Класична ступеневість, або коли закінчиться війна

Ні для кого не секрет, що, готуючись до збройної кампанії в Україні, кремлівська верхівка ретельно зондувала позицію «колективного Заходу», потенційно здатного відіграти вирішальну роль у війні. Росія давно й тісно співпрацювала з розвиненими країнами Європи, що енергетично від неї залежали, й цей чинник рашистські верховоди вважали надійною запорукою успішної реалізації своїх планів відновлення впливу Кремля, щонайменше, на всю територію колишнього СРСР.

На початку так і здавалося. Анексувавши Крим і створивши на південному сході України фейкові псевдореспубліки, рашисти чули від західних лідерів лише про їхню «глибоку стурбованість». Це породжувало відчуття безкарності, що особливо яскраво виявилося після збиття над Донеччиною пасажирського літака МН-17. А після укладання мінських угод фактично утвердилася парадигма щодо недопустимості відновлення територіальної цілісності України військовим шляхом.

Зрозуміло, що Москву це цілком влаштовувало. Не лише тому, що питання фактичного статусу Криму та ОРДЛО відкладалося на невизначений термін, а й тому, що відкривалася перспектива захоплення нових територій.

Після семи років позиційної й територіально обмеженої війни рашисти розпочали активну підготовку війни повномасштабної, небезпідставно (до деякого часу) сподіваючись на пасивну позицію Заходу. Згадаймо, як у середині лютого 2022 року західні держави одна за одною евакуйовували з Києва свої посольства. Це було явною ознакою, щонайменше, їхньої невпевненості в можливостях України захищатися. Але водночас і власного небажання надавати нашій державі вагому військову допомогу.

«Джавеліни», які були одними із символів початкового етапу повномасштабної війни, фактично призначалися для партизанських дій. Тобто, в урядах більшості великих держав вважалося майже доконаним фактом захоплення Києва «за три дні». Виняток становила Велика Британія, чий тодішній очільник Борис Джонсон не приховував своєї дієвої проукраїнської позиції й ще перед рашистським вторгненням ініціював утворення «троїстого союзу» за участю Британії, Польщі та України.

Героїчний опір захисників України, починаючи з перших днів широкомасштабної російської агресії, змусив лідерів західних країн поступово переглядати своє бачення. Найповільніше цей процес тривав у Німеччині та Франції, які через свою енергетичну залежність від Кремля й деякі історичні нюанси надто боляче долали свої москвофільські стереотипи.

Після відступу рашистських військ із-під Києва всьому світові стало зрозуміло, що Україна встояла й надалі витіснятиме окупантів з усіх тимчасово захоплених територій. Але успіхи Збройних Сил України вселяли в багатьох світових лідерів, особливо, в президента США Дж. Байдена, побоювання щодо застосування загнаною в кут Росією ядерної зброї, щонайменше, тактичної.

На певному етапі війни ця фобія і стала головною причиною (принаймні, офіційно декларованою) ненадання або затримок із наданням Україні наступальної зброї та сучасних систем ППО.

Без сумніву, колективний Захід бажає, щоб Україна перемогла. Але для здійснення цього йому необхідно пройти між Сціллою та Харибдою, коли з одного боку – кремлівський ядерний шантаж, з іншого – небажання допустити монополії України на її майбутню Перемогу.

Цим протиріччям і зумовлені темпи постачання зброї нашій державі її західними партнерами. Вони вичікують, коли Україна, маючи наявні засоби, відіб’є атаки рашистів і сама перейде до активних наступальних дій, але при цьому дедалі більше вичерпуватиме свій людський ресурс і, хоч, кінець-кінцем, перемагатиме у війні, але буде виснаженою.

Після захоплення Україною стратегічної ініціативи військова допомога Заходу нашій державі зростатиме. Так, як і до сьогодні вона зростала, – ступенево – адже спочатку була «глибока стурбованість», далі – нелетальна зброя, згодом – «Джавеліни», «Байрактари», ще пізніше – HIMARS’и й ракети до них близького радіуса дії, потім – «Гепарди», засоби ППО IRIS-T, невдовзі очікуватимемо на «Леопарди»…

Тривають дискусії щодо надання «Залізного купола», винищувачів F-16, високоточних ракет далекого радіуса дії, систем ATACMS для них… А що далі, в міру – так само ступеневого – посилення переваги ЗСУ?

Нинішня історія протистояння світової спільноти агресорам у принципі не нова. Згадаймо Другу світову війну – хіба одразу після нападу Німеччини на Польщу сформувалася антигітлерівська коаліція? Зовсім ні – спочатку були німецько-совєтський договір «про дружбу та кордон», «дивна війна» Британії та Франції проти Німеччини, запевнення президента Ф. Рузвельта в 1940 році про те, що «жоден американський хлопець не буде воювати»…

Антигітлерівська коаліція в її загальновідомому вигляді сформувалася тільки в 1942 – на початку 1943 р., а Західний фронт відкрито в червні 1944 р. Чи це не та ж сама ступеневість, що стала класичною?

Чи означає допомога Заходу Україні його щире бажання підтримати нас? Так, але частково. Найбільш послідовні у своїй проукраїнській позиції – Велика Британія, Польща, країни Балтії. Поляки, литовці, латиші, естонці, фіни найкраще усвідомлюють, що в разі падіння України вони – наступні.

Британці, на відміну від континентальних європейців, практично ніколи не залежали від російських нафти й газу й водночас віддані ідеалам парламентаризму. Німці та французи також мали б засвідчити відданість цим ідеалам, але комерційно-бізнесові інтереси стають на заваді. Американцям у їхньому послідовному сповідуванні принципів заважає страх перед путінською ядерною загрозою.

Згадувана вище ступеневість у розвитку подій російсько-української війни пов’язана з обсягами й темпами постачання Україні сучасного озброєння, дає приблизну відповідь на запитання – коли закінчиться війна? Але головну роль відіграють професіоналізм і мужність наших бійців. Саме українці сьогодні задають тон світові, а не навпаки.