Ще й досі українцям майже недоступна справжня, неміфізована, історія, навіть, якщо це стосується не таких вже й далеких часів. Але, варто зробити лише кілька зусиль, щоб помітити, що майже вся та історія, яку нам намагаються втовкмачити у голови, «зшита білими нитками».
Сьогоднішня влада, яка самовіддано намагається вислужуватися перед Москвою, так само яро, як і часів СРСР, захищає міфізовану історію, яку писали «кремлівські фантасти», продовжуючи «славну традицію» російських псевдоісториків імператорських часів. Однією з найбільш міфізованою, сфальшованою сторінкою нашої історії є події Другої світової війни, зокрема історія радянського партизанського руху. Під час відступу радянських військ відділи НКВС сформували підпільні парткоми, диверсійні групи та партизанські загони. Партизанські загони складалися переважно з партійного, комсомольського, радянського активу, співробітників міліції та органів безпеки, військовослужбовців, які опинилися в оточенні. Та незважаючи на такий склад, комуністи виявилися найбільш нестійким елементом, вагомий відсоток комуністів відмовилися від членства в партії, знищували свої партійні документи, переходили на легальне становище, і навіть переходили на службу німецьким окупантам.
За кілька місяців після відступу, 93 відсотки раніше сформованих партизанських загонів та диверсійних груп перестали існувати. І хоча досить важко точно визначити кількість учасників партизанського руху та підпілля, однозначно можна стверджувати, що після завершення війни їх кількість виявилася просто фантастичною. Наприклад, у Запорізькій області знайшли 337 учасників партизанського руху, 44 підпільники та 285 громадян, які їм допомагали. Та вже після війни за «завданням ЦК» їх кількість зросла до 192000 осіб…
Мабуть, щоб не пасти задніх та виконати «завдання ЦК» після завершення війни і на Кіровоградщині успішно твориться міф про партизанський рух, зокрема у Долинському районі. В межах цього міфу героям надають звань, нагороджують орденами і медалями та встановлюють пам’ятники, будують меморіали і музеї. Але, незважаючи на офіційну пропаганду, на пам’ятник, ордена, медалі і звання та роки які віддаляють нас від подій тих часів, жителі села Маржанівка (тепер Новогригорівка Перша), досі не погоджуються з офіційною версією трагічних подій, що відбувалися у їхньому селі в листопаді 1943 року.
Отож, я намагався, дослідити цю криваву пляму в історії Долинського району, і спробував відновити листопадові події сорок третього, щоб закарбувати правдиве слово маржанівської громади, яка не погодилася зрадити свою пам’ять. Не можу не похвалитися жителями цього села, які ще у 1989 році у відповідь на публікацію у районній газеті «Шляхом Ілліча» одного з місцевих міфотворців, краєзнавця І.Проценка, обурилися і відповіли листами, адресованими редакції.
Треба віддати належне і тогочасній редакції цієї газети, яка принаймні спромоглася надрукувати гнівні та водночас правдиві і болючі слова селян. А потім була сходка жителів села, де громада прийняла рішення увіковічнити пам’ять розстріляних односельців. Піднімали жителі села питання про перегляд рішення про присвоєння звання «партизан Великої Вітчизняної» членам підпільної групи, пропонували ретельно перевірити матеріали про дії цієї групи і ще вимагали ліквідувати пам’ятний знак, встановлений на честь горе-партизан. Понад двадцять років минуло з того часу, а рішення сільської громади виконано лише частково, імена розстріляних мирних жителів села були додані до монументу жертвам Другої світової, який стоїть у селі, решта вимог влада забула, а на брехливих міфах про героїв-партизан намагається виховувати майбутні покоління жертв злочинної діяльності офіційних героїв.
Після поспішного відходу радянських військ, село зайняли німці. Сталося це 8 серпня 1941 року. Німці призначили старосту села, ним став Феодосій Лубенець. Згодом було організовано німецьку комендатуру. Новій владі допомагали поліцаї Штеленко, Бойко, Литвин, Кударенко та інші. Старшим у них був Гулєвич.
Диверсійна група імені Хрущова номінально існувала з початку окупації німцями території району, але жодної діяльності ця група не проводила, у всякому разі про те, що вона робила під час окупації, ніхто з старожилів пригадати не може. За свідченням одного з диверсантів М.Качаєва, у 1942 році диверсійна група складалася з 6 осіб, згодом їх кількість збільшилася. База диверсантів у вигляді землянки в очеретах знаходилася поблизу села Лаврівки в так званих Дубках на річці Інгул. Підпільно-диверсійна група складалася з двох менших груп, одна з яких постійно перебувала у Маржанівці. Керівниками групи були Павло Гаврилович Дяченко та колишній механізатор МТС Василь Павлович Бондаренко, який очолював маржанівську групу, серед партизан були Олександр Рогозін, Олексій Билина, Микола Тихомиров, Михайло Мельниченко, А.І.Полянський, І.К.Чубенко, В.М.Таран, І.М.Таран, Г.В.Будяк, Шевченко, Грушин.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Міфи про партизанів
Світ:
Ще й досі українцям майже недоступна справжня, неміфізована, історія, навіть, якщо це стосується не таких вже й далеких часів. Але, варто зробити лише кілька зусиль, щоб помітити, що майже вся та історія, яку нам намагаються втовкмачити у голови, «зшита білими нитками».
partyz_20111024.jpg
Сьогоднішня влада, яка самовіддано намагається вислужуватися перед Москвою, так само яро, як і часів СРСР, захищає міфізовану історію, яку писали «кремлівські фантасти», продовжуючи «славну традицію» російських псевдоісториків імператорських часів. Однією з найбільш міфізованою, сфальшованою сторінкою нашої історії є події Другої світової війни, зокрема історія радянського партизанського руху. Під час відступу радянських військ відділи НКВС сформували підпільні парткоми, диверсійні групи та партизанські загони. Партизанські загони складалися переважно з партійного, комсомольського, радянського активу, співробітників міліції та органів безпеки, військовослужбовців, які опинилися в оточенні. Та незважаючи на такий склад, комуністи виявилися найбільш нестійким елементом, вагомий відсоток комуністів відмовилися від членства в партії, знищували свої партійні документи, переходили на легальне становище, і навіть переходили на службу німецьким окупантам.
За кілька місяців після відступу, 93 відсотки раніше сформованих партизанських загонів та диверсійних груп перестали існувати. І хоча досить важко точно визначити кількість учасників партизанського руху та підпілля, однозначно можна стверджувати, що після завершення війни їх кількість виявилася просто фантастичною. Наприклад, у Запорізькій області знайшли 337 учасників партизанського руху, 44 підпільники та 285 громадян, які їм допомагали. Та вже після війни за «завданням ЦК» їх кількість зросла до 192000 осіб…
Мабуть, щоб не пасти задніх та виконати «завдання ЦК» після завершення війни і на Кіровоградщині успішно твориться міф про партизанський рух, зокрема у Долинському районі. В межах цього міфу героям надають звань, нагороджують орденами і медалями та встановлюють пам’ятники, будують меморіали і музеї. Але, незважаючи на офіційну пропаганду, на пам’ятник, ордена, медалі і звання та роки які віддаляють нас від подій тих часів, жителі села Маржанівка (тепер Новогригорівка Перша), досі не погоджуються з офіційною версією трагічних подій, що відбувалися у їхньому селі в листопаді 1943 року.
Отож, я намагався, дослідити цю криваву пляму в історії Долинського району, і спробував відновити листопадові події сорок третього, щоб закарбувати правдиве слово маржанівської громади, яка не погодилася зрадити свою пам’ять. Не можу не похвалитися жителями цього села, які ще у 1989 році у відповідь на публікацію у районній газеті «Шляхом Ілліча» одного з місцевих міфотворців, краєзнавця І.Проценка, обурилися і відповіли листами, адресованими редакції.
Треба віддати належне і тогочасній редакції цієї газети, яка принаймні спромоглася надрукувати гнівні та водночас правдиві і болючі слова селян. А потім була сходка жителів села, де громада прийняла рішення увіковічнити пам’ять розстріляних односельців. Піднімали жителі села питання про перегляд рішення про присвоєння звання «партизан Великої Вітчизняної» членам підпільної групи, пропонували ретельно перевірити матеріали про дії цієї групи і ще вимагали ліквідувати пам’ятний знак, встановлений на честь горе-партизан. Понад двадцять років минуло з того часу, а рішення сільської громади виконано лише частково, імена розстріляних мирних жителів села були додані до монументу жертвам Другої світової, який стоїть у селі, решта вимог влада забула, а на брехливих міфах про героїв-партизан намагається виховувати майбутні покоління жертв злочинної діяльності офіційних героїв.
Після поспішного відходу радянських військ, село зайняли німці. Сталося це 8 серпня 1941 року. Німці призначили старосту села, ним став Феодосій Лубенець. Згодом було організовано німецьку комендатуру. Новій владі допомагали поліцаї Штеленко, Бойко, Литвин, Кударенко та інші. Старшим у них був Гулєвич.
Диверсійна група імені Хрущова номінально існувала з початку окупації німцями території району, але жодної діяльності ця група не проводила, у всякому разі про те, що вона робила під час окупації, ніхто з старожилів пригадати не може. За свідченням одного з диверсантів М.Качаєва, у 1942 році диверсійна група складалася з 6 осіб, згодом їх кількість збільшилася. База диверсантів у вигляді землянки в очеретах знаходилася поблизу села Лаврівки в так званих Дубках на річці Інгул. Підпільно-диверсійна група складалася з двох менших груп, одна з яких постійно перебувала у Маржанівці. Керівниками групи були Павло Гаврилович Дяченко та колишній механізатор МТС Василь Павлович Бондаренко, який очолював маржанівську групу, серед партизан були Олександр Рогозін, Олексій Билина, Микола Тихомиров, Михайло Мельниченко, А.І.Полянський, І.К.Чубенко, В.М.Таран, І.М.Таран, Г.В.Будяк, Шевченко, Грушин.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков