Майдан - виклик для України, Росії та Заходу

Так, сьогодні Україна підтверджує вичерпаність пострадянської моделі розвитку, яка поширилася на просторі колишнього СРСР, в тому числі і в Росії. При її національних варіаціях ця модель спирається на персоналістичну владу і патерналістську державу. Але, мабуть, не менш важливо те, що ця модель функціонує за рахунок паразитування на радянській спадщині, починаючи від рудиментів радянської економіки і закінчуючи совковими міфами, стереотипами і звичками.

Так от в Україні за останні двадцять років сформувався численний прошарок суспільства, готовий відкинути «постсоветізм» і покінчити з борсанням в минулому. Конфлікт Нової України з частиною еліти, яка намагається консолідувати традиційний електорат і залишитися в совковій комірчині, визначить майбутній вектор цієї країни.

Українські події підтвердили, що якщо у пострадянської держави вичерпуються ресурси і немає можливості звернутися до сировинної «подушки» (за рахунок чого живуть Азербайджан, Казахстан, Туркменістан), то основним джерелом виживання влади стає обмін суверенітету на підтримку Кремля. Такий відвертий обмін зробили білоруський і вірменський режими, погодившись на напівколоніальну залежність своїх країн від Москви. В Україні такий сценарій чреватий соціальним і політичним вибухом. Але подальше існування України за рахунок дрейфу з поперемінними поворотами то в бік Москви, то в бік Європи, який намагалися здійснювати Кучма і Янукович, більше неможливо. І тому, що Кремль вимагає визначитися, погрожуючи санкціями за будь-які коливання, і тому, що нове українське суспільство вимагає руху «до Європи».

У ході «помаранчевої революції» 2004 року в Україні стояла проблема чесних правил в рамках пострадянської моделі. Сьогодні там стоїть інша проблема - зміни самої моделі. Якою конкретно вона має бути і яким повинен бути перехід до неї - українці все ще відчувають смутно. Але важливо те, що вони пов'язують цю модель з інтеграцією в Європу. Це означає і готовність поділитися з Європою частиною свого суверенітету. Зауважте: українці готові віддати його Європі, але не Росії! Тому мова в Україні йде не про геополітичний вибір. Йдеться про цивілізаційний вибір - виборі нової організації влади і держави.

На жаль, українська опозиція виявилася не готовою до масового пориву суспільства. Ми бачимо той випадок, коли народ випереджає свою еліту! Сьогодні прорив України в майбутнє вимагає відходу з політичної сцени не тільки застряглого в минулій епосі лідера, а й вчорашньої «помаранчевої» опозиції. Якщо Україна, найбільша після Росії і найближча до Росії по ментальному і політичному коду слов'янська держава, зробить вибір на користь правової держави, це буде важким ударом не тільки по зовнішньополітичній доктрині Путіна, а й по російському самодержавству.

Між тим, ми спостерігаємо цікаве явище, яке можна визначити як «закон компенсації». Не тільки деякі нові незалежні держави звертаються назовні по вичерпанні внутрішніх джерел підтримки пострадянської моделі, а й путінська Росія робить те ж саме. Тільки якщо перші погоджуються на роль сателітів, то остання повинна закріпити за собою роль центру нової галактики. Державництво стає найважливішим ресурсом російської влади. А тому ясно, наскільки важлива роль України у відтворенні нашого самодержавства.

Україна для Кремля зовсім не міжнародний суб'єкт. Україна - фактор внутрішньої стійкості російського режиму. Тому спроби Кремля зберегти Україну або її частину (!) На орбіті Росії триватимуть. Але до чого вони ведуть ?

Російський тиск став імпульсом, який прискорює процес формування української національної свідомості і появи націоналізму, орієнтованого на Європу. Доводиться констатувати, що зміцнення української самосвідомості відбувається за рахунок відштовхування української нації від Росії. У цьому «заслуга» передусім Кремля. Хоча формування національної ідентичності колишніх колоній завжди відбувається за рахунок їх розмежування з метрополією - і з цим доводиться рахуватися. Кремлю потрібно, однак, усвідомити, що відтепер російська підтримка буде тільки дискредитувати тих українських лідерів, які захочуть спиратися на Росію.

Але справедливості заради варто помітити, що Кремль все ж таки не був єдиним фактором, який змусив Януковича відмовитися від підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Хоча багато хто, включаючи Януковича, покладають відповідальність за «розворот» саме на Кремль і особисто Путіна. Але давайте поміркуємо: невже не можна було заздалегідь припустити, наскільки важлива Україна для російської влади, і передбачати, що Кремль буде боротися за Україну? А раз так, то можна було до цього підготуватися - і Києву, і західним столицям. Важко уникнути враження, що Янукович навмисно намагається зіграти роль жертви згвалтування. Тим часом, цей хитруватий, але при цьому нехитрий донецький мужичок навряд чи був готовий рухатися в бік Європи не тільки тому, що цей рух супроводжувалося економічними ризиками, і не тільки тому, що звик торгуватися. Були й інші причини зигзагів українського президента: звичайно, він боявся перед президентськими виборами, втратити традиційний електорат; але одночасно - побоювався втягнутися в європейську колію, яка в якийсь момент могла підірвати його єдиновладдя.

Втім, Європа виявилася не готовою допомогти Україні. Відсутність політичної волі і бачення у тих, хто є колективним «обличчям» Європи, давно не новина. Більш істотно те, що європейський лідер - Німеччина - не спробувала ні реально вплинути на Януковича, ні протидіяти пресингу Кремля (запобігти його неможливо!). Ще важливіше те, що Європа відмовилася від нормативного виміру у своїй зовнішній політиці. Це підтвердив європейський проект Східного партнерства, який, незважаючи на благі наміри його ініціаторів - Польщі та Швеції - після проходження через бюрократичні лабіринти ЄС виявився настільки вихолощеним і безтілесним, що цілком влаштовує навіть жорсткі авторитарні режими. У всякому разі, Ільхама Алієва Східне партнерство явно влаштовує. А Лукашенко і не думає виходити з Партнерства.

Східне партнерство дозволяє ЄС дружити з авторитарними режимами і не містить в собі загрозливих для них вимог. Зовсім навпаки - цей проект дозволяє авторитарним лідерам виглядати пристойно і насолоджуватися європейською компанією, як це робив той же Алієв на Вільнюському саміті.

Україна та підтримка українським суспільством асоціації зробили Східне партнерство тим, чим воно не є - фактором цивілізаційного розмежування. Ймовірно, викликавши шок серед євробюрократії, яка не була готова до тих пристрастей, які розгорнулися навколо Вільнюса. Адже, власне, в розумінні Брюсселя йдеться всього лише про зону вільної торгівлі. Ні про яку реальну інтеграцію України в ЄС і натяку немає! А українці зробили Вільнюс точкою відліку свого нового життя. Адже ось яке прагнення цієї нації вирватися з загниваючою пострадянської реальності ...

Тепер Європа опинилася в делікатному становищі. Вона повинна або підтримати європейський вибір частини українського суспільства, або відійти в тінь, давши зрозуміти, що Європа не має відносно України амбітних планів. Брюссель повинен сказати, що не має наміру створювати механізм, який би пом'якшив для України біль виходу з пострадянського гетто. Перший варіант міг би означати для Європи її повернення до втраченої місії. Другий - визнання того, що параліч великого інтеграційного проекту триває. Багато що говорить, що скептики праві, колиі твердять: забудьте про європейської експансії! Старенькій Європі зараз не до цього! Начебто вони праві. Тим більше коли уходить в себе Америка, яка завжди трясла Європу, не даючи їй дрімати.

Звичайно ж євробюрократія вітатиме пресинг Москви, який виправдовує її власну пасивність. Європейські бюрократи будуть продовжувати співати мантру про те, що Східне партнерство не суперечить завданням Євразійського союзу і взагалі добре б усім дружити! І це якраз в момент, коли Кремль каже: або ви з нами, або ви проти нас!

І все ж ... поки рано співати реквієм по Європі. Адже крім лідерів паралізованої «старої Європи» є й інші держави, готові взяти на себе місію. Це передусім Польща, Швеція і Литва. Є й європейська громадська думка, і європейські незалежні медіа. Подивимося, чи зможуть вони розбудити стареньку Європу...

Теоретично у Заходу є інструменти впливу на український правлячий клас, щоб утримати його від дій, які можуть призвести до силової конфронтації із суспільством і змусити Януковича сісти за стіл переговорів з Майданом. Але чи вистачить у Заходу розуміння важливості і трагізму історичного моменту? І де ті лідери, які колись були уособленням драйву і мощі ліберальних демократій?!
А час іде, і неясно, скільки ще буде стояти Майдан... 

Переклад і виділення в тексті мої, О.К. 

З думкою авторки про те, що "Україна найбільша після Росії і найближча до Росії по ментальному і політичному коду слов'янська держава..." не згодна, але з тексту не вирізала.