Китайці, війна та українське мовне питання

Китаєць затримався в нас ненадовго. Бідаха їхав до тієї України, жителі якої говорять українською, й аж ніяк не очікував, що мовою, яку він так старанно вчив, у Харкові майже ніхто не послуговується.

Просидівши півроку на лекціях, із яких він не зрозумів ані слова, та здивувавши всіх викладачів своїми «дякую» та «будь ласка», хлопець зник так само раптово, як і з’явився. Можливо, чкурнув додому в Китай чи перевівся назад до Києва, де й починав навчання. Лише іноді до нас в аудиторію заглядали його земляки — як нагадування про випадок, який тоді здавався кумедним.

Я розповіла про це, щоб продемонструвати, як почувалася в Харкові початку 2000-х україномовна людина — майже так само розгублено, як отой китаєць. Для мене, дівчинки із села, яка в побуті говорила суржиком, проте закінчила україномовну школу із золотою медаллю і приїхала вчитися до великого міста, найбільшим шоком стало те, що всі предмети, крім історії України, у виші викладали російською. Для дитини, яка ніколи не чула, наприклад, математичних термінів російською, це було катування.

Ще одним неприємним відкриттям стала поведінка друзів і знайомих, які вдома говорили суржиком, але варто їм було сісти в автобус на Харків, як вони відразу переходили на російську. Просто-таки в транспорті пролягав ментальний кордон, який жирною червоною лінією відділяв тихе провінційне минуле від бентежного «городського» майбутнього. А в майбутньому правильною і помічною «для жизні» вважалася російська, і кожен намагався закріпитися в цьому великому місті, стати тут своїм хоча б за допомогою мови.

Парадокс: хоча українська де-факто вважалася мовою селюків, почути її в Харкові можна було лише біля якихось культурних осередків. Правду кажучи, за всі роки навчання в культурному виші я чула її лише на спектаклях у театрі «Березіль» та від кількох екзальтованих осіб, чия поведінка лише підтверджувала негласну думку більшості містян, що нормальна людина цією мовою не говоритиме.

Минав час — і російська на вулицях перестала ввижатися мені чимось чужорідним. Однак самій говорити нею чомусь було соромно, і з протесту я зрештою перейшла цілковито на українську. Бути україномовною в Харкові — це певною мірою виклик, коли не знаєш, із чим сьогодні зіткнешся: з хамством чи захопливим вигуком «Ой, какой у вас красивый язык!». І те, і те я чула багато й навіть навчилася не реагувати та не вступати в суперечки з агресивними людьми.

Переломним у мовному сенсі для багатьох харків’ян став 2014-й. Тоді, у березні — квітні, місто лихоманило. Щодня ходили чутки, ніби російські танки завтра рватимуть гусеницями бруківку площі Свободи. Говорити українською було небезпечно. Як і носити українську символіку та ходити на мітинги за Україну. За це били й ставили на коліна, ламали черепи й добивали ногами на сходах метро біля ХОДА.

Але саме тоді багато хто з моїх знайомих усвідомив себе українцем і перейшов на українську. Мова, прапорець, вишиванка, жовто-блакитний браслетик — це ті знаки та символи, які давали нам змогу відрізняти своїх від чужих — тих, хто тикав нам «факи» чи з ненавистю плював услід. Війна, яка точиться на Сході третій рік, ідентифікувала нас, харків’ян, як українців.

За вікном літо 2017-го. Харків не став україномовним навіть на 70%, але мови на вулицях відчутно побільшало. Я помічаю це, йдучи не лише центральними Сумською, Римарською чи Пушкінською, а й віддаленими закутками спальної Салтівки. Звісно, вам досі можуть нахамити, почувши українську, як мені зустрічний комівояжер у відповідь на мою репліку, що я не купую книжки російською, а тим паче від російських видавництв. Або як харківській волонтерці Марині Хаперській у McDonald’s на її прохання прийняти замовлення українською.

Такі випадки ще не поодинокі, але трапляються вже значно рідше. Проте вони разом із синьо-жовтим стягом над Держпромом, випадково побаченим у метро хлопцем у вишиванці, дівчинкою на касі «Сільпо», що говорить українською, мамою, яка каже синові «ходи сюди» і перемикається на російську під час розмови з подругою, — це частинки пазла, з яких складається мій Харків.

«Ховайся! Я буду тебе іскать!» — кричить дівчинка років шести й спускається з гірки на дитячому майданчику, на який ми із сином щодня заходимо, коли я забираю його із садочка. «Ай, мнє боляче!» — реве ровесник мого малого, злетівши з гойдалки, і розмазує по обличчю сльози.

Суржик, яким зараз спілкуються ці діти з російськомовних сімей, — то їхній перший крок до пізнання української. Ми вже ніколи не зможемо перевиховати тих дорослих харків’ян, які ненавидять Україну й усе українське. Наш шлях до українського Харкова — оці діти, які зараз граються в пісочниці, змішуючи дві мови.