Комуніст-марксист Радек про націонал-соціаліста Гітлера

ГІТЛЕР

Народження дрібнобуржуазного героя

Дрібнобуржуазні верстви Німеччини, які ще повністю не зжили демократичні ілюзії, дивляться, як загіпнотизовані на зростання національно-соціалістичного руху, дивляться, як загіпнотизовані, на вождя німецьких фашистів Гітлера, який повторює їм без кінця монотонним голосом маніяка, що він покликаний врятувати Німеччину і провести її через море фашистського терору в обітовану Третю імперію. Промови Гітлера не містять ніякого економічного чи політичного аналізу. Вони не містять ніякої конкретної програми. Вони з ораторської точки зору представляють зразок вульгарної провінційної риторики. І незважаючи на це, буржуазна Німеччина слухає ці промови з прихованим диханням. Мільйони дрібних буржуа в істериці аплодують їм. Мільйони прислухаються до них з величезною тривогою, як до провісників найважких лих.

Політичні письменники всіх верств намагаються розгадати таємницю, в чому ж сила Гітлера, де знаходиться джерело його впливу. Пояснення легко знайти, якщо продумати біографію Гітлера, взяту не відірвано від німецької історії за останні 20 років, а як частину цієї історії.

* * *

У маленькому містечку на австро-баварському кордоні живе маленький митний чиновник. Дрібний селянин пробився із залізною енергією на дрібний чиновний пост, який гарантує йому не розкішне, але все-таки стійке, спокійне життя. Йому доводиться щодня рахуватися з кожною копійкою. Йому доводиться у всьому економити, але він знає, що і завтра у нього буде шматок хліба, а на старості – маленька пенсія, що дозволяє жити без турботи про їжу.

Ця мало приваблююча доля була ідеалом, вище якого батько Гітлера не міг собі нічого уявити. І його мрією було, щоб його син теж став чиновником. Але буйний хлопець мріє про широке, вільне життя, його трусить, коли він бачить монотонне життя батьків, коли бачить, як їм доводиться жити в клітці щоденних обмежень, в повному підпорядкуванні своєї волі нудному, бездушному чиновницькому апарату. Він мріє про вільне життя художника, який завдяки своєму таланту може піднятися над рівнем сірого життя дрібної буржуазії і робочого люду. Між батьком і сином клекоче суперечка. Але ось батько помирає, помирає і мати, і юнак Гітлер, дрібний буржуа, який мріє про велику кар'єру художника, не закінчивши гімназії не може потрапити в художню академію, а примушений шукати шматка хліба в якості некваліфікованого будівельника.

Він вирушає до Відня з головою, набитою не тільки мріями, а й всяким мотлохом буржуазної ідеології. Він начитався націоналістичних книг про історію Німеччини. Німеччина – блискучий молодий герой Зігфрід, з усіх боків оточений ворогами. Франція – чорний Гоген, завжди чекала моменту, щоб встромити молодому герою ніж в спину. А що тепер загрожує Зігфріду? Ось в Австрії німцям доводиться битися зі «всякими слов'янськими народами». «Євреї отруюють дух німецького народу». Хіба цього не доводив сто раз вождь антисемітів Люегер? Слов'янам і євреям допомагає соціал-демократія – вносячи в німецьку народну масу класову боротьбу.

З цією масою Гітлеру доводиться зустрітися самим безпосереднім чином. Віденські будівельники – народ організований і вимагають від дрібнобуржуазного синка, який потрапив на будівництво, вступу в організацію. І тут починається перший конфлікт майбутнього вождя фашистів і робітників. Йому наплювати на вимоги робітників. Він працює на будівництві, як на каторзі, з якої хоче вибратися. Він – майбутній вільний художник – не має наміру підкорятися робочій дисципліні. І Гітлер не підпорядковується товаришам по праці. Він з ними не розмовляє, коли вони під час перерви за мізерним обідом читають соціал-демократичні газети і обговорюють їх. Гітлер, як собака з’їдає свій злиденний обід в кутку і мріє про інше суспільство, про інше оточення. З почуттям глибокого задоволення він зустрічає момент, коли може піти з будівництва та потрапити креслярем в будівельну контору, де працюють люди в білих комірцях, що точно так же, як він, ненавидять євреїв, чехів та робочих...

Перед війною Гітлер залишає Австрію і переїжджає до Баварії. Живе він життям бідної богеми, що складається з напівробітників, креслярів, малярів, які «лізуть» в художники. Спалахує світова війна, і Гітлер вступає добровольцем у німецьку армію. Один з істориків, що аналізує темні місця в біографії Гітлера, вказує, що цей вступ в німецьку армію дуже просто пояснюється тим фактом, що він раніше не відбув військову повинність в австрійській армії і тому вступ в німецьку був тільки засобом позбутися від неприємностей. Але як би там не було, не підлягає сумніву, що Гітлер йде на війну з головою, набитою всіма дрібнобуржуазними тельбухами про невинність Німеччини, що зазнала нападу, про блискуче майбутнє, яке обіцяє всьому німецькому народу перемога і т. д. Не підлягає сумніву, що Гітлер бачить у війні можливість особисто вибратися з важкого, безнадійного становища, в якому він знаходиться. Якщо він не загине на війні, то може вийти в офіцери, що розкриє йому двері до кращого життя. Гітлер відзначається на війні, але він в офіцери не потрапляє. Йому не вдається піднятися вище унтер-офіцера. Він повертається з війни поранений і стоїть перед крахом усіх своїх надій. Німеччина розбита, німецька армія розпущена і всі військові страждання нічого не дали не тільки Німеччині, але і йому – Гітлеру.

Але він не відчуває ще покликання до ролі рятувальника німецького народу. Що Гітлер робив після свого повернення з війни – точно невідомо. Він каже про цей час самим незрозумілим чином, але одне не підлягає сумніву: він в цей час бореться за своє існування, не намагаючись грати політичної ролі, і коли в Баварії встановлюється на короткий час радянська влада, Гітлер залишається в Мюнхені, не сміючи навіть пискнути. Тільки після ліквідації баварської радянської влади, коли білі формують нові частини, він потрапляє до них не то в ролі агента розвідки, не то в ролі агітатора. Його посилають на робочі збори, після яких він повинен писати звіти для начальства, і тут вперше Гітлер дізнається про таємниці політичної пропаганди, таємниці політичної техніки. В якості такого розвідника він потрапляє на маленькі зборі націоналістичної організації, що тільки стихійно народжується і яка ставить своїм завданням агітацію серед дрібного люду і серед робітників. Білі організації не популярні навіть серед відсталих робітників. Вони носять занадто значний штемпель самої густопсової реакції, штемпель організації поміщицьких і буржуазних синків. Вони не вміють говорити з робітниками, з роздратованим дрібним крамарем.

І тут на цих маленьких зборах Гітлер чує слова про Антанту, яка винна в руйнуванні дрібної буржуазії, про те, що звільнена Німеччина повинна звільнити дрібну буржуазію від тягаря боргів. Тут він чує, що потрібна така Німеччина, де буде усунена «єврейська влада золота» і всяка талановита людина зуміє вибитися своїми знаннями і працею на перші посади. Всі ці думки повністю відповідають тому, що Гітлер колись чув на демагогічних зборах австрійських антисемітів. Новим є лише об'єднання антисемітизму з націоналізмом. Гітлер таким чином нарешті прибув до ідейної гавані. Але той факт, що ця гавань не стала для нього притулком, а стала вихідним пунктом для створення великого націоналістичного руху, що вона стала вихідним пунктом для виникнення фашизму – це є результатом тієї обстановки (тут і далі виділено К. Радеком. – В.Ф.), яка склалася в Німеччині після 1920 року, коли після короткої кон'юктури, викликаної відсутністю товарів під час війни, почався стрімкий розпад господарства.

* * *

Німеччина змушена платити репарації. Німецька буржуазія платить їх головним чином за допомогою друкарського верстата. Вона друкує паперові марки і пускає їх на світовий ринок. Дрібні буржуа за кордоном, думаючи, що марка ще підніметься, купують німецькі папірці в надії на майбутні бариші. На інфляцію штовхають уряд великі капіталісти, керівники німецьких синдикатів, бо це дає їм можливість робити великі гроші. Вони отримують від державного банку сотні мільйонів в марках. За ці гроші вони скуповують заводи, маєтки, готелі, газети, а борги платять тоді, коли марка повністю знецінилася.

Стінес є одним з головних ініціаторів цієї політики, яку прикриває патріотичними фразами. Якщо-де марка збанкрутує, то союзники отримають дулю. Розплачуються ж за цю політику робочі і дрібнобуржуазні маси. Заробітна плата зростає номінально, але купувати на неї нічого. Міська дрібна буржуазія розпродає все, що можна, щоб прожити і прогодуватися. Її охоплює зростаюче занепокоєння за своє майбутнє.

* * *

Королі заліза і вугілля, які  більше всіх виграють на цьому, чудово вміють відвести від себе увагу. Вони не беруть участі в уряді, що знаходиться в руках соціал-демократів, демократів і центру. Стінес командує, але відповідальність падає на Шейдемана, Ерцбергера, яких преса Стінеса представляє масам, як зрадників Німеччини, що платять репарації ворогові і тому несуть відповідальність за все те лихо дрібної буржуазії. І націоналістична преса, фінансована Стінесом і Гугенбергом, доводить дрібнобуржуазним масам, що політика інфляції є політика «марксизму», бо «марксизм» прагне, по-перше до знищення дрібної буржуазії, а по-друге як «антинаціональне» вчення він є посібником ворога.

Для цієї агітації керівники монополістичного капіталізму і поміщиків пускають в хід не тільки значну частину купленої ними преси, але вони починають фінансувати націоналістичні змовницькі організації, як знаряддя, за допомогою якого тиснуть на «демократичний» уряд, коли він з боязні перед виборцями хоча б на момент відмовляється танцювати під їхню дудку.

Бродіння серед дрібної буржуазії є тим грунтом, на якому виникає на півдні Німеччини національно-соціалістичний рух, до лав якого кинувся Гітлер, на півночі – рух «народників», керований Вуллі, капітаном Геннінгом і графом Ревентловим.

Гітлерівська агітація, що піднімає дрібного буржуа, має великий успіх. Йому вдається не тільки залучати на свої збори в Мюнхені та інших баварських містах сотні тисяч дрібних буржуа, але і вербувати десятки тисяч в свої організації. Туди входить офіцерська молодь з змовницьких спілок і допомагає йому створити перші штурмові батальйони, що виникли в зіткненнях з робочими, що розганяють гітлерівські збори.

Цей період розвитку національно-соціалістичного руху закінчується, як відомо, повним крахом 9 листопада 1923 р. Цей крах заслуговує того, щоб на ньому зупинитися, бо він дозволяє усвідомити багато з механіки гітлерівського руху, усвідомити багато з тих цілей, яким служить Гітлер.

Чому Гітлеру вдалося пустити особливо глибоке коріння в Баварії? Цього не можна пояснити тим фактом, що йому, як австрійцю, була близька південнонімецька обстановка. Справа в палітурці соціально-політичних відносин, що існують в Баварії, і в тій ролі, яку Баварія грала в програмі французького імперіалізму.

Французькі імперіалісти, не задовольняючись версальськими ланцюгами, накладеними на Німеччину, намагалися після війни домогтися її розділу. Впливові кола французької вояччини і дипломатії виробили план створення з католицької німецької Австрії і католицької Баварії південнонімецької держави під владою баварської династії Вітельсбахов. Франція тримала в Баварії особливого посла. У кабінеті католицького архієпископа Фаульсбахера вели переговори агенти французького імперіалізму з агентами колишнього баварського кронпринца Рупрехта. Ця політика велася під гаслом захисту баварської дрібної буржуазії від розорення її «протестантсько-єврейським» Берліном. Баварський сепаратизм бачив тому у виникненні гітлерівського руху підмогу, незважаючи на те, що Гітлер і офіцерня, що групувалася навколо нього, виступали з найяскравішими звинуваченнями проти французького імперіалізму, при цьому виступаючи в якості представників «визвольного руху всього німецького народу». Вони били по Берліну, і цього було досить, щоб баварський сепаратизм надавав їм допомогу. Приєднання до руху Людендорфа, що користується ще в колах вояччини і дрібнобуржуазної інтелігенції величезним авторитетом, зробило з гітлерівського руху рух загально германського значення, бо націоналістичні офіцерські кола, які організовуються навколо Гітлера і Людендорфа, лестили себе надією, що не вони є іграшкою в руках Вітельсбахов, католицької церкви і баварської буржуазії, а що навпаки, Баварія з її збройними силами послужить їм важелем для завоювання Німеччини. Частина німецької великої буржуазії, яка думає про те, що їй, можливо, доведеться для боротьби з наростаючим революційним рухом відкинути захисне прикриття соціал-демократії, центру і демократів і прокламувати відкриту диктатуру під егідою вояччини, підтримувала Гітлера і Людендорфа, вела переговори про узгодження їх дій з діями головнокомандувача рейхсверу генерала Секта.

Всі ці змови дійшли до апогею, коли в 1923 р. прийшли зіткнення з Францією, захоплення Рура, крах марки і коли в ворота Німеччини почала стукати пролетарська революція.

Але у вирішальний момент, коли Гітлер і Людендорф, не домовившись з генералом Сектом, вирішили діяти за власним рішенням – виступити в Баварії, підпорядкувати собі державну владу Баварії і її засоби, і рушити в якості рятувальників Німеччини від пролетарської революції на Берлін, виявилося, що невеликий буржуа Гітлер і романтик націоналізму Людендорф, що втратив в боях останні залишки розуму, виявилися покинутими і великою буржуазією, і баварськими сепаратистами.

Велика буржуазія, прийшовши до переконання, що політика інфляції вичерпалася, що руйнування дрібної буржуазії і злидні пролетаріату можуть довести до пролетарської революції, вирішила капітулювати перед Францією. Їй не було потреби скидати Еберта та прокламувати диктатуру вояччини: Еберт сам віддав повноту влади генералу Секту і послав війська проти саксонського «робочого» уряду лівих соціал-демократів. Тоді Стінес викинув за дві секунди свого фінансового директора Міну, через якого йшов зв'язок з Людендорфом і Гітлером та іншими фашистськими організаціями.

Католицька церква заявила через архієпископа Фаульсбахера, що в момент капітуляції великої німецької буржуазії перед французьким імперіалізмом вона на даній стадії не підтримуватиме тенденції відокремлення Баварії від Німеччини.

Гітлер, який змусив керівника баварської політики Кара нальотом на його зібрання приєднатися «до революційного уряду рятування Німеччини», на другий день був зустрінутий багнетами баварської поліції. Демонстрації націонал-соціалістів були розсіяні поліцейським вогнем. Рятівнику нації довелося бігти з Мюнхена і опинитися за гратами. Це завершення першого періоду розвитку націонал-соціалізму показало в повному світлі весь характер націонал-соціалістичного руху.

Спираючись на дрібнобуржуазні маси, воно не мало ніякого самостійного значення. Воно було іграшкою в руках сепаратистської реакції, великого капіталу і лопнуло, як мильна бульбашка в той момент, коли воно перестало бути потрібно великим капіталістам.

Найманець монополістичного капіталу

Прийшовши до тями після поразки, Гітлер і його оточення зробили два висновки з того, що сталося. Перший полягав в усвідомленні того, що треба створити більш компактну і більш динамічну власну організацію, щоб змусити велику буржуазію зважати на себе. Наймит, що отримав стусан від господаря, вирішує зібрати стільки сил, щоб і господареві довелося з ним рахуватися. Другий висновок полягав у тому, що все таки не можна йти ні на які авантюри проти волі заправил капіталізму. Гітлер у в'язниці зживає свою дитячу хворобу імпульсивної дії. Обидва висновки представляють при проведенні в життя відомі суперечності, і ми побачимо, як фашизм намагається їх «вирішити».

* * *

Для того, щоб створити власну організацію, завоювати широкі маси дрібної буржуазії, прорватися в робочі райони, потрібна була нестримна соціальна демагогія, розрахована на різні верстви населення. Гітлерівська програма формулює різні обіцянки всім цим верствам в 25 тезах.

Вона апелює спочатку до націоналістичних інстинктів дрібної буржуазії. Повноправним громадянином Німеччини може бути тільки «повнокровний» німець. Версальський договір повинен бути знищений. Німеччина повинна отримати колонії. Але все це – вимоги всіх німецьких націоналістів, які не знаходили достатнього відгуку серед збіднілої дрібної буржуазії, а тим більше серед робітників. Гітлер прикрашає свою програму і соціальними елементами. Держава повинна створювати умови для господарського процвітання всіх громадян.

«Якщо неможливо годувати все населення держави, то треба виселити з Німеччини всіх людей не німецького походження».

Ну, а як же має бути побудовано німецьке господарство?

«Всі нетрудові доходи повинні бути знищені. Повинна бути зламана влада відсотка (Zinsknechtschaft). З огляду на нечувані жертви кров'ю і майном, яких зажадала війна від народу, треба всяке збагачення за допомогою війни визнати злочином проти народу. Ми вимагаємо повної конфіскації військових прибутків. Ми вимагаємо одержавлення всіх вже усуспільнених підприємств (трестів). Ми вимагаємо участі в прибутках великих підприємств. Ми вимагаємо створення здорового середнього класу, його збереження. Все універмаги повинні бути передані міським управлінням і здані в оренду малому купецтву ... Ми вимагаємо аграрної реформи, що відповідає нашим національним потребам, створення закону, що дозволяє провести без викупу експропріацію землі, необхідної для громадських цілей, знищення земельної ренти і заборони будь-яких спекуляцій».

Ці вимоги фашистська преса пропагувала найенергійнішим чином. На десятках тисяч зборів фашистські агітатори потрясали цією програмою як прапором, який повинен був свідчити, що вони служать оплотом всього бідного люду проти визискування. По сьогоднішній день на першій сторінці берлінського органу фашистів «Ангріф» значиться гасло: «За утиснених – проти експлуататорів».

Панове соціал-демократи рука об руку з цілим рядом буржуазних університетських професорів доводили фашистам, що не можна ж при капіталістичному ладі заборонити стягування відсотків по позиках, бо тоді ніякої капіталіст позик давати не буде. Вони доводили їм, що не можна великі підприємства, якими є універмаги, здати в оренду по шматках, бо тоді пропадають весь сенс і економічна користь універмагу. Але ці аргументи, зрозуміло, не могли зменшити впливу націонал-соціалістичних гасел на дрібну буржуазію. Універмаг витісняє крамаря, то яка ж справа крамаря до господарської раціональності. Геть універмаг! А який заборгувавший ремісник – їх в Німеччині півтора мільйона – відмовиться від гасла припинення сплати боргів? Що це гасло знайшло великий відгук серед придушеного боргами селянства, не підлягає сумніву. Що буде після цього з капіталістичним кредитом, нехай над цим ламають собі голову капіталісти і ... соціал-демократи.

Демагогічна програма фашистів завоювала їм великі маси розореної дрібної буржуазії, яка після закінчення інфляції виявилася злиденною перед обличчям стабілізації капіталізму. Її заощадження, вкладені в державні позики, канули в прірву разом з німецькою маркою. Магазини дрібнобуржуазних власників спорожніли, товар був розпроданий за мільярди паперових марок, які втратили будь-яку ціну, а нові товари треба було купувати за золоту валюту.

І ми бачимо, що травневі вибори в 1924 р. дають фашистам велику перемогу. Вони отримують близько 2 мільйонів голосів і 32 мандати. Фашизм з'явився на політичній сцені як масова сила. Правда, на наступних виборах в грудні 1924 року і в травні 1928 року з тимчасовим зміцненням капіталізму фашисти втрачають більше половини голосів. Ті шари дрібної буржуазії, які в смугу тимчасового капіталістичного підйому поліпшили своє становище (це були в першу чергу дрібні домовласники, ремісники, які заробляли на ремонті фабричних виробів), перемістилися від націонал-фашистів до так званої господарської партії, яка обіцяла захищати конкретні інтереси дрібної буржуазії , не лякаючи її перспективою громадянської війни. Але з моменту початку кризи, коли, як мильна бульбашка. лопнули надії на вихід німецького капіталізму на широку дорогу, коли селянство, ремісники, дрібне купецтво буквально почали падати під гнітом податків, коли значна частина великої чотирьохмільйонної армії службовців виявилася викинутою на вулицю – дрібна буржуазія хлинула знову масами в партію Гітлера. Гітлер і гітлерівці почали свій тріумфальний похід по всій Німеччині.

Навчений досвідом 1923 р. Гітлер в цей час працював гарячково не тільки над розширенням свого впливу, а й над зміцненням своєї організації. Після поразки 1923 року його партія мала лише кілька тисяч чоловік. У 1928 р. вона вже налічувала 80.000 членів. Тепер націонал-фашисти вихваляються, що у них 900 тисяч членів і серед них – 300 тис. учасників бойових дружин [Маються на увазі штурмові загони, СА. – В.Ф.]. Ці цифри напевно перебільшені. Однак соціал-демократія, що має найбільш сильні масові організації з усіх політичних партій Німеччини, визнає, що принаймні в провінції фашисти її перевершили.

Фашистська організація дуже сильно відрізняється від звичайного типу буржуазних партійних організацій. Буржуазні партії в усьому світі не мають постійних масових організацій. Вони мають тільки політично-організаційні штаби і величезну пресу. У момент виборів вони пускають в хід апарат впливу на народну масу. Крім парламентських виборів, організація їм не потрібна. Буржуазні партії культивували легенду про вільне волевиявлення виборців, які, коли цього вимагають інтереси «вітчизни», висловлюють на виборах свою довіру тій або іншій буржуазної партії. Фашистська організація є організацією боротьби за відкриту диктатуру буржуазії. Зрозуміло, фашисти не мають наміру відмовлятися від використання всіх знарядь насильства, створених капіталістичною державою. Але так як фашистська диктатура є, за словами програми Комінтерну, «терористичною диктатурою великого капіталу» і «головним завданням фашизму є розгром революційного робочого авангарду, тобто комуністичного шару пролетаріату і його кадрового складу, то ясно, що фашистам потрібна не виборна політична організація, а військова організація, здатна наносити рішучі удари масовим організаціям пролетаріату і не допускати пізніше їх відтворення. Тому ядром фашистських партійних організацій є їх штурмові колони, військові організації, підлеглі військової дисципліни, навчені методам ведення громадянської війни, готові в даний момент виступити зі зброєю в руках.

Дрібний хазяйчик, що йде за фашистами, дуже любить за кухлем пива побрязкувати шаблею, але в справжню бійку він сунутися не любить. бо, як би не було важке його положення, у нього все-таки «є що втрачати». Тому ці штурмові організації фашистів формуються не з заможних селян, не з міських крамарів, ремісників, а з люмпен-пролетарів, безробітних, спокушених оплатою їх «праці», і з студентської молоді», що грає в цих організаціях роль ватажків і бачить в них майбутню армію, засіб не тільки для громадянської війни, а й війни проти Франції. Організація Гітлера, що має не тільки свої автомобільні колони, але навіть свої авіачастині, являє собою стрижень націонал-соціалістичної партії.

Фашисти мають свої агітпропи, що розгортають величезну агітаційну діяльність в формі, найбільш пристосованій до розумового рівня дрібнобуржуазної маси, свої господарські штаби, які повинні дати після приходу фашистів до влади кадри фахівців.

 * * *

Форма впливу на дрібнобуржуазну масу повністю відповідає тим цілям, які ставлять собі фашисти. У своїй агітації вони відмовляються від поширення буржуазно-демократичних ілюзій. Вони не говорять, що фашистська маса може вільно спрямовувати політику фашистської партії. Навпаки, вони вбивають в голови дрібнобуржуазних мас ідею про те, що вирішувати має обраний богом і долею рятівник, герой, вождь. Маса повинна коритися і сліпо виконувати волю свого вождя, бо тільки він один знає кінцеву мету руху і шлях, яким треба йти.

Люди, яким довелося побувати на гітлерівських зборах, з великим подивом запитують себе, де джерело його впливу, чому дрібнобуржуазна маса вітає його із захопленням. У нього ж немає ясних думок, у нього немає продуманої конкретної програми, він порожній оратор. «Він має мужність бути банальним», – цинічно пише один з письменників великої буржуазії. Хто ставить так питання, – не враховує положення дрібнобуржуазної маси. Немає конкретних заходів, які могли б їй негайно допомогти. Вона чіпляється нігтями і зубами, щоб не дати себе зіштовхнути на нижчий щабель соціальних сходів буржуазного суспільства, – в світ пролетаріату, хоча це і є єдиним шляхом, який міг би вивести її на широку дорогу боротьби за своє визволення від злиднів. У такому положенні дрібній буржуазії залишається тільки чіплятися за знахарські рецепти Гітлера, за його соціальну балаканину. Вона ніколи не мала власних політичних думок, вона ніколи не вирішувала сама політичних питань, тому ідея героя-рятівника, яка завжди була дрібнобуржуазною ідеєю, є для неї рідною. Нереальність обіцянок фашистів є іншим виразом нереальності ідеї про державу дрібної буржуазії в світі імперіалізму.

Коли Гітлер з'являється в залі, оточений прапорами штурмових загонів, і сходить на трибуну під звуки десяти військових оркестрів, коли перед ним схиляються прапори, тоді ця дрібнобуржуазна маса піднімається як під дією електричного струму і вітає рятівника, пророка Третьої держави, в якій буде існувати товарне господарство, але не буде капіталізму з його визискуванням. Коли Гітлер проголошує війну за «німецьку честь», війну за звільнення Німеччини не тільки від ланцюгів Версаля, але і від «ярма римського права», то дрібний буржуа, який не знає, що таке римське право, радіє, що буде відновлено німецьке право, яке ніколи не існувало, при якому, напевно, не треба буде сплачувати борги. Коли Гітлер громить розпусну французьку літературу і проголошує повернення до гордого північно-німецького мистецтва, то дрібний буржуа, який ніколи не читав ні Едди, ні ісландських саг і нічого конкретного не може собі уявити при згадці про них, все таки відчуває себе Вікінгом духу, переможним над усіма «французькими хворобами». Коли нарешті Гітлер проголошує перемогу над єврейської філософією, то всякого крамаря цікавить не стільки вигнання з університету професора Енштейна, скільки розгром універмагів Вертхейна, Титце і Карштадта.

* * *

Але в той же час як на масових мітингах, насичених електричної атмосферою, в приміщеннях, заповнених тютюновим димом і випарами пива, в повітрі сміливо майорить до перемог вільний дух дрібного німецького буржуа, за лаштунками Гітлер і його штаб – всі ці капітани Герінги, полковники Реми – самим мирним чином ведуть переговори з керівниками німецьких банків (директор Дейче банк Штаус є одним з «радників» Гітлера), з ватажками металургійних трестів, – королем металургійної промисловості Тіссеном, збанкрутілим тепер главою великого металургійного концерну Борзігом і з багатьма іншими, що «контролюють» гітлерівські підприємства своїми «пакетами акцій», фінансуючи Гітлера і керуючи його політикою.

Гітлер давно перестав бути просто скаженим дрібним буржуа, яким грають як маріонеткою, сили контрреволюції. Гітлер вже давно став простим найманцем монополістичного капіталу, що чудово розуміє свою роль, хоча намагається, як це завжди робили преторіанці, підняти свою ціну.

Той, хто міг зберегти хоча б найменші сумніви з цього приводу. повинен був їх втратити, спостерігаючи роботу німецьких фашистів під час страйків, стежачи за їх голосуванням в рейхстазі, за їх політикою в Тюрінгії і в Брауншвейгу, де вони увійшли в уряд. Коли треба було зайняти певну позицію до конкретних пропозицій комуністів про знищення військових прибутків, про високе оподаткування нетрудових доходів, дивідендів – до пропозицій, спрямованих проти великих землевласників, фашисти, як одна людина, голосували проти комуністичних пропозицій.

Але крім цих дій, що мають, зрозуміло, вирішальне значення для оцінки фашистської політики, існує документ, що дає, так би мовити, освітлення зсередини теперішнього стану розуму і політичного настрою Гітлера.

Маленька брошурка Отто Штрассера, в минулому одного з головних публіцистів гітлерівської партії, яка містить запис розмови, що сталося між ним і Гітлером 21 травня 1930 р. знімає всі покрови з справжнього обличчя вождя німецького фашизму. Отто Штрассер після цієї розмови порвав з Гітлером. Цей запис засвідчено рядом осіб і має значення достовірного документа.

У відповідь на питання Отто Штрассера, як Гітлер уявляє собі участь робітників у прибутках, Гітлер заявив йому:

«Підприємець, який несе відповідальність за виробництво, дає робочим хліб. На основі чого ви вимагаєте від нього, щоб він допустив їх до участі в прибутках або до керівництва підприємством? Ви хочете посадити йому на шию чиновника або фабзавком, що не має ніякого поняття в виробництві. Жоден керівник господарства цьому не підкориться».

На точне запитання Штрассера, чи готовий Гітлер після взяття влади підпорядкувати державі, наприклад, круппівські підприємства, Гітлер відповів йому:

«Що ви думаєте, я з глузду з'їхав і хочу зруйнувати господарство? Тільки якби підприємці не діяли в інтересах національної держави, ми повинні були б втрутитися, але для цього не треба конфіскації або участі держави в керівництві підприємством. Сильна держава це і так зуміє зробити».

Коли Штрассер вказав йому, що тоді назва партії націонал-соціалістичною є обманом мас, Гітлер заявив:

«Назва «соціалізм» – погана назва. Але навіть вона не означає, що ми зобов'язані соціалізувати підприємства, але що ми їх можемо соціалізувати, якщо підприємці будуть діяти проти інтересів нації. Поки цих фактів немає в наявності, а раз це так, то було б злочином руйнувати господарство».

Гітлер висунув звичайні капіталістичні аргументи про залежність німецького господарства від світового, що не дозволяє проводити будь-які були експерименти.

Не менш характерні слова Гітлера про роль робітничого класу:

«Робоча маса нічого не хоче іншого крім хліба і видовищ. Вона не має ніяких ідеалів, і ми не маємо ніякої надії завоювати її у великих розмірах. Нам потрібно вибрати людей нового шару, панів, якими не керує мораль жалібності, але які усвідомлюють, що вони, як члени кращої раси, мають право панувати і це панування без всяких церемоній встановлювати і забезпечити».

Гітлер, створюючи за допомогою грошей, отриманих від великих фабрикантів і поміщиків, свою партію, втратив дрібнобуржуазні ілюзії щодо цілей, яким ця партія повинна служити. Він знає, що націонал-соціалістична партія є партія, яка повинна допомогти великій монополістичній буржуазії відняти у робочої маси останні залишки прав і зробити нічим не обмежене визискування цієї маси джерелом відродження німецького капіталізму.

Стратегія і тактика німецького фашизму

Гітлер і німецькі націонал-соціалісти проголосили своєю метою ліквідацію німецького парламентаризму, встановлення диктатури своєї партії і проведення в життя своєї «програми». Все це повинно означати початок нової епохи в розвитку Німеччини, початок Третьої імперії. Шлях до цієї мети повинен йти через руйнування всіх інших буржуазних партій і через удушення і знищення революційного робітничого руху. Буржуазні партії повинні відмовитися від гри в парламентаризм і демократію. Комунізм повинен бути знищений вогнем і мечем. Фашисти прикидаються, що вони зараховують соціал-демократію до марксистського революційного табору і гарчать в своїх промовах про те, що полетять голови «листопадових злочинців», які й всадили свого меча в спину «переможної армії» в 1918 році.

Що стосується позиції фашистів по відношенню до соціал-демократії, то не підлягає сумніву, що справа тут йде про демагогічну декламацію. Фашисти чудово знають, що соціал-демократи не гірше за них готові придушувати революційний робітничий рух і втопити його в крові. Вимостив же Носке вулиці німецьких міст трупами 30 тисяч німецьких робітників у 1919-20 році. Фашисти чудово знають, що німецька соціал-демократія не тільки не вела революційної пропаганди в армії, але навпаки, до останнього моменту підтримувала кайзерівський уряд. Фашисти чудово знають, що Еберт не менш Макса Баденського намагався врятувати гогенцоллернівську династію, і що це йому не вдалося тільки завдяки тому, що його захлеснула хвиля революції. Але фашистські організатори бояться соціал-демократичної конкуренції. Монополістична буржуазія інакше відноситься до соціал-демократії. Редактор її органу «Дейче Альгемайне цейтунг», призначеного не для широких мас і тому вона ще може говорити час від часу правду, Фріц Клейн пише: «Соціал-демократія є головною консервативною партією республіки. Вона представляє той інший великий фактор (крім націонал-соціалістів. – прим. К. Р.), користь якого для держави треба розуміти. Цей фактор треба використовувати для вирішення господарської кризи». («Auf die Barrikaden», Berlin, 1931. Стор. 51).

Таким чином монополістичний капіталізм користується соціал-демократією і фашизмом для проведення своєї політики, спираючись то на перше, то на друге, іноді протиставляючи їх один одному, іноді змушуючи працювати їх рука об руку. Але саме ця політика важкої індустрії викликає велике невдоволення у ватажків фашизму, які хотіли б грати роль єдиної опори буржуазії і таким чином підняти свою ціну. Не підлягає сумніву, що всі крики фашистського друку про «марксизм» соціал-демократії, про необхідність її знищити, керівники монополістичної буржуазії допускають тільки як засіб, що прискорює остаточну фашизацію соціал-демократів. Коли монополістичний капітал вирішиться впустити гітлерівців в уряд, він зуміє втовкмачити їм, що не можна відмовлятися від послуг соціал-фашистів [Політичний ярлик, навішений Сталіним на соціал-демократів Німеччини. – В.Ф.], що треба використовувати їх нарівні з «демократами» і центром, тобто нарівні з усіма іншими буржуазними партіями, – іншими словами, включити їх в фашистський апарат влади.

* * *

По відношенню до буржуазних партій фашисти ставлять собі це завдання абсолютно відверто. Вони заперечують своєю націоналістської агітацією і своєю соціальної демагогією дрібнобуржуазні і яскраво націоналістичні елементи від усіх буржуазних партій, навіть від тих, які як німецька національна партія діють в союзі з ними. Таким чином вони прагнуть зменшити вплив цих партій як особливих організацій до тих розмірів, щоб вони представляли тільки доважок до фашизму: в Італії націоналісти були доважком і прикриттям фашистів в перехідній момент захоплення ними влади.

Проникнути до соціал-демократичних робітничих мас фашистам вдалося тільки в незначних розмірах. Робітники, що знаходяться ще під впливом соціал-демократії, чудово розуміють, що перемога фашизму означатиме ліквідацію всіх завоювань робітничого класу. Фашисти відривають від соціал-демократії тільки дрібнобуржуазні елементи і бюрократію, що йдуть за нею. Підрив, розмивання кадрів відверто буржуазних партій фашистам вдається чудово, бо ці кадри складаються з дрібної буржуазії і буржуазних мас, які або ніколи не мали ніяких демократичних ілюзій, або давно їх зжили. Якщо поміщики з «національної партії» або фабриканти з «народної» не розпускають своїх організацій, щоб поступитися місцем єдиній фашистській організації, то причина цього полягає в тому, що вони сумніваються, чи вдасться Гітлеру утримати розрізнені дрібнобуржуазні маси на рейках політики великої буржуазії.

Вищезгаданий Фріц Клейн визнає це відкрито: «Немає повної впевненості, є націонал-соціалісти резервуаром для партії Гугенберга, для буржуазного центру або для комуністів». (Там же, стор.71).

Єдина буржуазна партія, яка проводячи політику фашизму зберігає в недоторканності свої кадри, це – партія католицького центру. Вона керується при цьому двома міркуваннями. Маючи за собою принаймні мільйон католицьких робітників-виборців, які бояться фашизму, які ненавидить його, вона розуміє, що угода з Гітлером загрожує їй втратою цих робочих мас. Точно так же, як соціал-демократія, католицький центр воліє прикривати фашистську політику залишками лахміття демократії. По-друге, католицький центр боїться, що відкрита диктатура фашистів, які є в своїй більшості протестантами, може несприятливо відгукнутися на положенні католицької церкви. Католицький центр безпосередньо пов'язаний з папським престолом. Папа римський і католицька церква є найстарішими знаряддями феодальної реакції і зуміли пристосуватися до ролі одного з основних знарядь капіталізму. Римська церква, що має величезний політичний досвід, боїться, що нічим не прикритий режим насильства може викликати революційний опір робітничого класу. Тому католицька церква в Італії намагається зберегти відому самостійність по відношенню до фашистського уряду, вступає час від часу в конфлікти з ним. Хоча ці конфлікти і завершуються угодами, вона демонструє завдяки їм свою незалежність і свою готовність стати самостійним оплотом проти пролетарської революції в католицькій країні, якщо фашизм збанкрутує. Повна перемога фашизму в Німеччині означала б посилення італійського фашизму і ускладнювала б положення римського папи. Крім того, Рим чудово розуміє, що перемога фашизму в Німеччині може привести до загострення відносин Німеччини з Францією та Польщею, двома католицькими країнами, в яких папська курія має значний вплив. Це точно так само послабило б становище Німеччини, як його послабила світова війна.

Ось моменти, які ускладнюють католицькому центру остаточну угоду з Гітлерівцями. Але, зрозуміло, ці моменти можуть грати тільки підлеглу роль по відношенню до загальнокласових інтересів німецької буржуазії. І в самому католицькому центрі знаходяться дуже впливові кола, які працюють над подоланням перешкод, що стоять на шляху входження гітлерівців в уряд. Досить вказати на крупного заводчика Клекнера, головного власника берлінського органу центру «Німеччина», і на фон-Папена, енергійно діючого за лаштунками католицької реакції.

 * * *

Великим утрудненням на шляху до перемоги Гітлера є міжнародне становище Німеччини.

Фашистські тенденції – інтернаціональні тенденції. Вони, як каже програма Комінтерну, проявляються всюди де є «нестійкість капіталістичних відносин, наявність значних декласованих соціальних елементів, зубожіння широких верств міської дрібної буржуазії і інтелігенції, невдоволення сільської дрібної буржуазії, нарешті постійна загроза масових виступів пролетаріату».

Інтернаціональний характер фашистських тенденцій, в різних країнах пробивають собі шлях з різною силою, викликають у всіх країнах співчуття до німецького фашизму з боку відповідних кіл великої буржуазії. Не може підлягати жодному сумніву, що і англійські твердолобі, і французький «Коміте де форж» (організація французької важкої промисловості) симпатизують соціальним цілям німецького фашизму. Але останній є знаряддям Німецької монополістичної буржуазії, яка намагається відновити своє імперіалістичне положення в світі. Німецька дрібна буржуазія, яку фашизм мобілізує проти робітничого класу, охоплена націоналістичною лихоманкою. Вона сповнена глибокої щирої ненависті в першу чергу до Франції, на яку покладає відповідальність за всі свої негаразди. Французький імперіалізм боїться, що прихід до влади німецьких фашистів може привести до посилення націоналістичних тенденцій в Німеччині і штовхнути її на опір домаганням французької політики.

Фашисти намагаються розсіяти страхи світової буржуазії, яка побоюється, що прихід їх до влади означатиме війну німецької буржуазії проти Версаля.

Гітлер розсилає в усі кінці світу своїх агентів, дає іноземним газетам інтерв'ю, в яких клянеться бути розсудливим. Але маючи за собою дрібнобуржуазні маси, він все-таки повинен представити їм якусь перспективу звільнення від петлі французького імперіалізму. Тому його фахівець із зовнішньої політики прибалтійський німець Розенберг розгортає у своїй книзі про зовнішню політику фашизму програму союзу з англійським імперіалізмом і спільного нападу на СРСР, натомість за що Англія повинна підтримати Німеччину проти Франції. Він розгортає перспективу антифранцузького союзу з Італією, для якого фашисти готові пожертвувати німецьким населенням в Тиролі.

Зрозуміло, Гітлер одночасно намагається через німецьку важку промисловість зав'язати зносини з Францією, намацати можливість угоди з французьким імперіалізмом і через нього угоди з Польщею проти СРСР. Але навіть якщо деякі капіталістичні кола Франції схиляються до думки, що угода з Гітлером означала б зв'язаність по руках і ногах німецького націоналізму, то все-таки відповідальні кола французького імперіалізму не можуть зважитися на подібний стрибок в невідомість. Вони знають, як загостриться економічне становище Німеччини в разі приходу до влади Гітлера, що неминуче викличе панічний витік золота з країни: єврейська буржуазія, боячись погромів, буде евакуюватися, щоб перечекати і побачити, що будуть робити фашисти. Дрібні рантьє за кордоном, які надавали свої гроші банкам, вимагатимуть повернення цих грошей через побоювання революції в Німеччині, і іноземні банки будуть змушені натискати на Німеччину, вимагаючи від неї сплати боргів. У такому положенні Гітлер неминуче повинен буде – так думають в капіталістичних колах Франції – підкуповувати дрібнобуржуазні маси антифранцузькою політикою. Це, зрозуміло, не виключає можливості, що в разі приходу гітлерівців до влади французькі імперіалісти спробують домовитися з ними і посилити їх тенденції, спрямовані проти СРСР.

* * *

Внутрішнє становище Німеччини погіршується. З кожним днем ​​зростає невдоволення дрібнобуржуазних мас, і у німецького народу немає впевненості в завтрашньому дні. Фашисти відчувають, що наближається політична криза. Вони бачать, як вся державна бюрократія, аж до верхівки соціал-демократичного апарату, готується перекочувати в їх табір. Гітлер відчуває вже себе володарем Німеччині і, приймаючи іноземних журналістів в Кайзергофі, навпроти палацу рейхсканцлера, говорить з ними як завтрашній глава уряду. Фашисти хотіли б уникнути необхідності взяти владу зі зброєю в руках не тільки тому, що їх штурмові батальйони не в змозі помірятися силами з рейхсвером або з поліцією. Вони знають, що їх агітація має великі успіхи і серед поліції та в рейхсвері, вони не можуть не помічати зміни ставлення керівників рейхсверу до себе. Побачення Гітлера з політичним керівником рейхсверу генералом Шлейхером, головним радником генерала Гренера з часів листопадових подій 1918 року, говорить про те, що якщо до цього часу керівники рейхсверу були противниками допущення до влади гітлерівців, то тепер вони змінюють свою позицію частково під впливом посилення фашистів, почасти очевидно виходячи з переконання що домогтися компромісу з Францією не вдасться і що треба буде погрозити їй кулаком. Вони знають, по-перше, що, коли вони увійдуть в уряд, їх агітація в армії і в поліції стане легальною, і тоді, завоювавши ці органи примусу і спираючись на свої власні військові організації, вони зможуть підпорядкувати собі осколки буржуазних партій і покінчити зі всякими залишками листопадової революції. Головна причина їх бажання підібратися до влади легально полягає в побоюванні, як би їх збройний виступ не викликав згуртування робітників мас під керівництвом комуністів для відсічі. Якщо вони увійдуть в уряд легально, то соціал-демократія почне доводити масам, що це все-таки краще, ніж якби вони захопили владу, бо вони повинні зважати на інших і не будуть тому в стані встановити режим терору. Цей розрахунок фашистів правильний.

Не підлягає сумніву, що якщо буржуазія закличе фашистів легально до влади, вожді соціал-демократії зроблять все, щоб саботувати будь-який рух протесту з боку соціал-демократичних мас, закликаючи їх до підпорядкування «законам демократії», які не дозволяють залишати поза урядом таку сильну партію .

* * *

«Де ми знаходимося? На вулицях вирують банди. У будинках панує відчай, серця роз’їдає недовіра.

Держава задовольняється дрібними заходами від випадку до випадку замість того, щоб створити новий авторитет і нову систему.

У промислових районах в масі міст існують квартали зі стотисячним населенням, яке складається виключно з безробітних. Вони відрізняються трагічним терпінням, але до яких пір його вистачить? Чим менше може держава надати їм допомогу, тим сильніше зростає їх відчай, і тим сильніше чути їх глухий гомін... Підземні поштовхи в масах посилюються нашим міжнародним безсиллям...

У парламенті все перевернулося догори дном. Захисники парламентаризму виступають за відсторонення парламенту від справ. Його принципові противники вимагають скликання парламенту. Хто протистоїть диктатурі - висловлюються за диктатуру виконавчої влади. Захисники диктатури вимагають, щоб парламент грав роль контрольного органу». Так характеризує стан в Німеччині представник важкої промисловості Фріц Клейн. (Там же, стор. 9-16.).

Положення в Німеччині загострюється з кожним днем. Репараційна конференція і конференція з роззброєння проллють яскраве світло на зовнішнє становище Німеччини. Гострота економічного становища трохи затушована завдяки тимчасовому мораторію не тільки по репараційним, але і по приватним боргам. Але це може бути щодня перервано фінансовими крахами за кордоном – в Англії, в Америці. Зростає не тільки заворушення серед дрібнобуржуазних мас міста і села, а й рішучість пролетаріату не допустити приходу до влади фашистів. У колах соціал-демократії повне сум'яття. Казенний соціал-демократичний борзописець Штесінгер визнає, що соціал-демократи втратили всяку притягальну силу для мас, що вони ледве-ледве зберігають покору своїх кадрів. Мають відбутися вибори в прусський ландтаг, в парламент найбільшої німецької держави, в якому соціал-демократи перебувають при владі спільно з католицьким центром. Мають відбутися вибори президента. У Німеччині тріщать і економічна база і політична надбудова.

Прихід до влади гітлерівців не означав би ніякої зміни класового характеру німецького уряду бо він і зараз є урядом монополістичного капіталу, бо він і зараз веде по відношенню до робітничих мас фашистську політику. Але не підлягає сумніву, що прихід до влади Гітлера означав би загострення цієї політики, означав би в першу чергу період нещадної політики удушення революційних робочих організацій. Вожді німецьких соціал-демократичних профспілок вже підготовляють своє злиття з християнськими профспілками. Вони це роблять під маскою підготовки єдиного фронту для боротьби з фашистами. На ділі ж ця міра має на меті зняття соціалістичної вивіски з реформістських профспілок, щоб полегшити фашистам угоду з ними і включення їх в фашистський апарат влади. Кричачи про небезпеку фашистського перевороту, вживаючи заходів для збройної відсічі фашистам, соціал-демократи на ділі хочуть приспати пильність робочих, зберегти в своїх руках керівництво, щоб не допустити ніякого опору з боку робітників. Оскільки справа йде про соціал-демократію – фашисти можуть бути спокійні: з її боку не зустрінуть ніякого опору ні прихід фашистів до влади, ні фашистський режим. Але соціал-демократія починає втрачати вплив на робочі маси, які розуміють загрозливу їм небезпеку. Сила відсічі, яку німецькі робочі зможуть надати фашистським головорізам, залежить від того, якою мірою соціал-демократичні робочі звільняться від впливу соціал-фашистського керівництва.

* * *

[Стаття написана К. Радеком в кінці 1931-го на  початку 1932 р. за вказівкою Сталіна. Публікація була реакцією керівництва ВКП (б) і Комінтерну на зростання політичної значущості Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП) і її лідера – Адольфа Гітлера – та реальної можливості приходу націонал-соціалістів до влади. Практично це було спробою вплинути, – висловивши ставлення правлячої верхівки СРСР до Гітлера, – на переговори в політичному керівництві Німеччини, пов'язані з майбутніми виборами президента республіки, в яких брав участь Гітлер. – В.Ф.]

* * *

Джерело:

Карл Радек. ГИТЛЕР. «Известия», 8, 12, 15 января 1932 г.

(Переклад українською ВІТ «СПАДЩИНА»)

* * *

У ці ж дні радянська партійна преса писала:

Орган Центрального Комітету і Московського Комітету ВКП (б) газета «Правда» (№ 9 (5174) від 9 січня 1939 г.)

«За границей

Единый фронт Брюнинг—Гитлер—Вельс

Фашисты входят в общегерманское правительство

(От собственного корреспондента «Правды»)

БЕРЛИН, 8 января. (По телефону). Срочно вызванный правительством в Берлин Гитлер вел 6 января переговоры с Гренером. 7 января состоялось совещание Гитлера с  Брюнингом и  Гренером. Немедленно после этого Брюнинг совещался с руководителями социал-демократии — Вельсом, Брейшейдом и Гильфердингом. В течение этих двух дней правительство Брюнинга также вело переговоры почти со всеми буржуазными фракциями рейхстага.

Тема совещания — установление «гражданского мира», создание единого буржуазного фронта Брюнинг—Гитлер—Вельс против революционного рабочего движения.

Сегодняшние газеты сообщают, что Брюнинг и  Гренер договорились с Гитлером о включении представителей национал-социалистов  во всегерманское правительство».

* * *

Известия ЦИК СССР и ВЦИК Советов…, № 14 (4581), четверг, 14 января 1932 г.

Единый фронт германской буржуазии на президентских выборах

(От собственного корреспондента «Известий»)

БЕРЛИН, 13 января. (По телеграфу).

Опубликовано письмо Гитлера к Брюнингу, в котором лидер национал-социалистов, подчеркивая свои «почтительнийшие чувства» к Гинденбургу, извещает рейхсканцлера о том, что национал-социалисты не согласны на продление президентских полномочий парламентским путем, «по конституционно-правовым, внешнеполитическим и внутриполитическим причинам».

Перед от’ездом в Мюнхен Гитлер снова имел продолжительную конфиденциальную беседу с статс-секретарем Мейснером.

В деле подготовки всенародного голосования правительство выдвигает на первый план партийную инициативу. Под председательством лидера народно-консервативной партии графа Вестарпа, устраивается совещание представителей народной партии, хозяйственной партии, ландфолька и христианско-социальной баварской народной партии. Сообщают, что во главе предполагаемого «надпартийного» избирательного комитета от Вельса до Гитлера будет поставлен бывший военный министр Гесслер. Это тем более вероятно, что Гесслер на 90 проц. национал-социалист и претендент на пост президента после Гинденбурга. Под каким лозунгом возникает единый фронт буржуазии и социал-демократов, показывают слова председателя народной партии Дингельдея, сказанные им позавчера в Магдебурге на собрании народной партии: «Личность Гинденбурга есть символ того, что Германия не станет добычей революционных сил».

Президентские выборы состоятся предположительно 13 марта — в 12-ю годовщину каппавского путча. Пока еще не ясно, согласятся ли национал-социалисты с желанием правительственного лагеря ограничиться на этот раз одним туром президентских выборов. (Л. Кайт)

---

---