Нацизм і більшовизм

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕРОР У РОСІЇ

У 1903 році на світову політичну арену виступив більшовизм — найзлочинніша ідеологія усіх часів і народів, яка коштувала людству десятків мільйонів жертв у ХХ столітті і яка збирає свої криваві жнива й дотепер. Її творцем, теоретиком був Володимир Ульянов (Ленін), а найжорстокішим та найцинічнішим провідником у життя — Лейба Бронштейн (Лев Троцький).

Захопивши владу в Росії шляхом збройного перевороту, Ленін і Троцький вдалися до нечуваних репресій. У кінці 1917 року відомий революціонер Г. Соломон (Ісецький) розмовляв з Леніним. Ось що він почув від «вождя»: «Помните, того Ленина, которого вы знали десять лет назад, больше не существует. Я буду беспощаден ко всему, что пахнет контрреволюцией!.. И против контрреволюционеров, кто бы они не были, у меня имеется товарищ Урицкий…». «В словах его, взгляде, — згадував Соломон, — я почувствовал явную неприкрытую угрозу полупомешанного человека… Какое-то безумие тлело в нем»[1].
Безумство Леніна не забарилося виявитися у його жахливих наказах: «Ссылайте на принудительные работы в рудники»; «Наводите массовый террор»; «Запирайте в концентрационные лагеря»; «Отбирайте весь хлеб и вешайте кулаков»; «Без идиотской волокиты и, не спрашивая ничьего разрешения, расстреливайте, расстреливайте, расстреливайте»[2].
І в підвалах ВЧК вдень і вночі провадилися масові розстріли. Кров лилася рікою... Доходило просто до диких речей. Так, за свідченням Зінаїди Гіппіус (до речі, ніким не спростованим досі), м’ясом розстріляних китайці-інтернаціоналісти годували звірів у зоопарку та торгували на ринку[3]...
У січні 1918 року, під час апофеозу більшовицького терору, Патріарх Московський і Всієї Русі Тихон публічно піддав більшовиків анафемі, кажучи: «Опомнитесь, безумцы, прекратите ваши кровавые расправы. Ведь то, что творите вы, не только жестокое дело: это поистине дело сатанинское, за которое подлежите вы огню геенскому в жизни будущей — загробной и страшному проклятию потомства в жизни настоящей — земной»[4].
Але більшовицьких вождів ніщо вже зупинити не могло. В боротьбі за владу Ленін і Троцький вдалися до організації штучного голоду. Застосування голоду як зброї «вождь» теоретично обгрунтував у статті «Сумеют ли большевики удержать власть», написаній ще до жовтневого перевороту: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление... Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».
Спочатку «пролетарську методику» випробували на двох основних містах, — Петроград і Москву посадили на голодний пайок. Сто грамів хліба на день... Дикі черги за цими ста грамами... Це тоді, коли Лариса Рейснер (письменниця, політпрацівник Червоної армії), наприклад, жила, займаючи будинок з прислугою, приймаючи ванни з шампанського та влаштовуючи звані вечори, а Зинов’єв, який приїхав у дні революції з-за кордону охлялий, мов бездомний пес, так розжирів, що його поза очі стали називати «ромовою бабою»... І в той же час Троцький цинічно заявляв: «Це не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”»[5].
Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж, наступне може бути цікавим для п. Бальфура:
1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією. <...>
4. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами...
5. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинені гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахливіших літописах індійської або китайської історії.
6. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.
7. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба навіть гірше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. більшовики захопили дружин тих людей, яких вони не змогли знайти, і кинули жінок у в’язницю доти, доки не з’являться і не здадуться чоловіки... <...>
9. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна промова Леніна — заперечення конституційних методів і вихваляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює систематичне знищення стратами та організованим голодом будь-якої форми опозиції більшовизму. Система “терору” скерована головним чином на лібералів та не-більшовицьких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами»[6].
В унісон з Леніним виступав і Троцький: «Уступчивость, мягкотелость история никогда нам не простит. Если до настоящего времени нами уничтожены сотни и тысячи, то теперь пришло время создать организацию, аппарат, который, если понадобится, сможет уничтожать десятками тысяч. У нас нет времени, нет возможности выискивать действительных, активных наших врагов. Мы вынуждены стать на путь уничтожения, уничтожения физического всех классов, всех групп населения, из которых могут выйти возможные враги нашей власти... Есть только одно возражение, заслуживающее внимания и требующее пояснения. Это то, что уничтожая массово, и прежде всего интеллигенцию, мы уничтожаем и необходимых нам специалистов, ученых, инженеров, докторов. К счастью, товарищи, за границей таких специалистов в избытке. Найти их легко. Если будем им хорошо платить, они охотно приедут работать к нам...»[7].
Третій більшовистський лідер, Григорій Зинов’єв (Гершель Апфельбаум), у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити»[8].
І ці теоретичні «розробки» планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Новочеркасска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубанского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного, 30 декабря 1919 года»[9].
На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Троцького. В них він виклав небачену в історії людства програму, сутність якої в тому, що робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, він повинен виконати цей наказ. Якщо не виконає — буде дезертиром, і його треба знищити... IX з’їзд у принципі затвердив ці троцкістські постулати. Отак через безкарне лиходійство людське життя в «країні рад» до 1920 року взагалі вже нічого не було варте...
У війні проти власного народу більшовицькі керманичі не зупинялися ні перед чим. Навіть перед застосуванням бойових отруйних газів для розправ з протестуючими селянами. Ось наказ Тухачевського від 12 червня 1921 року:
«Для немедленной очистки лесов приказываю:
1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами; точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространялось по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.
2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов».
СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ
Але більшовицькі лідери не обмежувалися тільки Росією та іншими країнами, які виникали в той час на руїнах царської імперії. Вони намагалися розпалити світову революцію і захопити владу в планетарному масштабі. Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. було зроблено спробу на плечах відступаючих німецьких військ «звільнити» Білорусь і Прибалтику. Агресію вдалося відбити. У 1919 році були здійснені революції в Угорщині (21 березня — Угорська Радянська республіка), Німеччині (7 квітня — Баварська Радянська республіка) та Словаччині (червень — Словацька Радянська республіка). Ці авантюри зрештою провалилися, але Ленін, Троцький, Зинов’єв не заспокоювалися.
У серпні 1919 року Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з секретним листом, в якому пропонував здійснити військову інтервенцію в Індію, щоб розпалити там революцію. В лютому 1920 року була вчинена військова агресія проти незалежної Азербайджанської Республіки. Ленін тоді телеграфував: «28.II.1920 г. Шифром Смилге и Орджоникидзе. Нам до зарезу нужна нефть, обдумайте манифест населению, что мы перережем всех, если сожгут и испортят нефть и нефтяные промыслы… Ленин»[10].
Улітку 1920 року Червона Армія провела воєнні операції в Персії та Ірані. Тоді ж відбувся загальновідомий похід у Польщу, який закінчився безславною поразкою більшовиків. Але ця невдача не зупинила підпалювачів світової революції, і наприкінці серпня радянські війська Туркестанського фронту поклали край незалежності Бухарського емірату, де була проголошена Бухарська Народна Республіка. За еміратом настала черга Республіки Вірменії випробувати на собі «допомогу» Червоної Армії, і 2 грудня Вірменія була завойована. У 1921, 1923 та 1925 рр. знову були вчинені невдалі спроби збурити революцію в Німеччині. У 1936 році більшовицькі «радники» взяли участь у громадянській війні в Іспанії. На особистому рахунку т. зв. «лєтучіх отрядов НКВД», які діяли тут, — тисячі й тисячі невинних жертв...
«ІМПЕРІЯ СМЕРТІ»
У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолював керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супротивника Гітлера — Георга Штрассера[11].
Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необмежений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.
У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”»[12].
Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123»[13]. При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встановленому законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодішнього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм... 

Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этнодемографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.

Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття — призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу[14], відлуння якої чутно й дотепер. <…> ...У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти»[15].

Породжений голодомором канібалізм не був рідкістю тоді в Україні — найбагатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника українського ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодексу, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну»[16].
Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків[17].
Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленінградській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капітанові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізнатися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьєгорська — столиці Бєломорканала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік[18]. Я перечитав багато матеріалів Нюрнберзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...
ПОГОВОРИМО ТЕПЕР ПРО ЗВ’ЯЗКИ БІЛЬШОВИКІВ І ГІТЛЕРІВЦІВ

У бесіді з Раушнінгом у 1932 році Гітлер сказав: «Узагалі-то між нами та більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа та профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди»[19]. Гітлер знав, що каже. Коли він прийшов до влади, багато комуністів перекинулися до НСДАП. До речі, якщо соціал-демократ вступав до лав НСДАП, то йому була потрібна рекомендація двох членів цієї партії. А для комуністів таких рекомендацій не вимагалося...

Та повернімося в березень 1919 року. Із меморандуму Ллойд-Джорджа, врученого Версальській Раді Чотирьох: «Революція знаходиться у своєму початку. В Росії панує шалений терор. Уся Європа просякнута революційним духом... Найбільшу небезпеку для сучасного становища я убачаю в можливості союзу Німеччини з Росією. Німеччина може надати свої багатства, свій досвід, свої великі організаційні здібності у розпорядження фанатиків-революціонерів, які мріють про завоювання світу більшовизмом силою зброї... Якщо це здійсниться, уся східна Європа буде втягнута у більшовицьку революцію, і через рік перед нами буде під командою німецьких генералів та інструкторів багатомільйонна червона армія, споряджена німецькими гарматами і кулеметами та готова до нападу на західну Європу»[20].
Чи то Ллойд-Джордж був геніальним пророком, чи то він мав досить певні розвідувальні дані, але в той час, коли він писав меморандум, у берлінській тюрмі Моабіт сидів заарештований Карл Радек, котрий розробляв там ідею секретного співробітництва між Червоною Армією та рейхсвером. У його камеру, названу потім «політичним салоном Радека», приходило багато політиків та військових діячів. «Місія Радека в Берліні в січні 1919 року стала продовженням ленінської брестської політики, скерованої на союз з Німеччиною. Фундаментом цього блоку були дореволюційні таємні германсько-більшовицькі стосунки. Її (ленінської політики. — Ред.) майбутнім стали Рапалльський договір, секретне радянсько-германське співробітництво, яке успішно підривало версальську систему. Її апогеєм став радянсько-германський пакт про розділ Європи, підписаний у 1939 році Молотовим і Ріббентропом»[21].
Останні рядки з щоденника Теодора Лібкнехта, брата Карла Лібкнехта: «Лінія політичних стосунків між Німеччиною та Росією, яка веде від Брест-Литовська до 23 серпня 1939 року та 22 червня 1941 р., зовні така химерна, а насправді абсолютно пряма, — це лінія таємної угоди, злочинної змови!»[22].
У 1992 році російські дослідники Ю. Дьяков та Л. Бушуєва випустили збірник доти неопублікованих документів. Автори, зокрема, пишуть таке: «У истоков союза с рейхсфером с советской стороны стояли высшие партийные и государственные деятели, известные военачальники, сотрудники ВЧК (ГПУ) и различных наркоматов: В. И. Ленин, Л. Д. Троцкий, М. В. Фрунзе, Ф. Э. Дзержинский, И. В. Сталин, К. Б. Радек, Г. В. Чичерин, Л. Б. Красин, Н. Н. Крестинский, В. В. Куйбышев, Э. М. Склянский, К. Е. Ворошилов, М. Н. Тухачевский, А. И. Егоров, И. П. Уборевич, А. И. Корк, И. С. Уншлихт, И. Э. Якир, Я. К. Берзин, Я. М. Фишман и другие. С немецкой стороны — представители страны и рейхсфера: Г. фон Сект, Й. Вирт, У. Брокдорф-Ранцау, В. Ратенау, П. фон Хассе, К. фон Гаммерштейн-Экворд, В. Гренер, В. фон Бломберг и другие»[23].
На початку 1921 року в Москві побував Вальтер Ніколаї, колишній начальник військової розвідки Німеччини, який зустрічався з більшовицькими лідерами, в тому числі зі своїм агентом Володимиром Ульяновим. Військово-технічне співробітництво Росії й Німеччини налагоджувалося. Ба навіть більше того — розгорталася також і політична співпраця.
Свідчить Вальтер Кривицький, радянський військовий розвідник: «Когда до нас дошла новость об оккупации Рура французами, группа из пяти-шести сотрудников, в которую входил и я, получила задание немедленно отправиться в Германию. <…> Шли даже переговоры между Радеком и некоторыми лидерами нацистской и националистической партий, к последней принадлежал граф Ревентлов. Основой сотрудничества служил тот факт, что единственным шансом на успех для националистической партии было заключение союза с большевиками против Франции и Великобритании…»[24]. Запроваджені в ті роки стосунки з багатьма нацистськими діячами успішно продовжувалися і під час[25] і після закінчення другої світової війни.
11 листопада 1938 року в Москві була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР та Головним управлінням безпеки (гестапо) Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу:
… 1. п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества...
2. п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.
п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения...[28].
23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, додатком до якого були секретні протоколи. 1 вересня Вермахт вдерся у Польщу, 3 вересня Англія і Франція оголосили Німеччині війну. 17 вересня Червона Армія розпочала бойові дії проти Польщі. Під час польської кампанії Вермахт і Червона Армія проводили спільні бойові операції. Польський гарнізон Брестської фортеці під командуванням генерала К. Лісовського відбив усі атаки Гудеріана. Допомогла важка артилерія Кривошеїна, яка обстрілювала фортецю протягом двох діб безперервно. На тираспольському мості через Буг зустрілися і обійнялися солдати Ковальова і Гудеріана...
З нагоди славної перемоги в Бресті відбувся грандіозний військовий парад. Під хвилюючі звуки Бранденбурзького маршу чіткими рядами пройшли радянські та німецькі вояки. Приймаючи парад, на трибуні поруч стояли генерал Гейне Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн[29].
На територіях, окупованих Вермахтом і Червоною Армією, здійснювалися масові репресії та розстріли польської інтелігенції, державних службовців, військовиків, духовенства. У березні 1940 року в Кракові відбувся перший спільний «симпозіум» НКВД—гестапо. Серед багатьох проблем, які потребували координації, обговорювалося і питання про подальшу долю польських військовополонених. Сторони обмінялися списками осіб, котрі підлягали ліквідації[30]. Навесні і влітку на території генерал-губернаторства була проведена «Акція АБ», в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури та мистецтва[31].
Треба відзначити, що під час цих спільних «акцій» радянські карателі діяли набагато масштабніше, ніж німці. З нещодавно розсекречених матеріалів «ОСОБОЙ ПАПКИ» дізнаємося, що «в Комитете государственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интернированных офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21.857 человек, из них: в Катынском лесу (Смоленская область) 4.421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3.820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область) 6.311 человек и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии. Вся операция по ликвидации указанных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года».
Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тисяч сімейств, а також тисячі біженців. Про масштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному[32].
Співробітництво між НКВС та гестапо продовжувалося і розширювалося. До літа 1941 року радянські органи передали в Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них — членів сімей заарештованих в СРСР та розстріляних німецьких комуністів[33], а також німецьких робітників, які в роки економічної кризи на Заході перебралися до «країни рад». Більшість з них гестапо відправило до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВС[34]. Це співробітництво відбувалося під гаслом, як казали тоді в СРСР, «дружбы народов, сцементированной кровью». Кривава «дружба» закінчилася на світанку 22 червня 1941 року, коли вчорашні спільники і союзники зійшлися у смертельному двобої...
НЮРНБЕРЗЬКИЙ ЕПІЛОГ

Друга світова війна завершилася повним розгромом Німеччини, і країни-переможці почали готувати суд над керівниками Третього Рейху. «Ідею судового розгляду висунув Радянський Союз. Англія та Франція вважали, що фашистських ватажків треба стратити без суду і слідства»[35].
18 жовтня 1945 року Трибуналові пред’явили Обвинувальний висновок стосовно ряду підсудних — керівників та членів імперського кабінету, націонал-соціалістичної партії та її охоронних та штурмових загонів (СС, СД, СА), державної таємної поліції, генерального штабу та верховного головнокомандування німецьких збройних сил. 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вирок, згідно з яким 12 чоловік були засуджені до смертної кари через повішення, семеро — до різних строків тюремного ув’язнення, троє виправдані. В ніч на 16 жовтня вирок було виконано...
А тепер запитаємо: чи був по-справжньому справедливим цей суд? Чи було покаране зло? І чи запобіг Нюрнберзький процес виникненню і поширенню зла у майбутньому? Тепер, через 55 років, ми можемо відповісти на всі ці запитання однозначно: ні, ні і ще раз ні!
Вивчення матеріалів Нюрнберзького процесу в Радянському Союзі жорстко обмежувалося. Англійською мовою матеріали процесу були видані у 116 томах. Російською мовою в 1952, 1954 та 1955 рр. випустили двотомне видання. За часів Хрущова (в 1960 році) випустили семитомну збірку матеріалів, за Брєжнєва (в 1966 році) — тритомну. На цьому була поставлена крапка. Усі видання включали в себе тенденційно дібрані витяги з офіційних документів, але містилася і свідома дезінформація, — наприклад, стосовно розстріляних у Катині (та інших радянських концтаборах) полонених польських офіцерів. Провину за це радянська сторона покладала на німців, і хоча Трибунал не включив цей злочин в офіційне обвинувачення, радянські сфальсифіковані документи увійшли до згаданих збірок[36]. Допитливих заспокоювали тим, що років через 100—200, «коли прийде час», матеріали Нюрнберзького процесу будуть частково розсекречені. Склалася цікава ситуація — увесь світ може ознайомитися з матеріалами процесу, виданими англійською мовою, а в СРСР це є секретом. Що ж у цих матеріалах було такого, чого боялися комуністи? Віктор Суворов радить на цю тему прочитати статтю А. Плутника «Тайны Нюрнбергского процесса не раскрыты и 50 лет спустя»[37]. Приєднуюся до його поради...
Ініціатором і головним режисером Нюрнберзького процесу був Сталін. «Вірний учень Леніна», який набагато перевершив свого Вчителя у масових вбивствах, Сталін знищив стільки людей, скільки Гітлерові навіть не снилося у його найкривавіших снах. Задовго до приходу Гітлера до влади у сталінському СРСР уже були знищені мільйони чоловік... Радянським людям казали, що нацистів треба судити за те, що вони нападом на Польщу розв’язали другу світову війну. Але ж справжнім початком війни став пакт Молотова—Ріббентропа! Сталін разом з Гітлером розгромили і розчленували Польщу. За своєю масштабністю, жорстокістю та кількістю жертв каральні акції НКВС на приєднаних західноукраїнських та західнобілоруських землях набагато перевершували аналогічні акції СД та гестапо.
У своєму заключному виступі на Нюрнберзькому процесі обвинувач від США сказав: «Ми не повинні забувати, що вбивство беззахисного військовополоненого є не тільки порушенням правил війни. Це просто вбивство. Вбивство у своїй суті залишається вбивством, незважаючи на те, ідеться лише про одну жертву або про 50, або про 90 000 жертв Олендорфа»[38]. А комуністичні кати забили десятки тисяч польських військовополонених, і цей злочин досі залишається без покарання...
Радянським людям казали, що Сталін організував процес, щоб засудити нацистів за концтабори. Ну, це взагалі просто нонсенс. У справі організації концтаборів Гітлер та Гіммлер були «вірними ленінцями», скромними послідовниками Троцького, Зинов’єва, Сталіна, Антонова-Овсієнка, Бухаріна, Ягоди, Бермана, Єжова, Берії... До речі, коли нацистів судили і вішали в Нюрнберзі, їхні концтабори зовсім не порожнювали, — їх включили до системи ГУЛАГу, і нові в’язні — супротивники «совєтізації» Східної Європи — відбували в них «школу трудового перевиховання»...
З радянської сторони Нюрнберзький процес скеровував А. Вишинський — головний обвинувач на процесах 30-х років, жертвами яких стала майже вся стара більшовицька гвардія. А головним обвинувачем від СРСР був генерал Р. Руденко, який теж заробив свої погони на каральних акціях проти власного народу. І ось з цими сталінськими канібалами представники США, Великобританії та Франції сіли в Нюрнберзі за один суддівський стіл. Тим самим Захід списав усі злочини комунізму і віддав Центральну Європу Сталіну на поталу...
Тож чи можна з огляду на все це казати, що цей суд був справедливим і що зло було покаране? Ідея Нюрнберзького процесу була нібито гуманною та справедливою — в законному порядку покарати злочинців, які винищили мільйони людей. Їх судили і карали, та якось дуже дивно, «вибірково». Ось подивіться: фон Папена, який привів Гітлера до влади, виправдали; винні в конкретних воєнних злочинах Гудеріан і Манштейн... виступали на процесі свідками[39]; Паулюс, який планував війну проти СРСР і дійшов аж до Сталінграда, — виступав свідком... від СРСР.
Натомість без усяких вагань повісили Ріббентропа. За що Поміркуймо. Від 1934 року Ріббентроп — спеціальний уповноважений з питань роззброєння, від 1936-го — посол у Великобританії. Багато робив для того, щоб між Німеччиною та Англією не було війни. Від 1938 року — міністр іноземних справ, і Мюнхенські угоди він не підписував (їх підписували глави держав). У серпні 1939 року він підписав Московський пакт Молотова—Ріббентропа. Цей пакт став ключем до другої світової війни, але ж його підписав і Молотов! І Сталін був при цьому присутній.
Так за що ж тоді повісили Ріббентропа? А за те, що він заявив у Нюрнберзі, що війна Радянському Союзу була оголошена. Радянські обвинувачі це категорично заперечували і твердили, що Німеччина напала на СРСР без офіційного оголошення війни. Чому? Тому, що разом з «Нотою міністерства іноземних справ Німеччини радянському уряду» були вручені три додатки: «Доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, рейхсфюрера СС та шефа німецької поліції німецькому уряду про диверсійну роботу СРСР, скеровану проти Німеччини і націонал-соціалізму»; «Доповідь міністерства іноземних справ Німеччини про пропаганду і політичну агітацію радянського уряду»; «Доповідь верховного командування німецької армії німецькому уряду про зосередження радянських військ проти Німеччини». В Нюрнберзі радянські слідчі вимагали від Ріббентропа тільки одного: визнати, що Радянський Союз нападати на Німеччину не збирався; сказати, що Радянський Союз був до війни не готовий і загрози для Німеччини не становив; заявити, що Німеччина офіційно не оголошувала СРСР війни і що ніяких документів з цього приводу не існує. Якби Ріббентроп на попередньому слідстві пристав на радянські пропозиції, то одразу ж був би переведений із підсудних в категорію свідків обвинувачення. Але він стояв на своєму. І його повісили... До речі, Кейтель та Йодль також твердили, що напад на СРСР було вчинено, аби попередити його напад на Німеччину. І їх також засудили та повісили...
Сьогодні вже достеменно доведено, що війна СРСР була оголошена. І всі вищезгадані документи можна читати зараз без усяких перешкод... Тож ми знову запитуємо: чи було на Нюрнберзькому процесі по-справжньому покаране зло? І знову відповідаємо: ні. А навіщо ж тоді був організований сам цей процес? Поміркувати тут можна ось так.
На думку військового розвідника і аналітика Віктора Суворова, Сталіну потрібно було знищити тих, хто звинувачував Радянський Союз у підготовці агресії проти Європи. Але всіх, звісна річ, не знищиш, і до того ж багато з них перебували на територіях, не контрольованих Сталіним. Як же затулити їм пельку Тільки страхом!
Сталін показав усім колишнім гітлерівським генералам, адміралам, офіцерам та дипломатам: ось Ріббентроп, особисто переді мною не винний. Навпаки, він привіз до Москви такий папір[40], який я з радістю затвердив підписом довжиною в 58 см. Але я вішаю Ріббентропа, аби він не балакав зайвого.
Ось Кейтель і Йодль: вони на моїй території не воювали, планів проти моєї країни не розробляли, а вигадували фантастичні прожекти походу на Індію. Я їх теж вішаю. З тієї ж причини: аби не балакали зайвого.
А злочинців Манштейна, Гудеріана, Паулюса, Кальдера, Цейтлера і ще тисячі таких же, які діяли проти мене, — милую. І будьте певні, якщо мені легко вішати тих, хто на моїй території не був, то на будь-кого з тих, хто на моїй території був, я зорганізую справу з не меншою легкістю. Збовкніть лишень зайве — і сотні моїх свідків викриють вас в усьому, що потрібне для смертного вироку.
Деякі німецькі генерали правила гри утямили і прийняли. Ось зразок поведінки «понятлівого» генерал-фельдмаршала: «9 января 1946 года Ф. Паулюс обратился с письменным заявлением к Советскому правительству, в котором разоблачал конкретных виновников развязывания Второй мировой войны, рассказывал о допущенных ими зверствах и злодеяниях на оккупированных территориях»[41]. Тямущість Паулюса не залишилася без винагороди. На судовому процесі він, повторимо, виступав як свідок від СРСР! А після засідання головний радянський обвинувач, майбутній Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у своєму робочому кабінеті обідав з Паулюсом і пригощав його горілкою[42]. Картина прямо-таки фантасмагорична...
ДЕНАЦИФІКАЦІЯ… 

Людське уявлення про справедливість складається з таких частин: доброчесність торжествує, а порок карається. У своєму всесвітньо відомому романі-дослідженні «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин писав: «Посчастливилось нам дожить до такого времени, когда добродетель хоть и не торжествует, но и не всегда травится псами. Добродетель битая, хилая, теперь допущена войти в своем рубище, сидеть в уголке, только не пикать. Однако никто не смеет обмолвиться о пороке. Да, над добродетелью измывались, но порока при этом — не было. Да, сколько-то миллионов спущено под откос — виновных в этом не было. И если кто только пикнет: “а как же те, кто…” — ему со всех сторон укоризненно, на первых порах дружелюбиво: “ну что-о вы, товарищи! Ну зачем же старые раны тревожить?!”… И вот в Западной Германии к 1966 году осуждено восемьдесят шесть тысяч преступных нацистов (а в Восточной — не слышно, значит перековались, ценят их на государственной службе) — и мы захлебываемся, мы страниц газетных и радиочасов на это не жалеем, мы и после работы останемся на митинг и проголосуем: мало! И 86 тысяч — мало! И 20 лет судов — мало! Продолжить! А у нас осудили (по опубликованным данным) — около 30 человек. То, что за Одером, то, что за Рейном — это нас печет. А то, что в Подмосковье и под Сочами убийцы наших мужей и отцов ездят по нашим улицам и мы им дорогу уступаем — это нас не печет, не трогает, это — “старое ворошить”. А между тем, если 86 тысяч западногерманских перевести на нас по пропорции, это было бы для нашей страны четверть миллиона! Но и за четверть столетия мы никого их не нашли, мы никого их не вызвали в суд, мы боимся разбередить их раны… Загадка, которую не нам, современникам, разгадать: для чего Германии дано наказать своих злодеев, а России не дано? Что за гибельный будет путь у нас, если не дано нам очиститься от этой скверны, гниющей в нашем теле? Чему же сможет Россия научить мир?.. Мы должны осудить публично самую идею расправы одних людей над другими! Молча о пороке, вгоняя его в туловище, чтобы он только не выпер наружу, — мы сеем его, и он еще тысячекратно взойдет в будущем. Не наказывая, даже не порицая злодеев, мы не просто оберегаем их ничтожную старость — мы тем самым из-под новых поколений вырываем всякие основы справедливости… Молодые усваивают, что подлость никогда на земле не наказуется, но всегда приносит благополучие. И неуютно же, и страшно будет в такой стране жить!»[43].
Давно були написані ці слова. У Західній Німеччині пройшли ще сотні і сотні судових процесів над колишніми нацистами. І з кожним новим процесом країна очищалася від пороку. А в Радянському Союзі і після його розпаду нічого подібного не було. Натомість була Афганська війна, за нею — Перша Чеченська, а там і Друга Чеченська війна, яка продовжується і сьогодні. І щоденно, щохвилинно російська армія чинить у Чечні звірства, які нічим не поступаються злочинам покараних нацистів... А російський Президент виступає проти поховання Леніна. За його словами, якщо поховати тіло вождя світової революції, то це образить ціле покоління людей, виховане на комуністичних ідеалах...
Жовтень 2001 р.
Володимир ФЕДЬКО,
незалежний дослідник, керівник проекту «Моя революція» — http://www.new-history.narod.ru

Джерела:

1. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».

2. Там само.

3. Гиппиус З. Н. Живые лица: Стихи. Дневники. Тбилиси, 1991. Кн. 1.

4. Цит. за: Климов Григорий. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.

5. Про це повідомлялося у: Циничное заявление // Донские ведомости. 1919. № 268 (цит. за: Комунізм — нацизм — сіонізм // Нескорена нація. 1995. № 7).

6. Стенограмма протокола слушаний в сенате США (1919 г.) о событиях русской революции (слушания комиссии Овермана).

7. З виступу Троцького на зборах партактиву в Курську у грудні 1918 року (цит. за: Колпакиди А. И., Прудникова Е. А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: несостоявшиеся путчи. Москва, 2000).

8. За газетою «Сев. коммуна» від 19 вересня 1918 року (цит. за: Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. К., 1993).

9. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».

10. Цит. за: Краснов В. Г., Дайнес В. О. Неизвестный Троцкий. Красный Бонапарт: Документы. Мнения. Размышления. Москва, 2000.

11. Кершоу Ян. Гитлер / Пер. с англ. Ростов-на-Дону, 1997.

12. Мельников Д. Е., Черная Л. Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945. Москва, 1989.

13. Там само.

14. Очевидно, що більшовицький режим не сприймав цей народ за “свого”. — Ред.

15. Конквест Р. Жнива скорботи...

16. Там само; Комунізм — нацизм — сіонізм.

17. Шевченко С. Ежедневно в Соловецкой тюрьме особого назначения расстреливали от 180 до 260 узников // Факты и комментарии. 1999. 28 авг.

18. Городецький В. Комуністичне убивство під грифом «совершенно секретно» // Час/Time. 1997. 7—13 серп.; Шевченко С. Ежедневно...

19. Цит. за: Фрадкин И. М. Гитлер: словесный портрет // Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Пер. с нем. — Смоленск, 1993.

20. Радек К. Генуэззская и Гаагская конференции // Эра демократического пацифизма. 1924

21. Фельштинский Ю. Кому мешали Карл Либкнехт и Роза Люксембург? // Зеркало недели. 1997. 16 авг.

22. Там само.

23. Дьяков Ю. Л., Бушуева Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и рейхсфер: тайное сотрудничество, 1922—1933. Неизвестные документы. Москва, 1992.

24. Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина»: Записки советского разведчика / Пер. с англ. Москва, 1991.

25. Зрозуміло, під час війни про масштабне співробітництво СРСР та Німеччини не могло бути й мови. Автор має на увазі випадки таємної співпраці окремих осіб з обох сторін (про що він пише далі). — Ред.

26. Маслов С. Неизвестная война: Как наши с другом Гитлера в разведку ходили // Комс. правда. 2000. 19-20 апр.

27. Всемирная история шпионажа / Автор-составитель М. И. Умнов. Москва, 2000; Полмар Н., Аллен Т. Б. Энциклопедия шпионажа. Москва, 1999.

28. http://front-pamyat/narod.ru/gestapo.html.

29. Бунич И. Операция «Гроза». К.; Санкт-Петербург, 1999. Кн. 1: Историческая хроника.

30. Там само.

31. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. документов. Москва, 1995. Том. I. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 — декабрь 1940 г.).

32. Там само.

33. Усього в СРСР у сталінські роки розстріляли 242 німецьких комуністів, і серед них — членів ЦК КПН.

34. Бережков В. М. Как я стал переводчиком Сталина. Москва, 1993.

35. Лебедева Н. Сталин на Нюрнбергском процессе // Моск. новости. 1995. № 19.

36. Див., напр.: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Изд. 3-е, испр. Москва, 1955. Том I.

37. Известия. 1995. 13 окт.

38. Нюрнбергский процесс... Том II.

39. Щоправда, Манштейна потім засудив британський суд за розстріл військовополонених у Франції в 1940 році, але його скоро пожаліли та випустили.

40. Пакт Молотова—Ріббентропа. — Ред.

41. Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? Москва, 2000.

42. ВИЖ. 1990. № 3.

43. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. Москва, 1991. Т. 1.
     

    ---

    В тему:
    Нюрнберзький процес – це не суд Божий
    22 червня 1941 року – початок Великої Вітчизняної брехні
    Фашизм чи солідаризм?
    Німецький експеримент
    Надцивілізація волі
    Економіка самодостатності. Світовий досвід опори на власні сили
    Фашистський меч кувався в СРСР
    Ющенко: Україна втратила ціле покоління від Голодомору. 50% загиблих - діти.