У дружини почалися пологи. Чоловік побіг до знахарки-повитухи, яка жила на краю села. Коли вони повернулись, то побачили непритомну породіллю і немовля в її ногах. Пологи виявились швидкими. Стара знахарка не знала кого рятувати в першу чергу, кинулась до жінки, дала їй понюхати якусь настоянку в скляній баночці, і вона прийшла до тями. Далі повитуха взяла в руки немовля, перев’язала пуповину. Але ознак життя дитинка не подавала. 
- Невже її неможна врятувати? Наша дівчинка, ми чекали на неї двадцять років! – крикнула у відчаї породілля.
- Можна, якщо я віддам їй свою силу і силу свого призначення. Колись це мало статися. Я знала, - відповіла задумливо стара знахарка.
- Будь ласка, зробіть що завгодно, щоб вона жила, – попросив батько.
Знахарка нахилилася над дитинкою і щось прошепотіла їй на вушко. Після цього дитя відкрило ротика, хапнуло повітря і з криком видихнуло.
- Вона ожила! Дякую вам і Богу! – радісно вигукнула мати.
- Так. Назвіть її Радою. Я вдихнула в неї життя разом з місією, – пояснила знахарка.
- Що то за місія? – спитав батько.
- Вона має дар зцілення словом і повинна його застосовувати. Це служіння людям. 
- Зцілення словом – як це зрозуміти?
- Ваша дівчинка знає одне слово, яким буде повертати людей до життя, промовляючи його на вухо хворій або засмученій людині.
- Яке це слово?
- Я більше не можу його казати. Воно було моїм цілительським інструментом до цього часу. Тепер воно – в ній. Настане момент, коли вона його згадає, - відповіла знахарка, і на цьому попрощалася та пішла. 
Щасливі батьки охоче взялися піклуватися про немовля. Лише через кілька днів до них дійшла звістка, що стара знахарка померла тієї ж ночі, відразу після прийняття пологів. 
Йшли роки, дівчинка росла на радість батькам. Радіти й справді було чому: дочка мала добру й веселу вдачу і була справжньою красунею. А батьки старіли. І настав такий день, коли вони обоє занедужали та злягли. Рада вибивалася з сили, допомагаючи батькам подолати слабість, але все марно. Вони згасали, як свічки, що догорають. 
- Мамо, тато, ви казали мені, що я маю дар цілительства словом, але чому я не можу згадати це слово?
- Ще не настав час… - прошепотів батько.
Вони померли один за одним – так як і жили в парі. Рада багато плакала і журилася. Їй було дуже самотньо. Якось вона сиділа зажурена на порозі дому і дивилася, як сідає сонце, зафарбувавши в багряний колір півнеба. Раптом її покликала циганка, що проходила повз її хату.
- Підійди до мене, красуня. Дай свою ручку, я все тобі про твою долю розповім.
- Моя доля ніби обірвалася з відходом батьків, ось подивіться, - і дівчина протягнула руку гадалці.
- Радій! - сказала та відразу, - скоро ти зустрінеш велике кохання!
Слово «радій» надзвичайно вплинуло на дівчину – щось аж затремтіло всередині її серця, теплі хвилі прокотилися по тілу, як кола на воді від кинутого каменю. Вона посміхнулася – вперше за багато місяців. Дала циганці монету і побігла в хату. Стала перед портретами батьків, як перед образами і промовила: 
- Рідні мої, я згадала це слово. Воно прийшло до мене сьогодні так, як приходить до людини кохання – несподівано і всеохоплююче. Це слово «Радій!» Коли його промовляєш, то ніби впускаєш у душу сонце. Адже радій – означає сонячно дій, тобто світи, сяй, осявай все, до чого торкаєшся. Тепер я розумію, чому знахарка просила вас назвати мене Радою. Сьогодні я ніби знайшла себе. Шкода, що це не сталося раніше – за вашого життя. Але, як ви казали: все приходить вчасно. Завтра я піду до людей і буду казати це слово кожному, хто має смуток в серці. Адже будь-які хвороби починаються зі смутку та журби. Чи чуєте ви мене?
В цей момент в хату залетіло два метелики, вони почали кружляти в своєму химерному танці. Рада закружляла разом з ними, вигукуючи слово «Радій!»

Олена Кареліна