Штуль входив у найближче оточення Олега Кандиби ("Ольжича"), співпрацював з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, поетесою Оленою Телігою, яка навіть присвятила йому свої сонети "Напередодні", пише у своїй статті на "Історичній правді" Богдан Зек, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею.

"Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас", – писав Олег Штуль у 1962 році. 

Він народився у родині волинського священика Данила Штуля 14(1) липня 1917 року в с. Лопатичі Овруцького повіту Волинської губернії (нині Олевський район Житомирської області). Приходи батька часто змінювались, не останню роль у цьому відігравала і його активна проукраїнська позиція, яка в вочевидь не подобалась польській владі.

У 1927–1934 роках Олег Штуль навчався у Кременецькій семінарії, яка виховала багатьох майбутніх борців за незалежність. Після закінчення він вступає до Варшавського університету, де студіює історію та українську філологію, активно займається громадською діяльністю, публікується у багатьох часописах на різні теми.

Із початком Другої світової війни магістр історії Олег Штуль опиняється на окупованій німцями території Польщі. Після розколу в ОУН, залишається прихильником Андрія Мельника.

Упродовж 1939–1941 років перебуває у Кракові як референт культурних справ у тереновій екзекутиві ОУН (мельниківців). Поряд із цим бере участь у підготовці похідних груп в Україну, виконує обов'язки секретаря мистецької управи "Зарево", яку очолювала Олена Теліга.

Саме в цей час у 1940-му в календарі-альманасі "Сурми" була надрукована його праця "Віки говорять" – короткий нарис історії України. Пізніше її встигнуть надрукувати окремою брошурою в окупованому німцями Луцьку і Києві. Після війни вона була видана ще й у Франції.

"Віки говорять" – історія України у баченні члена ОУН(м) середини ХХ ст.

Із переходом військ Вермахту кордону СРСР Олег Штуль повертається на Батьківщину в складі Київської похідної групи ОУН(м). Веде організаційну роботу в столиці, публікується в окупаційній періодиці, упродовж 1941–1943 років очолює культурну референтуру проводу ОУН(м) на центрально-східних землях України.

Після лютневих арештів 1942 року в Києві Провід ОУН(м) направляє Штуля до Луцька, де він веде не лише організаційну роботу, але й викладає історію України.

Визвольна боротьба вносила свої корективи і вже навесні 1943 року ПУН призначає Штуля своїм представником у штабі "УПА-Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця, а після зміни її назви – Українській народно-революційній армії (УНРА).

Відтепер він стає відомим як сотник "Жданович". Окрім своїх обов'язків, Штуль долучився до випуску газети "Оборона України" – часопису УНРА.

Із наближенням фронту, 17 листопада 1943 року отаман Тарас Бульба-Боровець і Олег Штуль виїхали на переговори з німцями до Рівного, у результаті чого їх арештували і ув'язнили у таборі Заксенхаузен.

Як не парадоксально це звучить, але скориставшись принципом "розподіляй і володарюй" німці ізолювали українських політичних діячів, які і ворогували між собою, і мали певний вплив на хід подій.

На той час у Заксенгаузені перебували Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Олег Кандиба, Тарас Бульба-Боровець, Олег Штуль та інші українській громадсько-політичні діячі. Та навіть там, у лаштунках Заксенхаузена Сепан Бандера та Олега Штуль дискутували про свої стратегії в боротьбі. Вони різнились поглядами, але в обох батьки були священики.

19 жовтня 1944 року, коли доля Німеччини вже була вирішена, Олег Штуль і Тарас Бульба-Боровець були звільнені з табору. Під егідою німців, певний час вони брали участь у підготовці партизанських відділі для боротьби з Червоною армією.

Однак, така співпраця, швидше за все, могла убезпечити від повторного арешту, а ніж виступати виваженим програмним кроком. Тому навесні 1945 року Олег Штуль пробирається до американської зони окупації Німеччини, перебуває у таборах для переміщених осіб ("Ді-Пі"), які в деталях описав письменник Улас Самчук. До речі, останній також неодноразово згадує про Штуля у своїх мемуарах.

У таборах переселенців Штуль продовжив громадсько-політичну діяльність, працював на освітніх курсах для українців і що найважливіше для нього особисто – одружився із Катериною Кобилкою, донькою помічника комісара шляхів уряду Української Народної Республіки (УНР), українського діяча міжвоєнного періоду Івана Кобилка.

Поряд з боротьбою за вживання, Штуль активно продовжував свою політичну діяльність. Він очолює референтуру преси та інформації Проводу ОУН(м), а у 1948 році стає редактором газети "Українське слово" в Парижі, яка консолідувала навколо себе українську діаспору у Франції.

Олег Штуль не тільки редагував газету, але й публікував у ній свої статті так само і в багатьох інших українських періодичних виданнях Європи та Америки.

Розуміючи, що про Україну має знати світ, Штуль робив переклади і всіляко сприяв виходу іншомовних періодичних видань: "Bulletion Franko-Ukrainian" (у якому були і його статті), "Echanges" і книжкових видань: M. Hruchevsky "Cours d'histoire de l'Ukraine", 1959; E. Malaniuk, Posies (передмова Олега Штуля), 1965; Iou. Pundyk "Le Nationalisme Ukrainien", 1967; "La nouvelle vague litteraire en Ukraine", 1967; M. Kotsiubynsky "Ombres des ancetres oublies", 1970; V. Tchornovil "Le Malheur d'avoir trop d'esprit", 1970 та багатьох інших.

Олег Штуль пильно слідкував за політичними процесами, які відбувались в УРСР. Він підтримував дисидентський рух, редагував видання самвидаву, що виходили у "Націоналістичному Видавництві" в Парижі. Зокрема, "Український вісник", "Лихо з розуму" В. Чорновола (1967), "У півстоліття радянської влади" (1967), "Собор у риштованні" Є. Сверстюка (1970), "Летюче віконце" В. Голобородька (1970), "Більмо" В. Осадчого (1971), "Широке море України" (1972), "Бумеранг" – твори В. Мороза (1974), "За східним обрієм" Д. Шумука (1974).

Саме з огляду на активну роботу і беззаперечний авторитет, після смерті Андрія Мельника, у 1965 році Олега Штуля обирають Головою ПУН. На новій посаді він намагався консолідувати численні українські організації в діаспорі.

У своїй промові 1967 року Штуль сказав про це наступним чином: "І за що ми б'ємося між собою? За впливи, коли всі організації слабнуть і треба битися за їх втримання; за ту чи іншу кому в газеті, коли треба б битися за те, щоб наші діти взагалі хотіли читати наші газети і книжки… Ми б'ємося між собою за вигадані речі, за "контакти", за закиди в совєтофільстві тим, що все своє життя віддали й віддають боротьбі, й це дуже добре знають автори закидів".

Олег Штуль передбачав конфлікт між СРСР і Заходом після війни. Ще у своєму короткому викладі історії України "Віки говорять", він писав: "Україна, яка від початків своєї історії була заборолом проти диких орд сходу й півночі й сьогодні несе прапор боротьби за волю проти поневолення і проти наступу Москви, як ворога всього світу".

На думку Штуля ця боротьба у майбутньому могла вестись не тільки збройно, але й на культурному і духовному рівні. За його словами:

"У напруженій атмосфері холодної війни часто проходять не зауваженими факти, що являють собою не що інше, як захоплення певних вихідних позицій Москвою для майбутньої справжньої війни, зокрема ж для війни на ідеологічно-політичному та пропагандивному фронті.

А фронт цей виявив себе надзвичайно важливим у минулій війні й буде не менш важливим і в наступній. Бо ж не сміємо забувати, що СРСР, як цілість, а не лише Москва, це – політична сила, і її розбити лише військовими засобами майже не можливо".

Штуль всіляко підтримував Українську автокефальну православну церкву. Він вважав, що майбутня боротьба вестиметься і в релігійній сфері. У цьому плані Голова Проводу ОУН звертав увагу на православну церкву, яка стала допоміжним інструментом у реалізації радянської політики.

На його думку, це могло виступати засобом тиску на ті країни, де релігійні осередки контролювались тоталітарним режимом.

Про це красномовно свідчать наступні слова політика: "Треба зробити чіткий висновок: Москва застосовує тепер православіє для своїх русифікаційних завдань, а у майбутньому вживатиме його і для імперіалістичних. У поділеному на два політичні блоки світі вона намагатиметься якнайбільше скріпити та централізувати свій блок і, накидаючи йому політичну доктрину та своє державне панування, зміцнює його ще й духовним впливом у ділянці релігійній".

Радянські спецслужби вживали цілий комплекс заходів з метою дискредитації Олега Штуля, а заразом продовження конфлікту між ОУН(м) і ОУН(б). Варто визнати, що їм це вдалось дуже добре ще й з огляду на особисті непорозуміння і амбіції самих діячів українського визвольного руху.

Олег Штуль у Торонто, 1967 рік

Проте Штуль продовжував працювати і боротись із страшною хворобою – раком. Трагедією провідника ОУН(м) стала загибель брата Василя у 1943 році внаслідок конфлікту з ОУН(б) і те, що після війни він більше ніколи не побачив своїх батьків.

Мати померла незадовго після війни, а священика Данила репресувала радянська влада. Під пильним наглядом КДБ батько й син вели переписку до 21 березня 1967 року, коли отець Данило відійшов в інші світи. Священика поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Не встигши реалізувати всього задуманого, Голова ПУН Олег Штуль передчасно помер 4 листопада 1977 році в Торонто. Згідно з заповітом, був похований на цвинтарі св. Андрія – осередку Української православної церкви у США у м. Саут Баунд Брук штату Нью-Джерсі поряд з іншими видатними діячами українського визвольного руху.

Як і тисячі інших українських родин, родину Штулів назавжди роз'єднали континенти. Брат Василь похований у невідомому волинському лісі, батько у Києві, Олег у США, а могила матері розташовується в с. Заліси Ратнівського району Волинської області і відчуває на собі руйнівний подих часу.

Попри можливі розчарування й поразки Олег Штуль вірив у перемогу. У газеті "Українське слово" 1962 року він писав: "Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас. А нам дай, Боже, щоб про нас Київ згадав і визнав, що й ми чимось спричинились до перемоги та народження кращих від нас".