З точки зору будь-якого стороннього спостерігача це неабияка дивина – українська влада сьогодні вирішила послугуватися віртуальними героями 75-літньої давнини, витягуючи зі старих шухляд та скринь іще сталінські міфи, що давно поросли мохом та запліснявіли. Навіть громадяни цієї держави, особливо ті, що мешкають у центральній та західній частині та вже органічно не сприймають совдепівську пропаганду, відмовляються вірити своїм очам, коли читають у новинах повідомлення про те, що на Луганщині, виявляється, вирішили на державному рівні відзначити 75-річчя стаханівського руху. Більше того, на підготовку до отого, із дозволу сказати, свята виділили із державного бюджету 15 мільйонів гривень та очікують приїзду на урочистості 28 серпня самого Президента Януковича. Як, скажіть, усе це розуміти? Невже встановлення пам’ятників Сталіну та Катерині ІІ було лише прелюдією? А кінцевою метою тієї політики повинна стати реставрація радянського суспільства?

Відверто кажучи, такі рухи теперішньої влади можна розглядати під різними кутами. Вона, як суто проросійська сила, з перших кроків почала боротися із героїзацією справжніх патріотів України, котрі боролися за її Незалежність. Однак, без герої взагалі ідеологія немислима. Оскільки у Партії Регіонів немає на що спиратися – ні реальної історії, ні об’єктивних оцінок подій минувщини чи сучасності ми від них поки що не чули – доводиться використовувати старезні міфи, на яких намагалися виховувати покоління так званого радянського народу, починаючи від Сталіна.

Не зрозуміло, на що сподіваються політики, які вирішили йти саме цим шляхом. Із міфів радянської ідеології і в найгірші комуністичні часи звичайні люди складали хіба що анекдоти. Чи, може, представники нинішньої влади вирішили, що, оскільки вдалося задурити голову мільйонам виборців наприкінці минулого року, то вони вже як вівці ходитимуть, куди покажуть? Адже всім давно відомо, що жодних трудових досягнень Олексій Стаханов взагалі не мав. Щоб він міг ставити рекорди, йому приписували зроблене багатьма іншими робітниками, що трудилися поруч. Сам Стаханов був уродженцем не Луганщини, а Липецької області. Він взагалі не збирався ставати героєм праці та символом сталінського пролетаріату – приїхав на шахту, аби лише заробити на корову. І так ось сталося, що доля в особі тодішньої компартії обрала саме його на роль символа. Чим усе це закінчилося, також відомо. Стаханов із трудівника перетворився на такого собі весільного генерала, почав багато пити і, нарешті, пережив навіть вигнання з Москви – подалі від очей найвищого керівництва СРСР.

Крах очікував на кар’єру Стаханова, але сам стаханівський рух ні в часи СРСР, ні пізніше ані в Україні, ані в Росії не був офіційно розвінчаний як абсолютна фікція. Бо також добре відомо, яким чином в СРСР робилися постійні перевиконання планів (або це були приписки, або самі плани складалися так, що навіть працюючи у півсили, їх легко було перевиконати). І також усі, хто хоч трохи встиг пожити десь біля радянського виробництва, знали ціну так званим героям соцпраці. Їх справою було не щось нове вигадувати у продуктивності праці, а, передусім, на зборах із гарними гаслами виступати, прославляючи єдину тоді компартію.

Відтак, виникає цілком логічне запитання, що спільного мають Стаханов та стаханівський рух із справжньою історією Луганщини та що саме можновладці взялися святкувати?

Якщо спробувати детальніше розібратися у цьому питанні, стає зрозуміло, що ідеологи Партії Регіонів якось надто закохані у великі промислові підприємства та, відповідно, - багатотисячні трудові колективи. Ось, наприклад, покійний Євген Кушнарьов колись, під час революції 2004-2005 р.р., намагаючись зганьбити західну частину України, із непідробною радістю говорив, що там немає промисловості, відтак – схід їх годує. Чимало нинішніх міністрів, у тому числі й прем’єр, не раз говорили, що розвиток економіки держави залежить чи не виключно від того, наскільки добре буде почувати себе українська промисловість. Різноманітні пільги у нас, в першу чергу, отримують виключно великі виробництва. Людям роками втовкмачують брехливу тезу про те, що їх добробут напряму залежить від того, чи будуть працювати саме великі заводи (у той же час в світі ми можемо знайти чимало прикладів набагато більш заможних країн, де виробництво стоїть десь на третьому плані, і його долею ніхто навіть і не думає перейматися). Чи випадково це?

Читати далі