Так, я хотів побачити саме життя сучасних козаків-українців, розпитати, чи пам’ятають (або чи взагалі знають) вони про трагічні події 1917-1920, 1923, 1932-33 і 1942-1944.

13 серпня приїхав у станицю Криловську – звідти йде мій рід, а зараз живуть далекі родичі, яких я побачив вперше(!). Встиг походити по станиці, де з ким перекинутись парою слів. Одразу скажу – брати ґрунтовне інтерв’ю не став і ось чому: Про які козацькі традиції можна питати, коли “станішнікі” себе не тільки не вважають представниками української нації, але й взагалі забувають, що їхніми батьками були славні герої – кубанські козаки?! Коли я до станичників говорив українською, вони багато слів не розуміли, саму мову вони називали “хохляцькою”, (місцева “говірка” зазнала чималого впливу з боку “вєлікава і магучєва”). Діти станичників взагалі поміж собою спілкуються тільки російською, лише іноді “балакають” – і то зі старшими. Події першої половини 20 століття, очевидно, ніхто не пам’ятає – просто свідків тих подій вже не лишилося (або майже не лишилося) не тільки у станиці, але й мало не в усьому районі. Україномовних книжок, у помешканнях станичників не зустрічав (бачив щоправда книгу Володимира Яворівського, але знов-таки “на язикє”). Про сучасне козацтво ніхто нічого конкретного не каже (одного разу спитав дядька про козаків, на що той відповів приголомшливо: “Какіє казакі?! Тут адні жиди! Хаділі тут в сєрєдінє 90-х какіє-то клоуни, панацеплялі на сєбя казачью адєжду, аружиє і називалі сєбя казакамі!” Хіба не шокує?). Ви спитаєте, а що то за “жиди”? А ось в чому справа: у станиці є музей (у ньому я не був – працівники були у відпусці, ех, шкода, я би розповів як все справді діялося на Кубані, може б десь почухали потилиці, може зрозуміли, що їх роками безбожно дурили, забравши правду). Так от, у музеї є світлина – а там, ще й біля мого пра-прадіда – отамана станиці Криловської - сидять справжнісінькі тобі юдеї в ярмулках. Звідки вони там взялися? А дідько їх знає! Я досі не можу того зрозуміти, і досі перебуваю від тієї обставини у легкому трансі (думаю, не треба нагадувати хто уособлював більшовицький терор тут, на Кубані та на Україні). І я відчуваю, що набагато глибшими є корені національної трагедії Кубані, ніж здавалося.

А знаєте, що мене вразило найбільше? Ні, не те, що справа українства на Кубані насправді набагато гірша, ніж я у глибині душі думав, і навіть не та юдейська громада на фоні суто козачої станиці. Мене вразила червона калина, яка росла по станиці всюди й надзвичайно рясно. Її було дуже багато, так багато, скільки у Великій Україні я ніде не бачив! А найбільш рясно вона росте ... на цвинтарі!!! Одразу все зрозумів: ця червона калина – то кров, і виросла вона на крові українського народу, на крові тих, що загинули у часи Української революції на Кубані, тих, хто помер під час голодоморів, тих, кого було закатовано за 70 років юдо-комуністичної влади, тих, хто за останні 13 років став жертвою звірячої асиміляційної політики Москви – народився українцем, а сконав “русскім”, просто кажучи, москалем. А як інакше ще назвати це – мій троюрідний дядько усе життя був Погорілим, а на могилі написано – Погорєлов?! Хіба це не геноцид?! Якщо ні – то тоді що це? От тепер і скажіть, що має відчувати після усього побаченого і почутого будь-який українець-патріот, аж надто я – українець кубанський?! Повертався додому (шлях мій лежав через Краснодар) геть спорожнілим – не все так погано, а набагато, набагато гірше, ніж я, оптиміст у душі, гадав.

І знов банальне – хто винен і що робити? Та я для себе ці питання розв’язав. Не можна в усьому звинувачувати кубанців – ну не може порівняно невеликий кубанський народ весь час опиратися звірячій асиміляційній політиці, на яку Москва витрачала і витрачає – повірте! – великі ресурси – грошові та людські. Винні українські керманичі – з часів УНР до сьогодення. Кубанців було покинуто напризволяще. А що, хіба не можна зараз українцям Кубані організувати безкоштовне навчання у ВУЗах України, залучати до роботи молодих кубанських фахівців, проводити для них в Україні стажування, надавати діаспорі грошову допомогу, сприяти організації концертів популярних українських виконавців у містах та станицях, знайти, нарешті, людей, з яких можна зробити українських ставлеників і просувати їх на всі значні посади в краї? Важко? Грошей нема, “своє б не упустити”, країна не потягне таку об’ємну програму? А коли нарешті очухаємося – коли вже у самій Україні майже не залишиться українців?! Коли ж нарешті наша влада РЕАЛЬНО зможе постояти за інтереси українців не тільки на Кубані, але й у Придністров’ї, в Москві, на Далекому Сході, у Донецьку, й навіть тут, у Києві?! Бо ж як вірно сказав останній командир УПА Василь Кук: “Український народ – однаковий всюди, українці – ОДНАКОВО УКРАЇНЦІ, звідки вони не є”. Як точно! Ми – УКРАЇНЦІ, і ми всюди однакові – “від Сяну до Дону”, точніше – од Вісли до Кубані.


Сергій Пархоменко - „Кубанець”,
Київська міська організація Молодіжного Націоналістичного Конгресу