Чи відбуваються позитивні зрушення у ставленні людей до мистецтва загалом і до української культури, зокрема? Чи проводить Україна осмислену «культурну політику»? Як зробити, щоб «культурний набір» для ідентифікації укоренився у масовій свідомості? На ці запитання Радіо Свобода відповіла мистецтвознавець Діана Клочко
– Чи зафіксували Ви позитивні зрушення у ставленні людей до мистецтва?
– Я бачу, як збільшилась цікавість до імен, яких раніше не знали, як люди готові сприймати передовсім нову інформацію, а не переосмислювати відоме. На моїх лекціях стало більше запитань про музеї, про митців кінця ХХ століття, про нові явища у contemporary art. Взагалі зауважую, зокрема і у соцмережах, більше відкритості щодо мистецької інформації.
– Через вирішення яких проблем Україна могла б зробити «культурний стрибок»? Що для цього потрібно?
– Як на мене, це має бути зміна ставлення до української культури – вона повинна усвідомлюватися як частина європейської.
Тобто має відбутися і вивчення, і виставлення інших акцентів у порівнянні, не стільки пост-колоніальні «плачі» про те, як українських митців століттями упосліджували, а як вони працювали у тих же мисленнєвих і стилістичних формах, як й інші європейські колеги. Включно із феноменом 60-х, коли художники знайшли можливість бути модерними, і коли модернізм, здавалось б, в Україні назавжди знищили.
Це має увійти до усіх програм, розпочинаючи з програм для дитячих садочків. І я не жартую.
Це має стати основою текстів усіх туристичних агенцій, стати основою музейних експозицій.
Це має підтримуватися через конкурси з відзначення досліджень.
Це має бути розказане через цілі серії теле-радіо-інтернет передач, не кажучи вже про курси у профільних вишах.
Тільки тоді прийде переусвідомлення значення культурних надбань. Тільки тоді із жалюгідного «інформдоданку» – це перетвориться на мережу реставраційних і ревіталізаційних майданчиків.
Кам’яні баби на околиці міста Ізюм Харківської області. Баби кам'яні, боввани – монументальні кам'яні скульптури, які з'явилися на території сучасної України понад 6 тисяч років тому
– Як культура і мистецтво формують зараз імідж України у світі?
– На жаль, поки вони його формують дуже мало. Україна не проводить притомної культурної політики за кордоном, а мала б проводити культурну експансію.
Усе, що відбувається позитивного у просуванні наших культурних цінностей, то або через політизовані події, або мікро-впливами і ентузіазмом приватних осіб і фондів.
– Що для Вас складає п'ятірку культурних цінностей (людей, явищ, об'єктів, мистецьких творів), за якими мали б ідентифікувати Україну у світі?
– Давайте підемо «від грецьких календ», тобто почнемо з давнього світу.
Звісно, найперше – це історія знахідки скіфської пекторалі Борисом Мозолевським. Вона має бути поставлена поруч із археологічною відвагою Генріха Шлімана і Артура Еванса. Вона поставила питання про органічність скіфсько-античної спадщини для української культури (згадайте хоча б принцип викладати разки коралів у строях наших жінок), адже більшість артефактів цього періоду були «присвоєні» музеями Російської імперії.
Золота скіфська пектораль – нагрудна прикраса IV століття до нашої ери. Знайдена в кургані «Товста Могила»
Друге – це київська сакральна культура, наприклад, Кирилівська церква, яка є пам`яткою трьох важливих стилів: давньоукраїнської доби, коли місцева школа вже виробила власний стиль, реновація давньої спадщини архітектором Іваном Григоровичем-Барським і творчість символіста Михайла Врубеля.
Кирилівська церква, Церква Святих Кирила та Афанасія Александрійських – пам’ятка архітектури та монументального малярства ХІІ, XVII, XIX століть. Дата заснування –1139 рік, перша письмова згадка – 1171 рік
Третє – це народна культура, а саме український рушник, не орнамент як такий, але сам феномен багатого декорування шматка полотна.
Тут я ніби вступаю в протиріччя, бо після 2014-го українська вишиванка стала вже й фешн-брендом української культури, однак модні тенденції змінюються щороку, а український рушник продовжує жити поза часовими трендами.
Четверте – табірна поезія Василя Стуса як найяскравіший вияв інтелектуального спротиву в умовах максимального тоталітарного тиску на особистість.
Його переклади я також вважаю частиною поетичного доробку, вони поєднують його образність із європейським контекстом ХХ століття.
І наостанок трохи гастрономії. За борщ ми вже поборолися, а до вареників з вишнями, яких немає в жодній національній кухні, чомусь ще не взялись. А дарма.
Хоч гоголівський Пацюк, ймовірно, змушував літати вареники з сиром, а не з вишнями, однак можна спробувати це яскраве візуальне фентезі й осучаснити.
– Як зробити, щоб цей «культурний набір» для ідентифікації укоренився у масовій свідомості?
– Потрібна консолідована програма, в якій би ці артефакти, об’єкти, особистості, явища постійно, кілька років підряд «вигулькували» у різних жанрах, про них нагадувалось в інформативних передачах, особливо регіональних, подавались у сучасних форматах, ставали частиною візуалізацій, зокрема і для різних вікових груп.
Має бути варіативне повторення і використання. У слові «скарбниця» поки підтекстом є те, що вона «замкнена» скриня», і її треба розкрити у сучасний спосіб – пустити ці всі образи у сучасний вжиток.
Наші інтереси:
Потрібно розповідати про себе світові. Тим більше, що нам є що розказати!
Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.
«Культурна ідентифікація»: про імідж України у світі
Світ:
Спецтема:
Чи відбуваються позитивні зрушення у ставленні людей до мистецтва загалом і до української культури, зокрема? Чи проводить Україна осмислену «культурну політику»? Як зробити, щоб «культурний набір» для ідентифікації укоренився у масовій свідомості? На ці запитання Радіо Свобода відповіла мистецтвознавець Діана Клочко
den-nezavisimosti-ukrainy.jpg
– Чи зафіксували Ви позитивні зрушення у ставленні людей до мистецтва?
– Я бачу, як збільшилась цікавість до імен, яких раніше не знали, як люди готові сприймати передовсім нову інформацію, а не переосмислювати відоме. На моїх лекціях стало більше запитань про музеї, про митців кінця ХХ століття, про нові явища у contemporary art. Взагалі зауважую, зокрема і у соцмережах, більше відкритості щодо мистецької інформації.
– Через вирішення яких проблем Україна могла б зробити «культурний стрибок»? Що для цього потрібно?
– Як на мене, це має бути зміна ставлення до української культури – вона повинна усвідомлюватися як частина європейської.
Тобто має відбутися і вивчення, і виставлення інших акцентів у порівнянні, не стільки пост-колоніальні «плачі» про те, як українських митців століттями упосліджували, а як вони працювали у тих же мисленнєвих і стилістичних формах, як й інші європейські колеги. Включно із феноменом 60-х, коли художники знайшли можливість бути модерними, і коли модернізм, здавалось б, в Україні назавжди знищили.
Це має увійти до усіх програм, розпочинаючи з програм для дитячих садочків. І я не жартую.
Це має стати основою текстів усіх туристичних агенцій, стати основою музейних експозицій.
Це має підтримуватися через конкурси з відзначення досліджень.
Це має бути розказане через цілі серії теле-радіо-інтернет передач, не кажучи вже про курси у профільних вишах.
Тільки тоді прийде переусвідомлення значення культурних надбань. Тільки тоді із жалюгідного «інформдоданку» – це перетвориться на мережу реставраційних і ревіталізаційних майданчиків.
– Як культура і мистецтво формують зараз імідж України у світі?
– На жаль, поки вони його формують дуже мало. Україна не проводить притомної культурної політики за кордоном, а мала б проводити культурну експансію.
Усе, що відбувається позитивного у просуванні наших культурних цінностей, то або через політизовані події, або мікро-впливами і ентузіазмом приватних осіб і фондів.
– Що для Вас складає п'ятірку культурних цінностей (людей, явищ, об'єктів, мистецьких творів), за якими мали б ідентифікувати Україну у світі?
– Давайте підемо «від грецьких календ», тобто почнемо з давнього світу.
Звісно, найперше – це історія знахідки скіфської пекторалі Борисом Мозолевським. Вона має бути поставлена поруч із археологічною відвагою Генріха Шлімана і Артура Еванса. Вона поставила питання про органічність скіфсько-античної спадщини для української культури (згадайте хоча б принцип викладати разки коралів у строях наших жінок), адже більшість артефактів цього періоду були «присвоєні» музеями Російської імперії.
Золота скіфська пектораль – нагрудна прикраса IV століття до нашої ери. Знайдена в кургані «Товста Могила»
Друге – це київська сакральна культура, наприклад, Кирилівська церква, яка є пам`яткою трьох важливих стилів: давньоукраїнської доби, коли місцева школа вже виробила власний стиль, реновація давньої спадщини архітектором Іваном Григоровичем-Барським і творчість символіста Михайла Врубеля.
Третє – це народна культура, а саме український рушник, не орнамент як такий, але сам феномен багатого декорування шматка полотна.
Тут я ніби вступаю в протиріччя, бо після 2014-го українська вишиванка стала вже й фешн-брендом української культури, однак модні тенденції змінюються щороку, а український рушник продовжує жити поза часовими трендами.
Четверте – табірна поезія Василя Стуса як найяскравіший вияв інтелектуального спротиву в умовах максимального тоталітарного тиску на особистість.
Його переклади я також вважаю частиною поетичного доробку, вони поєднують його образність із європейським контекстом ХХ століття.
І наостанок трохи гастрономії. За борщ ми вже поборолися, а до вареників з вишнями, яких немає в жодній національній кухні, чомусь ще не взялись. А дарма.
Хоч гоголівський Пацюк, ймовірно, змушував літати вареники з сиром, а не з вишнями, однак можна спробувати це яскраве візуальне фентезі й осучаснити.
– Як зробити, щоб цей «культурний набір» для ідентифікації укоренився у масовій свідомості?
– Потрібна консолідована програма, в якій би ці артефакти, об’єкти, особистості, явища постійно, кілька років підряд «вигулькували» у різних жанрах, про них нагадувалось в інформативних передачах, особливо регіональних, подавались у сучасних форматах, ставали частиною візуалізацій, зокрема і для різних вікових груп.
Має бути варіативне повторення і використання. У слові «скарбниця» поки підтекстом є те, що вона «замкнена» скриня», і її треба розкрити у сучасний спосіб – пустити ці всі образи у сучасний вжиток.
Потрібно розповідати про себе світові. Тим більше, що нам є що розказати!
Зверніть увагу
Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля