Мамай (пісня)

Хоч дивися на мене, та ба не вгадаєш,
Відкіль родом і як зовуть — нічичирк не скажеш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може і прізвище моє угадати. 
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжиш на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає.
Милостивим добродієм ляхва називає.
А ти як хоч назви, на все позволяю,
Аби лиш не крамарем, бо за те полаю.
Тепер, бачу: на світі біда — од мене одцурався рід!
Мабуть, як був багат, то тоді казали:Іван-брат!
А тепер, як нічого не має, то ніхто не знає.
А як розживеться голота, та загуляє,
То тоді до роду і всяк пізнає.
Відкіль родом я на світі — всяк хоче знать приміти.
Жінок в Січі немає, всяк те добре знає.
Хіба скажеш: з риби родом,
Або з пугача дід мій плодом,
Но в том собі милиш і на криво цілиш.
В нас сугакові тільки сліди,
Дикії коні — наші сусіди,
Та Дніпрове стрем'я — 
То наше плем'я.
Трохи ляхва угадала, що лошака дарувала.
Глянь на герб знаменитий — він висить на дубі.
Правда, як кінь в степовій волі,
То так козак не без долі:
Куди хоче, туди й скаче,
За козаком ніхто не заплаче!
Гай, гай..! Як я молод бував,
Що то в мені за сила була!
Було ляхів борючи і рука не мліла,
А тепер і вошь сильніша від ляхів здається:
Плечі і нігті болять, як день поб'єшся.
Так - то бачу: не довга літ наших година — 
Скоро цвіте і в'яне, як у полі билина.
Хоча мені й не страшно на степу вмирати,
Тільки жаль, що нікому буде поховати.
Татарин цурається, а лях не приступить.
Хіба яка звіряка за ногу в байрак поцупить.
І справді, постарівшись, на Русь підти мушу,
Ачей там одпоминають попи мою душу.
Тільки мені нема чого на лаві вмирати,
Бо ще бере мене охота з ляхами гуляти.
Ачей мені що-небудь прикинуть для смерті,
Лиш жиду або ляху носа втерти.
Хоча ж мало зледащів, однак чують плечі,
Здаєься поборовся і з ляхами гречі.
Іще б прогнав ляхви хоругов за Віслу хоч трохи.
Розсипалась би ляхва, як од пожара блохи.
Лучилось мені і не раз в степу варить пиво:
Пив турчин, пив татарин, пив лях на диво.
Много лежить і тепер на степу з похмілля
мертвих голів і кісток од того весілля.
Надія в мене певна: мушкет сіромаха,
Іще не заржавіла і шабля — моя сваха.
Хоч уже вона і не раз пасокою вмилась.
Таки вона і тепер як би розізлилась.
То не один католик з лобом двійним стане.
Коли втікати поквапиться,
то на спису застряне.
Та як лук натяга — бризне тятивою,
То мусить з поля тікати хан Кримський з ордою.
Гей, нуте, чи ви ,степи, горите пожарами,
Бо вже час кожух міняти на жупан з ляхами.
Та як добрий ярмарок удача покаже,
То в бариші жид з ляхом не один поляже.
Пек їм! Як наможуться, то мусиш уступити.
За шкатулку червоних і за озарознь, золотом шитий.
Кожух струпілий скинеш їм до ката,
Аби як зцуратися упертого свата.
Да вже біжи до Січі могорича пити,
Цур їм, бодай! Як звикли нас ляхи дурити!
Гей, бандуро моя золотая!
Коли б до тебе жінка молодая!
Скакала і плясала до лиха.
Або, як заграю — не один заскаче.
А понедаше з того весілля, та і заплаче!

Цей монолог, що супроводжує майже кожне зображення Мамая, надихнув мене до створення пісні, в основі якої і лежить це послання. Тому заплющуємо очі. Бачимо: захід сонця, легеньке тріскотіння багаття, приємний подих вітру і слухаємо...
mamay.mp3

(Запис створено в домашніх умовах: звукова карта - E-MU 0404, мікшерний пульт - YAMAHA MG102c, редактор - Adobe Audition 2.0)