Всього українців у СРСР (окрім Західної України) до ІІ світової війни було: в 1926 p. – 31,195 млн. осіб, у 1939 р. – 28,111 млн. Втрати, згідно з офіційними даними, становили 3,084 млн. осіб. Це число, однак, не відображає реальних утрат українського населення за цей період. Вони були значно більшими, і про них ітиметься далі.

Приблизно за такий самий період, але вже між іншими роками -1989 і 2001, утрати населення України офіційно становили 3,211 млн. осіб. А всього постійного населення України було: в 1989 р. – 51,452 млн. осіб, у 2001 р. – 48,241 млн. осіб. Знову ж таки, реальні втрати за цей період були більшими й визначалися такими складовими: 3,043 млн. осіб – унаслідок зменшення народжуваності; 1,579 млн. осіб – унаслідок збільшення смертності (розрахунки власні. За статистичними даними для цього періоду стосовно базового 1988 p.); понад 3 млн. українців, які постійно перебувають на заробітках за кордоном і тому не могли брати участі в переписі 2001 року, найімовірніше, в Україну не повернуться. Відомі й інші втрати. Сумарно це становить понад 7,622 млн. осіб. Отже, згідно з даними офіційної статистики, за втратами спостерігається паралель із довоєнними переписами.

Чим же визначалися втрати в довоєнний період? 16 серпня 1942 р., у розмові з В.Черчілем, Й.Сталін говорив про 10 млн. селян-куркулів, яких репресували впродовж чотирьох років колективізації в СРСР. Декого з них заслали в Сибір, але “основна їх частина була дуже непопулярна, і вони були знищені”. Про це пише В.Черчіль у своїй книзі “Друга світова війна”. Слова “основна їх частина” означають, що кількість знищених коливалася в межах від 6 до 10 млн. осіб. За підрахунками британського вченого Р. Конквеста, який працює у США, їх було понад 6,5 млн. осіб. А гинули від голоду не лише селяни-куркулі, але й селяни-незаможники. Дуже показово називалася стаття в одному з польських довоєнних видань: “Сталінська машина смерті”. Важкою була для Сталіна війна з німцями, але війна проти селян – так звана “політика колективізації”, за його власним визнанням, була ще страшнішою.

На жахливу цифру людських утрат вказують розрахунки згадуваного Р. Конквеста. Згідно з його дослідженнями, непрямі утрати українців внаслідок репресій 30-х років становили понад 10,5 млн. осіб. Розрахунок американський народознавець зробив на підставі офіційних і опублікованих даних. Кількість жертв вийшла в нього дещо меншою за наведене число втрат унаслідок зменшення народжуваності в роки голоду та реєстрації частини українців під іншою національністю під час перепису 1939 р. Але коли врахувати неофіційні, зокрема німецькі, розвідувальні дані про загальну тогочасну кількість українців у СРСР (їх у 20-х pоках було значно більше, ніж подавали офіційно), то, навпаки, це число мало б зрости. В постанові Верховної Ради України від 14 травня 2003 р. сказано, що “тотальне винищення мільйонів українських хліборобів штучним голодом стало свідомою терористичною акцією політичної системи сталінізму”. Значна частина українського народу загинула також від інших видів сталінських репресій.

Очевидним є те, що українці належать до найбільш постраждалих від тоталітаризму народів Європи. Для гідного та належного вшанування пам’яті жертв репресій і голодомору 30-х років XX ст. потрібно, крім осіннього Дня пам’яті, встановити та відповідно на державному рівні відзначати весняний День (або Дні) пам’яті – навесні від голоду помирали найбільше. Його спершу можна проводити в одну із субот Чотиридесятниці під час Великого посту, коли Церква традиційно вшановує пам’ять усіх усопших християн.