Зиґмунд Фройд вважав основними спонуками будь-якого людського чину лібідо, страх смерті та голод. Я додав би до цих спонук іще одну: потребу здобувати інформацію. Людина, цілковито позбавлена інформації — а такі досліди проводилися й проводяться: людину в спеціальному скафандрі завішують у басейні, вона нічого не бачить, не чує, не знає, де верх, де низ, — така людина на третій день божеволіє.
Найважливішим складником витвореної людиною або антропогенної інформації є ПРОПАГАНДА. Хтось із мудрих сказав: «Історія людства — це історія воєн». А я б сказав так: історія людства — це історія пропаганди, а війни — це просто наслідок безуспішної (невмілої, невдалої) пропаганди.
Якщо стисло, то суть пропаганди полягає в тому, щоб переконати іншого чинити так, як потрібно тобі. Висловити цю суть можна двома словами: «Роби ОТАК». Будь-яке людське суспільство — результат і процес тотальної пропаганди. Пропаганда — це все: і наука, і фольклор, і театр, і література, а тепер ще й кіно та телебачення. У найчистішому вигляді — педагогіка та реклама.
Ворожу дивізію можна знищити, поставивши проти неї щонайменше три дивізії, скількись там гармат на кілометр фронту, скількись там годин вести артпідготовку; авіанальоти; тоді йдуть танки та піхота... Вбиті, крові ріками... А можна послати яку-небудь Євгенію Бош чи Жанну Лябурб, і дивізія сама складе зброю й розійдеться по домах.
Найбільша біда українства — не у відсутності єдності, як ми всі вважаємо, а у ВІДСУТНОСТІ ПРОПАГАНДИ.
Українська справа тоді здобувалася на успіх, коли в Україні виникав пропагандистський прорив. Богдан Хмельницький чи хтось із його оточення не тільки переконливо сформулював потребу, мету і способи боротьби, а й уміло використав для поширення виробленої пропагандистської формули єдиний наявний натоді «засіб масової інформації» — інституцію кобзарства.
Тарас Шевченко не мав ні газет, ні телебачення, ні корпусу кобзарів. Одначе випродукований ним пропагандистський потенціал був аж такий потужний, що далеко не вичерпався й дотепер — завдяки геніальному поєднанню ірраціонального та раціонального, не менш геніально накладеного на частоту етнопсихологічних модуляцій, зовнішнім проявом яких є мова.
Епоха національно-визвольної боротьби 1917-22 років завершилася невдачею через відсутність ясного, зрозумілого формулювання етнічної ідеї та через цілковите нехтування прикладною пропагандою. «Батьки нації», як відомо, так до кінця й самі не зрозуміли, за що треба боротися — за Україну у федерації з Росією, чи за Україну незалежну. Міхновський же не зумів розтиражувати своїх ідей, зробити їх доступними масі.
Повоєнна визвольна боротьба у Західній Україні характерна наявністю зрозуміло сформульованої етнічної ідеї та успішною її пропагандою в окремому, західноукраїнському регіоні. Одначе надто неспіврозмірна потуга протистояла українству.
Большевики, безперечно, були талановиті пропагандисти. Окрім солідного теоретичного підґрунтя, вони зуміли створити ще й стислі і загальнозрозумілі ідеологеми, які дали їм змогу подолати всіх своїх політичних опонентів, почати творення головно з московитського та єврейського етнокультурних складників нового суперетносу, що вони його називали «новая історіческая общность людєй совєтскій народ». Раджу не обманюватися тим, хто вважає, ніби большевики зійшли з історичної сцени, вступивши в лави партій Мороза та Симоненка, а імперія ніби розпалася. Далебі не так. Імперія просто трансформувалась, а «новая істоірчєская общность», або, як її вдало назвав журналіст «Вечірнього Києва» Микола Цивірко, ЄРК (Єврейсько-російська культура), або ще «русскоязичноє насєлєніє», так само живе і квітне.
Теперішній стан визвольних потуг українства характеризується насамперед відсутністю пропагандистської формули етнічної ідеї. Це має бути — не обов’язково вбгана в афористичний вислів, — проста й зрозуміла відповідь на питання «за що боремось?». Відповідь на це питання мають чеченці, мають прибалти, та не маємо ми і не мають білоруси. До чого це довело білорусів, бачимо. До того самого не сьогодні то завтра це може довести й нас.
Крім відсутності етнічної ідеї, ще однією найхарактернішою особливістю наших днів є цілковита відсутність української пропаганди на тлі колосальної за обсягом і проникністю пропаганди московитської (чи, іншими словами, єрківської), котра здійснюється на цілком новому, супертотальному рівні — за допомогою електронних засобів масової інформації, насамперед телебачення.
Московити прекрасно розуміють значення телебачення для панування на одній шостій земної кулі. Вони висловили це цілком відверто під час недавньої гризні за «абщєствєннає расійскає тєлєвідєніє» — у кого телебачення, у того влада. Один з речників московитської етнічної ідеї Станіслав Ґоворухін сказав: «У теперішньої дитини троє батьків — батько, мати і телевізор». Натепер електронні засоби масової інформації в Україні ЦІЛКОМ у руках не українців (не маю тут на увазі чистоту крові, а тільки ДУХ). Між тим, якщо вони не будуть в українських руках, українці, як етнос, не мають жодної перспективи.
Українському етносові, щоб вижити, треба перебрати на себе панування в інформаційному, тобто пропагандистському просторі — насамперед в електронних ЗМІ. У цьому світлі українські засоби розголосу мають виконувати дві основні функції:
Оборонна функція — відстоювання української державності, честі й гідності українського етносу, української мови та інших наявних наших духовних активів.
Наступальна функція має два аспекти. Перший — глобальний, другий — прикладний.
Глобальний аспект наступальної діяльності засобів масової інформації — це формування нової української нації, або, за ґумільовською термінологією, якою я дотепер користувався, етносу, з тієї мішанини субетносів та населення, що живе на нашій території. Для цього нам треба знати, ЯКУ ми хочемо націю — її головні характеристики соціологічні, етнопсихологічні, економічні, військові, зовнішньополітичні, інформаційні, зрештою. Тобто, нам треба визначити, якого ми хочемо мати українця — адаптованого до епохи феодалізму опереткового чухраїнця-хахла в шароварах і з картонною шаблею, плаксивого, зрадливого, необов’язкового, ЛЕДАЧОГО — чи сучасного, цілеспрямованого, освіченого, підприємливого, енергійного, мужнього Українця. [...] Проте формування нації — то складне, не на один день завдання, яке потребує спільної волі і дії влади, науковців, журналістів, школи, війська тощо.
Що ж до прикладного аспекту діяльності ЗМІ — формування патріотизму, то це значно простіше, і тому треба почати з нього. Хоч і це потребує згаданих вище волі та дії. Формування патріотизму — це сума відпрацьованих багатьма етносами прийомів і засобів. Багато чого можна і треба взяти навіть у наших ворогів. Це, як відомо, прапори, якомога більше прапорів; це спорт, перемоги в спорті; це музика, особливо життєствердна, маршова; це система нагород — орденів та медалей.
До речі, ви помітили, що майже всі наші герої — невдахи, всіх їх переможено? Мазепа, Петлюра, Бандера, січові стрільці — всі вони, на жаль програли. Битви ми вшановуємо ті, в яких нас було розгромлено — Берестечко, Крути. Це тактика, спрямована на етнічне самознищення. Тому потрібна ПЕРЕМОЖНА пропаганда, потрібні розповіді про наші УСПІХИ і ПЕРЕМОГИ. Іще одне. Люди легше об’єднуються не ЗА, а ПРОТИ чогось. Тому необхідне об’єктивне зображення нашого найлютішого ворога — імперіалістичної Росії — такою, як вона є, тобто як імперії зла, як палія війни, як ворога цивілізації. Така Росія не подобається навіть етнічним московітам, що живуть в Україні, тому правдиве її зображення сприятиме консолідації української нації.
[...]
Та нічого зі сказаного вище нам не вдасться зробити без чину найвищої влади. Саме завдяки нашому нехтуванню пропагандою і нашому невмінню в цій царині ми маємо так Верховну Раду і такого Президента, який заявив, що «національна ідея при побудові держави себе не виправдала». Наше найперше завдання — переконати його і таких, як він, що це не так, що національна, або етнічна ідея — це найпродуктивніша ідея, просто в Україні ніхто ще й не пробував її експлуатувати.
Друге з важливих завдань — ВИЗБИРУВАННЯ, підтримка (матеріальна й моральна, духовна) талановитих журналістів-пропагандистів.
І третє, найважливіше з найважливіших, завдання, без втілення якого у нас нічого не вийде (ні з виховання нації, ні з виховання патріотизму) — це, кажу ще раз, — панування в телевізійному ефірі. Тепер у ньому за охопленням території, професіоналізмом, якістю зображення і багатьма іншими параметрами перше місце посідає московське ОРТ.
На наступному місці — комерційні телекомпанії, яких стає все більше, і обсяг мовлення яких дедалі зростає. Усі вони переважно московськомовні, а деякі займають і відверто антиукраїнські позиції.
Далі йде УТ-1, наше горе і наша ганьба. Я хотів би зупинитися на такому моменті —
Чи можливо з нього зробити телебачення європейського рівня і чи варто тратити на це сили? Відповідаю: ні, неможливо. І сили тратити не варто. Зробити з УТ телебачення, варте нинішнього стану розвитку цивілізації, неможливо з тих самих причин, з яких неможливо з радянської армії зробити українське військо. Запровадити замість «лєнкомнат» «народознавчі світлиці» — це ще не все. Лишаються ті самі казарми; ті самі традиції дідівщини, пияцтва та розкрадання; та сама мова. Щоб з УТ зробити українське телебачення, треба цілком позбутися його попереднього персоналу — непрофесійного і корумпованого, його апаратури — вкрай застарілої, поламаної, часто побутової. Треба позбутися навіть приміщення — непристосованого й просякнутого духом совєцькості та корупції. Звідси висновок: теперішньому УТ — державному, непрофесійному, позбавленому творчого кредо й національного обличчя, треба протиставити телебачення творче, українське, комерційне. Це дорого — телебачення за коштами, що їх воно потребує, кажуть, посідає друге місце після космічних досліджень. Проте це НЕОБХІДНО, бо на карту поставлено саме існування українського етносу.
Та припустімо, ми знайшли кілька мільйонів доларів і організували ПРОФЕСІЙНУ телерадіоорганізацію. Що вона показуватиме? Чергові «круглі призьби»? Балакучі голови наших діячів? Колядки й щедрівки? Гарантую, що такого телебачення не дивитиметься ніхто. За нинішніх умов неможливо заповнити навіть тих 50 відсотків власного мовлення, що їх вимагає Закон про телебачення та радіомовлення. Тому єдиний вихід — показувати ЧУЖИЙ програмний продукт. Тут існують два шляхи. Перший: слово «чужий» означає «російський». Цим шляхом іде теперішнє УТ. Другий: слово чужий означає здебільшого «американський». Цим шляхом ідуть усі комерційні телерадіоорганізації. Розумію, що в нашому суспільстві багато людей, яким рішуче не до вподоби «американізація». Мені самому вона не надто подобається. Проте вибір у нас обмежений. Є ще, звісно, Італія, Франція, Польща, однак їхній візуальний продукт порівняно незначний за обсягом, тож... Увесь наш трьохсотлітній досвід показує, що московитська культура не надала нашому етносові потрібних для виживання адаптаційних особливостей. Від того, що в нас усі знають московитське наріччя і люблять Чебурашку й кота Матроскіна замість Котигорошка та Пана Коцького, ми не стали жити ні багатше, ні чистіше, ні довше — як, до речі, й самі московіти. Тому моя пропозиція: А спробуймо ще американського! Самим американцям їхня культура СПРИЯЄ, як бачимо. Може, піде на користь і нам? Їхні американські кіна, що тепер панують у комерційному телеефірі, дають нам нові, незвичні стереотипи поведінки: у скрутній ситуації замість, як ми звикли, «рученьки заломивши і тяженько затуживши», — боротися, перемогти, забрати в поганця торбу з доларами, та ще й, утираючи крові і долаючи біль поламаних кісток, наприкінці палко поцілувати гарну довгоногу дівку! Особисто мені таке ВЖЕ більше до вподоби. Поки ми не зняли своїх фільмів, які б формували ПЕРЕМОЖНУ етнопсихологію, потрібні фільми ЇХНІ.
[...]
Складні завдання стоять перед нами. Нема людей, нема грошей. Проте ми МУСИМО братися до цієї роботи, бо це не тільки питання життя чи смерті українського етносу, яке ми сприймаємо дещо абстраговано; це ПИТАННЯ ЖИТТЯ ЧИ СМЕРТІ, або, щонайменше, СВОБОДИ ЧИ НЕСВОБОДИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО КОЖНОГО З НАС.
Розуміти, що інформаційна війна триває. Етнос нових козаків народиться в сучасній війні українського і російського етносів.
Шевченко і пропаганда...
Якось не в'яжеться.
Пропаганда - форма насильства, чи не так?
Дискурс?
Коментарі
Шевченко і пропаганда...
Якось не в'яжеться.
Пропаганда - форма насильства, чи не так?
Дискурс?
Я думаю, що пропаганда - це мистецтво переконання великої кількості людей. Пропаганда може бути як позитивною, так і негативною.
Все, що не має формальної логіки, є маразмом.
Пропаганда - це поширення ідеї. Для поширення потрібно застосовувати силу.
Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)
Вдала і потрібна стаття! Ми маємо осягнути всі сторони нашого буття і знайти причини поразок і перемог. Ось тут ми дуже скромні.
Гарно, дуже гарно.
І ті часи були чудові переклади серіалів на ictv.
Навіть росіянє дивилися українською, бо було якісніше ніж у них.