Московський конкордат: історія РПЦ МП - ФСБ

РПЦ. Історична довідка

Впродовж декількох століть – від московського царя Івана Грозного і далі – в Російській імперії від царя Петра І знищувалася церква віруючих і творилася церква влади. Між царською Росією та радянською насправді нічого змінилося: чиновники в рясах поступилися місцем «священикам» у погонах. Позбавлена впродовж століть моральної автономії, одержавлена Російська (московська) Церква не змогла виховати відпорність суспільства до системного насильства над ним з боку деспотичної влади.

Не дивно, що Російська Церква проголосила анафему будівничому української церкви та української освіти, провіднику свободи і соборності своєї нації, архітектору європейської України гетьману Іванові Мазепі. Лише Мазепа зміг вирвати Україну з хаосу Руїни, знайшов компроміси з протиборчими таборами, будував і створював, перемагав і об’єднував, вів українців до свободи. Це було небезпечно для існування деспотичної Російської імперії, тому анафема українському гетьману залишилась на багато століть.

Таку ж анафему Російська Церква проголосила російському письменнику Льву Толстому, який насмілився назвати російську церкву обскурантистською. В романі «Воскресение» російське духовенство було назване «бездушним церковним чиновництвом, що допомагає владі визискувати людей».

Толстой у своїй відповіді Святійшому Синоду сам зрікся від Російської Церкви, але для того, щоб врятувати в собі християнина: «То, что я отрекся от церкви, называющей себя православной, это совершенно справедливо. Но отрекся я от нее не потому, что я восстал на Господа, а напротив, только потому, что всеми силами души желал служить ему. (...) я убедился, что учение церкви есть теоретически коварная и вредная ложь, практически же собрание самых грубых суеверий и колдовства, скрывающее совершенно весь смысл христианского учения: (...) Бога же – духа, Бога – любовь, единого Бога – начало всего, не только не отвергаю, но ничего не признаю действительно существующим, кроме Бога, и весь смысл жизни вижу только в исполнении воли Бога, выраженной в христианском учении (...)». Тобто Толстой вилучив російське православ’я з християнства.

Власне, саме зі Святійшого Синоду Петра І вийшли церковні ієрархи, що співпрацювали з російськими більшовиками на кістках своїх розстріляних і закатованих побратимів. І на руїнах знищених, пограбованих, спаплюжених церков називали Сталіна «Богоданным Вождем» та «Новым Константином», зазначаючи в церковних календарях державні свята поряд з церковними.

Передувала створенню Синоду ще одна інституція. Вирісши в Німецькій слободі, ненавидячи церкву і православну віру, цар Петро І, аби посіяти серед народу, перейменованого з московського на «русский», презирство до церкви, створив «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор» – «орден» періодичних оргій, що збігалися якраз із церковними святами. На цих «соборах» московський цар і його поплічники топили жах від власних тортур та екзекуцій у горілчаному і сексуальному угарі, перекладаючи церковні ритуали на блюзнірську пародію, а церковнослов’янську мову – на такий рідний сьогоднішньому політичному (і не тільки) і російському і українському сьогоденню мат.

Українському поету Тарасу Шевченку Російська Церква не проголосила анафему, але вважала небезпечним вільнодумцем, як і графа Льва Толстого, оскільки своїми віршами він підривав основи «єдіной і нєдєлімой» Російської імперії…

З огляду на історію становлення РПЦ як інструмента в руках деспотичної російської влади – царської чи компартійної, закономірним було те, що в 1991-му році, коли Україна відзначала 130-ту річницю перепоховання українського поета, вже непопулярна серед українського народу правляча комуністична партія використала цю річницю для розпалювання національно-релігійної ворожнечі руками Російської Православної Церкви. Ця церква залишалась останнім інструментом впливу на українців.

Черговим актом наруги над українським народом стала історія з похованням Патріарха Київського і всієї України-Руси Володимира влітку 1995 року, коли до влади в Україні прийшов ставленик Москви президент Л.Кучма. З огляду на престиж церкви ховати Патріарха треба було в Лаврі чи у Святій Софії, але посткомуністична влада за вказівкою керівництва Московської церкви заперечила і запропонувала для поховання місце на Байковому цвинтарі, де були поховані всі видатні компартійні діячі. Синод відхилив цю пропозицію. Згодом було запропоновано поховати Патріарха біля Володимирівського собору. Цим постколоніальна українська влада дала зрозуміти, що вважає Володимира мирянином і не визнає Київський патріархат за церкву. Синод УПЦ Київського патріархату довго вагався прийняти рішення, та на останній нараді було прийнято рішення поховати тіло Патріарха на території Святої Софії.

Подальші події, що сталися 18 липня 1995 року під час поховання Патріарха Володимира в Київі, були грубим втручанням номенклатурної влади, що діяла за вказівкою з Москви у церковне життя України. Участь у похоронній процесії брали члени УНА-УНСО, які прорвали перший міліцейський кордон на шляху до Святої Софії. Оскільки брама дзвіниці була замкнена, учасники вирішили поховати тіло Патріарха біля брами, ломами видовбавши в асфальті яму. Коли учасники почали опускати труну в могилу, декілька сотень міліціонерів, що розташувались за брамою Святої Софії, почали розганяти похоронну процесію..

За часів правління Путіна, який вирішив відродити імперську велич Росії, Кремль був зацікавлений, щоб УПЦ (МП) була залежною від Московської Патріархії, тому що тільки тоді Московська церква зможе впливати на свідомість віруючих, бо інші важелі впливу на Україну Москва вже втратила. Ця церква стала опорою російських окупантів в Криму і на Донбасі під час Третьої українсько-російської війни 2014 року.

Історичні передумови

Кремлівське компартійне керівництво радянської імперії ретельно приховувало від суспільства факти трагічної історії винищення православної церкви і перетворення її на ідеологічний підрозділ КПСС, за допомоги якого НКВД-КГБ здійснювало різні інформаційні і ідеологічні спецоперації проти поневолених народів і їхнього права на віросповідання.

Ствердження нових стосунків між комуністичним режимом та Російською православною церквою не було яви­щем спонтанним чи випадковим. Посту­пальний рух назустріч між комуністичною державою і РПЦ було започатковано ще задовго до зустрічі в Кремлі Сталіна і трьох вищих російських православних архієреїв. З боку РПЦ лояльність до комуністичної держави виголосив ще патріарх Тихон. Однак знадобилось вісімнадцять тяжких років гонінь, нищення, переслідувань, допоки готовність РПЦ до співробітництва було сприйнято кремлівськими можновладцями. Лише на початку Другої світової війни ра­дянська влада виявила тенденцію до зближення з Московською патріархією. В складному і неоднозначному процесі еволюції радянської релігійної політики загалом мож­на виділити два етапи.

Перший охоплює період з вересня 1939 року до червня 1941. Другий - починається з червня 1941 і за­вершується 4 вересня 1943 року, тобто да­тою, коли, власне, і було укладено так зва­ний «Московський конкордат». З одного боку, режим продовжував попередню політику «ліквідації» релігії та церк­ви. Не припиняється закриття православ­них храмів. Лише в Україні за 1939-1941 роки Політбюро ЦК КП(б)У затвердило закриття 188 храмів. Продовжуються реп­ресії проти православного духовенства. За звинуваченням у «спекуляції» восени 1939 року прокотилася хвиля арештів серед свя­щеників нечисленних діючих церков Києва та ряду областей України. Антирелігійна пропаганда набирає дедалі більшого розма­ху, а число членів Спілки Войовничих Безбожників України на початок 1941 року сягає 700 тис. осіб. З другого боку, після захоплення нових територій на заході ра­дянський режим стикається з проблемою «совєтизації» населення, вихованого в зовсім іншому соціально-політичному се­редовищі. Західні українці та білоруси були глибоко віруючими. «Совєтизація» Західної України та Бєларусі мала на меті створен­ня тут суспільних умов, ідентичних тим, що вже панували на всіх теренах імперії - Радянського Союзу. І тому цілком логічно як один із засобів «натуралізації» західних українців та білорусів радянський режим використав Московську патріархію. Остання доволі швидко за допомоги НКВД підпорядкувала собі православні парафії Волині та По­лісся і вже розпочала було підготовчі захо­ди з ліквідації уніатської церкви в Галичині.

Початок війни між Німеччиною і Совєтською Росією в іпостасі СРСР різко змінив відносини комуністичного режи­му до Московської патріархії. Однією з причин зміни політики російських більшовиків до церкви було зростання симпатій місцевого українського населення до німецької окупаційної влади, яка з початком війни не чинила перешкод відкриттю на захоплених територіях православних храмів. Про це Сталіну  доносила агентура НКВД не тільки з окупованих територій України, а й Білорусії. Цей факт примусив Сталіна піти на відкриття храмів з пропагандистсько-політичною метою, оскільки комуно-російська влада на цих теренах не мала великого впливу на населення, незважаючи на масові репресії і депортації неросійського населення до Сибіру та віддалених районів Крайньої Півночі.

Перед комуно-російською владою постало нелегке завдання мобілізувати народи СРСР на відсіч німецьким фашистам. Для цього потрібні були нові єднальні гасла. Старі пропагандистські більшовицькі механізми вже не могли впоратися з посталими завданнями. Йшлося про сакралізацію ідеї «Отєчєства», звісно, російського зразка. У цій справі Російська Православна Церква зі своїми традиціями патріотичного служіння об’єктивно могла виступити союзником комуністичної вла­ди.

Що стосується Московської патріархії, остання не могла втратити шанс виступити в ролі духовної опори суспільства в умовах вели­кої небезпеки, що нависла над православними народами Радянського Союзу.

В свою чергу, Сталін вирішив спрямувати в потрібному напрямку релігійні почуття віруючих з допомогою «кишенькової» Московської Патріархії, враховуючи релігійне піднесення се­ред російського народу під час війни і розуміючи, що воно буде сприяти перемозі над ворогом.

По-перше, угода з Російською православною церквою давала більшовицькому режиму право проголошувати свою участь у спільній боротьбі християнських народів проти варварсько­го, язичницького німецького фашизму.

По-друге, за задумом Ста­ліна, у процесі перехо­ду до національно-шовіністичної політики Російської православної Церкви, московському православ’ю відводилася роль каталізатора й цементуючого компонента радянської «єдіной і нєдєлімой» імперії.

По-третє, Сталіна вже не задовольняли дифірамби йо­го особистості, співані партапаратни­ками і державни­ми чиновниками. Для  повноцінного уславлення «некоронованому імператору», «батькові народів», браку­вало «кадильного фіміаму» тієї самої Православної Церкви, яка впродовж шістнадцяти століть давала божест­венну санкцію, сакральне по­мазання православним імпе­раторам - спочатку візантійським, а опісля російським. Йому бракувало Церкви, яка б уславила його авторитет і символічно дала авторитетну санк­цію у формі духовно-моральної підтримки.

Планування операції залучення ієрархів РПЦ

Усе почалося з буденної, на перший погляд, розмови, яка мала далекосяжні наслідки.

4 вересня 1943-го року Сталін викликав до себе на дачу для розмови маловідомого широкій громадськості полковника державної безпеки Г.Карпова. Працівники держбезпеки в СРСР того часу, на кшталт служби «СС» гітлерівської Німеччини,  мали спеціальні звання, на три ранги вищі від військових. В розмові взяли участь також нарком Внутрішніх справ СРСР Берія і секретар ЦК ВКП(б) з ідеології Маленков. Розмова йшла про Російську Православну Церкву (РПЦ). Сталіна цікавило, хто такий митрополит Сергій (Страгородський). Його вік, фізичний стан, авторитет у церкви, ставлення до влади; коротка характеристика митрополитів Алексія (Симансь­кого) і Миколая (Ярушеви­ча); які зв'язки підтримує РПЦ із закордоном; хто такі патріархи Вселенський, Єрусалимський та інші; що відомо Г. Карпову про керівників православних церков Болгарії, Югославії, Руму­нії; в якому матеріальному становищі перебувають митрополити - Сергій, Алексій і Миколай; кількість парафій РПЦ і загальна кількість єпископату.

Г. Карпов як начальник відділу НКДБ СРСР, що зай­мався питаннями релігій в Україні, дав вичерпні відповіді. Сталін, задовольнившись отриманою інформацією, поцікавився, чи Карпов росіянин, з якого часу він пере­буває у лавах, ВКП(б), яка у нього освіта і звідкіля така обізнаність у церковних пи­таннях. Такій обізнаності Карпова зобов'язувала поса­да у відомстві Меркулова, що керував тоді державною безпекою країни. Скористав­шись нагодою, що буває далеко не у кожного полковника держбезпеки, Карпов «блиснув» перед вождем ерудицією з релігійного питан­ня, чим викликав до себе повагу.

Що стосується питання Сталіна про національність, він задав його не випадково, оскільки розстрілявши чи виславши за кордон практично всю  єврейську «ленінську гвардію», яка здійснювала жовтневий переворот в Росії, він також «почистив» НКВД, де ще з часів голови ВЧК Дзержинського були переважно одні євреї. Пізніше Сталін підпорядкував Комінтерн НКВД. Таким чином, на уламках царської імперії Сталін невпинно почав відбудовувати більшовицьку імперію великоросів, в якій ключові посади, на його думку, мали займати лише росіяни. Врешті, перше враження зіграло вирішальну роль у подальшій кар’єрі російського полковника держбезпеки, оскільки його біографія і рівень підготовки цілком відповідав планам вождя...

Після цієї увертюри Сталін у звичній йому манері верхов­ного правителя сказав, що «необхідно створити спеціальний орган, який би здійсню­вав зв'язок з керівництвом церкви, а держава через нього змогла б контролювати діяльність РПЦ, спрямовуючи її у потрібне для уряду русло. Він поцікавився у Г.Карпова його міркуваннями про цю справу. Полковник, вибачившись перед вождем за те, що він спеціально не готувався, все-таки запропонував організувати при Верховній Раді СРСР відділ у справах культів, мо­тивуючи тим, що на той час при Всесоюзному Централь­ному Виконавчому комітеті фактично існувала постійно діюча така комісія.

«Батько народів» не погодився з пропозицією Карпова і сказав, що мова йде про створення спеціального нового органу при уряді СРСР у вигляді комітету або ради. Після невеликої паузи він додав: «Необ­хідно організувати при уря­ді, тобто при Раднаркомі, Раду, яку назвемо Радою у справах Російської Право­славної Церкви. На неї покладемо здійснення зв'язків між урядом Союзу РСР і патріархом, при цьому Рада самостійних рішень не при­ймає, а тільки доповідає. Про все урядові й отримує від нього вказівки з усіх питань, що стосуються церкви».

Змова ієрархів РПЦ з диктатором

Після розмови Сталін запитав присутніх Берію, Маленкова і Карпова, чи треба йому прийняти митро­политів -  Сергія, Алексія і Миколая. Всі троє відповіли, що вважають це позитив­ним фактором у остаточному закріпленні рішення про створення Ради у справах РПЦ при РНК CPCР. Тут же, на дачі Сталіна в Кунцево, Г. Карпов отримав вказів­ку від імені уряду зателефо­нувати митрополитові Сер­гію і передати інформацію такого змісту: «З вами говорить представник Раднар­кому Союзу РСР. Уряд має намір вас прийняти, а та­кож митрополитів Алексія і Миколая. Вислухати ваші по­треби і розв'язати ті питан­ня, що у вас назріли. Уряд може вас прийняти, сьогод­ні ж, через годину-півтори, або, якщо цей час вам не підходить, то уряд може організувати прийом завтра (у неділю) чи якогось дня на­ступного тижня».

Г. Карпов, зателефонував­ши у присутності Сталіна, Берії і Маленкова митрополитові Сергію, відрекомендувався представником РНК СРСР і передав йому інформацію, зліплену за попереднім сценарієм. Перегово­ривши з ієрархами, він доповів Сталіну про їхню згоду та бажання зустрітися цього ж дня через дві години. Адже такого «урядового запрошення»  вони не могли й уявити і сприйняли його з трепетом і подякою більшовицькому вождеві.

Дуже дорого і трагічно для РПЦ та інших конфесій з мільйонними масами віруючих обійшлася ця нічна зустріч ієрархів РПЦ з «батьком народів» та «ввічливими» представниками уряду ра­дянської імперії.

4 вересня 1943-го року, о пів на два­надцяту ночі, митрополити Сергій, Алексій і Миколай на автомобілях, завчасно по­даних НКВД, прибули до Кремля. Їх прийняв Сталін у кабінеті Голови Раднаркому СРСР. На цьому прийомі були ще В.Молотов і Г. Карпов. Роз­мова Сталіна з ієрархами РПЦ тривала годину 55 хви­лин.

На початку Сталін сказав, що уряд знає про те, яку патріотичну роботу проводить церква з перших днів війни. І з розумінням ставиться до її керівництва. Після цього він запропонував митрополитам вислови­ти свої думки і міркування з приводу проблем церкви та їхніх власних.

Митрополит Сергій, як патріарший місцеблюститель РПЦ, сказав, що найголовнішим і найбільш невідкладним є питання про централь­не керівництво церквою, ад­же в Радянському Союзі немає Синоду з 1935 року. Виходячи з цього, він вважає за необхідне, щоб уряд дозволив зібрати архієрейський Собор, який обере пат­ріарха, а також створить на чолі церкви Священний Си­нод як дорадчий орган у складі 5-6 архієреїв.

Ленінградський митропо­лит Алексій і екзарх Украї­ни, Київський і Галицький митрополит Миколай також висловилися за створення Синоду, обґрунтувавши цю пропозицію як найбільш бажану і сприятливу. Обрання ж патріарха  на архієрейському Соборі вони вважають цілком канонічним, адже фактично церкву незмінно протягом 18 років очолює патріарший місцеблюститель митрополит Сергій.

Говорячи про канонічність майбутнього архієрейського Собору, ієрархи РПЦ вдалися до відвертого лицемірства і блюзнірства, прислужуючись перед більшовицьким тираном, адже кожен з них добре розумів, що доля Собору вирішувалась у крем­лівських кабінетах і в цих же кабінетах призначався майбутній патріарх РПЦ. Учасники майбутнього Собору таким вибором не були наділені, його канонічність була зведена до формалізму і сам він був лише політичним спектаклем, розробле­ним за сценарієм державної безпеки під керівництвом «вождя народів». За цим сценарієм патріархом РПЦ був «обраний» митрополи­т Сергій. Сталін милостиво дозволив «новобраному» митрополиту прийняти для патріарха титул «патріарха Московського і всія Русі».

Сталіна не задовольнила відповідь митрополита Сергія про те, що архієрейський Собор можна зібрати лише через місяць. Він хотів одержавити остаточно церкву якомога швидше. Тут же після короткого обміну думками зацікавлені сторони домовилися, що архієрейський Собор збереться у Москві 8 вересня 1943 року...

Очевидно, такий термін був взаємно вигідний: для Сталіна Московська Патріархія повністю ставала б «кишеньковою»,  а церква перетворювалася на інструмент державного механізму; для митрополита Сергія прискорювався час його «обрання» патріархом Московським і всія Русі, РПЦ займала привілейоване становище в державі й суспільстві. Ієрархи зійшлися на думці, що краще служити земному богові, аніж небесному, до якого дуже далеко і від якого земних благ не діждешся. А земним. божеством на той час, як відомо, був тільки «геніальний Йосип Віссаріонович», до того ж таким його максимально і представляли своїм мирянам ієрархи РПЦ.

Московський конкордат 

Увечері, 4 вересня 1943-го року, у кабінеті Голови Раднаркому СРСР тривала роздача царських дарунків за зраду. Сталін знову зробив на­голос на постачанні митрополитів продуктами, сказавши, що на ринку купувати продукти дорого і незручно, тому уряд може забезпечити їх продуктами за державними цінами. Окрім цього Сталін пообіцяв надати їм у повне розпорядження 2-3 легкових автомобіля з пальним. Після цього він ще кілька разів поцікавився у ієрархів їхніми потребами. Всі троє заявили, що особливих потреб у них нема, але деколи на місцях буває надмірне обкладання духовенства податком. Сталін наказав Г. Карпову розглянути це питання і вжити заходів щодо його виправлення.

Відчуваючи, що своїми подачками він повністю опанував душами церковного керівництва, Сталін вирішив перейти до основної мети кремлівської зустрічі. Він заявив, що уряд має намір створити спеціальний державний апарат, який буде називатися Радою у справах Російської Православної Церкви, і головою Ради пропонує призначити тов. Карпова. «Як ви на дивитесь?» – запитав «вождь народів».

Це була кульмінація роз­мови-змови, до якої Сталін поступово підводив ієрархів РПЦ. Вони вже були готові купувати й продавати. Та й чи взагалі мало якесь значення їхнє ставлення до цієї пропозиції, адже все було вирішено заздалегідь. Митрополити одностайно заявили, що вони вельми вдячні урядові й осо­бисто тов. Сталіну за таку геніальну ідею і схвалюють призначення Карпова на посаду голови Ради, чим остаточно підтвердили свою подальшу позицію на шляху одержавлення церкви і служіння «геніальному вождю», який тут же поспішив їм пояснити, що новоутворена Рада у справах РПЦ буде являти собою орган зв'язку між урядом і церквою, а його голова, тобто Карпов, постійно доповідатиме урядові про життя церкви і ті питання, що потребують державного розв'язання.

Звернувшись До Г. Карпoва, Сталін сказав: «Підберіть собі двох-трьох помічників, які будуть членами вашої Ради, створіть апарат, але пам’ятайте, по-перше, що ви не обер-прокурор; по-друге, своєю діяльністю більше підкреслюйте самостійність церкви» .

Після такого пасажу ні про яку самостійність церк­ви не могло бути мови, це чудово усвідомлювали ієрар­хи РПЦ, які насамперед керувалися меркантильними інтересами, поділяючи великодержавницькі погляди Сталіна на радянську імперію, схвалюючи послідовну цент­ралізацію як державної, так і церковної влад. Отак і почалося перетворення РПЦ із вселенської церкви на радянську, яка з часом стане на шлях відкритої боротьби з іншими конфесіями, зокрема, Українською Греко-Католицькою Церквою, Українською Автокефальною Церквою, а після проголошення незалежності – з Українською Православною Церквою Київського патріархату. Інструментом в боротьбі РПЦ з іншими церквами стане НКВД, пізніше КГБ, а після проголошення незалежності України – російське ФСБ. 

Отже, далеко за північ 5 вересня 1943 року у Кремлі настала розв'язна трагічної змови державних і духовних, владик. Сталін, звернувшись до В. Молотова, сказав: «Треба довести про це до відома населення, також як потім треба буде повідомити населенню про обрання патріарха».

Виконуючи волю вождя, В. Молотов тут же став складати проект комюніке для радіо і газет. До його тексту вносили відповідні поправки і зауваження і доповнення  як Сталін, так і митрополити. Їх уже єднала спільна мета – реалізувати свої плани і якомога більше завуалювати перед народом істинність злочинних намірів.

Текст комюніке був прийнятий у такій редакції:

«4  сентября сего года у Председателя сонета Народных   Комиссаров СССР тов. И. В. Сталина, состоялся прием, во время которого имела мес­то беседа с патриаршим  местоблюстителем митрополитом Сергием, Ленинградским митрополитом Алексием и экзархом Украины митрополитом Киевским и Галицким Николаем. Во время беседы митрополит Сергий довел до сведения Председателя Совнаркома,  что в руководящих кру­гах православной церкви имеется намерение создать Собор епископов для избрания  патриарха Московского и всея Руси и образования при патриархате Священного Синода. 

Глава Правительства т. Сталин сочувственно  отнесся к этим предложениям ­и заявил, что со стороны  Правительства не будет к этому препятствий.

При беседе присутствовал заместитель Председателя Совнаркома СССР т. В. М. Молотов».

Це блюзнірське комюніке було передано Поскрьобишеву для негайного обнародування по радіо і через канали ТАРС у пресі. В московській газеті «Известия» воно з'явилося  вранці 5 вересня 1943 року.

На завершення прийому митрополит Сергій звернувся зі словами щирої подяки до уряду і особисто Сталіна.  При цьому Молотов поцікавився, чи не викликати фотографа для фіксації цього «дійства», яке, як написав Г.Карпов невдовзі, «стало історичною подією для церкви і залишило у митрополитів Сергія, Алексія і Миколая величезні враження, які були очевидними для всіх, хто знав і бачив їх у ці дні».

З фотографуванням, однак, не вийшло. Сталін холодно відповів: «Ні, зараз вже пізно, друга година ночі, тому ми зробимо це іншим разом».  Попрощавшись з митрополитами, Сталін провів їх до дверей свого кабінету, в якому на довгі десятки років залишалася запродана душа Російської Православної Церкви.

«Іншого разу» для сімейної фотографії вождя з ієрархами РПЦ не трапи­лось, та Сталін, очевидно, цього й не бажав, усвідомлю­ючи, яку каїнову справу він скоїв разом з митрополитами. Контроль за запланованими заходами й організацією роботи Ради у справах РПЦ він доручив В.Молотову. Кремлівський сценарій одержавлення православ’я втілювався у життя. Як і було домовлено, митрополит Сергій був «обраний» патріархом Московським і всєя Русі на архієрейському Соборі, що відбувся у визначений час. Єпископат літаками доставляли до Москви, де він дружно голосував за сталінську кандидатуру. Мит­рополит Алексій невдовзі став  патріаршим «місцеблюстителем»,  а митрополит Миколай, котрий не влаштовував Сталіна, без згоди Патріарха був знятий з посади екзарха України, митрополи­та Київського і Галицького. На керівництво Московської Патріархії «сипалися» щедрі подачки відповідно до висоти місця, виділеного Сталіним у державній «піраміді». Офіційна резиденція на Чистому провулку, напівофіційна - садиба в Передєлкіно, приватні шикарні дачі, персональні урядові ав­томобілі, а для позаміських поїздок патріарха виділявся навіть спеціальний салон-вагон. Харчування з кремлівсь­кого розподільника, можливість телефонної розмови особисто із Сталіним. Широкі матеріальні й фінансові статки, урядові нагороди, наприклад, патріарх Алексій – кавалер трьох орденів Трудового Червоного Прапора.

Страждали тільки мільйо­ни віруючих, надто ж інших конфесій, яких насильно на­вертали в лоно Російської Православної Церкви. Православні не могли второпати, куди їх веде церковне керівництво, де замаскована фальш. Ширилась ворожнеча і незгода між віруючими різних конфесій. Це було на руку вождеві, котрий правив за принципом «розділяй і владарюй», який так добре опанують його послідовники й соратники по КПСС.

А тим часом тривав процес становлення  і оформлення державного апарату руйнації віри, і церкви - сталінської Ради у спра­вах РПЦ. Всі питання Г. Карпов погоджував із Молотовим, що обіймав посаду заступника Голови Раднаркому країни, тобто - із заступником самого Сталіна - Голови РНК СРСР. 13 жовтня 1943 року Г. Карпова прийняв Молотов. Його цікавило, як проходить організація Ради, чи є труднощі у цій справі. Г.Карпов доповів, що процес відбувається занадто повільно бо не завершений ремонт особня­ка, виділеного Раді у справах РПЦ, не повністю укомплектований штат Ради.

Молотов тут же зателефо­нував керуючому справами Раднаркому СРСР Чадаєву і сказав: «Раді з питань РПЦ треба допомогти в усіх відношеннях. Увесь особовий склад Ради треба поставити у привілейоване становище. Видайте відповідні пайки для співробітників апарату». Потім запитав у Карпова, хто буде в нього заступником. Голова Ради відповів, що за згодою з керівником НКДБ СРСР Меркуловим заступником буде призначено підполковника державної безпеки Зайцева, що відповідне подання  на нього в ЦК ВКПб) він надіслав.

На запитання Молотова, чи є у новоутвореної Ради свій транспорт, Г. Карпов відповів, що автомашини поки що немає, що він як начальник відділу НКДБ СРСР користується службовою автомашиною.

Молотов дав дозвіл звернутися до керуючого справами РНК СРСР про надання співробітникам Ра­ди, автомобілів. Потім розмову було зведено до організаційних питань діяльності цього державного апарату з таємними функціями. Зокрема, Г.Карпов розповів, що згідно з Положенням про Раду не передбачено, хто ж займатиметься відкриттям церков. Як це буде оформлятися юридично. Молотов, подумавши, порадив: «Я вважаю, що цією справою має займатися  ваша рада прямо и безпосередньо, а юридично оформляти це будуть місцеві облвиконкоми». Але тут же застеріг Карпова, щоб Рада поки що не давала дозволу на відкриття церков, бо це належить до компетенції уряду. Взагалі ж цей процес необхідно всіляко  гальмувати...

РПЦ на службі НКВД-КГБ

Перейшовши до розгляду кадрових питань, Карпов спитав, як практично проводити комплектування Рад у справах РПЦ на місцях. З цього приводу В. Молотов дав вичерпні вказівки: насамперед уповноважених Рад призначати в областях, те­риторії яких звільнені від загарбників, а також там, де є велика кількість цер­ков; у звільнених областях уповноважених призначити виключно з чекістів. При цьому запропонував зв’язатися з секретарем ЦК ВКП(б) Малюнковим,  оскільки добором  уповноважених Рад на місцях повинні займатись обласні комітети партії.

Г. Карпов доповів В. Молотову про те, що свої обов’язки голови Ради справах РПЦ він поєднує з виконанням обов’язків начальника відділу НКДБ, маючи доручення Меркулова, хоче з'ясувати, чи необхід­но його звільнити від безпосередньої роботи на службі держбезпеки, чи надалі поєднувати ці посади?

Молотов відповів: «Зараз я вам не можу сказати, ми ще подумаємо. Якщо ваша посада в НКГБ не публікується в газетах і офіційно не розголошена, то я вважаю можливим сумісництво, але вирішимо це пізніше». Але Г.Карпов і надалі, виконуючи обов’язки голови Ради у справах РПЦ,  залишався працівником державної без­пеки, за що в 1945 році от­римав чергове звання гене­рал-майора держбезпеки.

Юридичне оформлення Ради у справах РПЦ було закріплено Постановою РНК СРСР за  №993 від 14.09.1943 року, а Постановою РНК СРСР за №1095 від 7.10.1943 року було затверджено Положення про Раду, яким формально передбачалося, що цей орган здійснюватиме нагляд за до­триманням місцевими органа­ми влади законодавства про свободу віросповідання. Рада у справах РПЦ першою, порушувала це законо­давство, функціонуючи як філія державної безпеки. Всі кадрові питання про призначення на відповідні посади духовенства попередньо потребували узгодження у Раді, а вона, в свою чергу, узгоджувала їх з партійним керівництвом. Так 19 січня 1944 року під час чергового прийому Молотов дав Г.Карпову вказівку:»... з секретарем ЦК Компартії Ук­раїни Хрущовим узгодити питання про призначення но­вої особи екзархом України замість митрополита Миколая».

Так духовні ставленики РПЦ стали номенклатурною одиницями російської компартії ВКП(б), й ніколи не виражали інтересів мільйонів православних, виправдовуючи  «виявлене їм довір'я з боку сталінського уряду і правлячої компартії»  очолити  парафії та єпархії.

При цьому вірнопідданих уряду у справі Леніна – Сталіна ніколи не забували, щедро обдаровуючи їх в відповідно до сану. Так, 21 січня 1944 p. полковник держбезпеки Г.Карпов  доповів заступникові Голови РНК СРСР В. Молотову про те, що 24 січня цього ж ро­ку патріархові Московському всєя Русі Сергію виповнюється 77 років. 3 цієї, нагоди Рада у справах РПЦ внесла пропозицію зробити йому до дня народження подарунок з промислових това­рів, вин, фруктів і кондитерських виробів на загальну су­му до 10 тисяч рублів.

В. Молотов досить схваль­но поставився до пропозиції і дав урядові вказівку піднести патріархові подарунок на значно більшу суму - від 30 до 35 тисяч рублів. Крім того, він розпорядився підготувати подарунки ще на десять осіб з числа провідних митрополитів і єпископів Російської Православної Церкви. Чекісти на­швидку зробили калькуляцію, і невдовзі Г.Карпов відрапортував В. Молотову, що патріархові Сергію придбано: кишеньковий золотий годинник,  шовковий оксамит для патріаршої мантії, шовковий репс для ряси, шовкове полотно з розрахунку на шість пар білизни, 10 пляшок коньяку, 10 пляшок шампанського, 10 кілограмів фруктів, ікри і шоколаду. Подарунки єпископату Г.Карпов запропонував приурочити до Пасхальних свят. Молотов схвалив пропозиції чекістів.

Лише після розпаду СССР широкій громадськості стало відомо, що чекісти в рясах використовували одержавлену РПЦ як інструмент впливу на свідомість народу з метою централізації і зміцнення імперії у дусі тоталітаризму, навернення всіх конфесій у лоно Російської Православної Церкви.

З матеріалів газети «Літературна Україна», 1992 рік

(Доповнення і правка Валерія Зміївського)