територіальні одиниці в нагір'ї були набагато більшими, але їхнє населення було набагато меншим...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).

На початку доби зберігався конфедеративний поділ як і в попередній період, однак, потім відбулося входження названих земель до складу Єгипетської та Хетської імперій (Англійська Вікіпедія).

На півдні Леванту єгипетське панування було остаточно встановлено в роки правління Тутмоса ІІІ. «Його перемога при Мегіддо (бл. 1457 р. до н.е.) над ханаанськими містами, яких підтримала Міттані, стала вирішальною в цьому процесі» (Французька Вікіпедія). З цього часу даний регіон можна розглядати через призму єгипетського владарювання, сприймаючи Ханаан як периферію Нового Царства.

В 14 ст. до н.е.: «Ханаан був досить густо заселений, тут знаходилася низка міст і поселень, що згадуються в єгипетських написах...» (Авдієв В.І.).

З кінця 13 ст. до н.е. до кінця 12 ст. до н.е. відбувався тривалий процес «відходу» Єгипетської адміністрації із земель Ханаану. Причиною цьому, найімовірніше, були політичні потрясіння безпосередньо в Єгипті. Так звана «навала» народів моря не вплинула на це, оскільки дослідники не знаходять достатніх доказів, які б довели значні руйнування в цей період. Наприклад в 1200 р. до н.е. у Мегіддо були відсутні сліди руйнувань у більшості частин міста.

Ізраель Фінкельштейн та Ніл Сілберман у своїй книзі стверджують: «У 13 столітті Єгипет був на піку своєї могутності — домінуючою силою у світі...Розкопки показали, що в цей період міста Ханаану не були справжніми містами того типу, який відомий нам з пізнішої історії. Вони були здебільшого адміністративними фортецями для еліти (житлом правителя, його сім'ї та його невеликого почту чиновників) разом із селянами, які жили розкидано в невеликих селах по всій околиці. Типове місто мало лише палац, храмовий комплекс, а також деякі інші громадські будівлі — ймовірно, резиденції для високопоставлених чиновників, заїжджі двори та інші адміністративні будівлі. Але жодних міських мурів не було. Грізні ханаанські міста, описані в історії про завоювання, не були захищені укріпленнями...[науковці зазначають, що в 1956 році ізраїльський археолог Ігаль Ядін розкопав місто Хацор (руїни якого розташовані за 6 км на північ від Рош-Пінни — населеного пункту на півночі сучасного Ізраїлю, в історичній області Галілея), яке було головним в регіоні майбутньої Галілеї. Вона мало площу 80 га, що у 8 разів перевищувало показник Мегіддо і Лахіша. Цитата: «Ядін виявив, що хоча пік процвітання Хацора припав на середню бронзу (бл. 2000-1550 рр. до н.е.), але він продовжував процвітати і в пізній бронзі. Це було приголомшливе місто з храмами і величезним палацом. Це багатство архітектурного стилю палаців, скульптури та інші дрібні знахідки — вже натякали на результати розкопок Ядіна...»].

У 1920-х роках на місці Бет-Шеана на південь від Галілейського моря було розкопано єгипетську фортецю. Її різні будівлі та двори містили статуї та списані ієрогліфами пам'ятники з часів фараонів Сеті I (1294-1279 рр. до н.е.), Рамсеса II (1279-1213 рр. до н.е.) і Рамсеса III (1184-1153 рр. до н.е.). Стародавнє ханаанське місто Мегіддо розкрило свідоцтва сильного єгипетського впливу навіть за пізніших часів Рамсеса VI, який правив наприкінці 12 століття до н. е. Це було через тривалий час після передбачуваного завоювання ізраїльтянами Ханаану». Ізраїльський професор та археолог зазначає такий важливий факт, який обов’язково потрібно брати до увагу для розуміння тогочасної ситуації: «...біблійний опис не визнає геополітичної реальності країни, яка була під владою Єгипту до середини 12 століття до н.е. Єгиптяни правили з адміністративних центрів, заснованих у Яффі та Бет-Шані. Ця видатна присутність взагалі не згадується в біблійній розповіді, і зрозуміло, що вона не була відома автору розповіді».

В період пізнього бронзового віку (а може й раніше) сюди приходять групи давніх мікенських греків: «...частина з них була найманими воїнами нечисленних єгипетських гарнізонів у деяких містах, а частина просто жила тут. Велика кількість мікенської парадної кераміки попитом одних найманців пояснити абсолютно неможливо, адже вона зустрічається тут практично скрізь...» (Д.Деопик).

Цікаво відзначити, що в релігійному плані ханаанці активно використовували хрести (також зверніть увагу на зачіску дитини, дуже схоже на козацький оселедець).

(Із книги Д.Деопика)

Ханаанець із хрестом (там же)

«Вкажемо деякі загальні риси ханаанської храмової архітектури XVI-XIII ст. до Р.Х. Став повсюдним вхід із торця, а не з довгого боку (як раніше), з'явилися ізольовані заалтарні приміщення, лавки вздовж стін (найімовірніше, для дарів); дедалі частіше використовують колони. У всього хананейського населення храми дуже схожі, і вони явно належать одній релігії...

Численні маленькі реалістичні глиняні зображення Астарти, до того ж у дуже різній манері, в руках Астарти часом лотоси; можливо, це єгипетський вплив. Такі статуетки стояли, мабуть, у кожному будинку. Це штампована скульптура, яку ремісники ліпили сотнями; стиль зображень ханаанський, реалістичний. Культ Астарти виявився дуже стійким; навіть в епоху Розділеного царства нестійких у вірі людей звинувачували в тому, що вони «одружували» Яхве з Астартою» (Д.Деопик).

Одним із найбільш вражаючих відкритів є той факт, що:

Геленізація Ханаану, схоже, розпочалася з 15 ст. до н.е.

«Практично весь парадний посуд виконано за мікенськими зразками. Власне ж хананейських форм такого посуду практично не видно. Розкішні глечики з багатим розписом демонструють вплив Егейського басейну, особливо з ХІІІ-ХІІ ст. до Р.Х.; триває він і в ранньому залізному віці. Форми, зображення, технологія декору на столовому посуді були греко-мікенські майже скрізь у Святій Землі; у дещо пізніших різновидах ми це побачимо тут також і в поселеннях філістимлян наступного, ХІІ ст. до Р.Х. Це ще раз свідчить про те, що грецьке населення з'являється тут уже в XIII ст.; чи були це «ранні філістимляни», чи інший народ з Егеїки, — незрозуміло, але лише імпортом таке зазвичай не пояснюють, особливо для таких ранніх часів. Найбільш близькі до мікенських зразків форми рясні, природно, в Мегіддо: амфори, глечики і вази. Чисто мікенськими були і кратери, що стали улюбленим парадним посудом, тобто вази з високим віночком і з двома ручками для змішування вина з водою. Там часом зображують цілі сюжети з грецьких міфів. Улюблений образ стародавніх греків того часу, широко представлений у землях ханаанців, — птах, що сидить, меншою мірою — цапи та/або барани; зображення копитних у ханаанців до цього були іншими, хоча сюжет «цапи біля дерева» трапляється вже давно... Можливо, тривало часткове перемішування вірувань грецьких і ханаанських...

Ще до приходу «народів моря» найманці з Егейського світу (які жили з сім'ями, а не в казармах), які становили помітну частину активних підрозділів армії Єгипту Нового Царства, починають оселятися у Святій Землі, здебільшого — в південно-західній її частині (ближче до Єгипту, у майбутній Філістії та поряд з нею). Тим самим заселення цієї частини узбережжя починається ще до філістимлян, але теж людьми з Егейського світу...

Егейський світ стає помітно представленим у Святій Землі (сильніше, ніж південніше і північніше), можливо, із середини 2-го тис. до Р.Х.

Грецьке мистецтво принесло у Святу Землю поліхромію. До речі, довгий час вважалося, що антична скульптура — мистецтво «холодне», витримане в чорно-білих тонах. Потім, коли цим питанням стали серйозно займатися, з'ясувалося, що ці «холодні» статуї були насправді розписані. Сліди фарби знайшли майже скрізь, грецькі боги були різнокольорові, яскраві, веселі...» (Д.Деопик).

18. Перехід від бронзової доби до раннього залізного віку (1200-900 рр. до н.е.): поява галлів-филистимлян в Ханаані

Галли-филистимляни

«Галілея була квітучим краєм на півночі Палестини — історичної області південно-східного узбережжя Середземного моря. У 12 столітті до н.е. ця область була завойована «народами моря», до яких відносять такі племена як «лелеги», «пелазги», «теукри», «дани», «сардани» та інші. Згідно з переконливими даними археології, вони прибули до Середземномор’я з узбережжя Чорного моря, що на півдні України (Сабатинівська культура)... Від пелазгів-пелесет походить як топонім  «Палестина», так і етнонім «филистимляни», гелленською «філістеї» (φιλισταίοι)...

«Переселення з України в Малу Азію (старовинна назва — «Анатолія») відбувалися майже постійно, починаючи з часу народження Трипільської цивілізації в 55 ст. до н. е. «Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V—II тис. до н. е.)» — констатує Л. Залізняк в підручнику «Первісна історія України...

Галілея була найродючішою, найбагатшою, найкрасивішою частиною Палестини. Назва «Галілея» означає «Край галлів». Вірогідно, що галли — це була загальна самоназва згаданих вище племен «народів моря». Слово «галли» означає «славні», «шляхетні», «люди честі».

Західні та південні землі, опановані галлами, отримували відповідні назви — Галлія у Франції, Галісія в Іспанії, Галатія в Малій Азії. Тобто загальнонародна самоназва «галли», що означає «славні та шляхетні», дала ім’я країнам їх проживання. Натомість ті давньоукраїнські племена, які пішли у протилежному напрямку, для самоназви використовували подібне за змістом слово — «арії». Зазвичай його також перекладають як «шляхетні».

Але що було основою їхньої шляхетності? Нею було усвідомлення своєї божественної природи — наявність у душі внутрішнього бога на ім’я Ар, якого завжди уявляли як внутрішнє сонце. Тому слово «арії» також перекладають як «світлоносні» та «сонячні». Проте його первинне значення – «божественні». Арії – це ті, що усвідомлюють себе дітьми божими, сотвореними Богом Творцем за його образом і подобою, тобто за його формою і змістом. Це фундамент їхнього світогляду і їхньої шляхетної поведінки» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2014).

«Прийшли сюди греки (филистимляни) не стільки морем, скільки берегом, і є багато зображень їхнього переміщення...

Філістимляни принесли із собою цілу низку грецьких ідей. У їхньому місті Екроні — тяга до прямокутного плану, кріпосні стіни з довгими прямими ділянками, виступами і виїмками в грецькій манері, прості (без камер) ворота, прямокутні квартали зі своїм типом регулярної забудови, свої типи будинків — раніше тут так не робили... Филистимляни від самого початку тяжіють до прямих вулиць.

Елементи храму: і боковий вівтар, і зал з колонадою і лавами, і піднесений вівтар навпроти входу, і приміщення за вівтарем — це вже близько до храмів ханаанців. Причини подібності незрозумілі, можливо, вони в якихось галузях життя традиції цих етносів змішувалися, хоча на території, де влаштувалися филистимляни, у шарах під їхніми містами порівняно рідко містяться ханаанські шари; здебільшого филистимляни будувалися на порожньому місці. Можливо, за час пересування узбережжям Середземного моря або у Святій Землі вони щось сприйняли у ханаанців...

...у формах світильників і маленьких глечиків позначається, можливо, вплив ханаанського середовища...» (Д.Деопик).

«Поява прибульців проявилася в нових архітектурних стилях, поховальних обрядах та релігійних культах. У Тель-Касіле археологи знайшли перші безсумнівно филистимські храми, які часто містили культовий посуд і навіть бронзову двосічну сокиру з отвором для держака, яка має егейські корені. Жодних близьких паралелей архітектурі цих храмів не було знайдено в Палестині, хоч деякі її ознаки демонструють ханаанський вплив. Не відомо, яким богам поклонялися филистимляни, коли прибули в Ханаан, але їхні божества пізнішого періоду — Дагон, Ашторет і Ваал-Зевув — мають виразно ханаанське походження».

«Вчені вважають, що филистимляни принесли в Палестину залізо і що їхній контроль над металургією був одним із чинників, який давав їм військову перевагу над рештою населення (1 Сам. 13:19-21). Більшість залізних знарядь і зброї ранньозалізної доби знайдено в місцях, які мають сліди проживання або впливу филистимлян» («Атлас біблійної історії»).

Саме галли-филистимляни принесли «...у Святу Землю відносно прямокутне планування, сітку вулиць, що перетинаються під прямим кутом...» (Д.Деопик). В подальшому такий стиль планування отримає назву «сітка Гіпподама».

12-11 століття до н.е.

«У північних долинах, у той час як великі міста, такі як Мегіддо, протягом 12-го століття до н.е. страждали від руйнування, життя в менш урбанізованій сільській місцевості безперервно тривало. Після кількох десятиліть занедбаності навіть великі міста були знову окуповані, мабуть, тим самим населенням — місцевими жителями ханаанської низовини — і деякі з найбільш важливих ханаанських центрів було відновлено, і вони продовжували існувати до 10-го століття до н.е.

Мегіддо є гарним прикладом цього процесу. Через кілька десятиліть після руйнування міста пізньої бронзи з його майстерно зробленим палацом, на цьому місці було відновлено скромне поселення. Ще через кілька десятиліть з'явилися суттєві ознаки будівництва та зростання населення, аж до того, що Мегіддо знову став значним містом... майже з усіма ознаками його колишньої ханаанської культури...

... ханаанський храм, як і раніше, функціонував. Розкопки в інших великих місцях у долинах і північній прибережній рівнині, таких як Тель-Дор (на узбережжі на захід від Мегіддо) і Тель-Рехов (на південь від Галілейського моря), виявили аналогічну картину продовження світу ханаанських міст-держав, із великими містами, що домінують над процвітаючою сільською місцевістю...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).

«Ханаанські міста середини XIII — середини XII ст. до Р. Х. поступалися за своєю розкішшю містам Дворіччя, долини Нілу і фінікійського узбережжя, але в культурному відношенні вони були містами цілком порівнянного плану...» (Д.Деопик)

В час правління Рамзеса ІІІ (роки правління — 1185-1153 до н.е.) Ханаан вийшов із-під єгипетського панування. Це був час 20 династії. Натомість в Ханаані утворилося кілька етнічних та культурних утворень, які почали грати активну роль у міжнародній політиці: филистимляни на півдні, фінікійці на півночі, предтечі Моаву, Едому, Аммону у Трансйорданії, арамеї у Сирії та інші.

[Після появи филистимлян]: «...населення регіону не було винищене або заміщене; навпаки, новоприбулі змішалися з ним, і в матеріальній культурі швидко сформувався синтез між місцевим ханаанським субстратом, який взяв гору, і егейськими/кіпрськими впливами...» (Французька Вікіпедія).

«Історія Палестини того періоду характеризується тим, що вона розпадається на дві: першу творили жителі міст, люди, які володіли величезними військовими, політичними та економічними можливостями, про які багато що відомо за археологічними даними, царськими архівами та описами єгипетських військових кампаній; інша пов'язана з племенами, які жили на периферії і до яких належали як євреї, так і інші подібні спільноти...» (Е.Анаті).

Приблизно в цей час, тобто на зламі 2 та 1 тисячоліть до н.е. у високогір’ї з’являються давні ізраїльтяни. За словами А. Кільбрю: «Ізраїль мав би виникнути зі строкатого набору населення, «змішаного натовпу», що в основному складався із сільських ханаанських груп, скотарів, маргінальних груп пізньої бронзової доби (апіру, шасу), а також населення з-поза меж країни...»

В. Девер вважає, що: «Люди, які оселилися у високогір’ї, були насамперед виселеними ханаанськими селянами, які прийшли з сільської місцевості...»

Матеріальна культура насправді не в змозі поставити крапку в цих дебатах про етнічну приналежність, оскільки вона може бути схожою для кількох груп населення. З лінгвістичної точки зору, мови Південного Леванту в залізному віці в будь-якому випадку явно є нащадками ханааських мов, якими розмовляли в регіоні в епоху пізньої бронзи, тому спадкоємність очевидна...» (Французька Вікіпедія).

10 століття до н.е.

У 10 ст. до н.е. филистимські та фінікійські міста об’єдналися, що дало їм змогу розширити свій вплив на низовини. Близько 926 р. до н.е. фараон Шешонк І пішов походом на північ. Сліди цієї події знаходять археологи в Бет-Шеані, Рехові, Мегіддо. Однак популярною є думка, що воєнний похід був здійснений більше із метою залякування та огляду власних володінь.

Перипетіями цього періоду успішно скористалися правителі Омрідської династії в так званому північному царстві. І.Фінкельштейн та Н.Сільберман відзначають що царі «взяли під контроль пізні міста в низинах (Хазор, Мегіддо, Гезер), не порушивши при цьому суспільного ладу... матеріальна та архітектурна культура ханаанських міст мала великий вплив на цю державу».

«Дивно, як зазначив археолог Тель-Авівського університету Давид Уссішкін, польові роботи там та в інших частинах біблійного Єрусалима не надали вагомих доказів окупації 10-го століття. Мало того, що відсутні будь-які ознаки монументальної архітектури, також відсутні навіть прості черепки глиняного посуду. Типи кераміки, які так характерні для інших місць 10-го століття, дуже рідкісні в Єрусалимі. Деякі вчені стверджують, що пізніше масова будівельна активність у Єрусалимі знищила всі ознаки раннього міста. Однак розкопки в місті Давида показали вражаючі знахідки з середнього бронзового століття і пізніших століть залізного віку — тільки не з 10-го століття до н.е. Найоптимістичнішою оцінкою цього негативного доказу є те, що Єрусалим 10-го століття був вельми обмеженим у розмірах, можливо не більшим за типове нагірне село...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).

9 століття до н.е.

При розбудові міста Самарії правителі активно залучали до роботи фінікійських умільців: «Стиль кладки у будівлях Самарії свідчить, що Омрі [885-874 рр. до н.е.] та Ахав [874-853 рр. до н.е.], мабуть, залучали на допомогу фінікійських майстрів». В період правління даних володарів, на горі Кармель активно підтримувався культ Ваала (1 Цар. 18:17-40).

Приблизно у 874-870 рр. правителем краю став Ахав, який оженився на тирській принцесі Єзавелі. Це було одруження дійсно закоханих людей. При цьому, в часи їх правління Ізраїль процвітав. Але: «Оскільки біблійна історія написана з позицій яхвізму, то Ахав оголошений у ній диявольським царем, а Єзавель – чудовиськом пороку. Однак у реальності Ахав видається надзвичайно здібним правителем, а Єзавель – відданою дружиною. Вони стримували сирійців і рішуче боролися з неспокійними яхвістами. При них Ізраїльське царство процвітало...» (А.Азімов).

Ця історія дуже схожа на часи правління Герода Антипи, біля якого вірною дружиною була Геродіада. При них них в Галілеї була Золота доба.

Археолог Джоді Магнес відзначає: «Ахав побудував храм Ваалу в Самарії. В цьому храмі були розкопані протогрецькі колони».

«В Ізраїлі регіональні адміністративні центри розвинулися на початку 9-го століття. Вони були укріплені й забезпечені майстерно зробленими палацами, збудованими з блоків тесаного каменю і прикрашеними кам'яними капітелями. Найкращі зразки знайдені в Мегіддо, Ізреелі та Самарії. Однак, на півдні кам'яні капітелі та кладка з тесаного каменю з'являються тільки в 7-му столітті до н.е. і то в менших розмірах, показуючи менший іноземний вплив, і з гіршою якістю будівництва. Існує також велика різниця в плануванні та забудові столичних міст. Самарія, столиця північного царства, була заснована [швидше, перебудована, адже ми пам'ятаємо, що плем'я самарів жило тут із середини 4 тисячоліття до н.е.] як великий, розкішний центр уряду ще в 9-му столітті. Єрусалим став повністю урбанізованим тільки наприкінці 8-го століття...

[В період правління царя Ахава та Єзавель]: Ізраїль мав необхідну структуру, щоб здійснити монументальні будівельні проекти, створити професійну армію й апарат чиновників, а також розвинути складну ієрархію міст, селищ і сіл, що зробило його першим повноцінним ізраїльським царством. Його характер, цілі та досягнення значно відрізнялися від таких в Юдейському царстві. Тому вони були майже повністю затушовані біблійним засудженням, яке підтримує пізніші претензії на панування південної династії Давида, принижуючи та спотворюючи майже все, що зробила північна династія омридів...

Омрі та його наступники були могутніми царями, які розширили територію свого царства й утримували одну з найбільших постійних армій у регіоні (2000 колісниць, 10.000 піхотинців Ахава, ізраїльтянина). І вони були глибоко залучені в міжнародну військову політику (тоді як про Юдейське царство напис Салманасара мовчить), постійно прагнучи зберегти свою незалежність від регіональних суперників і загрози, що насувалася, від Ассирійської імперії (дані про армію взято з напису..., знайденого 1840 року англійським дослідником Остіном Генрі Лаярдом на місці стародавнього ассірійського міста Німруд...

Таким чином, з погляду архітектури та кераміки стало цілком очевидно, що саме омріди, а не Соломон, побудували будівлі з тесаного каменю в Мегіддо, на додачу до фортець в Ізреелі та Самарії...

Північне Ізраїльське царство з'єднало Самарійське високогір'я з північними долинами, інтегруючи у свою державу різні екосистеми та неоднорідне населення. Високогір'я Самарії (основна територія держави і місце розташування столиці) було заселене сільськими громадами, які культурно і релігійно усвідомлювали себе як ізраїльтяни. У північних низовинах (Ізреельській і Йорданській долинах) сільське населення в основному складалося з постійних селянських сіл, які протягом століть були тісно пов'язані з ханаанськими містами-державами. Далі на північ були села, тісніше пов'язані з арамейською культурою Сирії та з фінікійцями на узбережжі.

Зокрема, велике і строкате ханаанське населення, яке вижило на півночі, мало бути інтегроване в адміністративний апарат будь-якої повноцінної держави...

...ізраїльське населення було зосереджене в нагір'ї навколо Самарії, в той час як Ізреель, у самому центрі родючої долини, був розташований у ділянці виразної ханаанської культурної спадкоємності. Справді, дивовижна стабільність системи заселення і незмінне розташування маленьких сіл у долині Ізреель є явними ознаками того, що омріди не похитнули ханаанську систему сіл у північній низовині...

Хоча досить хаотичні методи розкопок у Самарії на початку 20 століття не дають змоги зробити детальний аналіз будівництва та реконструкцій царського міста на початку 8 століття, але два надзвичайно цікаві набори невеликих знахідок дають певне уявлення про багатство і стан правлячого класу Ізраїлю. Понад двісті тонких табличок зі слонової кістки з єгипетськими мотивами, вирізьблених у фінікійському стилі та стилістично датованих 8 століттям до н.е., ймовірно, прикрашали стіни палацу або гарні меблі ізраїльської царської сім'ї. Вони свідчать про багатство і космополітичні смаки ізраїльських монархів і знатних родин цього царства...» (І.Фінкельштейн та Н. Сілберман).

19. 8-5 століття до н.е.: у складі Ассирійської, Вавилонської, Перської імперій

Розуміння політичної ситуації на півдні дозволить скласти враження про контраст із Північчю, де знаходилася Галілея: «Іудея була досить ізольованим і малонаселеним царством аж до 8 століття до н.е... Наскільки ми можемо бачити на основі археологічних досліджень, Іудея залишалася відносно незаселеною постійними мешканцями, абсолютно ізольованою, і дуже незначною аж до (і після) передбачуваного часу Давида і Соломона, без великих міських центрів і без вираженої ієрархії сіл і міст» (І.Фінкельштейн та Н. Сілберман).

У 734 р. до н.е. ассирійський цар Тиглатпаласар ІІІ (який зійшов на престол у 744 р. до н.е.) вирушив на захід, щоб підкорити Филистею, Ізраїль та інші суміжні регіони: «Цар Ізраїлю Пеках об’єднав сили із царем Дамаска Рецином в антиассирійську коаліцію, до лав якої також входили Тир, Ашкелон і деякі арабські племена північної Аравії та Зайордання. Юдейський цар Ахаз відмовився долучитися до них, віддавши перевагу ассирійському сюзеренітету і звернувшись до ассирійців з проханням про захист від нападу (2 Цар. 16:6-8). Після розгрому коаліції прибережна, північна і зайорданська частини Ізраїлю стали ассирійськими провінціями Дора, Мегіддо і Гілеад» («Атлас біблійної історії»).

«Саргон [Правління: бл. 722-705 рр. до н.е.] слідував тактиці Тиглатпаласара III і намагався покінчити з самою можливістю бунту в Ізраїлі, що став тепер ассірійською провінцією, депортувавши 27 тисяч осіб із вищих верств — землевласників і чиновників. Переселенців розмістили в районі річки Хавор на верхівці «Родючого півмісяця», приблизно за 450 миль на північний схід від Самарії...

Щоб заповнити населення на тих землях, які колись були ізраїльськими, Саргон надіслав переселенців з інших захоплених ним неспокійних провінцій. Ці новоприбулі вступали в шлюби з ізраїльськими селянами, які, як і раніше, жили там...» (А.Азімов).

«Примітно, що незабаром після 722 р., року падіння Північного царства, Мегіддо не був занедбаний, а його територія не скоротилася. Зате не так багато стало палаців, самі вони стали меншими, майже зникли склади. На їхньому місці з'явилася маса середніх і бідних осель, хоча й уздовж добре спланованих вулиць...» (Д.Деопик).

«...населення Ізраїлю по обидва боки річки Йордан в період його піку процвітання в середині восьмого століття можна оцінити в 350 000 — втричі більше, ніж населення Юдеї того часу...

Як зазначалося вище, результати археологічних досліджень, проведених у гірській місцевості, показують, що ізраїльтяни, які прийшли в Юдею наприкінці VIII століття, походили переважно з південної частини гірської країни Ізраїлю, оскільки ця територія демонструє демографічний спад після 720 року» (І. Фінкельштейн, Н. Сілберман «Забуте царство»).

«...великомасштабні дослідження в регіоні показують, що до 8-го століття до н.е. (століття після омридів) населення північного царства могло досягати близько 350,000. У той час, Ізраїль, напевно, був найбільш густонаселеною державою в Леванті, з набагато більшим населенням, ніж в Іудеї, Моаві та Аммоні...

Як уже згадувалося, археологічні дослідження показують, що до 8 століття населення іудейського нагір'я становило близько однієї десятої від населення високогір'їв північного Ізраїльського царства...

Ассирійці зробили Мегіддо столицею своєї нової провінції, що охоплює території колишнього північного царства в північних долинах і на височинах Галілеї. Протягом кількох десятиліть офіційні документи згадують Мегіддо як резиденцію намісника. Центр нового міста, яке було перебудовано за абсолютно новим планом, був біля воріт, де в типовому ассірійському стилі були побудовані два палаци. Інша частина міста була побудована у вигляді чіткої сітки з паралельними вулицями зі сходу на захід і з півночі на південь, формуючи прямокутні блоки з житлових будинків...

Число, отримане з ассірійських джерел, як депортованих Тиглатпаласаром III з Галілеї, так і Саргоном II із Самарії, становить близько 40 тисяч осіб. Це становить не більше п'ятої частини від передбачуваного населення північного царства на захід від річки Йордан у 8 столітті до н. е. Тиглатпаласар III, мабуть, депортував переважно неспокійних мешканців височин Галілеї та населення головних центрів, таких як Мегіддо. А Саргон II, мабуть, депортував здебільшого аристократію Самарії і, можливо, солдатів і досвідчених ремісників, які були необхідні в Ассирії. У результаті більшість із ізраїльтян, що залишилися живими, залишилася на місці. У нагір'ї навколо міста Самарії, якому судилося стати центром нової ассірійської провінції Самеріна, депортація була, мабуть, мінімальною...

У північній долині ассірійці знищили ізраїльський адміністративний центр, але залишили недоторканим сільське населення (яке дотримувалося здебільшого хананейських, фінікійських і арамейських звичаїв)...

Іудея була досить ізольованим і малонаселеним царством аж до 8 століття до н.е. ... Воно було незрівняне за територією, багатством і військовою міццю з царством Ізраїль на півночі. Грамотність була вельми обмеженою, і її столиця Єрусалим був маленьким, віддаленим гірським містечком. Однак після того, як північне царство у 720 року до н.е. знищила Ассирія, Іудея безмірно зросла в чисельності населення, розвиваючи комплекс державних інститутів...

[Декілька слів щодо релігійних культів]: «...ясним археологічним свідченням популярності цього виду поклоніння по всьому царству є виявлення сотень фігурок оголених богинь родючості в кожному селищі в Юдеї кінця монархії. Більш навідними є написи, знайдені в селищі початку 8 століття Кунтіллет Айруд на північному сході Синайського півострова — місці, яке показує культурні зв'язки з північним царством. Вони, мабуть, звертаються до богині Ашери як дружини Яхве. І щоб не припускати, що одружений статус Яхве був лише гріховною північною галюцинацією, дещо аналогічна формула, яка говорить про Яхве і його Ашеру, з'являється в написі кінця монархії з юдейської Шефели...

Єремія говорить нам, що кількість божеств, шанованих в Юдеї, зрівнялася з числом міст і про те, що кількість вівтарів Ваала в Єрусалимі зрівнялася з числом базарних прилавків у столиці (Єрем. 11:13)...

[Внаслідок притоку біженців] Протягом кількох десятиліть — безумовно, у межах одного покоління — Єрусалим зі скромного гірського міста, площею 4-5 га, перетворився на величезну міську площу на 60 га щільно упакованих будинків, майстерень і громадських будівель. З демографічного погляду, населення міста повинно було збільшитися в цілих 15 разів, з близько 1 тисячі до 15 тисяч жителів... Загалом, розширення було вражаючим, наприкінці 8 століття в Юдеї було близько 300 населених пунктів усіх розмірів, від метрополії в Єрусалимі до малих хуторів, де колись було всього кілька сіл і скромних міст. Населення, яке вже давно коливалося на рівні кількох десятків тисяч, тепер зросло до приблизно 120 тисяч...» (І.Фінкельштейн та Н.Сілберман).

7 століття до н.е.

У 701 році син Саргона ІІ — Синахериб (704-691 рр. до н.е.), здійснив військову експедицію в Юдею. Його загони йшли узбережжям Середземного моря, а тому Галілея не зазнала втручання та руйнувань. «Синахериб обмежив територію Юдеї самими горами та пустелею…» («Атлас біблійної історії»). Тобто на час 7 ст. до н.е. Юдея була маленькою залежною від Ассирії територією.

І.Фінкельштейн та Н.Сілберман відзначають, яким був популярний на Півдні релігійний культ: «...статуетки жінки, що стоїть і притримує груди руками (зазвичай ототожнювана з богинею Ашерою), були удосталь знайдені в приватних житлових будівлях у всіх великих містах Іудеї кінця 7-го століття. Тому, принаймні на рівні домашнього господарства, цей популярний культ, мабуть, продовжував існувати, незважаючи на релігійну політику, що виходила з Єрусалима...»

Це щодо порівняння із грандіозними архітектурними та культурними традиціями міст північного Ханаану. Де були палаци, храми та інші монументальні споруди.

6 століття до н.е.

У 605 р. до н.е. вавилонський царевич Навуходоносор завдав поразки об’єднаному війську ассирійців та єгиптян біля Каркемішу. Це остаточно зламало опір ассирійців і їхня імперія почала занепадати. При цьому «Навуходоносор залучив грецьких найманців…».

У 586 р. до н.е. Навуходоносор зруйнував Єрусалим: «...гебреї потрапили у вавилонський полон, під час якого розвинулися релігійні практики юдаїзму, що прийшли на заміну попереднім культам у Єрусалимському храмі» («Атлас біблійної історії»).

Що це були за культи? Хіба юдаїзм не практикувався до цього? Схоже, що в Єрусалимському храмі активно здійснювалися релігійні практики іншим богам. І підтвердження цьому знаходимо в 4 Книзі царів 23:4-8, 10-15. Якщо коротко, то прибічники культу кадили Ваалу, сонцю, місяцю, сузір’ям, всьому воїнству небесному; в храмі була статуя Астарти; а також ми дізнаємося, що ще Соломон був спорудив висоти для служіння Астарті.

Також звернемо увагу: «Титул baʿal був синонімом у деяких контекстах єврейських слів adon («Господь») та adonai («Мій Господь»), які досі використовуються як псевдоніми Господа Ізраїлю Ягве. На думку деяких вчених, ранні євреї використовували імена Баал («Господь») і Баалі («Мій Господь») по відношенню до Господа Ізраїлю, так само, як Баал на півночі позначав Господа Угариту або Лівану. Це відбувалося як безпосередньо, так і як божественний елемент деяких єврейських теофоричних імен. Однак, на думку інших, нема впевненості, що ім'я Ваал точно застосовувалося до Яхве в ранній ізраїльській історії» (Англійська вікіпедія).

Тобто іменем «Яхве» давні євреї до Вавилонського полону називали Баала, «захисника народу», «сина Бога».

Знову ж бачимо цілковите північноханаанське запозичення.

Ми приділили стільки часу Півдню Палестини в цей період, щоб наочно показати, що традиційні північні культи пропагувалися і в даному регіоні. Що стосується Галілеї часів Навуходоносора (справжнє ім’я якого – Небокаднецар), на увагу заслуговує згадка про бій між військами єгипетського фараона Нехо ІІ та ассирійцям під Мегіддо в 609 р. до н.е. Єгиптяни перемогли і направилися далі на північ до Каркемішу.

«В час закладання Другого храму Іудея була справді крихітною територією, імовірно 400 квадратних миль. З усіх боків її оточували найлютіші вороги: самаритяни - на півночі, аммонитяни - на сході, ідумеї - на півдні та філістимляни - на заході...» (А.Азімов).

Уже згадувана Джоді Магнес вказує, що: «Єрусалим був маленьким поселенням на час після полону — 516 р. до н.е. Багато хто не хотів повертатися — це як зараз євреї не хочуть повертатися із Нью-Йорка в Ізраїль».

Згідно даних досліджень, ця ж жінка-археолог відмічає: «Єрусалим залишався маленьким поселенням весь період у складі Перської імперії... Після полону в Єрусалимі відбувалося суперництво кланів — аристократичних сімей».

6-5 століття до н.е.: Галілея під владою Перської імперії

Кір Великий (590-529 рр. до н.е.) зійшов на перський престол в 559 р. до н.е. Поступово він зробив свою державу однією із наймогутніших у тогочасному світі. Галілея підпала під перську владу.

Цікавою була політика Кіра щодо завойованих народів. На відміну від ассирійцих та нововавилонських царів, які депортували населення із батьківських земель в інші краї, перський володар, навпаки, дозволяв людям із чужини повертатись додому.

На основі досліджень Айзека Азімова можемо зробити висновок, що станом на 437 рік до н.е. Єрусалим був малесеньким поселенням — не більше 100 акрів. Впродовж наступного століття євреї спокійно жили в крихітній Іудеї під владою персів. Ханаан станом на 400 р. до н.е. процвітав під керівництвом тих же володарів.

«...у 343 р. до н. е. Артаксеркс ІІІ продовжив завоювання Єгипту, і на короткий період Перська імперія знову виявилася сильною. У цей неспокійний час євреї, які тіснилися навколо Єрусалима у внутрішній частині регіону, уникли будь-яких неприємностей» (А.Азімов). Бачимо геополітичну ситуацію на півдні від Галілеї станом на середину 4 століття до н.е.

«Огляд даних з усіх населених пунктів в Юдеї в 5-му — 4-му століттях до н.е. надає населення провінції чисельністю близько 30 тисяч осіб... Ця невелика кількість становила собою громаду після полону часів Єздри та Неємії, яка і сформувала пізній іудаїзм...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).

20. Від Олександра Великого до часів Ісуса Хреста (4 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.)

Головне, що потрібно розуміти, розглядаючи епоху Олександра Македонського та Арістотеля: Олександр Македонський приніс нову хвилю арієзації та філософію арістотелізму. Ісус Хрестос перебував у сприятливому арійському середовищі. Арістотелізм має Гіперборійське походження. Саме на фундаменті таких знань варто рухатися далі.

«...років триста до Р.Х. змішання населення зробило всю Галілею космополітичною. За часів Христа ступінь змішування, підтримуваний римською владою при загальноприйнятій грецькій мові, не тільки стримував арабів, що займалися мародерством, а й ґрунтовно піддав всю Галілею грецькому впливу. Скіфополь був лише за двадцять миль від Назарета, центру області. Тіверіада та Таріхеї були на п'ять миль ближче, а менш ніж за десять миль були Рим та Сепфоріс — усі грецькі міста. Прибережні міста, що були колись на землі Фінікійській та Филистимлянській, тепер були повністю грецькими як за мовою, так і культурою. Навіть для судових процедур та юридичних документів римська влада користувалася грецькою мовою, тому що на той час, коли туди прийшли римляни, вона вже була поширена по всій Палестині...

Початок грецького впливу у цьому регіоні датується 332 р. до Р.Х., коли воїни Олександра Македонського виявили чудові, але малонаселені землі на східній стороні Йордану [Тобто землі на західному боці Йордану були зайняті місцевим населенням. Воїни Олександра не стали боротися за ці найкращі в регіоні землі, а мирно освоювали території на сході]. Вони негайно зайняли їх, але ще мали дізнатися, що причина, через яку ці землі були вільні, полягала в тому, що вони піддавалися набігам арабів. Але греки були воїнами, підкорювачами світу, і до них приєдналися колоністи з грецького світу. Їм треба було лише перетнути море до гори Кармел і вийти до бродів Йордану. Кожне із десяти міст, які вони заснували, мали значні приміські території з рідкісними, розкиданими навколо селами, які входили до конфедерації для опору арабам. А в ній була велика потреба, оскільки одного разу араби завдали грекам великої поразки і витіснили б їх, якби вчасно не прийшла допомога від Помпея та його римських легіонів. Таким чином, владу Риму, гнобителя Греції, вітали у Десятиградді (Декаполісі)...

За римського правління Десятиграддя, або східна Галілея, досягло високого рівня розвитку — «вуличні колонади, арка, форум, храм, лазня, мавзолей у яскравих доричному і коринфському стилях. У деяких містах був амфітеатр або навіть два, як у Гадарі та Канафі, були чудові храми, декоровані у класичному грецькому стилі. Їхня релігія була суто грецька. Дороги були вимощені, велися різноманітні громадські роботи, такі як будівництво акведука в Гадарі, яке доставляло воду з джерела на відстань тридцяти кілометрів. За винятком Дамаска, який був включений у Десятиграддя як жест доброї волі, Декаполіс охоплював більшу частину території від Галілейського моря (Генісаретського озера), тягнучись далі на схід до пустелі і на південь до Філадельфії. Чотири міста — Пелла, Скіфополь, Гадара та Іппос — володіли великою територією, утворюючи суцільний пояс грецького контролю вздовж і через Йордан. Таким чином, на значній відстані дуже важлива ділянка цієї річки була грецькою. «За часів служіння Христа Декаполіс процвітав. Гадара з її храмами та амфітеатрами, з її мистецтвом, іграми та літературою нависала над Галілейським озером та рибальськими човнами... Неможливо повірити, що ці два світи, що охоплюють єдиний ландшафт, не стикалися один з одним...» (Коннер Дж.).

Варто звернути увагу, що автор ототожнює Десятиграддя зі східною Галілеєю. Однак необхідно розуміти, що кожен грецький поліс був самостійним політичним утворенням — містом-державою. Конфедерація десяти таких незалежних суб’єктів була необхідністю, яка дозволяла протистояти загарбникам.

Що стосується Галілеї, навіть якщо вона включалася в політичне утворення, яке об’єднувало декілька регіонів, все ж, зазвичай для управління нею призначався окремий правитель. Тобто був адміністративний поділ, який виокремлював Галілею з-поміж інших земель. Можемо припустити, що автор наводить цю паралель, щоб показати, що території на захід та схід від Галілейського моря та Йордану у великій мірі вели схожий спосіб життя, активно взаємодіючи між собою.

В період 3-2 століть до н.е.: «Територія самої Юдеї звелася до невеликої внутрішньої області, що межувала з північно-західним берегом Мертвого моря, де Єрусалим був єдиним вартим уваги містом, а площа її в цілому становила всього лише близько 750 квадратних миль. На півночі, де колись був Ізраїль, була Самарія, і євреї постійно ворогували з самаритянами, бо кожен з цих народів вважав своїх сусідів шкідливими єретиками. На південь від Юдеї мешкали нащадки едомитян, які переселилися на північ, на землі, що колись були Південною Юдеєю, а тепер стали Ідумеєю. Між євреями та ідумеями теж була смертельна ворожнеча» (А.Азімов).

Епоха еллінізму зазвичай асоціюється в науці із походами Олександра Македонського, які розпочалися в 334 р. до н.е. та утворенням елліністичних держав після його смерті в 323 р. до н.е. у Вавилоні.

Однак науковці визнають, що: «…грецька матеріальна культура, яку приносили з собою фінікійці, грецькі солдати та колоністи, з’явилася в Палестині набагато раніше за македонське завоювання...

«Багато греків ще до Олександра Македонського селилися на сході, а міста на перському узбережжі Малої Азії будували або перебудовували за елліністичним зразком… Саме Олександр кардинально прискорив темпи еллінізації… Олександра намагався об’єднати греків і негреків, заохочуючи змішані шлюби, засновуючи елліністичні міста й грецькі колонії. Після його смерті… його воєначальники продовжили цю політику в новозаснованих державах» («Атлас біблійної історії»).

Необхідно розуміти, і на це вказує Джоді Магнес, що «гелленісттчні царі, створюючи чи перейменовуючи існуюче місто, засновували там грецькі соціальні інститути. Вони будували храми, присвячені грецьким богам; відкривали грецькі школи — гімнасії, де молодь отримувала грецьку освіту під керівництвом грецького наставника; будувалися грецькі театри, де ставилися грецькі п'єси на грецькій мові. Відбувався процес огречення населення, самі міста ставали центрами грецької культури... Місцеве населення сприймало побудову нових грецьких міст з великим ентузіазмом».

175-164 рр. до н.е.: Боротьба між угруповуваннями священників як основна причина повстання Маккавеїв

Щоб зрозуміти реалії політичної обстановки в 2 столітті до н.е., доцільно буде звернути увагу на події на півдні, адже вони малюють яскраву картину, яка для широкого загалу зазвичай тримається в тіні. Отже офіційно на перший план звичайно виставляється той факт, що в період 167–164 рр. до н.е. Антиох IV почав активно впроваджувати в Єрусалимі язичницьку релігію. Це викликало незадоволення частини євреїв і спалахнуло повстання під проводом Макавеїв. При цьому варто звернути увагу, що нічого подібного не відбувалося в Галілеї. Тут панував спокій.

Отже буцім-то з власної волі Антиох IV почав насаджувати раптом гелленські релігійні культи на півдні. Однак не зазначається, що за декілька років до цього в Єрусалимі первосвященником був Онія. Його брат Ясон «викупив в Антиоха IV первосвященство [із фондів єрусалимського храму – примітка за книгою А.Азімова] і статус грецького поліса для Єрусалима» («Атлас біблійної історії»).

Пригляньмося детальніше до первосвященника Ясона. Він попросив та отримав дозвіл в Антиоха IV для будівництва гімнасія (виховно-освітньої уставнови) [фінансовий контроль над якою давав Ясону величезні прибутки — примітка за книгою А.Азімова], запровадження інституту ефебії та можливості проводити спортивні змагання. Йосип Флавій (єврейський історик 1 століття н.е.) пише, що єврейські юнаки прикривали свою наготу, щоб приховати обрізання та зовні бути схожими на греків.

Ангелос Ханіотіс в книзі «Епоха завоювань: Грецький світ від Олександра до Адріана (336 р. до н.е. - 138 р. н.е.)» відзначає:

«Ще при Птолемеях представники Єрусалимської знаті прийняли грецькі імена і звичаї. «Еллінізатори» стикнулись зі зневагою зі сторони хасидів (hasidim) — правовірних євреїв, які знаходились під впливом консервативних тлумачів Тори — так званих книжників…

Прихильник еллінізації Ясон… Сумнівно, що його реформи слідували… зв’язній політиці, але вони включали явні кроки для прийняття грецьких інститутів, наприклад, створення гімнасія як місця атлетичних і воєнних тренувань і введення ефебії — громадського і воєнного виховання майбутніх громадян. Ясон виділив на Храмовій горі, де знаходився другий Храм, місце для почитання Зевса Олімпійського» («Атлас біблійної історії»).

Коротко прослідкуємо перипетії цього періоду:

170 р. до н.е. — Антиох IV захоплює Мемфіс (Єгипет), а це показує, що у селевкідського правителя була потужна армія.

168-167 рр. до н.е. — Матафія Хасмоней із п’ятьма синами йде у м. Модін, що у 17 милях північно-західніше Єрусалиму. Звернемо увагу, це вже на територія Іудеї.

165 р. до н.е. — «В 165 р. до н. е. Лісій зібрав біля Еммауса (за 15 миль на захід від Єрусалима... сильну армію. Іуда тримався непохитно своєї позиції і продовжував оборонятися всього лише з трьома тисячами людей...» (А.Азімов).

162 р. до н.е. — «У 162 р. до н. е. ще одна армія Селевкідів рушила в наступ. Вона була ще сильнішою і знову наступала з півдня, пройшовши через Бет-Цур. У неї був принаймні один слон... Іуда вперше зазнав поразки в бою з переважаючими силами противника. Залишки своїх загонів він привів назад на Гофнанські пагорби. Армія Селевкідів знову зайняла Єрусалим...

Щоб покласти край іудейському повстанню, Лісій запропонував компроміс. Він дарує євреям повну релігійну свободу за умови, що вони визнають політичну владу Селевкідів. Хасиди, яких цікавив винятково юдаїзм як релігія, погодилися на ці умови і склали зброю. А це означало, що Лісій досяг своєї мети, бо без хасидів загони Іуди були надто слабкими, і йому лишалося тільки стояти на Гофнанських пагорбах і чекати, що буде далі...

У наступних війнах, які вели Селевкіди, і Антіох V, і Лісій загинули, і замість них правив Деметрій I [162-150 рр. до н.е. — роки правління]. Тепер, коли в Юдеї все заспокоїлося, він намагався відновити попереднє становище, призначивши первосвященика, який мав тримати юдаїзм під контролем в інтересах Селевкідів...

Первосвящеником він вибрав Еліакима. Еліаким, шанувальник грецької культури, вважав за краще, щоб його називали грецьким ім'ям Алкім. Оскільки Еліакім-Алкім походив зі священицького роду Задоків, хасиди його визнали. До цього часу залишалася лише невелика група опозиціонерів на Гофнанських пагорбах. Деметрій міг би й не звертати на них уваги, але, оскільки Юда явно намагався зацікавити Рим становищем євреїв, селевкідський цар вирішив прогнати їх звідти, поки римлянам не спало на думку втрутитися. Тому Деметрій послав свого полководця Вакхіда з великими силами з Єрусалима до Гофіанських пагорбів. Битва зав'язалася за вісім миль на північ від Єрусалима. 161 р. до н. е. Іуда, чиї сили не перевищували тепер тисячі осіб, був переможений...» (А.Азімов).

152-150 рр. до н.е. — Маккавеї розпочинають нове повстання. Деметрій І гине за нез’ясованих обставин в 150 р. до н.е.

142-141 рр. до н.е. — Деметрій ІІ, син Деметрія І укладає угоду із Маккавеями для спільних дій проти воєначальника Трифона.

133-129 рр. до н.е. — Антиох VII увійшов із військами в Іудею та захопив Єрусалим. Іоан Гіркан став правити Єрусалимом тільки тому, що заплатив більше грошей, і тому Антиох VII передав йому це право.

Тобто бачимо, що як мінімум до 129 рр. до н.е. — часу смерті Антиоха VII, Іудея була залежна від Селевкідів, які керували її зовнішньою та внутрішньою політикою. З часу смерті Антиоха, тривала міжусобна боротьба між правителями імперії, тому часу на маленьку провінцію Іудею в них залишалося небагато. Цим скористалися Іоан Гіркан, Арістобул І, Олександр Яннай, які пробували приміряти на себе роль правителів Іудеї.

Що також варто знати

Та ж Джоді Магнес зазначає: «Як тільки Хасмонеї здобули відносну незалежність, вони почали переймати грецьку культури практично у всіх аспектах життя... Олександр Яннай — брат Арістобула І, взяв за дружину його вдову — Олександру Саломею. Цим він порушив юдейський закон, який дозволяв первосвященику взяти за дружину лише дівчину, яка не втратила цноту... [Забігаючи дещо вперед, дізнаємося, що]: В І ст н.е. в домах багатих євреїв все було облаштовано за римським стилем. Заможні євреї замовляти практично всі речі побуту з Риму та оформляли помешкання в римському стилі... Іронія полягає в тому, що євреї боролися проти гелленізації (Хасмонеї), але саме Маккавеї принесли гелленізацію в Палестину... Симон Маккавей був похований в могилі, оформленій у грецькому стилі. Тобто гелленізація прийшла в Юдею ще при житті самих повстанців... Після того, як Маккавеї влаштували собі монументальний погребальний комплекс у грецькому стилі, представники іудейської аристократії почали наслідувати їх приклад. Були використані традиційні для грецького стиля елементи: дорійський стиль колон, тригліфи, мітопи, локули».

«Культурні зміни в елліністичний період були настільки значними, що про той час, коли Ізраїль контролював усю країну, практично нічого не нагадувало. Змінились навіть предмети побуту: лампи, посуд, прикраси. Архітектура значною мірою еллінізується, країна наповнюється іноземцями, деякі з них стають видатними філософами й вченими...

«Заможні євреїв не симпатизували Маккавеям» (Навч.-метод. посібник з релігієзнавства).

Якщо простими словами — йшла боротьба між угруповуваннями священників за владу, що переросло в національний конфлікт. Вказується, що Хасмонеї здобули для Півдня — Іудеї, автономію під керівництвом Селевкідів, яка тривала до розпаду імперії. А оскільки імперія розпалася в 63 р. до н.е., коли її захопили римляни, можна зробити висновок, що всі історії про захоплення Галілеї Арістобулом І та Олександром Яннаєм є лише поданням бажаного за дійсне, адже: по-перше, цього б не дозволили Селевкіди, які досі правили цим регіоном і будь-які значні заворушення були б миттєво придушені; по-друге, в іудейських правителів не було ресурсів щоб захопити і тим більше утримувати під своєю владою таку велику територію, яка простяглась від Єрусалиму до Галілеї, тому що Північ (Самарія і та ж Галілея) були вчетверо більшими як по площі, так і по кількості населення; по-третє, в 164 р. до н.е. Симон Макавей, як уже згадувалося, вивів всіх євреїв із Галілеї, а юдеїзувати галілеян проти їх волі ніхто б не дозволив, ймовірно, якщо і були такі спроби, то вони натикалися на значний опір. Однак про це не пише в джерелах. А значить їх не було, або просто знищили згадки про них. Можемо припустити, якщо і були походи в цей період відносної іудейської незалежності, то лише з ціллю наживи, простіше кажучи, грабіжництва. Адже як сказано в 1 Книзі Макавеїв 5:15, північний край був ворогом Іудеї.

Герод Великий – визначна особистість, шанувальник греко-римської культури

Перш за все варто зазначити, що за національністю Герод був ідумеянином. Як відзначає Джоді Магнес: «В давні часи столицею Ідумеї було місто Лахіш. В гелленістичні часи — Маріса. Тут жили ідумеї та гелленізовані вихідці із Сидону. Тобто євреїв тут не було. Маріса була розпланова за сіткою Гіпподама. Тобто вулиці під прямими кутами. Ідумеї брали собі грецькі імена (написи на похованнях). Маріса була повністю гелленізована».

Після встановлення римського владарювання над регіоном Галілеї, нею почав правити Герод Великий в 47 р. до н.е. А в 37 р. до н.е. він став правителем всієї території, відомої із давньої історії як Ханаан-Палестина. В його царство увійшли, окрім Галілеї, також Самарія, Перея, Ідумея, Іудея, Ітурея і Трахоніда.

Коротко розкажемо про цю видатну особистість: «Герод змінив обличчя Єрусалима, звівши новий палац, зміцнивши міські мури, побудувавши нові будинки та інші споруди у витонченому греко-римському стилі… Він…спорудив фортецю Антонія [де розташовувався римський гарнізон] з північного боку храмового комплексу…[тобто в Єрусалимі постійно був присутній римський гарнізон], відремонтував грецький театр [виходить така будівля вже існувала в місті], додав стадіон-іподром і найняв римських майстрів для побудови акведука...

Найвідомішим проектом Герода був новий храм…Єрусалимські починання Герода свідчили про прихильність царя до юдаїзму [проявляв повагу до культів жителів Іудеї, як і других міст], однак він у багатьох своїх і навіть чужих містах будував також поганські храми і різні громадські споруди. У місті Панея (яке пізніше називалося Кесарія Пилипова) Герод звів храм, присвячений Пану — богу-покровителю цього міста, а в Самарії (Себастія) було побудовано величезний храм на честь Августа…[У 37р. до н.е. Герод відзначає в Самарії своє весілля з Маріам, і через 7 років Август дарує це місто Героду, який поселив в Самарії 6000 своїх ветеранів, переіменував його в Севастію (тобто місто Августа). Археологами знайдено залишки нових укріплень... стадіону (Навч.-метод. посібник з релігієзнавства)].

Одним з найамбітніших проектів Герода була Кесарія Морська, де було побудовано величезну штучну гавань. При вході у місто над гаванню здіймався храм на честь Риму й Августа. Було також збудовано театр, амфітеатр, іподром, два акведуки, римські лазні, різні комори, адміністративні споруди та палац вікнами на море…

Після смерті Герода у 4 р. до н.е. царство поділили три його сини: Пилип, Антипа і Архелай. Пилипові дісталася Ітурея і Трахонітида, Антипа отримав Галілею і Перею, Архелай — Юдею, Ідумею і Самарію…

Антипа і Пилип правили у своїх тетрархіях довго й щасливо [тобто на півночі не виникало жодних конфліктів], натомість правління Архелая у Юдеї успіху не мало. У 6 р. н.е. Архелая було відсторонено від влади, а його землі опинилися під владою римського прокуратора, який підпорядковувався правителю Сирії...

«Археологічні розкопки у Сепфорісі відкрили нам багате римське місто І ст. н.е. з палацом, театром та фортецею… Сепфоріс був водночас важливим центром римської адміністрації та елліністичної культури. У 17-20 рр. н.е. Герод Антипа заснував нову столицю своєї тетрархії, названу на честь імператора Тіверіядою» («Атлас біблійної історії»).

Висновки

Територія Галілеї була заселена із часів палеоліту. Спочатку це були людиноподібні істоти. А починаючи з 40 тисячоліття до нашої ери тут поселяються перші неоантропи.

З’ясовано, що головні події іудейських писань, відомих як Танах або Старий завіт — фантазії. Це доводять археологічні, літературні та інші дослідження, які не бояться поширювати шляхетні вчені на зразок Ізраеля Фінкельштейна, Ніла Сілбермана, Зеєва Герцога. А це дає підстави сумніватися і в інших історіях з даних джерел, які потрібно сприймати критично і обов’язково перевіряти.

З 10 тисячоліття до н.е. і аж до часу народження та активної діяльності Ісуса Хреста основним заняттям людності регіону, відомого в різні періоди як Ханаан та Палестина, а з 12 століття, якщо сфокусувати погляд на північ — як Галілея, було сільське господарство та присадибне скотарство. Крім іншого, тут активно розвивалося ткацтво, металлообробка, мореплавство, риболовля, бджолярство, ремісництво, садівництво, торгівля, музичне та літературне мистецтво.

Починаючи з 15 століття до н.е., а можливо й раніше, регіон піддався гелленському впливу. В часи Олександра Македонського темпи гелленізації лише збільшилися, можна сказати, стали всеохопними, це стало питанням державної ваги. В час народження Ісуса Хреста Галілея була космополітичною, з переважаючим індоєвропейським населенням.

Всі історії про те, що у 1 ст. н.е. її у великій мірі заселяли євреї — вигадки. Вчення про Царство Боже — Простір Волі у євангельські часи в Галілеї здійснювалося в сприятливому для його розгортання арійському середовищі. Саме в таких умовах діяв Ісус Хрестос — син божий, боголюдина, галілеянин.

Список прочитаної літератури

 

1. Каганець І. В. «Арійський стандарт: Українська ідея епохи Великого Переходу». — К.: Видавництво А.С.К., 2004. — 384 с., іл.
2. Каганець І. В. «Арійський Стандарт: Технологія переходу в Простір волі». – Київ-Тернопіль: Видавництво «Мандрівець», 2014. – 576 с.
3. А. Корольов «Галілея». – 2006.
4. Гарольд Волтер Хьонер. Герод Антипа – сучасник Ісуса Хреста (Оригінальна назва: Harold W. Hoehner «Herod Antipas. A Contemporary of Jesus Christ»). – Zonrarvan Publishing House. – 1980.
5. Авдієв В.І. «Історія Стародавнього Сходу». – «Радянська школа». – 1970.
6. Штепа П. «Українець і москвин. Дві протилежності». – Дрогобич. Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ». – 2010.
7. Джекоб Коннер «Христос не еврей». / «CHRIST WAS NOT A JEW: An Epistle to the Gentiles). Published Privately. New York,1936 (переклад російською: «Иисус. Тайна рождения Сына Человеческого»: [перевод с немецкого] / Гастон Чемберлен, Джекоб Коннер. – М.: Алгоритм, 2015. – 288 с. – (Исторические открытия).
8. Чемберлен Г.С. «Євреї та їх походження». – 1907 (переклад з німецької: «Евреи. Их происхождение и причины влияние в Европе. – С.Петербург. – Издание А.С. Суворина». – 1907).
9. Англійська, Німецька, Фарнцузька Вікіпедія. Статті на тему "Ханаан".
10. Табб Джонатан Н. «Ханаанці». – Британський музей «Люди минулого», т. 2. Видавництво Університету Оклахоми – 1998. / «Canaanites (Peoples of the Past S.)». – British Museum Press. – 1998
11. Дрюс Роберт «Ханаанці та филистимляни». Журнал для вивчення Старого Заповіту. 23 (81): 39–61 – 1998. / «Canaanites and Philistines». Journal for the Study of the Old Testament. 23 (81) – 1998.
12. Крістіан Фревель (https://de.wikipedia.org/wiki/Christian_Frevel): Історія Ізраїлю, видання 2-е, доповнене та перероблене, Штутгарт 2018, с. 67-96.
13. Джеймс Меларт «Найдавніші цивілізації Близького Сходу». – 1982. / «Earliest Civilizations of the Near East». – McGraw-Hill. – 1965.
14. Петухов Ю. Д. «Історія русів. 40-5 тис. до н.е. Том 1» (Оригінальна назва: «История Русов. 40-5 тыс. до н.э.», Том 1. – М.: Метагалактика, 2000. — 288 с.)
15. Зеєв Герцог «Біблія. Знахідок на полі нема». Стаття для журналу "Haaretz" від 29.10.1999. / «Deconstructing the walls of Jericho». – 1999. / Посилання на статтю-оригінал: https://www.hayadan.org.il/bible-no-evidence-291099.
16. Фінкельштейн І., Сілберман Н.А. «Розкопана Біблія: нове бачення стародавнього Ізраїлю в археології та походження його священних текстів». / «The Bible Unearthed: Archaeology's New Vision of Ancient Israel and the Origin of Its Sacred Texts»). – 2001.
17. Паїк В. «Корінь безсмертної України». – Київ: УВС, 2021. – с. 356.
18. «Атлас біблійної історії» / пер. з англ. М. Климчук, Т. Цимбал. – К.: ДНВП «Картографія», 2010. – 192 с.; іл.
19. Ангелос Ханіотіс «Епоха завоювань. Грецький світ від Олександра до Адріана (336 р. до н.е. – 138 р. н.е.)». – 2018. / «Age of Conquests: The Greek World from Alexander to Hadrian», London: Profile Books and Cambridge MA: Harvard University Press, 2018 (переклад російською: Эпоха завоеваний: Греческий мир от Александра до Адриана (от 336 г. до н.е. до 138 г. н.е.). – Альпина нон-фикшн – 2018).
20. Емануель Анаті «Палестина до древніх євреїв». – 1962 р. / «Palestine Before the Hebrews: A History, From the Earliest Arrival of Man to the Conquest of Canaan», 1963 (переклад російською: Анати Э. «Палестина до древних евреев». – М. Центрполиграф – 2007).
21. Джон Грей «Ханаанці». - 2003. / «The Canaanites», Thames & Hudson, 1964 (переклад російською: «Грей Джон. Ханаанцы. На земле чудес ветхозаветных». Серия: Загадки древних цивилизаций. – М. Центрполиграф. – 2003).
22. Айзек Азімов «Земля Ханаанська». - 2006. / «The Land of Canaan». Houghton Mifflin Harcourt, 1971 (переклад російською: «Земля Ханаанская. Родина иудаизма и христианства». Серия: Научно-популярная библиотека. – М. Центрполиграф. – 2006).
23. Джоді Магнес. Лекції по історії давньої Палестини.
24. Деопик Д.В. «Біблійна археологія і найдавніша історія Святої Землі». - 2009 (переклад російською: Деопик Д.В. «Библейская археология и древнейшая история Святой земли». – М.: ПСТГУ. – 2009).
25. Фінкельштейн Ізраїль «Забуте царство: археологія та історія Північного Ізраїлю» / Ізраель Фінкельштейн. - Товариство біблійної літератури Атланти. – 2013 (Оригінальна назва: Finkelstein, Israel. The forgotten kingdom : the archaeology and history of Northern Israel / by Israel Finkelstein. - Society of Biblical Literature Atlanta. – 2013).