Історія Галілеї: від палеоліту до часу народження Ісуса Хреста. Огляд досліджень і джерел. Резюме основної праці
Боголюдину Ісуса Хреста називали Ісус Галілеянин або Ісус із Назарету. Його не йменували Ісус Іудеянин чи Ісус з Єрусалиму або Вифлеєму. Саме Галілея була його батьківщиною. У цьому краї він навчав людей, як досягати стану Царства Божого – входити у Простір волі. Саме тут існувало сприятливе соціальне середовище для сприйняття боголюдського вчення. В Галілеї місцева людність максимально наблизилась до реалізації ідеї аріянства – перетворення смертної людини в безсмертну боголюдину. Чому саме тут? Якою була історія цього регіону? З яких часів була заселена Галілея? Чим займалася місцева людність? Яких традицій, звичаїв, світогляду дотримувалися галілеяни, які так охоче сприймали знання про Царство Боже?
Цей матеріал має на меті коротко подати головні акценти з основної праці «Історія Галілеї: від палеоліту до часу народження Ісуса Хреста». Вона для тих, хто хоче дізнатися найголовніше, так би мовити, екстракт, при цьому, не вникаючи глибоко в тему і не бажаючи перевірити нову для себе інформацію. Однак я рекомендую обов’язково ознайомитися також із повною працею, адже в ній, я впевнений, кожен відкриє для себе багато нового!
1. Вступ
Ким були галілеяни? Нам постійно намагаються нав’язати, що це були семіти, а якщо точніше – євреї. Однак з давніх часів, ще з палеоліту, за кілька тисячоліть до появи в цих землях представників даної раси, тут – на східному березі Середземного моря, уже зароджувалися традиції, які збережуться протягом довгих тисяч років, аж до часу народження Хреста. І носіями їх були індоєвропейці. Так, Джонатан Табб писав: «Аммонітяни, моавитяни, ізраїльтяни та фінікійці, безсумнівно, досягли власної культурної ідентичності, і все ж етнічно всі вони були ханаанцями... тими самими людьми, які оселилися в землеробських селах регіону у 8-му тисячолітті до н.е.».
В опрацьованій літературі зустрічалося твердження, що ханаанці – це західносемітське населення, предки іудеїв. Однак намагаючись нав’язати необізнаним читачам дане твердження, пропагандисти не враховують явних суперечностей, які обов’язково виникатимуть під час уважного аналізу. Наприклад, в Авдієва В.І. ми знаходимо, що обрядами давньоханаанської релігії були: «...куріння на висотах» (культ гір), поклоніння сирійським богам Ваалу, Астарті, сонцю, місяцю, сузір'ям і «всьому небесному воїнству» Виходить, курити на висотах і поклонятися Ваалу – це традиційні практики ханаанців-семітів? Чого, звичайно, бути не могло.
Назву «Галілея» (що пішла від слова «галли» – славні, шляхетні) дали краю люди, які переселилися в цей регіон із Північного Надчорномор’я, де зародився материнський етнос. Джерелом їх шляхетності було усвідомлення своєї божественної природи.
Вони відомі в історії також як кельти (західна гілка розселення) та по зовнішній назві «филистимляни» (заселили східне узбережжя Середземного моря у складі «народів моря»). Прибули вони у даний регіон приблизно у 13-12 ст. до н.е. Синонімом слова «галли» є «арії»: «Це ті, що усвідомлюють себе дітьми божими, сотвореними Богом Творцем за його образом і подобою, тобто за його формою і змістом. Це фундамент їхнього світогляду і їхньої шляхетної поведінки» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2014) [Тут і надалі буде вказано авторів цитат. Якщо використано цитати із кількох джерел, також вказується назва конкретного твору і рік видання].
2. Біблійна критика як крок до пошуку правди
Люди з давніх пір підозрювали, що Танах [іудейські писання, відомі у нас як «Старий Завіт»] є якщо не повністю, то у великій мірі вигадками. Це важливо усвідомлювати, адже історія Галілеї є також частиною цих історій, тому необхідно вміти шукати правду серед облуди. Це не означає, що все, вказане у «Біблії» – брехня. Потрібно лише критично відноситися до поданого в ній матеріалу.
Ще в 17 столітті н.е. цим зайнявся знаменитий філософ Б. Спіноза, який спробував довести, що «П’ятикнижжя» та «Книга Ісуса Навина» написані у 5 ст. до н.е. У цьому напрямку активно діяли Жан Астрюк (18 ст.), Вільгельм Мартін де Ветте (поч. 19 ст.), Юліус Вельгаузен (1879 р. видав книгу «Вступ до Ізраїлю»). «Критичне дослідження біблійного тексту тривало у широкому масштабі у другій половині ХІХ ст. і продовжується до нашого часу...» (В.Авдієв). Варто згадати також концепцію Дж. Ван Сетерса, Т.Л. Томпсона та їх послідовників, яких іменують як «гіперкритики». Що давні ізраїльтяни були нащадками ханаанців [тут необхідно одразу пояснити: давні (біблійні) ізраїльтяни дійсно були нащадками ханаанців – землеробів та мореплавців арійської раси. Біблійні іудеї були кочівниками семітської раси] притримується думки біблеїст Марк Сміт, а також німецький дослідник Крістіан Фревель.
Однак неоціненний вклад в дослідження біблійних історій з точки зору археології здійснили такі шляхетні вчені, як Зеєв Герцог, а також Ізраель Фінкельштейн і Ніл Сілберман. Саме вони, не приховуючи правди, доносять до широкої громадськості той факт, що більшість «визначних» біблійних подій – це вигадка. Хто бажає детально ознайомитися із результатами досліджень вказаних вище совісних вчених, пропонуємо прочитати статті «В історії євреїв та Ізраїлю не було біблійного періоду» та «Розкопана Біблія». Ми ж на основі їхніх праць виділимо лише ключові аспекти:
Давніх євреїв не було в Єгипті, як і Виходу.
Завоювання Ханаану 12-ма племенами не відбувалося.
Від грандіозної імперії Давида і Соломона нема слідів.
Монотеїзм виник як державна релігія лише в останні дні Юдейського царства [хоча більш ймовірно, що монотеїзм – це припис тих, хто створив всі ці іудейські писання, а саме – Єзекиїла та його прибічників].
Руйнування Єрихону — вигадка.
Зважаючи на подані вище висновки, виникає логічне запитання: хто ж такі біблійні ізраїльтяни? Ми вже сказали про це, а тепер лише знахоидмо підтвердження від авторитетних науковців: «Якщо нема доказів виходу з Єгипту, подорожі пустелею, і якщо історія військової окупації міст у пустелі спростована археологією, ким були ті ізраїльтяни?.. Археологія підтвердила важливий факт: на початку залізного віку, на етапі, який ототожнюється з «періодом поселення», сотні невеликих поселень були засновані в центральній гірській місцевості Землі Ізраїлю, де фермери працювали на землі та вирощували овець. Якщо вони прийшли не з Єгипту, то звідки взялися ці поселенці? Мені здається, що сьогодні вже нема прихильників біблійної моделі «військової окупації» (останній був Ігаль Єдін)» (З. Герцог).
«Фінкельштейн і Сілберман стверджують, що замість того, щоб ізраїльтяни завоювали Ханаан після Виходу (як припускає книга Ісуса Навина), більшість із них насправді завжди були там; ізраїльтяни були просто ханаанцями, які розвинулися в окрему культуру...» (І.Фінкельштейн, Н. Сільберман).
3. Народи рільничого та кочового культурного кіл
В наукових колах заведено відносити народи до рільничого або кочового культурного кіл. Представники кожного із них відрізняються як небо і земля, як вода і вогонь, дотримуючись власного світогляду, традицій, вірувань, побутових звичок. «Проф. В. Щербаківський [у праці «Формація української нації»] пише: «Кожний з цих культурних кругів був витворений зовсім окремою расою, окремою і фізично, і психічно. Але, витворившись, впливає вже далі на психіку приналежних до даного кругу людей. Отже, кожний культурний круг консервує ментальність приналежних до нього людей, певна річ, в деяких межах. Ментальність людей чужого культурного кола завжди здається їм дивною, незрозумілою і навіть ворожою, бо насправді так і є. Культурні круги є константами (сталими сучинниками) в безперервно мінливій людській історії, яка стає значно зрозумілішою, коли не спускаємо з ока тих констант» (П. Штепа «Українець і москвин»).
4. Ханаан та Палестина – давні назви земель східного узбережжя Середземномор’я
Назва Ханаан починає активно застосовуватися для території Східного Середземномор’я, починаючи приблизно з середини 4 тисячоліття до н.е. Цікаво, що з семітських мов значення її не має логічного пояснення. Натомість якщо взяти індоєвропейську інтерпретацію «Гана-ан» (Ханаан) означає «сила небес».
«В Біблії ханаанці зображуються як корінні мешканці Палестини. Згідно з Біблією, ханаанці населяли в основному північну Палестину, де були розташовані найдавніші та найважливіші торгові міста. Однак можна думати, що ханаанці населяли значно більшу територію, бо країна Ханаан і за єгипетськими написами, й за клинописними документами амарнського архіву (по-вавилонськи – країна Кінаххі), охоплювала всю Палестину, включаючи прилеглі області Фінікії та Сирії» (Авдієв В.І.).
«У текстах еблаїтських табличок згадуються міста Єрусалим-Яруса, Газа, Мегіддо, Асор та ін., що ще раз підтверджує їхнє існування за тисячоліття до того, як дикі предки семітів вийшли з аравійських пустель. І взагалі, історія не знає прецеденту, коли дикі кочівники, що знаходяться на нижчій стадії розвитку, засновували міста...» (Ю.Петухов).
Палестина – інше найменування цього ж регіону, яке дали йому уже знайомі нам «народи моря» приблизно із 12 ст. до н.е. Походить від зовнішньої назви галлів – «филистимляни».
Північна частина регіону – родюча, добре зрошувана, була заселена із давніх давен працьовитим, талановитим, релігійним населенням, яке постійно підживлювалося хвилями переселенців із Північного Надчорномор’я та інших територій проживання індоєвропейців. Ханаан та Палестина мали тісні зв’язки в першу чергу саме з державними утвореннями, які виникали протягом історичних періодів на півночі – шумерами, вавилонянами, хеттами, ассирійцями, відновленим Вавилонським царством, Перською імперією. Тоді як південь – посушливий і малопривабливий, був лише далекою окраїною.
Цікаво зазначити, що, наприклад, кам’яні капітелі протоеолійського (давньогрецького) стилю в Мегіддо (одне з основних міст Ханаану та Палестини протягом тисячоліть) «...стали характерною ознакою ізраїльської архітектури протягом усього раннього залізного віку [почався даний період приблизно із 1200 р. до н.е.]...». До того ж їх знайдено «...в Асорі, Єрусалимі, Самарії та інших містах» (Д.Деопик). А це вказує на давньогрецький вплив як мінімум із 1200 р. до н.е., хоча, як ми побачимо далі, гелленізація почалася тут на декілька століть раніше, не говорячи вже про епоху Олександра Македонського.
Що стосується писемності, то у ханаанців вона існувала як мінімум із середини 3 тисячоліття до нашої ери. А можливо і раніше.
5. Древньоєврейські племена – прихильники кочового способу життя
Батьківщиною семітів була Аравія.
Присутність іудейських племен датується в регіоні приблизно з 13 ст. до н.е. «Давньоєврейські племена, що населяли Палестину у II тисячолітті до н.е., протягом тривалого часу вели кочовий скотарський спосіб життя, так само, як і більш древні племена, що населяли південну частину Палестини та гірські області, що лежали на схід від Йордану. Єгиптяни, які нерідко стикалися з цими кочовими племенами Синайського півострова, аравійських степів та південної Палестини, вважали їх культурно відсталими й дивилися на них зверхньо. Єгипетські написи та описи подорожей єгиптян до Сирії малюють досить примітивний побут цих племен. Кочові племена Палестини найбільше розводили дрібну рогату худобу — овець, курдючних та довгошерстих кіз...» (В. Авдієв).
6. Галілея як географічний регіон
«На захід від північної частини долини Йордану простягається Галілея зі своїми долинами, рівнинами та схилами гір, добре зрошуваними гірськими джерелами та потоками. Ця частина Палестини була сприятлива для розвитку землеробського господарства і в давнину була густо заселена, про що свідчать численні руїни древніх міст» (В.Авдієв ).
7. Релігія Ханаану, Палестини та Галілеї
В цьому підрозділі спробуємо з’ясувати, якою ж була релігія жителів цих земель. Адже слово «релігія» означає відновлення зв’язку, контакту із внутрішнім богом. Оскільки ханаанці були арійський народом, як палестинці та галілеяни, цікаво дослідити і цей аспект.
Сакральне значення для ханаанців із сивої давнини мав хрест. Це символ-оберіг, який одночасно є нагадування про божественну природу людини. Свастика як символ індоєвропейців був відомий ще з 40-20 тисячоліть до н.е. Він активно використовувався гіксосами.
У музеях Ізраїлю — Національному Музеї в Тель-Авіві, в Археологічному Музеї Єрусалиму, Музеї Рокфеллера в Єрусалимі і т.д. посудини, фігурки, мозаїки, прикрашені свастикою, зберігаються з не меншою ретельністю, ніж посудини з «давидовою зіркою» — свідчу, як фахівець, який особисто і на місці вивчав зібрання всіх провідних музеїв Європи та Близького Сходу. Свастика — невід'ємна частина земної культури та характерний знак-символ індоєвропейців» (Ю.Петухов).
Ханаанці-палестинці вірили в доброго та люблячого верховного бога Еля. Ваал користувався великою повагою в місцевого населення і вважався сином божим – дитиною Еля. Він також виступав як захисник народу. Вшанування Ваала здійснювалося згідно діючих століттями ритуалів, які були прив’язані до сільськогосподарського року.
Астарта є головною місцевою богинею. Вона сприймалася як дружина Ваала. Хоча можна припустити, що це була його сестра, якщо прийняти до уваги, що батьківщиною культу Аполлона (Баала) і Артеміди (Астарти) є земля України, де вони вважалися саме братом і сестрою.
«Про поклоніння цій богині часто згадується в Старому Завіті, можливо, вона є богинею, відомою з початку третього тисячоліття як «Пані з Біблоса». Можливо, ця богиня зображена на єгипетській статуї оголеної жінки, що сидить на леві, яка належить до XVIII або XIX династії... Цей лев зазвичай асоціюється з Астартою або Анат...
Амулети із зображенням богині родючості у формі невеликих металевих підвісок або глиняні статуетки, які носили жінки Ханаану і які зберігалися в будинках, відображають багатовіковий трепет перед великою таємницею життя і народження, від якої залежало існування самого суспільства. Безліч даних зображень богині родючості, реалістичних або стилізованих, виконаних у камені або глині, виявляються по всьому Близькому Сходу, починаючи з халколітичного періоду, і вказують на те, що місцеві хлібороби постійно дбали про родючість поля, тварин і своїх дружин...» (Дж. Грей).
Храми
Ханаанські храми будувалися в звичній місцевій манері. У різних містах спостерігається дотримання єдиної архітектурної лінії. Храм Соломона, залишки якого і досі не знайдені, а всі відомі нам зображення є реконструкцією із літературних джерел, можна сміливо говорити, якщо й був, то виконаний в традиційних ханаанських традиціях.
«У добу пізньої бронзи [1550-1200 рр. до н.е.] ширококімнатний план переріс у потрійну структуру з притвором та головною кімнатою з культовою нішею, або «Святеє Святих». Існувало два дворики: зовнішній і внутрішній. Увійти в перший з них можна було через пропілеї, тобто браму. Вздовж стін стояли лави, а по обидва боки від входу — столи… У головній кімнаті найпізнішого хацорського храму, який відтворював цей загальний план, було знайдено кілька культових предметів, а також стіл для узливань, вівтар для паління ладану, печатки та бронзові статуетки. Мало того, дві колони — по одній з кожного боку від входу — нагадують розташування стовпів Яхін і Боаз у Єрусалимському храмі… Храм, ймовірно, присвячувався ханаанському богові Ваалу…» («Атлас біблійної історії»).
З упевненістю можна говорити, що всі ці храми, в тому числі і храм Соломона, являють собою єдину лінію розвитку культової архітектури...» (Навч.-метод. посібник з релігієзнавства).
8. Від епохи палеоліту – до 11 тис. до н.е.: заселення краю, поява перших неоантропів, прояви світоглядних поглядів
Людиноподібні істоти з’явилися в даному регіоні ще у 600-300 тисячоліттях до н.е. Територія, яка знаходиться у центрі нашої уваги була заселена людьми (неоантропами) – втіленими духовними сутностями із божественним ядром – приблизно із 40 тисячоліття до н.е.
«Носії нових звичаїв зовні стали сильно відрізнятися від своїх попередників. Їхні риси були більш тонкими, а скелети — схожими на наші. Їхні руки стали дуже вмілими, і вони навчилися виготовляти прекрасні знаряддя праці, що перевершують за якістю ті, які робили неандертальці. Технічні досягнення верхньопалеолітичних людей свідчать про їх розум, майстерність і уяву, якими не володіли їхні предки» (Е.Анаті).
Приблизно із 17 тис. до н.е. виникає технологія використання геометричних мікролітів яка стане однією із найзнаковіших характеристик поширення європеодіїв (відомих в наступні часи як індоєвропейці). Антропологічні особливості індоєвропейців тих часів: «Високий зріст, пряма осанка, широке і високе чоло, світла шкіра і волосяні покрови, світлий колір очей...» (Ю.Петухов). Цікаво, що давні індоєвропейці передали елементи своєї сакральної культури єгиптянам. Зокрема, символ «анх» – це хрестово-свастична символіку «вічного колеса життя».
«Анх» – символ життя в Єгипті
9. 10 тис. до н.е. – 4 тис. до н.е.: знайомство із землеробством та його освоєння, поява перших міст, застосування кераміки із геометричним орнаментом
Як стверджує Джеймс Меларт: «...на зміну мезолітичним поступово прийшли культури, носії яких займалися примітивним землеробством та одомашненням тварин. Ці два нові способи видобутку та збереження їжі не були винаходом європейців, оскільки предки вівці, кози та свині, пшениці та ячменю не зустрічалися в Європі».
10-9 тисячоліття до н.е.: натуфійська культура та «гості» із Північної Африки
«Про натуфійців насамперед треба знати, що це осіле землеробське населення 10 – початку 9-го тис. до Р.Х., яке у великій кількості вирощувало злаки...» (Д.Деопик). Також в цей період сюди проникали переселенці із Північної Африки. Натуфійці займалися мисливством і рибальством, однак «... наявність серпів і вставок для них, ступок і пестів, зернотерок і курантів з безсумнівністю свідчить про збирання, приготування та вживання їстівних рослин — дикої пшениці та ячменю, бобових і горіхів...», зазначає Меларт.
Натуфійці будували кам’яні будинки, стіни обмазували глиною. Підлоги іноді заглиблювали нижче рівня землі. «Круглі ямки між горизонтальними лініями на чашах і зубчастий рельєфний візерунок на віночках мисок говорять про інтерес до орнаментики, більш ніде в цей період невідомий» (Дж. Меларт).
Як бачимо, натуфійці були першими, хто почав освоювати землеробство в цій частині регіону. Для цього вони мали відповідний інструментарій і однозначно відносилися до народів рільничого кола.
9-8 тисячоліття до н.е.: розвиток землеробства, архітектурні традиції зведення жител в умовах зростання населення
Продовжується освоєння землеробства у великій мірі в північній частині регіону. А також дослідники відмічають той факт, що починаючи з докерамічного неоліту А за Д.Деопиком (8300-7600 рр. до н.е.) на півночі та заході майбутнього Ханаану домінували традиції зведення прямокутних домів, тоді як на півдні та сході — круглих. Це вказує, в першу чергу, на велику різницю в плані демографії, тому що прямокутні доми зводяться для економії простору, особливо в умовах тісної забудівлі.
7 тисячоліття до н.е.: нова хвиля переселенців із Півночі, прихильників землеробства і мисливства
Із півночі в долину Йордану приходять носії нової культури, яка поки залишається безкерамічною. Вона продовжує базуватися на землеробстві із допоміжною роллю мисливства та рибальства. Вдосконалюються знаряддя праці, зокрема, з’являються овальні зернотерки, відкриті з вузького боку.
Мешканці покривають стіни та підлоги домів в блідо-рожеві, кремові, білі, червоні кольори. Це вказує на бажання господарів прикрасити власне житло, отримувати естетичне задоволення від споглядання навколишнього побуту. Цікаво, що уже в цей період перед входом храмів дослідники припускають можливість наявності колон.
Кінець 7 - початок 6 тисячоліття до н.е.: Північ Близького Сходу – індоєвропейська, поява кераміки із Анатолійського плато
В цей період в регіоні, який згодом отримає назву Ханаан, з’являється нова традиція із Півночі. Вчені відзначають, що вона була принесена із Анатолійського плато (регіон сучасної Туреччини). Це була традиції виготовлення кераміки і фігурок із обпаленої глини. Ці нововведення виникли не як результаті торгівлі, вони викликані пересуваннями груп населення. Приблизно у період 6-3 тисячоліть протосеміти почали просочуватися в арійські землі Півночі.
5 тисячоліття до н.е.: культурна єдність між цивілізаціями Півночі і Півдня
«Практично починаючи з Кебари через докерамічний неоліт А [8300-7600 рр. до н.е.], докерамічний неоліт Б [7600-6600/6000 рр. до н.е.], керамічний неоліт А [6000-5000 рр. до н.е.], керамічний неоліт Б [5 тис. до н.е.] і далі, в енеолітичну Гассульську культуру 4-го тисячоліття, переходять схожі звичаї, схожий набір прийомів господарювання, схоже ставлення до образотворчого мистецтва, схожі елементи соціальної структури... [Це підтвердження слів Джоната Табба про спадкоємність місцевої людності протягом тисячоліть].
Те ж саме можна сказати і про спадкоємність провідних форм кераміки, форм житла і самого міського поселення; при цьому спадкоємність реалізовувалася в умовах безперервної пульсації: зміни періодів ускладнення міського життя періодами його спрощення...» (Д.Деопик).
4 тисячоліття до н.е.: осіле землеробство та глиняний посуд із геометричним орнаментом
Спостерігається культурна спадковість. В 4 тисячолітті до н.е. на території майбутньої Галілеї виникає значна кількість поселень. Серед іншого, на картах уже можемо знайти Мегіддо, яке в майбутньому буде одним із головних населених пунктів регіону. Вулиці міста мали ідеально рівні вулиці. Як зазначає В. Паїк: «Принаймі з середини 4 тис. до н.е. [територіями Ханаану] володіли арійські племена, зокрема, кінахи та самари».
10. Галілея як складова частина території Ханаану: 3-2 тисячоліття до н.е.
«Ханаанське суспільство складалося з невеликих міст-держав, які утворювалися з центрального міста та підлеглих йому сусідніх міст. Усі навколишні села підпорядковувалися місцевому царю та його знаті. На землі працювали селяни-орендарі, які також служили піхотинцями у війську» («Атлас біблійної історії»). Погодьтеся, нагадує організацію грецьких полісів.
Ханаанці вже в III тисячолітті до н.е. перейшли до осілого землеробства. Якщо проаналізувати коло інтересів, яким у побуті віддавали шану ханаанці, можемо сказати, що це були також: розведення домашньої худоби, садівництво, прядіння і ткацтво, бджолярство, обробка каменю, металургія (в тому числі зброярство), виготовлення керамічних виробів, музика, література, мореплавство, рибний промисел.
Спостерігаються дві чітко відмінні регіональні системи, роздільна лінія між якими проходила приблизно між Сихемом та Єрусалимом: Північ – щільне розселення із складною ієрархією великих, середніх та малих населених пунктів; Південь – малонаселена, невеликі селища без щільної забудови, переважно залюднена кочовими скотарськими групами.
В храмах спостерігається наявність колонад. Вона стає звичним архітектурним атрибутом.
11. Гіксоси (18-16 ст. до н.е.): забута сторінка в історії Ханаану та Єгипту?
«Нещодавні археологічні розкопки у східній дельті Нілу підтвердили цей висновок і показали, що гіксоське «вторгнення» було, швидше, поступовим процесом переселення з Ханаану до Єгипту, ніж блискавичною військовою кампанією. Найважливіші розкопки було здійснено професором Віденського Університету Манфредом Б'єтаком у Телль ель-Даба, місці у східній дельті, ідентифікованому як Аваріс, столиця гіксосів. Проведені тут розкопки показують поступове збільшення ханаанського впливу на стилі кераміки, архітектури та гробниць приблизно від 1800 р. до н.е.... приблизно через 150 років культура місця, яке в результаті стало величезним містом, була переважно ханаанською: знахідки в Телль ель-Даба свідчать про довгий і поступовий розвиток у дельті ханаанської присутності та мирне захоплення влади» (Фінкельштейн І. та Н.Сілберман).
«За описами гіксоси були аристократією (благородними), в більшості високими, русявими, синьоокими і білошкірими...» (І. Каганець «Арійський стандарт», 2004). Вони були індоєвропейцями, родом із Надчорноморських степів, які принесли в ці краї вміння їздити на колісницях, користувалися зображеннями із символами солярних коліс, спіралей, хвилястих або перехресних ліній та іншими характерними візерунками.
12. Гелленізація Ханаану-Палестини із 16 ст. до н.е.
Зазвичай прийнято відзначати, що гелленізація цього регіону розпочалася після походів і завоювань Олександра Македонського. Однак насправді егейський вплив дослідники констатують як мінімум з 16 століття дло н.е.:
«Починаючи приблизно з XVI століття в ханаанській культурі дедалі помітніший егейський вплив...
...з XV століття аж до кінця бронзового віку мікенська кераміка часто трапляється в ханаанських містах, де існують постійні мікенські поселення — у Рас-Шамрі, Мінет-ель-Бейді та Телль-абу-Ханамі. Роботи майстрів із поселень егейських колоністів, можливо біженців із Криту, а можливо, і з Кіпру, мали сильний вплив на місцеве мистецтво...» (Дж. Грей).
«Егейський світ стає помітно представленим у Святій Землі (сильніше, ніж південніше і північніше), можливо, із середини 2-го тис. до Р.Х.» (Д.Деопик).
Названий вище автор відзначає, що грецьке скульптурне мистецтво було поліхромним: «...грецькі боги були різнокольорові, яскраві, веселі...».
13. Середина 15 століття до н.е.: встановлення єгипетського панування
Міста-держави середнього та північного Ханаану продовжують дотримуватися традиційного способу життя. Однак перемога Тутмоса ІІІ «...при Мегіддо (бл. 1457 р. до н.е.) над ханаанськими містами, яких підтримала Міттані, стала вирішальною в цьому процесі» (Французька Вікіпедія). Тобто з середини 15 століття до н.е. даний регіон можна розглядати через призму єгипетського владарювання, сприймаючи Ханаан як периферію Нового Царства.
Воно тривало приблизно до середини 12 століття до н.е.: «...біблійний опис не визнає геополітичної реальності країни, яка була під владою Єгипту до середини 12 століття до н.е. Єгиптяни правили з адміністративних центрів, заснованих у Яффі та Бет-Шані. Ця видатна присутність взагалі не згадується в біблійній розповіді, і зрозуміло, що вона не була відома автору розповіді».
Неможливо не відзначити велич та достаток міста Хацор (розташоване у Галілеї) у період середньої бронзи (бл. 2000-1550 рр. до н.е.) та подальші роки. Площа міста складала 80 га! «Це було приголомшливе місто з храмами і величезним палацом...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).
Цікаво відзначити, що в релігійному плані ханаанці активно використовували хрести (також зверніть увагу на зачіску дитини, дуже схоже на козацький оселедець).
Із книги Д.Деопика
Ханаанець із хрестом (там же)
14. Перехід від бронзової доби до раннього залізного віку (1200-900 рр. до н.е.): поява галлів-филистимлян в Ханаані
У 12 столітті до н.е. в Палестині з’являються галли. Про них ми вже коротко говорили. Це була нова хвиля переселенців із Північного Надчорномор’я (представники Сабатинівської археологічної культури).«Переселення з України в Малу Азію (старовинна назва — «Анатолія») відбувалися майже постійно, починаючи з часу народження Трипільської цивілізації в 55 ст. до н. е. «Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V—II тис. до н. е.)» — констатує Л. Залізняк в підручнику «Первісна історія України» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2014).
Між галлами-филистимлянами та ханаанцями вчені помічають багато спільного. Зокрема, в архітектурі храмів є багато паралелей. Представники обох народів поклонялися одним і тим же богам. Саме галли-филистимляни принесли «...у Святу Землю відносно прямокутне планування, сітку вулиць, що перетинаються під прямим кутом...» (Д.Деопик). В подальшому такий стиль планування отримає назву «сітка Гіпподама».
12-11 століття до н.е.
Якщо деякі великі місця зазнавали певних руйнувань і потім знову відновлювалися, то в сільській місцевості життя било ключем безперебійно. «Історія Палестини того періоду характеризується тим, що вона розпадається на дві: першу творили жителі міст, люди, які володіли величезними військовими, політичними та економічними можливостями, про які багато що відомо за археологічними даними, царськими архівами та описами єгипетських військових кампаній; інша пов'язана з племенами, які жили на периферії і до яких належали як євреї, так і інші подібні спільноти...» (Е.Анаті).
10 століття до н.е.
У 10 ст. до н.е. филистимські та фінікійські міста об’єдналися, що дало їм змогу розширити свій вплив на низовини. Північні землі зазнали війського впливу зі сторони фараона Шешонка І. Ні півдні вчені не знаходять підтверджень грандіозної імперії Давида та Соломона навіть в Єрусалимі, не говорячи про навколишні території.
9 століття до н.е.
В часи правління Ахава та Єзавель Ізраїль процвітав. Але: «Оскільки біблійна історія написана з позицій яхвізму, то Ахав оголошений у ній диявольським царем, а Єзавель – чудовиськом пороку. Однак у реальності Ахав видається надзвичайно здібним правителем, а Єзавель – відданою дружиною. Вони стримували сирійців і рішуче боролися з неспокійними яхвістами. При них Ізраїльське царство процвітало...» (А.Азімов).
Ця історія дуже схожа на часи правління Герода Антипи, біля якого вірною дружиною була Геродіада. При них них в Галілеї була Золота доба.
«Омрі та його наступники були могутніми царями, які розширили територію свого царства й утримували одну з найбільших постійних армій у регіоні (2000 колісниць, 10.000 піхотинців Ахава, ізраїльтянина). І вони були глибоко залучені в міжнародну військову політику (тоді як про Юдейське царство напис Салманасара мовчить), постійно прагнучи зберегти свою незалежність від регіональних суперників і загрози, що насувалася від Ассирійської імперії (дані про армію взято з напису..., знайденого 1840 року англійським дослідником Остіном Генрі Лаярдом на місці стародавнього ассирійського міста Німруд...» (І.Фінкельштейн та Н. Сілберман).
15. 8-5 століття до н.е.: у складі Ассирійської, Вавилонської, Перської імперій
У 722 р. до н.е. Саргон ІІ захопив Ізраїль [назва, яка прийшла на зміну Ханаану та Палестині для ознаменування території східного Середземномор'я від кордону із Сирією на півночі і до міста Сихему на півдні]. Частину населення, переважно аристократію, він переселив на північ, а на південь відправив людей із тих регіонів. При цьому, територія Ізраїлю не була спустошена, сільська місцевість продовжувала бути залюдненою, і навіть міста були заселені, хоча, в дешо скромніших масштабах, ніж до вторгнення: «Примітно, що незабаром після 722, року падіння Північного царства, Мегіддо не був занедбаний, а його територія не скоротилася. Зате не так багато стало палаців, самі вони стали меншими, майже зникли склади. На їхньому місці з'явилася маса середніх і бідних осель, хоча й уздовж добре спланованих вулиць...» (Д.Деопик).
Станом на середину 8 століття до н.е., тобто до часу приходу ассирійських військ, населення Ізраїлю складало близько 350 тисяч людей, що було втричі більшим, ніж людність Юдеї. Після 722 р. до н.е., вірогідно, велика кількість біженців на південь значно збільшила демографічний показник населення південного краю.
Ми можемо сказати, що саме люди із півночі, які рятувалися від війни, збільшили населення Юдеї.
Тобто станом на кінець 8 століття до н.е. внаслідок притоку біженців, населення Єрусалиму збільшилося із 1 до 15 тисяч людей. «[В Іудеї]: населення, яке вже давно коливалося на рівні кількох десятків тисяч, тепер зросло до приблизно 120 тисяч...» (І.Фінкельштейн та Н.Сілберман).
Тобто половина, а може й більша частина жителів Іудеї наприкінці 8 — на початку 7 століття були вихідцями з Ізраїльського нагір'я, скоріше за все, біженцями, які втікали від ассирійських військ. Простіше кажучи, половину населення Іудеї складали в цей час нащадки ханаанців.
7 століття до н.е.
Галілея є частиною Ассирійської імперії. В Єрусалимі продовжують шанувати богиню Ашеру, фігурки якої знаходять у багатьох будинках того часу. В цьому нема нічого дивного, зважаючи на вище означений процес переселення із півночі на південь.
6 століття до н.е.
Після перемоги над об’єднаним військом ассирійців та єгиптян біля Каркемішу бл. 605 р. до н.е., вавилонський цар Навуходоносор (справжнє ім’я – Небокаднецар) по суті стає правителем регіону, куди входить і Галілея. У 586 році до н.е. його війська руйнують Єрусалим. «Гебреї потрапили у вавилонський полон, під час якого розвинулися релігійні практики юдаїзму, що прийшли на заміну попереднім культам у Єрусалимському храмі» («Атлас біблійної історії»).
До вавилонського полону ім’я «Яхве» було синонімом слову «Ваал». Саме ним жителі півдня називали сина божого, захисника народу.
Уже згадувана Джоді Магнес вказує, що: «Єрусалим був маленьким поселенням на час після полону — 516 р. до н.е. Багато хто не хотів повертатися — це як зараз євреї не хочуть повертатися із Нью-Йорка в Ізраїль». Таким же він залишався весь час у складі Перської імперії.
6-5 століття до н.е.
Галілеї знаходиться спочатку у складі Вавилонської, а потім – Перської імперій. Ханаан станом на 400 р. до н.е. процвітав під керівництвом тих же володарів.
Аналіз даних в період 5-4 ст. до н.е. дозволяє дійти висновку, що населення Юдеї в цей період складало близько 30 тисяч людей. «Ця невелика кількість становила собою громаду після полону часів Єздри та Неємії, яка і сформувала пізній іудаїзм...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).
Тобто у складі Перської імперії Ханаан активно розвивався та процвітав. Як бачимо, із 120 тис. жителів Іудеї часів початку 7 ст. до н.е., в 5-4 ст. до н.е. залишилося 30 тис.! Ймовірно, більша частина жителів (за виключенням тих, кого забрали у Вавилонський полон, а це було близько 30 тис. еліти), повернулася у рідні північні землі. Цьому сприяла політика перських правителів, які не переселяли населення, а навпаки, сприяли поверненню додому. Як бачимо, жителі півночі ніяк не бажали жити в Іудеї і при найпершій можливості одразу скористалися нагодою повернутися у більш благодатні землі.
16. Від Олександра Великого до часів Ісуса Хреста (4 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.)
Головне, що потрібно розуміти, розглядаючи епоху Олександра Македонського та Арістотеля: Олександр Македонський приніс нову хвилю арієзації та філософію арістотелізму. Арістотелізм має Гіперборійське походження. Ісус Хрестос перебував у сприятливому арійському середовищі. Саме на фундаменті таких знань варто рухатися далі.
Як ми уже дізналися, гелленізація Ханаану-Палестини тривала, починаючи із середини 2-го тисячоліття до н.е. В епоху Олександра Македонського вони лише отримала ще більші масштаби.
На захід від Галілеї було засновано грецькі міста, які склали так зване Десятиграддя (Декаполіс). Головним містом цього регіону був Скіфополь. Рим, Сепфоріс, Тиверіада, Тарихеї – всі грецькі міста, збудовані у традиційному стилі.
Необхідно розуміти, і на це вказує Джоді Магнес, що «гелленісттчні царі, створюючи чи перейменовуючи існуюче місто, засновували там грецькі соціальні інститути. Вони будували храми, присвячені грецьким богам; відкривали грецькі школи — гімнасії, де молодь отримувала грецьку освіту під керівництвом грецького наставника; будувалися грецькі театри, де ставилися грецькі п'єси на грецькій мові. Відбувався процес огречення населення, самі міста ставали центрами грецької культури... Місцеве населення сприймало побудову нових грецьких міст з великим ентузіазмом». Мовою ділового спілкування була грецька.
Повстання Маккавеїв, яке почалося у 167-166 р. до н.е. подається як боротьба за незалежність та проти насильницької гелленізації. Але як ми бачили, цей процес тривав із середини 2 тисячоліття до н.е. Також не вказується, що за кілька років до початку повстання в Єрусалимі активно тривала боротьба за владу між первосвященниками. За часів Ясона, який купив в Антиоха IV право бути первосвященником, та за його проханням Єрусалиму був наданий статус грецького поліса, створено гімнасій та інтитут ефебії, а в храмі встановлено статую Зевса. Все це підтримували прихильники гелленізіації із єврейського середовища.
Із часів повстання боротьба тривала як мінімум до 129 р. до н.е., часу правління Антиоха VII, який в цей рік увійшов з військами в Єрусалим. Іоан Гіркан купив у нього право бути первосвященником.
Подальша історія подається так, ніби Арістобул І (104-103 рр. до н.е.) та Олександр Яннай (103-76 рр. до н.е.) захопили Самарію, Галілею і створили імперію, яка була за площею схожою із царством Давида та Соломона. Однак:
Як ми знаємо, ніякої грандіозної імперії цих правителів ні існувало. Це вже перший факт, який заставляє засумніватися у правдивості та масштабах завоювань Хасмонейських правителів [Маккавеї - це було прізвисько лідерів повставнців, що означало «молот»].
Крім того, для утримання настільки великих територій потрібно було мати велику кількість військ, можливість забезпечення їх провізією, добре влаштовані адміністративні комунікації. Цього у них не було. Станом на 165 р. в Іуди Маккавея було три тисячі вояків. В 161 р. – лише тисяча!
Також варто взяти до уваги, що галілейські міста була сформовані на зразок грецьких полісів, де були свої військові підрозділи, добре навчені та озброєні, і готові дати відсіч загарбникам.
Що ще варто додати: якщо хасмонейські владики були настільки потужними правителями, чому вони не пішли далі і не завоювали, скажімо, міста Декаполіса?
Заможні євреї не симпатизували Маккавеям. Звідки тоді ж у них могли бути ресурси для ведення боротьби і, тим більше, завоювання нових територій?
Галілея до 63 р. до н.е. була частиною династії Селевкідів, адже їхня імперія розпалася лише в 63 р. до н.е. після захоплення римлянами. Ця історія про окупацію півночі Арістобулом І та Олександром Яннаєм схожа до мрії про захоплення Ханаану 12 племенами, якого, як відомо, не було.
У 164 р. до н.е. Симон Макавей попросив всіх євреїв піти з Галілеї. Тобто будь-які насильницькі спроби іудеїзації натикалися б на значний опір, адже прихильників юдаїзму в Галілеї не залишилося.
Підводячи підсумок, можемо сказати, що історії про завоювання Галілеї та іудеїзацію її населення, простими словами, вигадки. Адже хоробрі та свободолюбні жителі півночі ніколи б не дозволили із собою цього зробити. Як мінімум тому, що Самарія та Галілея були вчетверо більшими, як по площі, так і в демографічному плані, ніж Іудея. Крім того, хасмонейські правителі ворогували також і з іншими правителями – Ідумії, Едома, Моава та інших земель. Тому на всіх ворогів їм явно не вистачило б сил. Невже якщо хасмонеї повстали проти гелленізації, при тому, що в самому Єрусалимі було немало її прихильників, галілеяни не зробили б цього проти насильницької іудеїзації; дали б себе обрізати, не проявивши жодної волі? Тому можемо припускати: максимум, на що були здатні південні окупанти – це вчиняти грабіжницькі набіги, на які галілеяни, без сумніву, давали б їм достойну відсіч.
Джоді Магнес відзначає: «Іронія полягає в тому, що євреї боролися проти гелленізації (Хасмонеї), але саме Маккавеї принесли гелленізацію в Палестину...»
Герод Великий – визначна особистість, шанувальник греко-римської культури
За походженням Герод Великий був ідумеянином. Ідумея була повністю гелленізована. Герод виріс в обстановці гелленістичної культури. Ідумеяни постійно ворогували із іудеями. Герод засновував міста в греко-римському стилі, називав їх в честь римських правителів. Навіть в Єрусалимі, не говорячи вже про інші міста, він відремонтував театр (виходить, така будівля там була), звів стадіон-іподром. Щоб бути лояльним до всіх підданих, реконструював храм – найбільшу святиню іудеїв, чого не зуміли зробити «потужні» хасмонейські правителі.
Герод збудув храми іншим богам, зокрема Пану у місті Панея, та присвячений Августу величезний храм у Самарії. Його сини – Пилип, Архелай та Антипа наслідували політику батька. Вони виховувалися в Римі, активно поширювали греко-римську культуру на підвладних територіях. Герод Антипа, зокрема, є дійовою особою Євангелія, він був прихильником руху Ісуса Хреста. Але це вже інша історія...
Висновки
Територія Галілеї була заселена із часів палеоліту. Спочатку це були людиноподібні істоти, а починаючи з 40 тисячоліття до нашої ери тут поселяються перші неоантропи – втілені духовні сутності із божественним ядром.
З’ясовано, що головні події іудейських писань, відомих як Танах або Старий завіт – фантазії. Це доводять археологічні, літературні та інші дослідження, які не бояться поширювати шляхетні вчені на зразок Ізраеля Фінкельштейна, Ніла Сілбермана, Зеєва Герцога. А це дає підстави сумніватися і в інших історіях з даних джерел, які потрібно сприймати критично і обов’язково перевіряти.
З 10 тисячоліття до н.е. і аж до часу народження та активної діяльності Ісуса Хреста основним заняттям людності регіону, відомого в різні періоди як Ханаан та Палестина, а з 12 століття, якщо сфокусувати погляд на північ – як Галілея, було сільське господарство та присадибне скотарство. Крім іншого, тут активно розвивалося ткацтво, металлообробка, мореплавство, риболовля, бджолярство, ремісництво, садівництво, торгівля, музичне та літературне мистецтво.
Храми на півночі і навіть далеко на півдні будувалися в одній культурній традиції. На всій території був поширеним культ богині родючості Астарти (Ашери), фігурки якої знаходять у великих кількостях. До Вавилонського полону жителі півдня під іменем Яхве розуміли Ваала – захисника народу, сина божого, який був чоловіком або братом Астарти.
Починаючи з 15 століття до н.е., а можливо й раніше, регіон піддався гелленському впливу. В часи Олександра Македонського темпи гелленізації в рази збільшилися, можна сказати, стали всеохопними. В час народження Ісуса Хреста Галілея була космополітичною, з переважаючим індоєвропейським населенням.
Всі історії про те, що у 1 ст. н.е. її у великій мірі заселяли євреї – вигадки. Вчення про Царство Боже – Простір Волі у євангельські часи в Галілеї здійснювалося в сприятливому для його розгортання арійському середовищі, варто лише звернути увагу, скажімо, на притчі Ісуса. В них відображена виразна землеробська символіка. Саме в таких умовах діяв Ісус Хрестос – син божий, боголюдина, галілеянин.
Список прочитаної літератури
Каганець І. В. «Арійський стандарт: Українська ідея епохи Великого Переходу». — К.: Видавництво А.С.К., 2004. — 384 с., іл.
Каганець І. В. «Арійський Стандарт: Технологія переходу в Простір волі». – Київ-Тернопіль: Видавництво «Мандрівець», 2014. – 576 с.
А. Корольов «Галілея». – 2006.
Гарольд Волтер Хьонер. Герод Антипа – сучасник Ісуса Хреста (Оригінальна назва: Harold W. Hoehner «Herod Antipas. A Contemporary of Jesus Christ»). – Zonrarvan Publishing House. – 1980.
Штепа П. «Українець і москвин. Дві протилежності». – Дрогобич. Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ». – 2010.
Джекоб Коннер «Христос не еврей». / «CHRIST WAS NOT A JEW: An Epistle to the Gentiles). Published Privately. New York,1936 (переклад російською: «Иисус. Тайна рождения Сына Человеческого»: [перевод с немецкого] / Гастон Чемберлен, Джекоб Коннер. – М.: Алгоритм, 2015. – 288 с. – (Исторические открытия).
Чемберлен Г.С. «Євреї та їх походження». – 1907 (переклад з німецької: «Евреи. Их происхождение и причины влияние в Европе. – С.Петербург. – Издание А.С. Суворина». – 1907).
Англійська, Німецька, Фарнцузька Вікіпедія. Статті на тему "Ханаан".
Табб Джонатан Н. «Ханаанці». – Британський музей «Люди минулого», т. 2. Видавництво Університету Оклахоми – 1998. / «Canaanites (Peoples of the Past S.)». – British Museum Press. – 1998
Дрюс Роберт «Ханаанці та филистимляни». Журнал для вивчення Старого Заповіту. 23 (81): 39–61 – 1998. / «Canaanites and Philistines». Journal for the Study of the Old Testament. 23 (81) – 1998.
Джеймс Меларт «Найдавніші цивілізації Близького Сходу». – 1982. / «Earliest Civilizations of the Near East». – McGraw-Hill. – 1965.
Петухов Ю. Д. «Історія русів. 40-5 тис. до н.е. Том 1» (Оригінальна назва: «История Русов. 40-5 тыс. до н.э.», Том 1. – М.: Метагалактика, 2000. — 288 с.)
Зеєв Герцог «Біблія. Знахідок на полі нема». Стаття для журналу "Haaretz" від 29.10.1999. / «Deconstructing the walls of Jericho». – 1999. / Посилання на статтю-оригінал: https://www.hayadan.org.il/bible-no-evidence-291099.
Фінкельштейн І., Сілберман Н.А. «Розкопана Біблія: нове бачення стародавнього Ізраїлю в археології та походження його священних текстів». / «The Bible Unearthed: Archaeology's New Vision of Ancient Israel and the Origin of Its Sacred Texts»). – 2001.
Паїк В. «Корінь безсмертної України». – Київ: УВС, 2021. – с. 356.
«Атлас біблійної історії» / пер. з англ. М. Климчук, Т. Цимбал. – К.: ДНВП «Картографія», 2010. – 192 с.; іл.
Ангелос Ханіотіс «Епоха завоювань. Грецький світ від Олександра до Адріана (336 р. до н.е. – 138 р. н.е.)». – 2018. / «Age of Conquests: The Greek World from Alexander to Hadrian», London: Profile Books and Cambridge MA: Harvard University Press, 2018 (переклад російською: Эпоха завоеваний: Греческий мир от Александра до Адриана (от 336 г. до н.е. до 138 г. н.е.). – Альпина нон-фикшн – 2018).
Емануель Анаті «Палестина до древніх євреїв». – 1962 р. / «Palestine Before the Hebrews: A History, From the Earliest Arrival of Man to the Conquest of Canaan», 1963 (переклад російською: Анати Э. «Палестина до древних евреев». – М. Центрполиграф – 2007).
Джон Грей «Ханаанці». - 2003. / «The Canaanites», Thames & Hudson, 1964 (переклад російською: «Грей Джон. Ханаанцы. На земле чудес ветхозаветных». Серия: Загадки древних цивилизаций. – М. Центрполиграф. – 2003).
Айзек Азімов «Земля Ханаанська». - 2006. / «The Land of Canaan». Houghton Mifflin Harcourt, 1971 (переклад російською: «Земля Ханаанская. Родина иудаизма и христианства». Серия: Научно-популярная библиотека. – М. Центрполиграф. – 2006).
Джоді Магнес. Лекції по історії давньої Палестини.
Деопик Д.В. «Біблійна археологія і найдавніша історія Святої Землі». - 2009 (переклад російською: Деопик Д.В. «Библейская археология и древнейшая история Святой земли». – М.: ПСТГУ. – 2009).
Фінкельштейн Ізраїль «Забуте царство: археологія та історія Північного Ізраїлю» / Ізраель Фінкельштейн. - Товариство біблійної літератури Атланти. – 2013 (Оригінальна назва: Finkelstein, Israel. The forgotten kingdom : the archaeology and history of Northern Israel / by Israel Finkelstein. - Society of Biblical Literature Atlanta. – 2013).
Наші інтереси:
Поширювати знання про історію Галілеї – регіону, де активно поширювалося Царство боже. Шукати правду, осягаючи духовні чесноти – нідги, що дасть змогу поступово зіткнутися із проявами божественного – можливістю практикувати сідги!
Мовою ефективного спілкування з ангелами буде окультурена українська мова на основі Гіперборійського Сенсара. Її ядро вже формується у вигляді спеціалізованої мови спілкування з ангелом Живого Слова...
Історія Галілеї: від палеоліту до часу народження Ісуса Хреста. Огляд досліджень і джерел. Резюме основної праці
Боголюдину Ісуса Хреста називали Ісус Галілеянин або Ісус із Назарету. Його не йменували Ісус Іудеянин чи Ісус з Єрусалиму або Вифлеєму. Саме Галілея була його батьківщиною. У цьому краї він навчав людей, як досягати стану Царства Божого – входити у Простір волі. Саме тут існувало сприятливе соціальне середовище для сприйняття боголюдського вчення. В Галілеї місцева людність максимально наблизилась до реалізації ідеї аріянства – перетворення смертної людини в безсмертну боголюдину. Чому саме тут? Якою була історія цього регіону? З яких часів була заселена Галілея? Чим займалася місцева людність? Яких традицій, звичаїв, світогляду дотримувалися галілеяни, які так охоче сприймали знання про Царство Боже?
13istoriyagalileyi.jpg
Зміст
Цей матеріал має на меті коротко подати головні акценти з основної праці «Історія Галілеї: від палеоліту до часу народження Ісуса Хреста». Вона для тих, хто хоче дізнатися найголовніше, так би мовити, екстракт, при цьому, не вникаючи глибоко в тему і не бажаючи перевірити нову для себе інформацію. Однак я рекомендую обов’язково ознайомитися також із повною працею, адже в ній, я впевнений, кожен відкриє для себе багато нового!
1. Вступ
Ким були галілеяни? Нам постійно намагаються нав’язати, що це були семіти, а якщо точніше – євреї. Однак з давніх часів, ще з палеоліту, за кілька тисячоліть до появи в цих землях представників даної раси, тут – на східному березі Середземного моря, уже зароджувалися традиції, які збережуться протягом довгих тисяч років, аж до часу народження Хреста. І носіями їх були індоєвропейці. Так, Джонатан Табб писав: «Аммонітяни, моавитяни, ізраїльтяни та фінікійці, безсумнівно, досягли власної культурної ідентичності, і все ж етнічно всі вони були ханаанцями... тими самими людьми, які оселилися в землеробських селах регіону у 8-му тисячолітті до н.е.».
В опрацьованій літературі зустрічалося твердження, що ханаанці – це західносемітське населення, предки іудеїв. Однак намагаючись нав’язати необізнаним читачам дане твердження, пропагандисти не враховують явних суперечностей, які обов’язково виникатимуть під час уважного аналізу. Наприклад, в Авдієва В.І. ми знаходимо, що обрядами давньоханаанської релігії були: «...куріння на висотах» (культ гір), поклоніння сирійським богам Ваалу, Астарті, сонцю, місяцю, сузір'ям і «всьому небесному воїнству» Виходить, курити на висотах і поклонятися Ваалу – це традиційні практики ханаанців-семітів? Чого, звичайно, бути не могло.
Назву «Галілея» (що пішла від слова «галли» – славні, шляхетні) дали краю люди, які переселилися в цей регіон із Північного Надчорномор’я, де зародився материнський етнос. Джерелом їх шляхетності було усвідомлення своєї божественної природи.
Вони відомі в історії також як кельти (західна гілка розселення) та по зовнішній назві «филистимляни» (заселили східне узбережжя Середземного моря у складі «народів моря»). Прибули вони у даний регіон приблизно у 13-12 ст. до н.е. Синонімом слова «галли» є «арії»: «Це ті, що усвідомлюють себе дітьми божими, сотвореними Богом Творцем за його образом і подобою, тобто за його формою і змістом. Це фундамент їхнього світогляду і їхньої шляхетної поведінки» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2014) [Тут і надалі буде вказано авторів цитат. Якщо використано цитати із кількох джерел, також вказується назва конкретного твору і рік видання].
2. Біблійна критика як крок до пошуку правди
Люди з давніх пір підозрювали, що Танах [іудейські писання, відомі у нас як «Старий Завіт»] є якщо не повністю, то у великій мірі вигадками. Це важливо усвідомлювати, адже історія Галілеї є також частиною цих історій, тому необхідно вміти шукати правду серед облуди. Це не означає, що все, вказане у «Біблії» – брехня. Потрібно лише критично відноситися до поданого в ній матеріалу.
Ще в 17 столітті н.е. цим зайнявся знаменитий філософ Б. Спіноза, який спробував довести, що «П’ятикнижжя» та «Книга Ісуса Навина» написані у 5 ст. до н.е. У цьому напрямку активно діяли Жан Астрюк (18 ст.), Вільгельм Мартін де Ветте (поч. 19 ст.), Юліус Вельгаузен (1879 р. видав книгу «Вступ до Ізраїлю»). «Критичне дослідження біблійного тексту тривало у широкому масштабі у другій половині ХІХ ст. і продовжується до нашого часу...» (В.Авдієв). Варто згадати також концепцію Дж. Ван Сетерса, Т.Л. Томпсона та їх послідовників, яких іменують як «гіперкритики». Що давні ізраїльтяни були нащадками ханаанців [тут необхідно одразу пояснити: давні (біблійні) ізраїльтяни дійсно були нащадками ханаанців – землеробів та мореплавців арійської раси. Біблійні іудеї були кочівниками семітської раси] притримується думки біблеїст Марк Сміт, а також німецький дослідник Крістіан Фревель.
Однак неоціненний вклад в дослідження біблійних історій з точки зору археології здійснили такі шляхетні вчені, як Зеєв Герцог, а також Ізраель Фінкельштейн і Ніл Сілберман. Саме вони, не приховуючи правди, доносять до широкої громадськості той факт, що більшість «визначних» біблійних подій – це вигадка. Хто бажає детально ознайомитися із результатами досліджень вказаних вище совісних вчених, пропонуємо прочитати статті «В історії євреїв та Ізраїлю не було біблійного періоду» та «Розкопана Біблія». Ми ж на основі їхніх праць виділимо лише ключові аспекти:
Зважаючи на подані вище висновки, виникає логічне запитання: хто ж такі біблійні ізраїльтяни? Ми вже сказали про це, а тепер лише знахоидмо підтвердження від авторитетних науковців: «Якщо нема доказів виходу з Єгипту, подорожі пустелею, і якщо історія військової окупації міст у пустелі спростована археологією, ким були ті ізраїльтяни?.. Археологія підтвердила важливий факт: на початку залізного віку, на етапі, який ототожнюється з «періодом поселення», сотні невеликих поселень були засновані в центральній гірській місцевості Землі Ізраїлю, де фермери працювали на землі та вирощували овець. Якщо вони прийшли не з Єгипту, то звідки взялися ці поселенці? Мені здається, що сьогодні вже нема прихильників біблійної моделі «військової окупації» (останній був Ігаль Єдін)» (З. Герцог).
3. Народи рільничого та кочового культурного кіл
В наукових колах заведено відносити народи до рільничого або кочового культурного кіл. Представники кожного із них відрізняються як небо і земля, як вода і вогонь, дотримуючись власного світогляду, традицій, вірувань, побутових звичок. «Проф. В. Щербаківський [у праці «Формація української нації»] пише: «Кожний з цих культурних кругів був витворений зовсім окремою расою, окремою і фізично, і психічно. Але, витворившись, впливає вже далі на психіку приналежних до даного кругу людей. Отже, кожний культурний круг консервує ментальність приналежних до нього людей, певна річ, в деяких межах. Ментальність людей чужого культурного кола завжди здається їм дивною, незрозумілою і навіть ворожою, бо насправді так і є. Культурні круги є константами (сталими сучинниками) в безперервно мінливій людській історії, яка стає значно зрозумілішою, коли не спускаємо з ока тих констант» (П. Штепа «Українець і москвин»).
4. Ханаан та Палестина – давні назви земель східного узбережжя Середземномор’я
«В Біблії ханаанці зображуються як корінні мешканці Палестини. Згідно з Біблією, ханаанці населяли в основному північну Палестину, де були розташовані найдавніші та найважливіші торгові міста. Однак можна думати, що ханаанці населяли значно більшу територію, бо країна Ханаан і за єгипетськими написами, й за клинописними документами амарнського архіву (по-вавилонськи – країна Кінаххі), охоплювала всю Палестину, включаючи прилеглі області Фінікії та Сирії» (Авдієв В.І.).
«У текстах еблаїтських табличок згадуються міста Єрусалим-Яруса, Газа, Мегіддо, Асор та ін., що ще раз підтверджує їхнє існування за тисячоліття до того, як дикі предки семітів вийшли з аравійських пустель. І взагалі, історія не знає прецеденту, коли дикі кочівники, що знаходяться на нижчій стадії розвитку, засновували міста...» (Ю.Петухов).
Північна частина регіону – родюча, добре зрошувана, була заселена із давніх давен працьовитим, талановитим, релігійним населенням, яке постійно підживлювалося хвилями переселенців із Північного Надчорномор’я та інших територій проживання індоєвропейців. Ханаан та Палестина мали тісні зв’язки в першу чергу саме з державними утвореннями, які виникали протягом історичних періодів на півночі – шумерами, вавилонянами, хеттами, ассирійцями, відновленим Вавилонським царством, Перською імперією. Тоді як південь – посушливий і малопривабливий, був лише далекою окраїною.
Цікаво зазначити, що, наприклад, кам’яні капітелі протоеолійського (давньогрецького) стилю в Мегіддо (одне з основних міст Ханаану та Палестини протягом тисячоліть) «...стали характерною ознакою ізраїльської архітектури протягом усього раннього залізного віку [почався даний період приблизно із 1200 р. до н.е.]...». До того ж їх знайдено «...в Асорі, Єрусалимі, Самарії та інших містах» (Д.Деопик). А це вказує на давньогрецький вплив як мінімум із 1200 р. до н.е., хоча, як ми побачимо далі, гелленізація почалася тут на декілька століть раніше, не говорячи вже про епоху Олександра Македонського.
Що стосується писемності, то у ханаанців вона існувала як мінімум із середини 3 тисячоліття до нашої ери. А можливо і раніше.
5. Древньоєврейські племена – прихильники кочового способу життя
Присутність іудейських племен датується в регіоні приблизно з 13 ст. до н.е. «Давньоєврейські племена, що населяли Палестину у II тисячолітті до н.е., протягом тривалого часу вели кочовий скотарський спосіб життя, так само, як і більш древні племена, що населяли південну частину Палестини та гірські області, що лежали на схід від Йордану. Єгиптяни, які нерідко стикалися з цими кочовими племенами Синайського півострова, аравійських степів та південної Палестини, вважали їх культурно відсталими й дивилися на них зверхньо. Єгипетські написи та описи подорожей єгиптян до Сирії малюють досить примітивний побут цих племен. Кочові племена Палестини найбільше розводили дрібну рогату худобу — овець, курдючних та довгошерстих кіз...» (В. Авдієв).
6. Галілея як географічний регіон
«На захід від північної частини долини Йордану простягається Галілея зі своїми долинами, рівнинами та схилами гір, добре зрошуваними гірськими джерелами та потоками. Ця частина Палестини була сприятлива для розвитку землеробського господарства і в давнину була густо заселена, про що свідчать численні руїни древніх міст» (В.Авдієв ).
7. Релігія Ханаану, Палестини та Галілеї
В цьому підрозділі спробуємо з’ясувати, якою ж була релігія жителів цих земель. Адже слово «релігія» означає відновлення зв’язку, контакту із внутрішнім богом. Оскільки ханаанці були арійський народом, як палестинці та галілеяни, цікаво дослідити і цей аспект.
Сакральне значення для ханаанців із сивої давнини мав хрест. Це символ-оберіг, який одночасно є нагадування про божественну природу людини. Свастика як символ індоєвропейців був відомий ще з 40-20 тисячоліть до н.е. Він активно використовувався гіксосами.
Ханаанці-палестинці вірили в доброго та люблячого верховного бога Еля. Ваал користувався великою повагою в місцевого населення і вважався сином божим – дитиною Еля. Він також виступав як захисник народу. Вшанування Ваала здійснювалося згідно діючих століттями ритуалів, які були прив’язані до сільськогосподарського року.
Астарта є головною місцевою богинею. Вона сприймалася як дружина Ваала. Хоча можна припустити, що це була його сестра, якщо прийняти до уваги, що батьківщиною культу Аполлона (Баала) і Артеміди (Астарти) є земля України, де вони вважалися саме братом і сестрою.
«Про поклоніння цій богині часто згадується в Старому Завіті, можливо, вона є богинею, відомою з початку третього тисячоліття як «Пані з Біблоса». Можливо, ця богиня зображена на єгипетській статуї оголеної жінки, що сидить на леві, яка належить до XVIII або XIX династії... Цей лев зазвичай асоціюється з Астартою або Анат...
Амулети із зображенням богині родючості у формі невеликих металевих підвісок або глиняні статуетки, які носили жінки Ханаану і які зберігалися в будинках, відображають багатовіковий трепет перед великою таємницею життя і народження, від якої залежало існування самого суспільства. Безліч даних зображень богині родючості, реалістичних або стилізованих, виконаних у камені або глині, виявляються по всьому Близькому Сходу, починаючи з халколітичного періоду, і вказують на те, що місцеві хлібороби постійно дбали про родючість поля, тварин і своїх дружин...» (Дж. Грей).
Храми
Ханаанські храми будувалися в звичній місцевій манері. У різних містах спостерігається дотримання єдиної архітектурної лінії. Храм Соломона, залишки якого і досі не знайдені, а всі відомі нам зображення є реконструкцією із літературних джерел, можна сміливо говорити, якщо й був, то виконаний в традиційних ханаанських традиціях.
«У добу пізньої бронзи [1550-1200 рр. до н.е.] ширококімнатний план переріс у потрійну структуру з притвором та головною кімнатою з культовою нішею, або «Святеє Святих». Існувало два дворики: зовнішній і внутрішній. Увійти в перший з них можна було через пропілеї, тобто браму. Вздовж стін стояли лави, а по обидва боки від входу — столи… У головній кімнаті найпізнішого хацорського храму, який відтворював цей загальний план, було знайдено кілька культових предметів, а також стіл для узливань, вівтар для паління ладану, печатки та бронзові статуетки. Мало того, дві колони — по одній з кожного боку від входу — нагадують розташування стовпів Яхін і Боаз у Єрусалимському храмі… Храм, ймовірно, присвячувався ханаанському богові Ваалу…» («Атлас біблійної історії»).
З упевненістю можна говорити, що всі ці храми, в тому числі і храм Соломона, являють собою єдину лінію розвитку культової архітектури...» (Навч.-метод. посібник з релігієзнавства).
8. Від епохи палеоліту – до 11 тис. до н.е.: заселення краю, поява перших неоантропів, прояви світоглядних поглядів
Людиноподібні істоти з’явилися в даному регіоні ще у 600-300 тисячоліттях до н.е. Територія, яка знаходиться у центрі нашої уваги була заселена людьми (неоантропами) – втіленими духовними сутностями із божественним ядром – приблизно із 40 тисячоліття до н.е.
«Носії нових звичаїв зовні стали сильно відрізнятися від своїх попередників. Їхні риси були більш тонкими, а скелети — схожими на наші. Їхні руки стали дуже вмілими, і вони навчилися виготовляти прекрасні знаряддя праці, що перевершують за якістю ті, які робили неандертальці. Технічні досягнення верхньопалеолітичних людей свідчать про їх розум, майстерність і уяву, якими не володіли їхні предки» (Е.Анаті).
Приблизно із 17 тис. до н.е. виникає технологія використання геометричних мікролітів яка стане однією із найзнаковіших характеристик поширення європеодіїв (відомих в наступні часи як індоєвропейці). Антропологічні особливості індоєвропейців тих часів: «Високий зріст, пряма осанка, широке і високе чоло, світла шкіра і волосяні покрови, світлий колір очей...» (Ю.Петухов). Цікаво, що давні індоєвропейці передали елементи своєї сакральної культури єгиптянам. Зокрема, символ «анх» – це хрестово-свастична символіку «вічного колеса життя».
«Анх» – символ життя в Єгипті
9. 10 тис. до н.е. – 4 тис. до н.е.: знайомство із землеробством та його освоєння, поява перших міст, застосування кераміки із геометричним орнаментом
Як стверджує Джеймс Меларт: «...на зміну мезолітичним поступово прийшли культури, носії яких займалися примітивним землеробством та одомашненням тварин. Ці два нові способи видобутку та збереження їжі не були винаходом європейців, оскільки предки вівці, кози та свині, пшениці та ячменю не зустрічалися в Європі».
10-9 тисячоліття до н.е.: натуфійська культура та «гості» із Північної Африки
«Про натуфійців насамперед треба знати, що це осіле землеробське населення 10 – початку 9-го тис. до Р.Х., яке у великій кількості вирощувало злаки...» (Д.Деопик). Також в цей період сюди проникали переселенці із Північної Африки. Натуфійці займалися мисливством і рибальством, однак «... наявність серпів і вставок для них, ступок і пестів, зернотерок і курантів з безсумнівністю свідчить про збирання, приготування та вживання їстівних рослин — дикої пшениці та ячменю, бобових і горіхів...», зазначає Меларт.
Натуфійці будували кам’яні будинки, стіни обмазували глиною. Підлоги іноді заглиблювали нижче рівня землі. «Круглі ямки між горизонтальними лініями на чашах і зубчастий рельєфний візерунок на віночках мисок говорять про інтерес до орнаментики, більш ніде в цей період невідомий» (Дж. Меларт).
9-8 тисячоліття до н.е.: розвиток землеробства, архітектурні традиції зведення жител в умовах зростання населення
Продовжується освоєння землеробства у великій мірі в північній частині регіону. А також дослідники відмічають той факт, що починаючи з докерамічного неоліту А за Д.Деопиком (8300-7600 рр. до н.е.) на півночі та заході майбутнього Ханаану домінували традиції зведення прямокутних домів, тоді як на півдні та сході — круглих. Це вказує, в першу чергу, на велику різницю в плані демографії, тому що прямокутні доми зводяться для економії простору, особливо в умовах тісної забудівлі.
7 тисячоліття до н.е.: нова хвиля переселенців із Півночі, прихильників землеробства і мисливства
Із півночі в долину Йордану приходять носії нової культури, яка поки залишається безкерамічною. Вона продовжує базуватися на землеробстві із допоміжною роллю мисливства та рибальства. Вдосконалюються знаряддя праці, зокрема, з’являються овальні зернотерки, відкриті з вузького боку.
Мешканці покривають стіни та підлоги домів в блідо-рожеві, кремові, білі, червоні кольори. Це вказує на бажання господарів прикрасити власне житло, отримувати естетичне задоволення від споглядання навколишнього побуту. Цікаво, що уже в цей період перед входом храмів дослідники припускають можливість наявності колон.
Кінець 7 - початок 6 тисячоліття до н.е.: Північ Близького Сходу – індоєвропейська, поява кераміки із Анатолійського плато
В цей період в регіоні, який згодом отримає назву Ханаан, з’являється нова традиція із Півночі. Вчені відзначають, що вона була принесена із Анатолійського плато (регіон сучасної Туреччини). Це була традиції виготовлення кераміки і фігурок із обпаленої глини. Ці нововведення виникли не як результаті торгівлі, вони викликані пересуваннями груп населення. Приблизно у період 6-3 тисячоліть протосеміти почали просочуватися в арійські землі Півночі.
5 тисячоліття до н.е.: культурна єдність між цивілізаціями Півночі і Півдня
«Практично починаючи з Кебари через докерамічний неоліт А [8300-7600 рр. до н.е.], докерамічний неоліт Б [7600-6600/6000 рр. до н.е.], керамічний неоліт А [6000-5000 рр. до н.е.], керамічний неоліт Б [5 тис. до н.е.] і далі, в енеолітичну Гассульську культуру 4-го тисячоліття, переходять схожі звичаї, схожий набір прийомів господарювання, схоже ставлення до образотворчого мистецтва, схожі елементи соціальної структури... [Це підтвердження слів Джоната Табба про спадкоємність місцевої людності протягом тисячоліть].
Те ж саме можна сказати і про спадкоємність провідних форм кераміки, форм житла і самого міського поселення; при цьому спадкоємність реалізовувалася в умовах безперервної пульсації: зміни періодів ускладнення міського життя періодами його спрощення...» (Д.Деопик).
4 тисячоліття до н.е.: осіле землеробство та глиняний посуд із геометричним орнаментом
Спостерігається культурна спадковість. В 4 тисячолітті до н.е. на території майбутньої Галілеї виникає значна кількість поселень. Серед іншого, на картах уже можемо знайти Мегіддо, яке в майбутньому буде одним із головних населених пунктів регіону. Вулиці міста мали ідеально рівні вулиці. Як зазначає В. Паїк: «Принаймі з середини 4 тис. до н.е. [територіями Ханаану] володіли арійські племена, зокрема, кінахи та самари».
10. Галілея як складова частина території Ханаану: 3-2 тисячоліття до н.е.
«Ханаанське суспільство складалося з невеликих міст-держав, які утворювалися з центрального міста та підлеглих йому сусідніх міст. Усі навколишні села підпорядковувалися місцевому царю та його знаті. На землі працювали селяни-орендарі, які також служили піхотинцями у війську» («Атлас біблійної історії»). Погодьтеся, нагадує організацію грецьких полісів.
Спостерігаються дві чітко відмінні регіональні системи, роздільна лінія між якими проходила приблизно між Сихемом та Єрусалимом: Північ – щільне розселення із складною ієрархією великих, середніх та малих населених пунктів; Південь – малонаселена, невеликі селища без щільної забудови, переважно залюднена кочовими скотарськими групами.
В храмах спостерігається наявність колонад. Вона стає звичним архітектурним атрибутом.
11. Гіксоси (18-16 ст. до н.е.): забута сторінка в історії Ханаану та Єгипту?
«Нещодавні археологічні розкопки у східній дельті Нілу підтвердили цей висновок і показали, що гіксоське «вторгнення» було, швидше, поступовим процесом переселення з Ханаану до Єгипту, ніж блискавичною військовою кампанією. Найважливіші розкопки було здійснено професором Віденського Університету Манфредом Б'єтаком у Телль ель-Даба, місці у східній дельті, ідентифікованому як Аваріс, столиця гіксосів. Проведені тут розкопки показують поступове збільшення ханаанського впливу на стилі кераміки, архітектури та гробниць приблизно від 1800 р. до н.е.... приблизно через 150 років культура місця, яке в результаті стало величезним містом, була переважно ханаанською: знахідки в Телль ель-Даба свідчать про довгий і поступовий розвиток у дельті ханаанської присутності та мирне захоплення влади» (Фінкельштейн І. та Н.Сілберман).
«За описами гіксоси були аристократією (благородними), в більшості високими, русявими, синьоокими і білошкірими...» (І. Каганець «Арійський стандарт», 2004). Вони були індоєвропейцями, родом із Надчорноморських степів, які принесли в ці краї вміння їздити на колісницях, користувалися зображеннями із символами солярних коліс, спіралей, хвилястих або перехресних ліній та іншими характерними візерунками.
12. Гелленізація Ханаану-Палестини із 16 ст. до н.е.
Зазвичай прийнято відзначати, що гелленізація цього регіону розпочалася після походів і завоювань Олександра Македонського. Однак насправді егейський вплив дослідники констатують як мінімум з 16 століття дло н.е.:
«Починаючи приблизно з XVI століття в ханаанській культурі дедалі помітніший егейський вплив...
...з XV століття аж до кінця бронзового віку мікенська кераміка часто трапляється в ханаанських містах, де існують постійні мікенські поселення — у Рас-Шамрі, Мінет-ель-Бейді та Телль-абу-Ханамі. Роботи майстрів із поселень егейських колоністів, можливо біженців із Криту, а можливо, і з Кіпру, мали сильний вплив на місцеве мистецтво...» (Дж. Грей).
«Егейський світ стає помітно представленим у Святій Землі (сильніше, ніж південніше і північніше), можливо, із середини 2-го тис. до Р.Х.» (Д.Деопик).
Названий вище автор відзначає, що грецьке скульптурне мистецтво було поліхромним: «...грецькі боги були різнокольорові, яскраві, веселі...».
13. Середина 15 століття до н.е.: встановлення єгипетського панування
Міста-держави середнього та північного Ханаану продовжують дотримуватися традиційного способу життя. Однак перемога Тутмоса ІІІ «...при Мегіддо (бл. 1457 р. до н.е.) над ханаанськими містами, яких підтримала Міттані, стала вирішальною в цьому процесі» (Французька Вікіпедія). Тобто з середини 15 століття до н.е. даний регіон можна розглядати через призму єгипетського владарювання, сприймаючи Ханаан як периферію Нового Царства.
Воно тривало приблизно до середини 12 століття до н.е.: «...біблійний опис не визнає геополітичної реальності країни, яка була під владою Єгипту до середини 12 століття до н.е. Єгиптяни правили з адміністративних центрів, заснованих у Яффі та Бет-Шані. Ця видатна присутність взагалі не згадується в біблійній розповіді, і зрозуміло, що вона не була відома автору розповіді».
Неможливо не відзначити велич та достаток міста Хацор (розташоване у Галілеї) у період середньої бронзи (бл. 2000-1550 рр. до н.е.) та подальші роки. Площа міста складала 80 га! «Це було приголомшливе місто з храмами і величезним палацом...» (І.Фінкельштейн, Н.Сілберман).
Цікаво відзначити, що в релігійному плані ханаанці активно використовували хрести (також зверніть увагу на зачіску дитини, дуже схоже на козацький оселедець).
Із книги Д.Деопика
Ханаанець із хрестом (там же)
14. Перехід від бронзової доби до раннього залізного віку (1200-900 рр. до н.е.): поява галлів-филистимлян в Ханаані
У 12 столітті до н.е. в Палестині з’являються галли. Про них ми вже коротко говорили. Це була нова хвиля переселенців із Північного Надчорномор’я (представники Сабатинівської археологічної культури).«Переселення з України в Малу Азію (старовинна назва — «Анатолія») відбувалися майже постійно, починаючи з часу народження Трипільської цивілізації в 55 ст. до н. е. «Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V—II тис. до н. е.)» — констатує Л. Залізняк в підручнику «Первісна історія України» (І.Каганець «Арійський стандарт», 2014).
Між галлами-филистимлянами та ханаанцями вчені помічають багато спільного. Зокрема, в архітектурі храмів є багато паралелей. Представники обох народів поклонялися одним і тим же богам. Саме галли-филистимляни принесли «...у Святу Землю відносно прямокутне планування, сітку вулиць, що перетинаються під прямим кутом...» (Д.Деопик). В подальшому такий стиль планування отримає назву «сітка Гіпподама».
12-11 століття до н.е.
Якщо деякі великі місця зазнавали певних руйнувань і потім знову відновлювалися, то в сільській місцевості життя било ключем безперебійно. «Історія Палестини того періоду характеризується тим, що вона розпадається на дві: першу творили жителі міст, люди, які володіли величезними військовими, політичними та економічними можливостями, про які багато що відомо за археологічними даними, царськими архівами та описами єгипетських військових кампаній; інша пов'язана з племенами, які жили на периферії і до яких належали як євреї, так і інші подібні спільноти...» (Е.Анаті).
10 століття до н.е.
У 10 ст. до н.е. филистимські та фінікійські міста об’єдналися, що дало їм змогу розширити свій вплив на низовини. Північні землі зазнали війського впливу зі сторони фараона Шешонка І. Ні півдні вчені не знаходять підтверджень грандіозної імперії Давида та Соломона навіть в Єрусалимі, не говорячи про навколишні території.
9 століття до н.е.
В часи правління Ахава та Єзавель Ізраїль процвітав. Але: «Оскільки біблійна історія написана з позицій яхвізму, то Ахав оголошений у ній диявольським царем, а Єзавель – чудовиськом пороку. Однак у реальності Ахав видається надзвичайно здібним правителем, а Єзавель – відданою дружиною. Вони стримували сирійців і рішуче боролися з неспокійними яхвістами. При них Ізраїльське царство процвітало...» (А.Азімов).
«Омрі та його наступники були могутніми царями, які розширили територію свого царства й утримували одну з найбільших постійних армій у регіоні (2000 колісниць, 10.000 піхотинців Ахава, ізраїльтянина). І вони були глибоко залучені в міжнародну військову політику (тоді як про Юдейське царство напис Салманасара мовчить), постійно прагнучи зберегти свою незалежність від регіональних суперників і загрози, що насувалася від Ассирійської імперії (дані про армію взято з напису..., знайденого 1840 року англійським дослідником Остіном Генрі Лаярдом на місці стародавнього ассирійського міста Німруд...» (І.Фінкельштейн та Н. Сілберман).
15. 8-5 століття до н.е.: у складі Ассирійської, Вавилонської, Перської імперій
У 722 р. до н.е. Саргон ІІ захопив Ізраїль [назва, яка прийшла на зміну Ханаану та Палестині для ознаменування території східного Середземномор'я від кордону із Сирією на півночі і до міста Сихему на півдні]. Частину населення, переважно аристократію, він переселив на північ, а на південь відправив людей із тих регіонів. При цьому, територія Ізраїлю не була спустошена, сільська місцевість продовжувала бути залюдненою, і навіть міста були заселені, хоча, в дешо скромніших масштабах, ніж до вторгнення: «Примітно, що незабаром після 722, року падіння Північного царства, Мегіддо не був занедбаний, а його територія не скоротилася. Зате не так багато стало палаців, самі вони стали меншими, майже зникли склади. На їхньому місці з'явилася маса середніх і бідних осель, хоча й уздовж добре спланованих вулиць...» (Д.Деопик).
Ми можемо сказати, що саме люди із півночі, які рятувалися від війни, збільшили населення Юдеї.
Тобто половина, а може й більша частина жителів Іудеї наприкінці 8 — на початку 7 століття були вихідцями з Ізраїльського нагір'я, скоріше за все, біженцями, які втікали від ассирійських військ. Простіше кажучи, половину населення Іудеї складали в цей час нащадки ханаанців.
7 століття до н.е.
Галілея є частиною Ассирійської імперії. В Єрусалимі продовжують шанувати богиню Ашеру, фігурки якої знаходять у багатьох будинках того часу. В цьому нема нічого дивного, зважаючи на вище означений процес переселення із півночі на південь.
6 століття до н.е.
Після перемоги над об’єднаним військом ассирійців та єгиптян біля Каркемішу бл. 605 р. до н.е., вавилонський цар Навуходоносор (справжнє ім’я – Небокаднецар) по суті стає правителем регіону, куди входить і Галілея. У 586 році до н.е. його війська руйнують Єрусалим. «Гебреї потрапили у вавилонський полон, під час якого розвинулися релігійні практики юдаїзму, що прийшли на заміну попереднім культам у Єрусалимському храмі» («Атлас біблійної історії»).
Уже згадувана Джоді Магнес вказує, що: «Єрусалим був маленьким поселенням на час після полону — 516 р. до н.е. Багато хто не хотів повертатися — це як зараз євреї не хочуть повертатися із Нью-Йорка в Ізраїль». Таким же він залишався весь час у складі Перської імперії.
6-5 століття до н.е.
Галілеї знаходиться спочатку у складі Вавилонської, а потім – Перської імперій. Ханаан станом на 400 р. до н.е. процвітав під керівництвом тих же володарів.
Тобто у складі Перської імперії Ханаан активно розвивався та процвітав. Як бачимо, із 120 тис. жителів Іудеї часів початку 7 ст. до н.е., в 5-4 ст. до н.е. залишилося 30 тис.! Ймовірно, більша частина жителів (за виключенням тих, кого забрали у Вавилонський полон, а це було близько 30 тис. еліти), повернулася у рідні північні землі. Цьому сприяла політика перських правителів, які не переселяли населення, а навпаки, сприяли поверненню додому. Як бачимо, жителі півночі ніяк не бажали жити в Іудеї і при найпершій можливості одразу скористалися нагодою повернутися у більш благодатні землі.
16. Від Олександра Великого до часів Ісуса Хреста (4 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.)
Головне, що потрібно розуміти, розглядаючи епоху Олександра Македонського та Арістотеля: Олександр Македонський приніс нову хвилю арієзації та філософію арістотелізму. Арістотелізм має Гіперборійське походження. Ісус Хрестос перебував у сприятливому арійському середовищі. Саме на фундаменті таких знань варто рухатися далі.
Як ми уже дізналися, гелленізація Ханаану-Палестини тривала, починаючи із середини 2-го тисячоліття до н.е. В епоху Олександра Македонського вони лише отримала ще більші масштаби.
На захід від Галілеї було засновано грецькі міста, які склали так зване Десятиграддя (Декаполіс). Головним містом цього регіону був Скіфополь. Рим, Сепфоріс, Тиверіада, Тарихеї – всі грецькі міста, збудовані у традиційному стилі.
Необхідно розуміти, і на це вказує Джоді Магнес, що «гелленісттчні царі, створюючи чи перейменовуючи існуюче місто, засновували там грецькі соціальні інститути. Вони будували храми, присвячені грецьким богам; відкривали грецькі школи — гімнасії, де молодь отримувала грецьку освіту під керівництвом грецького наставника; будувалися грецькі театри, де ставилися грецькі п'єси на грецькій мові. Відбувався процес огречення населення, самі міста ставали центрами грецької культури... Місцеве населення сприймало побудову нових грецьких міст з великим ентузіазмом». Мовою ділового спілкування була грецька.
Повстання Маккавеїв, яке почалося у 167-166 р. до н.е. подається як боротьба за незалежність та проти насильницької гелленізації. Але як ми бачили, цей процес тривав із середини 2 тисячоліття до н.е. Також не вказується, що за кілька років до початку повстання в Єрусалимі активно тривала боротьба за владу між первосвященниками. За часів Ясона, який купив в Антиоха IV право бути первосвященником, та за його проханням Єрусалиму був наданий статус грецького поліса, створено гімнасій та інтитут ефебії, а в храмі встановлено статую Зевса. Все це підтримували прихильники гелленізіації із єврейського середовища.
Із часів повстання боротьба тривала як мінімум до 129 р. до н.е., часу правління Антиоха VII, який в цей рік увійшов з військами в Єрусалим. Іоан Гіркан купив у нього право бути первосвященником.
Подальша історія подається так, ніби Арістобул І (104-103 рр. до н.е.) та Олександр Яннай (103-76 рр. до н.е.) захопили Самарію, Галілею і створили імперію, яка була за площею схожою із царством Давида та Соломона. Однак:
Підводячи підсумок, можемо сказати, що історії про завоювання Галілеї та іудеїзацію її населення, простими словами, вигадки. Адже хоробрі та свободолюбні жителі півночі ніколи б не дозволили із собою цього зробити. Як мінімум тому, що Самарія та Галілея були вчетверо більшими, як по площі, так і в демографічному плані, ніж Іудея. Крім того, хасмонейські правителі ворогували також і з іншими правителями – Ідумії, Едома, Моава та інших земель. Тому на всіх ворогів їм явно не вистачило б сил. Невже якщо хасмонеї повстали проти гелленізації, при тому, що в самому Єрусалимі було немало її прихильників, галілеяни не зробили б цього проти насильницької іудеїзації; дали б себе обрізати, не проявивши жодної волі? Тому можемо припускати: максимум, на що були здатні південні окупанти – це вчиняти грабіжницькі набіги, на які галілеяни, без сумніву, давали б їм достойну відсіч.
Джоді Магнес відзначає: «Іронія полягає в тому, що євреї боролися проти гелленізації (Хасмонеї), але саме Маккавеї принесли гелленізацію в Палестину...»
Герод Великий – визначна особистість, шанувальник греко-римської культури
За походженням Герод Великий був ідумеянином. Ідумея була повністю гелленізована. Герод виріс в обстановці гелленістичної культури. Ідумеяни постійно ворогували із іудеями. Герод засновував міста в греко-римському стилі, називав їх в честь римських правителів. Навіть в Єрусалимі, не говорячи вже про інші міста, він відремонтував театр (виходить, така будівля там була), звів стадіон-іподром. Щоб бути лояльним до всіх підданих, реконструював храм – найбільшу святиню іудеїв, чого не зуміли зробити «потужні» хасмонейські правителі.
Герод збудув храми іншим богам, зокрема Пану у місті Панея, та присвячений Августу величезний храм у Самарії. Його сини – Пилип, Архелай та Антипа наслідували політику батька. Вони виховувалися в Римі, активно поширювали греко-римську культуру на підвладних територіях. Герод Антипа, зокрема, є дійовою особою Євангелія, він був прихильником руху Ісуса Хреста. Але це вже інша історія...
Висновки
Територія Галілеї була заселена із часів палеоліту. Спочатку це були людиноподібні істоти, а починаючи з 40 тисячоліття до нашої ери тут поселяються перші неоантропи – втілені духовні сутності із божественним ядром.
З’ясовано, що головні події іудейських писань, відомих як Танах або Старий завіт – фантазії. Це доводять археологічні, літературні та інші дослідження, які не бояться поширювати шляхетні вчені на зразок Ізраеля Фінкельштейна, Ніла Сілбермана, Зеєва Герцога. А це дає підстави сумніватися і в інших історіях з даних джерел, які потрібно сприймати критично і обов’язково перевіряти.
З 10 тисячоліття до н.е. і аж до часу народження та активної діяльності Ісуса Хреста основним заняттям людності регіону, відомого в різні періоди як Ханаан та Палестина, а з 12 століття, якщо сфокусувати погляд на північ – як Галілея, було сільське господарство та присадибне скотарство. Крім іншого, тут активно розвивалося ткацтво, металлообробка, мореплавство, риболовля, бджолярство, ремісництво, садівництво, торгівля, музичне та літературне мистецтво.
Храми на півночі і навіть далеко на півдні будувалися в одній культурній традиції. На всій території був поширеним культ богині родючості Астарти (Ашери), фігурки якої знаходять у великих кількостях. До Вавилонського полону жителі півдня під іменем Яхве розуміли Ваала – захисника народу, сина божого, який був чоловіком або братом Астарти.
Починаючи з 15 століття до н.е., а можливо й раніше, регіон піддався гелленському впливу. В часи Олександра Македонського темпи гелленізації в рази збільшилися, можна сказати, стали всеохопними. В час народження Ісуса Хреста Галілея була космополітичною, з переважаючим індоєвропейським населенням.
Всі історії про те, що у 1 ст. н.е. її у великій мірі заселяли євреї – вигадки. Вчення про Царство Боже – Простір Волі у євангельські часи в Галілеї здійснювалося в сприятливому для його розгортання арійському середовищі, варто лише звернути увагу, скажімо, на притчі Ісуса. В них відображена виразна землеробська символіка. Саме в таких умовах діяв Ісус Хрестос – син божий, боголюдина, галілеянин.
Список прочитаної літератури
Поширювати знання про історію Галілеї – регіону, де активно поширювалося Царство боже. Шукати правду, осягаючи духовні чесноти – нідги, що дасть змогу поступово зіткнутися із проявами божественного – можливістю практикувати сідги!
Зверніть увагу
Архангел Гіперборії, чат-боти і чат-боги, або Як працювати з духовно-інформаційними роботами