«Коли починаєш воювати нестандартно – у ворога плавиться мозок» – командир батальйону ДУК ПС «Бєс»

«Бєс» розповів про свої нестандартні методи ведення бою та про те, що буде робити після війни.

– Я був в групі розвідки «Правого сектору», яка перша побувала в Донецькому аеропорту. Там якраз починалися бої, не такі тяжкі, як потім, і у нас там був дальній блокпост – найдальший. Це не в самому терміналі, а ще за територією, майже в Донецьку. Ми там дали прикурити ворогові. Розпочався важкий «заміс» на території Донецькому аеропорту.

Окупанту треба «показувати зуби», і треба робити це постійно. Я взагалі вважаю, що якби були більш чіткі команди з боку Генштабу та Збройних сил України, то не було б стільки втрат і лінія розмежування була б не такою.

Першу контузію я отримав, коли вистріляв дуже багато патронів у закритому приміщенні з РПГ. Потім я був під Спартаком, виручав хлопців, треба було звільнити висоту.

Була така «лінія життя» в аеропорту, про неї всі знають. І ми там звільняли одну позицію, щоб хлопці там нормально проїжджали, продовольство постачали. Там також потрапив у бій, там теж була контузія. Чотири підряд було в аеропорту, як сказав мені лікар.

Пам’ятаю бій, де ми поклали багато омського спецназу. Точно не згадаю, щоб не бути брехуном, чоловік 40-50 поклали.

В бою я не відчуваю злості. Я взагалі всім хлопцям пояснюю, що якщо на твоїй землі є ворог, треба відноситись до нього як до ображеного, тому що коли йде український воїн – ворог боїться. Не ми його маємо боятись, а він нас. Коли іде контратака, завжди не вистачає гарної кави. От мені потрібна для мозку гарна кава!

В бою я часто слухав музику, оскільки я гранатометник і не люблю навушники використовувати військові – в них банально незручно – я собі там якусь музику включу прикольну і воюю потихеньку.

Можу послухати під настрій. Можу послухати класику, наприклад, Моцарта, можу послухати хард-рок, можу послухати патріотичні пісні, можу послухати патріотичні пісні Ічкерії. Вони душевні і їхня визвольна війна проти окупації Росії дуже схожа на нашу. Багато хлопців їхніх воює, сам спілкуюся з ними. І я вважаю, що перемога буде взагалі тоді, коли Російська імперія буде зруйнована повністю. Мене можуть назвати за це «фашистом» чи ще кимось, я вже звик, я їм кажу завжди: «Слава Україні!».

Чув, що ми їмо дітей, вішаємо, «мародьорничаємо», ще багато чого розказують. Це смішно. Сепаратисти якийсь міф запустять – ми сміємось. Ми на своїй землі, Донбас завжди був українським і він залишиться українським, просто на даний час окупований.

Вони кажуть, що ми стріляємо по мирному населенню. Це війна, випадковість, нічого не зробиш. Вони так само стріляють по мирних селах.

– Хлопці люблять пожартувати, включити «Русский Иван, сдавайся, у тебя есть пару минут, страшный Укроп придёт за тобой» чи щось таке. Вони у відповідь нічого не вмикають. Вони взагалі стараються з-під тишка воювати.

Є різниця, коли воюють сепаратисти – збіговисько незрозумілих людей, а коли воюють кадрові військові Російської Федерації. Це одразу видно. І коли ти проти них починаєш воювати нестандартно – у них просто плавиться мозок.

Наприклад, бій в аеропорту. Закрите приміщення, з гранатомета ніхто не стріляє. Для них був шок просто, коли я відкрив вогонь. І стільки вистрілів… Я думаю, вони досі пам’ятають.

Тоді «Моторолу» перший раз підстрілили під час мого бою. Він мені дзвонив, погрожував. Я «люблю», буває, з ним поспілкуватись. Якби побачив, я б не знаю, що з ним зробив. Напевно, і він так зі мною. Він вмотивовано виборює собі «Новоросію», яку я не розумію. Ну виборюй собі «Новоросію» у Москві. Чого лізти в мою країну? Мені це не зрозуміло. Може, колись вони пояснять.

Часто пишуть на моїх сторінках у соціальних мережах: «Покайся», «сдохни» чи ще щось подібне». Я завжди відповідаю: «Слава Україні!».

Є такий сайт «Трибунал» у сепаратистів, дуже такий веселий, вони всіх «карателів» туди записують. Буквально, недавно мене занесли туди. Думаю, клас. Хоч хтось мене поважає. Бо країна якось не дуже. Образливо, але так… Ми воюємо для народу, а не для тих незрозумілих людей, які сидять на Банковій.

«Коли ЗСУ воюють разом із «правосеками» – самі стають «правосеками»

– Відповідальність завжди є, коли ти командуєш якоюсь операцією і ведеш хлопців у бій. Головне не допустити паніки. Головне своїм прикладом показати, що можна бити ворога, що треба бити ворога, що це наша земля, і що під ворогом вона має горіти. Ворог боїться сильних духом.

Було, починається атака на аеропорт, а хлопці включають музику й колонку у вікно, щоб чули.

На фронті набагато простіше. Там лінія розмежування чітка: є ворог, є ти. Все. Або ти ворога, або він тебе.

Тут, не на війні – вже хто спритніший, хто краще підготовлений. Внутрішні вороги дуже підступні, вони можуть діяти не напряму, а через своїх агентів. Людина може робити ворожі дії, навіть не підозрюючи, що те, що вони роблять, погано для України. Хлопці, особливо після війни, більш відкриті, хочуть допомогти всім, то й можуть повестися на це.

Тим більше, що держава майже нікому нічого не дає із соціальних пільг, й цим користується ворог, підбурюючи людей.

Страху немає, його нав’язують, щоб ми не піднімали голову

– Я притримуюсь такої думки, що страху взагалі немає. Страх, то нав’язане соціумом відчуття, щоб знищити волелюбний дух в нації і щоб воїни не піднімали голови. Не пам’ятаю, хто сказав: «Воїн – то є найвище у нації. Це навіть вище, ніж бог. І нація має любити воїна. І коли нація буде любити свої воїнів, воїни будуть їх захищати».

Натомість, коли хлопці деякі сюди приїжджають, на них взагалі не звертають уваги або кажуть: «Чого приїхав? Хто тебе послав? Ти вбиваєш мирне населення».

Яке може бути «мирне населення», яке стоїть з автоматами і піднімає чужий прапор у твоїй країні?! Ми воюємо проти окупантів. А добровольців ніхто не посилає, вони самі вирішують і йдуть. Вони більш вмотивовані.

Хлопцям, які в Збройних силах, яких мобілізували, їм трошки важче. Але, коли вони повоюють у групі «правосеків», вони також стають «правосеками». Так що все нормально.

Ми переможемо, тут по іншому бути не може. Ми майже сформувалися як нація, ще трошки і буде велика Українська самостійна соборна держава.

Для мене свобода, це коли на моїй землі не буде окупантів, це по-перше. По-друге, коли держава буде українською, тобто буде дбати про народ і Україну.

Ми є багатою країною, у нас є свої природні ресурси, ми можемо налагодити життя в нашій країні, а потім домовлятися, з ким нам «дружити, з ким не дружити». І чому хтось нам має диктувати, як нам жити? Це взагалі абсурд.

Ми ж не диктуємо: «Росіє, роби так і так, бо ви нам набридли», «Євросоюзе, роби так, бо нам це подобається». Ми ж цього не робимо, а чому вони це роблять? Не треба до нас лізти, ми самі тут розберемось як нам жити.

«Коли ми переможемо, я напишу альбом, буду займатися музикою»

– Дуже на мене ця війна вплинула. Я став спокійніший. Раніше я був «чебушний» трошки такий, можна було мене вивести з рівноваги дуже швидко. То тепер… Багато було конфліктів, коли в лице тобі дуже негарні речі кажуть – спокійно вислуховую. Перед тим, як ворога бити, особливо ворога внутрішнього, який знаходиться не за лінією фронту, а який знаходиться тут, йому треба пояснити, що він робить не так, за що його вважають ворогом. Ну а потім, якщо він не зрозуміє, то можна і «відпестити».

Як ми відходили? Під’їхав їхній танчик, а наші два танчики поїхали в інший бік. Приїхав один – у нього заклинило дуло, він поїхав.

Там все горіло. У нас був один БТР і було ухвалене рішення про відхід, бо банально не було де вже робити позицію і не було сенсу її тримати.

Потім приїхали хлопці. Ще ми два чи один день трималися. Я вже чітко не пам’ятаю, дуже погано було, контузія себе проявляла. Напевно, нас «градами» накрило, принаймні, останні мої спогади такі. Тоді я двох друзів втратив, одного з моїх побратимів дуже сильно поранило. Потім ще були операції. А тоді мене просто вигнали з передової лікуватися, тому що я був у дуже поганому стані.

Коли ми переможемо, я напишу самий класний дабстеповий альбом, який тільки може бути. У мене навіть є вже начерки, я вже почав трошки ходити до студії, почав у мене трошки відновлюватись слух. Бо я раніше не чув на середніх, на низьких частотах через контузію. Буду займатися музикою.

Можливо, буду знову працювати десь на телебаченні, якщо мене візьмуть з моїм характером. А можливо, щось буде ще й цікавіше. Тому що життя – цікава штука, треба жити і використовувати кожну мить. Та поки окупант стоїть на нашій землі – ми будемо боротися до кінця.