22 липня 2003 р. президент України у відповідь на ініціативу Міністерства закордонних справ України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та Севастопольської міської державної адміністрації підписав черговий указ “Про 150-річчя Східної (Кримської) війни 1853-1856 років”. Створили оргкомітет із підготовки та проведення відповідних заходів на чолі з главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком. Кабінетові Міністрів України доручили розробити та подати у двомісячний термін план відповідних заходів, передбачивши, зокрема, впорядкування у місті Севастополі та Автономній Республіці Крим місць поховань учасників Східної (Кримської) війни 1853-1856 років і пам’ятників загиблим, проведення міжнародних науково-практичних конференцій, художніх виставок, видання монографій, науково-популярної та художньої літератури з історичної тематики.

Ясна річ – це черговий передвиборний реверанс Кучми перед певною категорією українців. Але чи розумний? Хто ж сперечатиметься, що конференції і нові публікації про ті чи інші історичні реалії, не кажучи вже про впорядкування місць поховань героїв, – справа богоугодна. Але що власне мають намір відзначати, і яке це має стосунок до України?

На перший погляд, роковини Кримської війни виглядають як черговий реверанс у бік Росії. Але, як на мене, я б на місці наших сусідів лише образилася, бо попри героїзм, виявлений у цій війні солдатами російської армії, вона стала одним із найбільших провалів російської дипломатії, однією з ганебних поразок Російської імперії.

Тоді проти ніколаєвської Росії ополчилася вся Європа: Англія, Франція та Сардинія оголосила їй війну, Австрія зайняла відверто ворожу, а Прусія – абсолютно нейтральну позицію. Їх, як і нині, об’єднало прагнення послабити Росію, породжене страхом перед непередбачуваністю цього колоса. За умовами Паризького мирного договору (18.03.1856), яким завершили російсько-турецьку війну, Росія втратила гирло Дунаю та частину південної Бессарабії, а також право утримувати на Чорному морі військовий флот і військово-морські арсенали. Протекторат над християнами Туреччини надали всім європейським державам, яких проголосили гарантами внутрішньої автономії Сербії, що залишилася під владою султана; російський протекторат над Дунайськими князівствами скасували. Таким чином, Росія втратила свої позиції і в Криму, і на Балканах.

То що ж ми відзначатимемо? Якщо президент вирішив, що Україні час на державному рівні святкувати поразки Росії, то я лише “за”. Можу ще пару пропозицій підкинути. 20 червня 2005 р. виповнюється 400 років від дня захоплення Москви військами Лжедмитрія І, а оскільки він – маріонетка в руках магнатів Речі Посполитої, більшість із яких були українцями за походженням, і оскільки левову частку його війська становили українці, то чом би й не розглядати це як українське завоювання російської столиці? Пізніше можна відсвяткувати другу польську окупацію Москви військами Лжедмитрія ІІ, у складі яких були до 50 тис. українських козаків. Особливо ж страхітливою для Московщини була кампанія 1618 р. гетьмана Петра Сагайдачного, коли 20 тис. козаків вирушили на Москву, аби визволити з Тушинської облоги королевича Владислава. Н.Яковенко пише: “...Запорожці палили і нищили все на своєму шляху не гірше татар. Наприклад, загони Сагайдачного, простуючи на виручку королевичу, обернули по дорозі на попіл російські міста Ливни, Єлець, Скопин, Ряжськ та ін., вибиваючи населення, як писали тогочасні російські джерела, до немовляти і сіючи панічний страх перед богопротивними запорогами”. Власне, козакам у кампанії 1618 р. Річ Посполита зобов’язана Деулинським перемир’ям 1618 р., за яким вдалося повернути від Росії втрачені свого часу Смоленськ, Чернігів та Сіверщину (в ході цієї боротьби Росія втратила також лівонські землі, віддавши Швеції в обмін на військову підтримку місто Кексгольм із повітом). А чому не відсвяткувати взяття Наполеоном Москви в 1812 р., чи ще яку напасть із вікової історії Російської імперії? Історія кожної держави містить не завше славні сторінки.

А якщо серйозно, то в нашій історії є маса річниць, які значно більше заслуговують на відзначення на державному рівні, аніж Кримська війна 1853-1856 рр. Коли вже так хочеться знайти подію, визначну для росіян України, то не можна не згадати про декабризм, адже два з трьох товариств діяли на території України, тут відбулася частина повстання, та й більшість декабристів народилися на наших землях. Цей рух, як і наполеонівські війни, вагомо доклався до поширення модерних ідей на українських теренах, зокрема заклавши підвалини новочасного національного самоусвідомлення українців, він шліфував не лише дух, але й свідомість передової молоді того часу.

У Кримській кампанії 1853- 1856 рр. Росія переслідувала лише свої великодержавні інтереси, прагнучи ослабити Туреччину, посилити свій вплив на слов’янське населення її балканських провінцій, забезпечити собі вигідний режим чорноморських проток. Попри цілковиту бездарність військового керівництва, нечуваний героїзм продемонстрували тоді російські вояки, значна частка яких були українцями. Лихо в тому, що в Росії завжди є місце для подвигу. Отож, дива героїзму російський солдат виявляв і в обороні Москви у 1812 р. (не без участі українських рекрутів і офіцерів), і в інших скрутних для держави ситуаціях. Кримська війна під цим оглядом не є чимось унікальним.

До речі, українці також входили до складу війська антиросійської коаліції, на турецькому боці до бою шикувався козацький полк під орудою відомого “козакомана” генерала Садик Паші (Міхала Чайковського).

Відзначати річниці тієї чи іншої події нашої (чи таки нашої в цьому випадку?) історії – річ непогана. Проте чи маємо ми нині ресурси і право на такі святкування? Може, свят у нас замало? Чи бюджет України страждає від профіциту, і глава держави тяжко мучиться, де б то народні грошики притулити? Адже, як видно з президентського указу, більшість, якщо не всі передбачені заходи в рамках святкування, фінансуватимуть коштом держави. Чи не надто дорогою для нас буде передвиборна кампанія нинішнього президента? А кримчанам, мабуть, варто замислитися, чи не надто дешево, та ще й за їхні ж гроші, намагається купити їх Леонід Данилович?


Тетяна Гошко – доцент Львівського національного університету імені Івана Франка, мешкає у Львові