Початок створення ЗСУ. Одеський вимір.

Збройні Сили незалежної України почали створюватися ще за радянської влади після спроби державного перевороту у Москві 19-21 серпня 1991 року, коли 3 вересня Верховною Радою України першим міністром оборони України був призначений перший заступник 17-ї повітряної армії ЗС СРСР генерал-лейтенант Костянтин Петрович Морозов.

Під його керівництвом було створено національну систему управління військовим угрупованням колишнього СРСР на території України, проведено перший етап його інкорпорації у структури Збройних Сил України. Звісно, цю роботу К. Морозов проводив, спираючись на підтримку і роботу тисяч радянських генералів і офіцерів, які перейшли на бік незалежної України.

Процес формування ЗСУ був і залишається таким же драматичним, як і вся 30-літня історія незалежності України. Були періоди, коли за часів президента-зрадника В. Януковича на посаду Міністра оборони України призначалися етнічні росіяни, громадяни РФ (Д. А. Саламатін та П. В. Лебедєв), які все робили для того, щоб послабити ЗСУ. На жаль, протягом всього періоду незалежності український ОПК практично так і не спромігся забезпечити ЗСУ сучасними озброєннями, боєприпасами та військовою  технікою, а той величезний військовий арсенал, який залишився на території України після 1991 року, розпродувався або знищувався на численних складах в результаті їх навмисного підпалу.   

В даних спогадах йдеться про участь деяких генералів і офіцерів Одеського військового округу, зокрема, генерал-майора В. Шарого, генерал-майора В. Назарова, полковника А. Русіна, полковника В. Лисенка, підполковника Г. Темка, полковника О. Воловича та багатьох інших офіцерів в процесі створення військової освіти в рамках ЗСУ. Основу цих спогадів  становлять записи із моїх щоденників, які, на мою думку, мають певне значення і сьогодні, у 2023 році, коли український народ і його славні Збройні Сили не тільки чинять героїчний опір нічим не спровокованій агресії путінського злочинного режиму проти України, а й завдають нищівних ударів «другій армії світу».

Сподіваюся, що ці спогади можуть бути доповненні й іншими учасниками та свідками процесу формування ЗСУ на Одещині. Звісно, про створення ЗСУ вже написано чимало спогадів і досліджень, але все ж важливо знати, як цей процес сприймався радянськими офіцерами, що вирішили служити в ЗСУ, які ще треба було створити. Цікавим є сприйняття цього процесу окремою людиною тоді – в тих суспільно-політичних умовах, коли все було попереду,  а не зараз, через 32 роки. Щоденникові записи  охоплюють період з  осені 1991 року до початку 1993 року. Сьогодні ці записи вже можна розглядати як історичний документ. 

25 серпня 1991 року

Вранці 19-го перед тим, як піти на кафедру, з повідомлень по радіо я почув про заяву горезвісного ГКЧП і зрозумів, що в країні стався державний переворот. Три дні я був сам не свій, нічого не міг робити й лише слухав здебільшого «голоси з-за бугра» – єдине джерело достовірної інформації. Від заяв та фізіономій путчистів повіяло печерним холодом тоталітаризму, від якого ми вже почали відвикати. Переважна більшість населення була приголомшена і відреагувала на цю подію досить пасивно і вичікувально. Частина, таких як я, були пригнічені, але й водночас готові до протидії. Частина вітала путчистів, легко спокушаючись обіцянками хунти та жадаючи «порядку і сильної руки».

Віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв оголосив себе в. о. президента Союзу. Компанія путчистів була досить безбарвною та бездарною, серед них не було жодної людини з лідерськими якостями. Путчистів занапастило те, що переворот вони чинили нерішуче і боягузливо. Найголовнішою їхньою помилкою було те, що вони заповнили вулиці та площі Москви танками та БТР-ми до того, як вони практично знадобилися. Поява їх на вулицях Москви нервувала мешканців столиці та викликала бажання щось з ними зробити. Якщо з'явилися танки, то треба будувати барикади. Якщо не вдалося заарештувати чи «нейтралізувати» Єльцина до початку путчу, то не треба було оточувати «Білий дім» танками. Якби всі бачили, що Єльцину ніщо не загрожує, то не треба було б його захищати. Таким чином, заколотники самі допомогли Єльцину стати «героєм».

Дякувати Богові, що путчисти виявили свою бездарність не тільки в управлінні країною, а й у скоєнні заколоту. Таким чином, вони послужили величезну службу демократам. Те, що мало статися за 30 років, сталося за 3 дні. «Демократи»  несподівано опинилися при владі. Проте я дуже побоююся, що до керівництва країною та економікою прийдуть формально віддані демократії, але нездатні у професійному відношенні люди. Тоді хаос та анархія за умов розвалу Союзу посиляться.

До результатів серпневих подій слід віднести й докорінну зміну суспільно-політичного устрою та ідеологічної надбудови СРСР, оскільки КПРС відсторонена від активної діяльності, більш того, вона заборонена своїм же генеральним секретарем М. Горбачовим, який махнув рукою на партію та обома руками ухопився за президентське крісло. Взагалі, якщо колишня держава зруйнована, то і  її колишній глава мав би піти. Але, як сказав сам Горбачов, він «став за ці три дні іншим». Я ж у цьому вбачаю елементарну мімікрію, вражаючу здатність лавірувати, поступатися, щоби залишитися  при  владі.

Одним із результатів спроби перевороту є послаблення Центру та посилення самостійності республік. Вчора, 24 серпня, український парламент оголосив Україну незалежною державою. Усі союзні промислові підприємства на українській території оголошено власністю України. Ставиться питання про створення національної української армії та національної гвардії. Те, що здавалося таким далеким та недосяжним, стає реальністю. Розмовляв по телефону із батьком: «Я ніколи не думав, що доживу до цієї щасливої миті», – сказав він.

21 серпня Б. Єльцин підписав указ про анулювання всіх постанов ГКЧП, війська було виведено із Москви. У ніч на 22 серпня більшість членів ГКЧП було заарештовано, а М. Горбачов повернувся до Москви. Однак він повернувся вже до іншої країни. М. Горбачов видав наказ про департизацію та деполітизацію армії. Членство офіцерів у партії призупинено. Більшість «армійських комуністів» сприйняли це рішення спокійно і навіть із полегшенням та задоволенням. Імперія розвалилася. Епоха «Великого Октября» закінчилася. Жорстокий експеримент, жертвою якого стало кілька поколінь людей в СРСР, провалився. Що буде далі? Назад до капіталізму? Не хотілося б.

4 вересня 1991 р.        

2 вересня у Москві відкрився Надзвичайний з'їзд депутатів СРСР. М. Горбачов та керівники 10 республік виступили зі спільною заявою, в якій закликали по суті скласти повноваження з'їзду, створити Державну Раду та тимчасовий Комітет з оперативного управління народним господарством СРСР, який очолив Іван Силаєв. Його основне завдання – випросити у Заходу кредит у сумі 14.5 млрд. доларів. Республіки повстали проти Центру, який довів країну до катастрофи. Вже 10 республік оголосили про свою незалежність. Україна заявила про свою незалежність 24 серпня. Ця заява має бути підтверджена на референдумі 1 грудня. Цього ж дня буде обрано президента України. Я не маю сумніву, що ним стане Л. Кравчук.

23 вересня 1991 року

Сьогодні повернувся із Кіровограда. Багато розмовляли з батьком щодо оголошеної незалежності. Засмучувалися тим, що у більшості нашого дуже зросійщеного народу надто низький рівень національної самосвідомості, що партократи, спираючись на проросійське населення і малоросів, спробують зірвати референдум про незалежність та реалізувати свої плани щодо реанімації Новоросії, Криворізько-Донецької республіки тощо. Батько читав мою статтю «Чи потрібна нам незалежність» у машинописному варіанті та схвалив її загалом. У цій статті я проводжу ту думку, що Україна має бути незалежною, хоча це не виключає її входження до запропонованого Горбачовим Союзу суверенних держав, якщо його буде створено. Цю статтю я вручив редактору «Вечірньої Одеси» Ларисі Бурчо ще 16 вересня. Сьогодні дізнався, що стаття надрукована 21 вересня у суботньому номері. Статтю підписано: «Олексій Волович, кандидат історичних наук, підполковник».

Тепер слід чекати атаки у відповідь з боку місцевих сепаратистів і шовіністів. І атаки сталися негайно. Так, підполковник Воронін з кафедри суспільних наук звинуватив мене у спотворенні фактів щодо дискримінації офіцерів-українців, мовляв, я не міг так писати, не маючи документальних даних (??). Дехто дивиться на мене вовком, дехто не може приховувати своєї ненависті до мене. Кагебісти і скинуті партійні бонзи готові мене з'їсти, вжалити, але жало вже висмикнуто!

30 вересня 1991 року

Сьогодні начальник навчального відділу полковник В. Шарий при мені сказав начальнику училища генералу О. Ляшенку: «Я візьму з собою підполковника Воловича та поїду з ним до Києва до міністра оборони Морозова. Нехай забирає наше училище для підготовки національної гвардії. Потрібно обов'язково реалізувати цю ідею. Але спочатку пропоную направити Воловича до Києва на розвідку та для встановлення контактів із міністерством оборони». Справа в тому, що наше училище й досі висить у повітрі – немає ні радянських, ні українських курсантів, того й дивись, що закриють. А на Москву тепер сподіватися нема чого.

5  жовтня  1991 року

Отже, мені вдалося отримати дозвіл поїхати до Києва до Міністерства оборони, звідки я повернувся вчора. Точніше, мені не дозволили, а заплющили очі на мій від'їзд до Києва. Я написав рапорт, щоб мене відпустили на два дні за сімейними обставинами. 1 жовтня я виїхав увечері до Києва потягом. За 3 години до від'їзду я зайшов до штаб-квартири регіональної організації РУХу на перехресті вулиць Осипова та Кірова. «Штаб-квартира» представляє одну маленьку кімнатку і один маленький зал чоловік на 20, обставлений простими лавками. Приміщення вкрай убоге та обшарпане.

Лідер Одеського регіонального РУХу Віктор Дем’янович Цимбалюк сидів за маленьким столиком, був одягнений у сорочку з короткими рукавами та взутий у сандалі на босу ногу. Він говорив поперемінно то російською, то українською, звертаючись до кількох чоловіків, серед яких була одна жінка. Час від часу він запитливо поглядав на мене, продовжуючи говорити про тактику РУХу у майбутній компанії з виборів першого Президента України. Цимбалюк вважає, що РУХ, будучи опозицією комуністам, не повинен допустити обрання Л. Кравчука в першому ж турі та має набрати більше голосів на користь Юхновського, Лук'яненка та Чорновола. Говорячи про Кравчука, він визнав, що той досить «представницький чоловік», який подобається жінкам, тому  вони голосуватимуть за нього.

Через деякий час почали приходити активісти та функціонери РУХу, які розбирали листівки, про щось радились і щось уточнювали. Потім я підійшов до Віктора Дем'яновича і попросив у нього аудієнції на 5 хвилин віч-на-віч. Я розповів йому про мету моєї поїздки до Києва і попросив дати мені координати міністра оборони К. Морозова та міністра з питань оборони та національної безпеки Є. Марчука. Натомість він пояснив мені, як знайти штаб РУХу в Києві (перетин вулиць Саксаганського та бульвару Шевченка) і порадив звернутися до одного з трьох рухівців: Віктора Бурлакова, Миколи Поровського чи Сергія Одарича, заступника голови секретаріату Народного Руху, члена Центрального проводу. За словами Віктора Дем'яновича, вони можуть допомогти встановити контакти із оточенням К. Морозова.

Прибувши до Києва, я легко знайшов республіканський штаб РУХу – непоказний, обшарпаний будинок, але тут рухівці займають 4 поверхи. Я знайшов В. Бурлакова і він, прочитавши записку від Цимбалюка, відправив мене до Володимира Савовича Муляви, відповідального за військовий сектор. Але Муляви не виявилося,  натомість був його заступник Чечило Віталій Іванович, і я йому виклав суть проблеми щодо нашого училища. У свою чергу, він зателефонував підполковнику Пилипчуку Валентину Леонідовичу, щоб той мене вислухав. За годину я вже був на вулиці Орджонікідзе (з 1992 року Банкова) біля масивної будівлі ЦК КПУ (нині Офіс Президента), неподалік від будівлі Спілки письменників України. В. Пилипчук уважно вислухав мене і запросив на засідання представників військових вишів щодо реформи військової освіти.

На засіданні виступив полковник Юрій  Прокоф’єв із танкового училища, який сказав, що в Союзі налічується 198 військових училищ, у 3.5 рази більше, ніж у всьому західному світі. В Україні налічується 33 училища. За його словами, за якістю військової освіти ми відстаємо на 50 років за оцінками США та на 70 років – за оцінками Японії. Лише 15-20% випускників радянських військових училищ відповідають сучасним вимогам. Пропонується скоротити кількість військових вишів із 33 до 12. Окрім міністра оборони К. Морозова військовими питаннями займаються: генерал-лейтенант  В. Дурдинець, голова  парламентської комісії у справах оборони та державної безпеки, та військовий міністр Є. Марчук. На цей час розроблено та прийнято у парламентських комісіях у першому читанні 3 закони: Закон про Збройні Сили України; Закон про оборону та Закон про військову службу. І це при тому, що на території України діє Радянська Армія, яка підпорядковується Міністерству оборони СРСР.  

Довідково: Після розпаду СРСР у 1991 році на території України дислокувалось три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одна армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, дві системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис. військових, а на озброєнні було 6,5 тис. танків, 7 тис. броньованих машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 одиниць ядерних боєголовок міжконтинентальних  балістичних ракет (Джерело: 29 років безпеки та оборони України: від спадщини СРСР до НАТО).

На 8-11 жовтня намічено нараду представників військових училищ щодо реформи військової освіти. Я домігся, щоб була направлена телеграма до нашого училища на ім'я полковника В. Шарого. Про це я прямо з Міністерства оборони повідомив В. Шарому телефоном. Я йому також порадив, щоб він готував пропозиції щодо використання училища в рамках української національної армії. В. Шарий сказав, що поїде на нараду разом зі  мною.

В Одесу я повернувся вранці 4 жовтня. До обіду прийшов до училища і доповів В. Шарому обстановку. Він дав мені Пропозиції командування училища українською мовою, щоб я їх відкоригував і надрукував машинкою, що я й зробив. Увечері у присутності В. Шарого я доповів про результати моєї поїздки до Києва генералу О. Ляшенку, який займає нейтральну позицію, жодних дій не збирається робити, але й не заважатиме теж. Робить вигляд,  що він нічого не знає, хоча його напевно й заінтригувало те, що в майбутній українській армії генерали служитимуть до 60 років, а йому зараз 55, цього року має звільнятися.

В. Шарий цього ж дня зібрав начальників кафедр і загалом змалював їм ситуацію. Як не дивно, більшість відреагувала позитивно стосовно перспективи служити в українській армії. Думаю, що не варто було б Шарому в даний нестабільний час розкривати карти. А якщо все не дай Бог повернеться назад і до влади прийде ще якесь ГКЧП? Тоді ні йому, ні мені не зносити голови. Ми ризикуємо, ми йдемо ва-банк. Але зараз саме той час, коли відсиджуватись злочинно, коли не страшно  поплатитися життям за незалежність України.

Сьогодні на нас із неба дивляться наші пращури – перший гетьман Дмитро Вишневецький (Байда), який на початку 1550-х років заснував Запорізьку Січ на острові Мала Хортиця на Дніпрі, наступні гетьмані – Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Виговський, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Павло Полуботок, кошові отамані Іван Сірко, Петро Калнишевський та багато інших героїв, які боролися за незалежність України. Скільки ж можна нам тремтіти від страху перед кагебістами? Вдруге в цьому столітті ми маємо шанс стати незалежними від Московії. Ми не можемо втратити цей шанс.

12 жовтня 1991 року

Вчора з полковником В. Шарим пізно увечері повернулися із Києва на мікроавтобусі.  8 жовтня об 11:00 ми виїхали до Києва та приїхали вже близько 18.00,  коли було вже темно. В. Шарий розмістився у родичів, я – знову у готелі «Красная звезда». Працювали у МО два дні – 9 та 10 жовтня.

Першого дня перед нами виступив генерал-майор Вадим Гречанінов, начальник кафедри оперативного мистецтва та тактики Військової інженерної академії ППО (м. Харків). Він описав загальну ситуацію, пов'язану із проблемою створення збройних сил України. Потім із доповіддю виступив полковник Юрій Прокоф'єв, начальник навчального відділу Київського танкового училища. Подейкують, що він входить до організаційного ядра зі створення Міністерства оборони України та планується очолити управління військової освіти МО України. Він говорив про концепцію майбутньої реформи військової  освіти. У дебатах до вечора виступали представники різних училищ. Загалом у нараді взяли участь 83 офіцери та генерали, з них 40 кандидатів наук та 2 доктори наук.

Наступного дня зранку дебати продовжилися. О 12:00 перед нами виступив міністр оборони К. П. Морозов. Так само, як і Гречанінов, він загалом розповів про проблеми на шляху створення Збройних Сил України. Потім йому почали ставити запитання. За погодженням із В. Шарим я також поставив йому запитання: як йдуть переговори з Москвою, які результати візитів до Києва генералів В. Лобова та П. Грачова? Чим пояснити відсутність української делегації на нараді у міністра оборони СРСР маршала Є. Шапошнікова?

К. Морозов відповів приблизно так: «Переговори з Москвою йдуть напружено. Москва не в захваті від нашого наміру створити національні збройні сили, але відступу не буде. Компроміси та взаємні поступки – це оптимальний шлях досягнення домовленостей. Маємо уникнути військової конфронтації». До Москви К. Морозов не поїхав, бо Є. Шапошников розіслав військам шифрограму, в якій «не вітає» прагнення України до створення власних збройних  сил. У Верховній  Раді цю шифрограму розцінили як втручання у внутрішні справи України, тому українське керівництво просто не пустило Морозова на нараду до Шапошникова, очевидно побоюючись, що в Москві його можуть заарештувати. К. Морозов пояснив Є. Шапошникову по телефону свою відсутність на нараді тим, що він має представляти пакет законопроектів щодо Збройних сил України на закритому засіданні Верховної Ради України у п'ятницю 11 жовтня, що він і зробив.

10-го жовтня по обіді ми виїхали з Києва та попрямували на малу батьківщину Володимира Івановича у м. Лубни, де мешкає його мати Ганна Степанівна. Переночувавши в будинку його матері, ми вранці 11-го виїхали на Одесу через Кіровоград, де зупинилися лише на дві години у моїх  батьків.

Коли ми перебували в будинку матері Володимира Івановича, він «за чашкою чаю» розповів мені історію, яка трапилася з ним у 1981 році,  і я навіть дещо  занотував у своєму зошиті. Протягом трьох років навчання в Академії Фрунзе Володимир Іванович був старшиною курсу, а «начальником  штабу» у нього був не хто  інший як Павло Грачов (нині  перший заступник міністра оборони СРСР, генерал-полковник). Перед випуском зі слухачами проводив бесіди начальник 1-го управління Головного управління кадрів МО СРСР генерал-лейтенант  Василь Брюхов. Бесіди відбувалися в кабінеті начальника Академії генерал-полковника Павла Мельникова, де були присутні також його заступники. П. Мельников запитав В. Брюхова: що будемо робити майором Шарим?  В. Брюсов відповів, що в його управлінні є специ, які в першій особовій справі можуть змінити його національність з української на російську, і тоді майор Шарий може бути призначений на посаду командира полка. За словами Володимира Івановича, при цих словах  він зірвав з себе погони, витяг з карманів посвідчення офіцера, партквиток і кинув їх на стіл, сказавши, що його діди та прадіди перевернуться у могилах, якщо він стане «русским», і вийшов із кабінету. Це відбулося за кілька днів перед випускним вечером в Георгієвському залі Кремля в присутності генсека Л. Брежнєва. Все ж згодом Володимиру Івановичу повернули його документи і направили начопером 38-ї мотострілецької дивізії у місті Сретенськ в Забайкаллі. Через рік В. Шарий став командиром 113-го полку цієї ж дивізії. А став би «русским», то призначили б командиром полку відразу і скоріше всього в європейській частині Союзу, або в одній із країн Варшавського договору, де були дислоковані радянські війська. Але справа не в тому, де служити, справа в тому, що В. Шарий завжди відчував себе українцем де б і на якій посаді він не служив. Сподіваюся, що таких україноцентричних офіцерів в ЗС СРСР десятки тисяч, і це дає нам надію на те, що Збройні Сили України будуть швидко створені.    

14 жовтня 1991 року

Вчора взяв участь у зустрічі в Одеському будинку офіцерів із полковником Віленом Мартиросяном, народним депутатом СРСР від Рівненської області у 1989-91 рр., заступником голови РУХу, першим головою «Союзу офіцерів України» (СОУ). Зустріч тривала 4 години.

Мартиросян надто  емоційно розповів про себе, про свою діяльність і закликав офіцерів вступати до СОУ: «Ми маємо знати – хто є хто, Батьківщина має знати своїх героїв». Я став одним із таких «героїв», подав заяву, в якій написав: «Хочу сприяти створенню Збройних Сил незалежної України». Полковник В. Шарий також написав заяву. 3 офіцери кафедри суспільних наук ООВКУ (О. Русін, Г. Темко і В. Шурінов) та В. Цимбалюк  увійшли до виконкому Одеської організації, яка на сьогоднішній день налічує близько 100 осіб. Головою виконкому Одеської організації СОУ обрано  підполковника Бєломєстнова Олега Євгеновича,  редактора відділу пропаганди газети Одеського військового  округу «Защитник Родины».  (Незабаром  О. Бєломєстнов  кудись виїхав, і Одеську організацію СОУ багато років  очолював полковник А. Русін).

24 жовтня 1991 року

Сьогодні з В. Шарим та О. Русіним були у Будинку офіцерів на зустрічі з Л. М. Кравчуком. Зал був переповнений. Командувач Одеським округом генерал-полковник І.С. Морозов щосили «прогинався» перед Кравчуком, який виглядав надто стомленим. Очевидно, його втомили у Криму, звідки він прибув до Одеси. Його формулювання були лаконічними, обережними та обтічними.

14 листопада 1991 року

Сьогодні до училища прибула делегація представників МО України, з яких троє мені вже знайомі: Прокоф'єв Ю.М., Мулява В.С. та Пилипчук В.Л. О 13:00 вони виступили перед усіма офіцерами училища. В. Пилипчук розповів про загальну концепцію розбудови ЗС України, В. Мулява говорив про соціальні та виховні проблеми військовослужбовців ЗСУ, Ю. Прокоф'єв – про реформу військової освіти. Посередині цього заходу В. Пилипчук угледів мене в залі (я сидів майже в середині залу), підійшов до мене і потягнув мене до президії, посадивши поряд із В. Шарим та А. Русіним. Потрібно було бачити, як витягнулися обличчя деяких офіцерів. Після зустрічі в нашому училищі я з цією групою переїхав до артучилища, де повторилося те ж саме. Хоча артилеристи були налаштовані агресивніше, але в цілому обійшлося без особливих ексцесів.  На мою пропозицію пан Мулява не полетів разом із групою офіцерів МО до Києва та залишився в Одесі, щоб взяти участь у І-му Всеукраїнському міжнаціональному конгресі 16-17 листопада.

Увечері я запросив В. Муляву та В. Шарого до мене додому, де ми «посиділи» на кухні й поговорили. Володимир Савович розповів, як він прийшов до ідеї створення Спілки офіцерів України і як встановив контакт із нинішнім міністром оборони України К. П. Морозовим. За його словами, на початку серпня йому зателефонував Морозов та запропонував зустрітися у парку. Під час зустрічі він просив передати керівництву РУХу та Л. Кравчуку, що він готовий зі своєю 17-ою повітряною армією  стати частиною майбутніх Збройних сил України. В. Шарий попросив В. Муляву сприяти тому, щоб начальника училища генерала О. Ляшенка залишили на  перехідний період і не звільняли. Оселився В. Мулява у готелі училища.

18 листопада 1991 року           

16-го зранку я зайшов до В. Муляви у номер, і після сніданку у їдальні училища ми на машині І. Чорненького поїхали до Оперного театру, де цього дня мав розпочати  свою роботу Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес. Біля входу до Оперного театру ми зустріли генерала О. Ляшенка та В. Шарого у цивільному. В. Мулява познайомив мене з дисидентом Леонідом Плющем, який із 1976 року проживає в Парижі. За  його словами,  він закінчив школу в  Одесі  і  навчався на фізматі ОНУ ім. І. Мечникова.

На мою пропозицію ми сфотографувалися на згадку перед будинком театру. Конгрес розпочався об 11.00 годині. У президії та першому ряду партеру сиділи М. Горинь, Ю. Олененко, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, І. Драч, Р. Лубківський, П. Осадчук, Л. Скорик, О. Бураковський, Ераст Гуцуляк із Канади та інші. Коли до зали увійшов В. Чорновіл із дружиною Атеною, офіцери, що сиділи поряд зі мною, піднялися і почали голосно скандувати: Чорновіл! Чорновіл! Я помітив, що це скандування декого з провідних рухівців неприємно здивувало. Вступне слово промовив Михайло Горинь. Після нього з вітальним словом до учасників конгресу від імені СОУ з великим емоційним піднесенням виступив мій побратим полковник Андрій Русін. Делегати конгресу дуже доброзичливо сприйняли його виступ.

Потім цілий день з перервою на обід виступали представники різних національних меншин, причому переважна більшість із них говорили українською мовою. Майже всі вони підтримували незалежність України. Увечері після 18.00 було прийнято резолюцію конгресу і відбулася прес-конференція. У резолюції конгрес заявив про свою «повну підтримку Акту проголошення незалежності України», про його відповідність «інтересам усіх національностей, які населяють нашу республіку та становлять народ України». В роботі конгресу взяли участь делегати від понад 150 національно-культурних товариств. Успішній роботі конгресу значною мірою сприяла та обставина, що за два тижні до проведення конгресу, 1 листопада 1991 року, Верховною Радою була ухвалена «Декларація прав національностей України», у статті 1 якої зазначалося, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам та громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права».

Після завершення конгресу для провідних його учасників з боку НРУ було влаштовано фуршет, під час якого я спілкувався з Іваном Драчем, і ми обнялися. Після завершення фуршету я відвіз В. Муляву на залізничний вокзал, він ледве встиг на потяг, і потім до другої ночі розвозив близько 15 осіб по різним готелям.

Наступного дня,у неділю, В. Шарий виділив мені мікроавтобус і я в ролі старшого машини відвіз групу депутатів (М. Горинь, Д. Павличко, Л. Скорик та Е. Гуцуляк) до танкового полку 28-ї дивізії на зустріч з солдатами і офіцерами. По дорозі в дивізію Д. Павличко багато жартував і надсилав компліменти пані Ларисі. Найсерйознішим залишався М. Горинь. Він увесь час говорив про справи: «На Україні 650 районів. Ми маємо послати в кожен з них по 30 студентів за тиждень до виборів. Це становитиме приблизно 20 тисяч студентів. Ця акція потребуватиме від 2 до 5 млн. карбованців».  

На в'їзді на територію дислокації дивізії депутатів зустрів підполковник Рауф Курбанов. Зустріч з солдатами пройшла прямо в казармі, де солдати сиділи на ліжках. Перед ними виступили Д. Павличко, М. Горинь, Л. Скорик та Е. Гуцуляк. У мене склалося таке враження, що солдати дуже слабо представляли предмет виступів депутатів українською мовою. Питань від солдатів практично не було. Кілька питань було від офіцерів щодо проблеми створення ЗС України. Після цієї зустрічі згадані депутати поїхали до Миколаєва, а я з Ерастом Гуцуляком повернувся до Одеси. По дорозі до Одеси він розповів мені дещо про себе. Його батько Михайло був відомим українським істориком та географом. В 1948  році разом з батьками на той час 18-річний Ераст емігрував до канадського Ванкувера. Згодом йому вдалося заснувати аптечний бізнес і в свої 35 років він став мільйонером. У 1989 році Ераст почав спонсорувати РУХ.

25 листопада 1991 року

Вчора у нашому училищі відбулися загальні збори Одеської організації Спілки офіцерів України. Олег Бєломєстнов розповів про роботу ІІ-го з'їзду СОУ. Потім були дебати. Перед початком зборів я виклав зміст статті Л. Капелюшного «Кому сниться Новоросія?», опублікованій в «Известиях» 23 листопада, і оголосив висновок: стаття Капелюшного – це ляпас по нахабним пикам різного роду сепаратистів. Наприкінці дебатів я запропонував опублікувати «Звернення Одеської організації СОУ до громадян Одещини» із закликом проголосувати за незалежність України та зачитав написаний мною його проект, який був схвалений переважною більшістю учасників зборів.

Звернення я відніс до редакції трьох газет: у «Вечірню Одесу», «ЮГ» та «Чорноморську комуну». Скрізь обіцяли надрукувати. Через кілька днів Звернення було опубліковане в усіх трьох газетах. Подаю перше і останнє речення з цього Звернення: «Дорогі співгромадяни! Першого грудня ми маємо сказати своє «так» чи ні незалежності нашої України. У цей день ми маємо зробити свій історичний вибір: бути чи не бути незалежній Українській державі, бути чи не бути нам господарями на своїй землі… Ми звертаємося до всіх громадян багатонаціональної Одещини, до всіх, кому дорога доля України, проявити високу громадську відповідальність у День референдуму 1 грудня 1991 року і сказати своє рішуче «так!» незалежності нашої Матері Вітчизни – України. Слава Україні!». В редакції газети «ЮГ» я з'ясував, що моя стаття «Застереження з Москви, або як Президент агітує за незалежність України» опублікована ще 6 листопада без скорочень.

3 грудня 1991 року

Велика подія, про яку мріяло не одне покоління українців протягом багатьох століть, стала дійсністю – український народ вибрав Волю. Народилася нова самостійна Україна, яка має зайняти достойне місце у європейській співдружності народів. Мої прогнози щодо виборів виправдалися. Сподівання ворогів нашої Волі були марними. Народ України хоче бути господарем у своєму домі, а не квартирантом. Ми – не сепаратисти і не ізоляціоністи, як звинувачує нас Горбачов. Натомість відносини з сусідніми країнами будуть розвиватися ще тісніше без посередників і контролерів, без наднаціональних структур Центру. Цим референдумом український народ довів, що він достойний Свободи. У цей вирішальний час я не залишався осторонь і вніс свою невелику частку до спільних зусиль нашого народу на шляху виборювання Незалежності. А скільки роботи ще попереду! (О.В. – На превеликий жаль, дуже тяжка робота на фронтах російсько-української війни триває і зараз, у листопаді  2023 року…).  

8 грудня 1991 року

Політична обстановка в рамках колишнього СРСР характеризується наступною ситуацією: З одного боку, це – прагнення імперських сил зберегти хоча б в урізаному вигляді централізовану союзну державу, в якій Москва, як і раніше, здійснюватиме командні функції. З іншого боку – прагнення суверенних держав та їхніх народів бути господарями на своїй землі. Під прапором реанімації Союзу гуртуються всі шовіністичні сили та ще вчора несумісні політичні діячі – Горбачов, Травкін, Алксніс, Жириновський, Станкевич, Собчак та інші.

Горбачова, звичайно, найбільше турбує те, що його послуги незабаром можуть виявитися непотрібними. Але ж не можна створювати союзну державу тільки тому, що Горбачову хочеться бути президентом? Він каже, що не уявляє собі Союзу без України. Насправді, він не уявляє себе без посади президента Союзу, а Україна не уявляє себе керованою двома президентами, двома парламентами, двома урядами, на території якої діють союзні та республіканські закони. 90% населення України висловилися за незалежну Українську державу, а Горбачов, проте, у своєму зверненні 3 грудня до парламентарів країни, стверджує, що «про необхідність Союзу говорять усі опитування громадської думки» (?!).

Новоогарівські проекти, схоже, не будуть затверджені парламентами республік. Б.Єльцин заявив, що він не підпише нового союзного договору, якщо цього не зробить Україна. А Україна цього не зробить. Очевидно, рішучого удару по новоогарівському проекту союзного договору буде завдано на тристоронній зустрічі лідерів Росії, України та Білорусії, яка проходить зараз під Брестом, і що дуже важливо без Горбачова. Думаю, що на цій зустрічі пріоритет буде відданий горизонтальним багатостороннім зв'язкам і буде поставлена під сумнів необхідність існування союзного парламенту, союзного президента, союзної конституції та союзного законодавства.

22 січня 1992 року

Сьогодні – день соборності України. У Києві відкрився Світовий конгрес українців. У перші 20 днів нового 1992 відбулося багато подій, але все по порядку. Новий рік я зустрів на чергуванні в Чабанці на самоті. Новорічну ніч я провів за написанням пропозицій щодо збереження статусу нашого училища для продовження навчання у ньому іноземних курсантів та офіцерів. Наприкінці грудня я кілька разів зустрічався з полковником В. Шарим для розробки основних тез та положень цих пропозицій. 2-го січня я надрукував пропозиції, вийшло 5 сторінок. Потім вручив їх В. Шарому, а він у свою чергу – новому начальнику училища генералу Назарову Віктору Івановичу, щоб він із ними поїхав до МО. 8 січня вранці В. Назаров викликав мене до себе і сказав, що разом із полковником В. Шарим поїдемо сьогодні до Києва на нараду командного складу у Верховній Раді. О 16.00 ми з групою генералів вилетіли на АН-26 із Миколаєва до Києва, де нас розмістили у готелі «Красная звезда».

О 8.00 9 січня ми вже були у штабі КВО на сніданку. За величезним столом сиділи генерали та офіцери із трьох округів. Дещо пізніше з'явилися командувачі округами – генерал-полковники І. С. Морозов, В. С. Чечеватов та В. В. Скоков. Останній сказав, що нібито прийшла шифротелеграма від маршала Шапошникова, де він оголошує, що війська, дислоковані в Україні, знову підпорядковуються Москві. Причому це було сказано з погано прихованим задоволенням. При цьому він заявив: «Вважаю, що військовослужбовець присягає Батьківщині один раз у житті. Вдруге він не має на це морального права. Мене ніхто не звільняв від першої присяги. Я продовжую вірою та правдою служити Батьківщині, радянському народу, зокрема й українському». Після сніданку генерали пішли на нараду на другий поверх. Скоріше всього, там обговорювалася тактика поведінки на майбутній нараді у Верховній Раді, що має на меті протидію українському керівництву.

В. Шарий залишився працювати у Міністерстві оборони. О 10.00 відкрилася нарада. Зал засідань Верховної Ради був майже повністю заповнений генералами та офіцерами. У президії сиділи Л. Кравчук та В. Фокін. У ложах сиділи відомі депутати: Д. Павличко, Л. Лук'яненко, О. Ємець, І. Заєць, Л. Скорик, В. Дурдинець, міністр оборони К. Морозов, міністр служби безпеки Є. Марчук та інші. В. Мулява сидів у партері у першому ряду. Генерал В. Назаров сидів неподалік від генерала І. Морозова. Я сидів поруч із моряками на чолі з адміралом І. Касатоновим. Нарада тривала до 15:00. На нараді виступили Л. Кравчук, В. Фокін, К. Морозов. Виступили також близько 20 генералів та офіцерів. В основному їх виступи були обтічні та лояльні.

Запам'ятався виступ командувача 6-ї гвардійської танкової армії генерала Віталія Радецького. У своєму виступі він заявив, що він і вся його армія готові скласти присягу на вірність України, і якщо буде потрібно, його танкова армія готова захищати незалежність України. Після цих слів В. Мулява підбіг до Радецького та обійняв його, а Л. Кравчук підійшов до нього і довго тиснув йому руку, щось кажучи при цьому. Капітан першого рангу, що сидів поруч зі мною, сказав, що В. Радецький – прямий нащадок російського генерала від інфантерії, героя російсько-турецької війни 1877-1878 років Ф. Ф. Радецького (1820-1890).

Командувачі округами і адмірал Касатонов зайняли явно обструкціоністські позиції. По суті, вони були проти складання присяги на вірність Україні, говорили про те, що офіцерів спочатку треба звільнити від старої присяги, що треба ухвалити якесь політичне рішення на рівні глав країн СНД. Насамкінець в результаті відкритого голосування було прийнято звернення до військовослужбовців України. Проти проголосувало лише 10 осіб. На мій погляд, якби голосування було таємним, то тих, хто голосував проти звернення, було б значно більше. Генерал В. Назаров та полковник В. Шарий того ж дня полетіли з усіма до Одеси, а я ще на добу залишився у Києві.

Наступного дня, 10 січня, я побував у МО, де зустрівся з В. Мулявою. Його призначили начальником Управління соціально-психологічної служби та присвоїли звання полковника. Потім я перейшов через дорогу та зайшов до колишнього будинку ЦК КПУ, де розмістилися комісії Верховної Ради. Доволі швидко я знайшов кабінет Д. Павличка. Поки він був зайнятий, я поговорив із членом комісії із закордонних справ О. Воробйовим.

З Д. Павличком у мене відбулася 5-хвилинна розмова. Я нагадав йому, що познайомився з ним в Одесі у середині листопада, коли проводився 1-й Всеукраїнський міжнаціональний конгрес, і розповів йому про свої враження від вчорашньої наради у Верховній Раді. При цій розмові був присутній Б. Горинь. Після цього я зайшов до В. Чечило у будівлю на розі бульвару Т. Шевченка та П. Саксаганського. Добре поговорили із ним. Він сказав, що такі «фахівці», як я, потрібні для роботи в групі стратегічних досліджень МО, якою керує генерал В. Гречанінов. Я сказав, що подумаю.

24 січня 1992 року

Період з 10 по 20 січня був надто гострим у плані складання присяги. 17 січня у Москві відбулося так звана Всеармійська нарада, на яку імперіалісти покладали великі надії. 12 січня на Дерибасівській у районі міського саду виконком СОУ Одеського гарнізону провів мітинг під гаслом: «Україні – свою армію та флот». Я взяв активну участь у цьому мітингу. Першим виступив О. Бєломєстнов, після нього В. Цимбалюк, А. Русін та я. Усі ми були у шинелях із портупеями. Трибуною нам служив вантажний автомобіль із опущеними бортами. За моїми оцінками, на мітинг зібралося кілька сотень одеситів, які загалом схвально реагували на наші до них звернення.

Начальник училища генерал В. Назаров тричі переносив складання присяги – з 5-го на 12-те, потім на 18-те січня. 12-го присягу склали солдати, а 18-го – офіцери. Хоча погода 18-го була холодною та вітряною, все ж таки було урочисто: жовто-блакитні прапори, звучали український гімн та козацький марш роменського сліпого бандуриста Євгена Адамцевича (1904-1972). Місяць тому я пообіцяв начальнику оркестру училища 4 пляшки горілки, якщо оркестр вивчить цей марш. Вперше він прозвучав на плацу училища саме у день присяги. Я виконав свою обіцянку.

Офіцери в парадних шинелях вишикувалися коробками по периметру плацу. На трибуні було прикріплено великий жовтий тризуб на блакитному тлі. Першим присягу прийняв генерал В. Назаров, потім його заступники та всі офіцери. Кожен офіцер зачитував текст присяги українською мовою. Заступник начальника політвідділу училища полковник В. Лисенко прийняв присягу разом із офіцерами кафедри суспільних наук. Схоже, що крім нього ніхто з політпрацівників присягу не складав.

Загалом того дня в училищі склали присягу 83% військовослужбовців. Одеське радіо записало церемонію складання присяги, і наступного дня цей запис пролунав по місцевому радіо.

У вівторок, 21 січня, я був присутній на засіданні Одеської організації СОУ, де був і В. Д. Цимбалюк. Цього дня о 10 годині вечора він із групою у 40 осіб збиралися вирушити до Києва для участі у Першому Всесвітньому конгресі українців та засіданні Великої Ради РУХу.

До відходу поїзда залишалося три години, і я запросив його додому «на чай». Вдома я йому показав книги з історії України. Особливо його зацікавив літопис Самійла Величка. Віктор Дем'янович виявив неабиякі знання з історії України. Він також розповів трохи про себе, про свою «націоналістичну» діяльність ще з 70-х років. Вже тоді він переслідувався за свої переконання, але, незважаючи на це, став начальником кафедри суспільних наук у нашому училищі, де викладав іноземним курсантам і офіцерам марксизм-ленінізм. 13-го жовтня, коли він виступав у Будинку офіцерів з полум'яною промовою, у Сочі бандити отруїли його дочку-красуню 32 років від народження.

У середині січня В. Цимбалюк виступив по місцевому радіо із засудженням позиції командувача округу генерала І. Морозова, організував пікетування штабу округу з гаслом «Морозова – у відставку!». У цьому  пікетуванні взяли участь кілька офіцерів кафедри суспільних наук, зокрема, викладач цієї кафедри підполковник Григорій Темко. (О.В. Пізніше Г. Темко очолив управління пропаганди Міноборони і йому було присвоєно звання генерал-майора. На жаль, у 1998 році його було безпідставно звільнено «за критику президента Л.Кучми з боку професора М. Мокляка на зборах військових пропагандистів у присутності генерал Г. Темка». Григорій Дмитрович вирішив оскаржити своє звільнення у суді, але це йому не вдалося). Нещодавно із групою депутатів ВРУ В. Цимбалюк їздив до Севастополя для зустрічі з моряками Чорноморського флоту, проте адмірал І. Касатонов не дозволив морякам зустрічатися з депутатами.

 На завершення нашої зустрічі Віктор Дем’янович розповів мені історію, пов’язану з ним, яку я вже чув від її прямого учасника – полковника Андрія Івановича Русіна. Це відбулося невдовзі після ГКЧП десь в середині вересня.

Одного дня, коли Андрій Іванович був вдома, а  ним прислали з училища  «Волгу» і доставили в кабінет генерала  О.  Ляшенка, в  якому  на  той  час  крім нього  були двоє  «особістів»:  представник  ГРУ МО  СРСР  підполковник  А. Патрушев  і  представник  КДБ СРСР  С. Куріло,  а також  заступник начальника політвідділу полковник Володимир Володимирович  Лисенко.

А. Русіна  запитали,  чи знає  він   В. Цимбалюка  і  чи  міг  би  він  дати  йому  характеристику  в письмовій  формі   як  офіцеру  і  лідеру  Одеського  РУХу.  Андрій  Іванович,  який  три  роки  з  1983 по 1986 рр. працював в  одному кабінеті з В. Цимбалюком, будучи  його заступником  на  кафедрі  суспільних  наук,  був  здивований  цим запитанням,  але  характеристику  написав. Вона  була  позитивною,  що  викликало  нервозність  у «особістів». А. Патрушев  з криком  запитав  Андрія Івановича:  "Ви  что, близорукий?!  Вы не  понимаете,  что  ваш  бывший  начальник  по  службе  является  антиобщественным  элементом?!  А. І.  на  це відповів:  а  вы что  – дальнозоркий,  вы все предвидите, все знаете  и  понимаете?" Тут  втрутився   полковник  В. Лисенко,  який  взяв  характеристику  і також  підписав її. Вкрай  розлютовані  «особісти»  вибігли  із  кабінету  генерала  О. Ляшенка.             

1 лютого 1992 року

З 28 по 31 січня я знову був із полковником В. Шарим у Києві. Поїхали туди «рафіком». З нами був ще полковник А. Олійник з  кафедри суспільних  наук. Знову зупинилися у готелі «Червона зірка». На цей раз доба в готелі коштувала 136 руб., хоча зовсім недавно, 9 січня,  було всього 6 руб.! В. Шарий знову зупинився у своїх родичів. Увечері я зателефонував В. Муляві в  МО, але його помічник  підполковник Сербін сказав, що полковник Мулява дуже зайнятий. Я подзвонив йому додому і залишив його дружині номер мого готельного телефону. І справді В. Мулява зателефонував мені вранці о 7.00. Він сказав, що терміново з полковником В. Лазоркіним та групою депутатів вилітає до Севастополя.

О 9.00 ранку 29 січня зустрівся з В. Шарим у МО. Начальник Управління військової освіти полковник Ю. Прокоф'єв сказав, що на базі трьох одеських військових училищ прийнято рішення створити Військовий інститут сухопутних військ (ОІСВ). Потім, годині об 11.00, ми поїхали з В. Шарим до Управління з зовнішніх зв'язків МО, яке очолює полковник Цапенков Віктор Єгорович. Оскільки в бюро перепусток було дуже багато військових, В. Шарий не став чекати на перепустку і залишив мене зустрітися з В. Цапенковим, а сам поїхав на зустріч із депутатами ВРУ. Останній підійшов до бюро перепусток, де я з ним коротко поговорив про проблеми формування ОІСВ на базі трьох училищ. Кандидатура на посаду начальника ОІСВ поки що невідома. (О.В. Перший  набір  курсантів  в ОІСВ  відбувся  у 1993 році.  Організатором  і  першим  начальником  ОІСВ  був незабутній генерал-майор  М. В. Цибуленко. З 1993 року  і  до закриття ОІСВ  у  2006  році його  очолював  генерал-лейтенант  А.С. Троц).

В. Цапенков сказав, що дуже важливо вирішувати кадрові питання таким чином, щоб на керівні посади було призначено професіоналів та патріотів України. В. Цапенков сказав також, що він «взяв мене на облік», але я не став уточнювати, що це може означати для мене. Після розмови з В. Цапенковим я замовив перепустки наступного дня для В. Шарого і себе. Але коли я повернувся до номера готелю, полковник Олійник повідомив мені, що телефонував В. Шарий і сказав, що він для  чогось виїжджає до Вінниці. Наступного  дня вранці я пішов до В. Цапенкова один без В. Шарого. Домовився з ним про те, що коли він поїде до Москви для зустрічі з послами іноземних держав щодо набору спецконтингенту для навчання в нашому училищі, то візьме з собою представників нашого училища, зокрема, полковника В. Шарого. (О.В. У квітні 1993 року  М. Цибуленко був  призначений начальником Управління зовнішніх зв'язків  Генштабу ЗСУ замість В. Цапенкова.  На  його  прохання я подав йому свої пропозиції стосовно створення інформаційно-аналітичного відділу в цьому Управлінні, а також пропозиції стосовно  співробітництва України  з іноземними державами у військовій сфері.)

19  квітня  1992 року

В. Шарий, А. Русін  і  я одержали  листи  подяки  за  підписами генерал-майора Ю. Прокоф’єва  і полковника  В. Пилипчука  майже  однакового  змісту, в  яких  зокрема  говориться:

«Ваші пропозиції відносно військового  співробітництва  України з  іноземними  державами з  метою  підготовки  для  них  військових  спеціалістів та розвитку і  модернізації Української  оборонної  промисловості  мають дуже  велике  значення. Ці  питання  зараз  вивчаються в  Міністерстві  оборони  України, після  чого  будуть  прийняті  відповідні  рішення  Урядом  України.  В тому,  що  Україна  здобула  Незалежність  і  стала  самостійною  державою,  що  на  даний  час  відбувається  розбудова  її  власних  Збройних  Сил,  ми бачимо  велику  заслугу  й  Одеського  осередку  СОУ та  особисто Вашу, шановний  Олексію Олексійовичу.  Тому  Управління  військової  освіти Міністерства  оборони  України  щиро  вдячне  Вам  за  цю працю та  просило б Вас у подальшому нарощувати Вашу  діяльність  на  цьому  напрямку  серед  військовослужбовців, а  також  в  місцевих  ЗМІ.  З  нашого  боку  Ви завжди знайдете  підтримку  та  розуміння…»  

24 травня 1992 р.

5-го  травня А. Русін, Г. Темко та я  від’їхали до  Києва,  де  брали  участь  в роботі конференції в Управлінні  військової освіти (УВО). Конференція  була присвячена заснуванню Спілки офіцерів  України в системі військової освіти. З доповідями виступили  Прокоф’єв, В. Пилипчук, один із засновників ЗСУ та СОУ полковник В. Лазоркін,  голова СОУ Г. Омельченко. Головою організації СОУ УВО обрали В. Пилипчука. В. Мулява на конференції не був присутнім. З цього можна зробити висновок, що між  Лазоркіним і Мулявою – напружені  відносини. Та  це й було видно з реплік  Лазоркіна, який  назвав В. Муляву «чабаном».

Увечері  6-го  пішли на  Майдан Незалежності,  де був  мітинг  з  приводу  подій  в  Криму. Нас  оточили люди, які називали нас своїми захисниками, побачивши  кокарди з тризубцями на наших кашкетах.   

3 листопада  1992 року

 30–31 жовтня А. Русін, В. Шурінов і я  взяли  участь  в науково-практичній  конференції  «Українська  держава та  Українська  армія»,  яка  проходила  в  Будинку  офіцерів у Києві. Зупинилися ми на 10-х Центральних  офіцерських  курсах. Головуючим на конференції був  нардеп Ю. В. Гнаткевич. Конференція  почала  свою  роботу  з виступу  гетьмана  В. Муляви.  У своєму виступі він наголосив, що  деякі політичні  сили як в парламенті, так  і в армії чинять шалений  спротив концепції  Соціально-психологічної служби (СПС), розробленій  Мулявою і намагаються  дискредитувати  його  самого.   

Протягом першого дня роботи було багато виступів здебільшого просвітян з проблем патріотичного виховання воїнів, історії, культури, мови. На другий день виступало більше офіцерів, виступи яких здебільшого торкалися політичних моментів розбудови ЗСУ. 31-го жовтня в роботі конференції вже брав участь голова «Просвіти» П. Мовчан, який у своєму виступі підкреслив, що загроза повернення тоталітаризму існує, і що нам треба розраховувати на власні сили, бо ніхто нас захищати не збирається.

У моєму виступі на трьох сторінках я закликав підтримати концепцію СПС і особисто В. Муляву. Зокрема я зазначив: «В усі часи Україна мала чимало зовнішніх ворогів, але чи не найбільшим ворогом для неї була відсутність єдності і консолідації навколо національної ідеї. Так було і так є сьогодні: в Русі – розкол, в Армії немає єдності, в парламенті – розбрат і чвари. Мало хто по-справжньому самовіддано дбає про національні інтереси. Ми живемо по «принципу»: кожній голові по булаві. Це наша застаріла малоросійська хвороба…».

20 січня 1993 року

Сьогодні вперше в історії нашого факультету я прочитав українською мовою лекцію для офіцерів з історії Запорозької Січі. Перед початком лекції крутив на своєму магнітофоні козацькі пісні, встановив стенд з моїми книгами про Україну і українське козацтво – 25 книжок. В нашій бібліотеці абсолютно нічого немає. Спочатку із залу чулися вигуки: Не понимаем! Хотим по-русски! Але згодом всі принишкли і почали слухати.

26 січня 1993 року

Сьогодні з В. Шарим і А. Русіним провели семінар з питань впровадження української мови в учбовий процес. Я підготував доповідь на 8 с., яку бездоганною українською мовою зачитав Володимир Іванович. Сам я виступив зі співдоповіддю «Українська мова в історичній ретроспективі». В дискусії виступило кілька офіцерів, зокрема, М. Донець, В. Колодяжний, В. Шевченко, І. Чорненький, І. Усатюк та інші. Викладачка моєї кафедри Наталія Ануфрієва з вересня минулого року проводить заняття з української мови для тих офіцерів, які бажають її вивчати.

5 грудня 1993 року

Останнім часом сталися великі, але не кращі зміни у наших Збройних Силах, друга річниця створення яких виповнюється завтра. Як і очікувалося, В. Муляву перевели на сміхотворну «посаду» помічника міністра оборони по зв’язкам з громадським організаціями, рухами та партіями. Це навіть не почесна відставка. Залишиться В. Мулява в Армії помічником міністра чи піде зовсім? Скоріш за все, що піде. Подейкують, що його можуть відправити до посольства в Канаді замість Левка Лук’яненка. В. Радецький вже видав наказ, яким скасував директиву К. Морозова про необхідність співпраці командирів усіх рівнів з громадськими організаціями і перш за все з СОУ. Більше того, буквально на днях він взагалі заборонив діяльність СОУ у Збройних Силах. Забороняється діяльність організації, яка саме й створила ці Збройні Сили, якими зараз командує генерал армії В. Радецький. Згадалося, як Володимир Савович обіймав Радецького на нараді у Верховній Раді 9 січня 1992 року…

(О.В. Формально СОУ існує до цього часу, але Спілка дедалі більше слабшає і деградує. Вона практично стала організацією небагатьох військових пенсіонерів. Якщо не буде дозволено діючим військовослужбовцям брати участь в діяльності СОУ, то вона закінчить своє існування після того, як помруть всі ті офіцери, які її заснували у 1991 році. На моє переконання, потреба в подальшій активній діяльності СОУ посилилася саме зараз – під час широкомасштабної російсько-української війни, коли десятки тисяч воїнів-ветеранів та інвалідів потребують соціальної підтримки, коли військові пенсіонери змушені судитися з Пенсійним фондом України за отримання тих пенсій, які вони заробили. Вистачає багато проблем і в діючих військовослужбовців, зокрема, й у фронтовиків. Думаю, депутати Верховної Ради мають невідкладно зайнятися цією проблемою, зокрема, «реанімацією» СОУ. При цьому СОУ має діяти не за рахунок державного бюджету, а за рахунок її членів, меценатів, волонтерів та інших доброчинців. І взагалі кожен патріотичний український громадянин має підтримувати ЗСУ фінансово. Якщо 10 мільйонів українців здаватимуть на місяць хоча б по 100 грн., то це буде 1 мільярд грн. Як казав український меценат Євген Чикаленко, «легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені»)…

ПІСЛЯМОВА

Збройні Сили України пройшли великий і складний шлях протягом останніх 32 років. На шляху розбудови ЗСУ було і залишається багато проблем.

Сьогодні в ЗСУ та в інших силових структурах нашої країни служать сини й онуки тих українських офіцерів, які понад 30 років тому почали їх створювати. Сьогодні наші сини й онуки продовжують справу своїх батьків та дідів і вже близько 10 років боронять Україну від рашистської орди. Хотів би на прикладі мого побратима генерала-майора Володимира Шарого продемонструвати як це відбувається сьогодні:

Після від’їзду з Одеси  до Києва у 1994  році,  полковник  В. Шарий  очолив кафедру тактики Академії ЗС України. Згодом був призначений на посади заступника начальника Національної академії оборони України, начальника Національного науково-дослідного центру оборонних технологій та воєнної безпеки. Доктор військових наук, професор, генерал-майор у відставці В. Шарий є видатним вченим в галузі військових наук, одним із фундаторів воєнної науки в Україні. За роки своєї наукової діяльності професор В. Шарий створив  та  очолив  потужну і єдину в Україні наукову школу дослідження проблем загальної тактики. Професор В. Шарий є засновником нового напрямку воєнної науки – воєнно-наукового забезпечення операцій військ та ініціатором створення відповідного виду забезпечення військ Збройних Сил України. За безпосередньої участі професора В. Шарого та під його керівництвом розроблені нормативні документи, що мають фундаментальне значення для теорії і практики застосування Збройних Сил. Загалом науковим доробком професора В. Шарого є більше ніж 180 наукових і науково-методичних праць.

Військову службу обрав також син Володимира Івановича – Олександр, полковник ГУР МО, який закінчив розвідувальний факультет КІСВ, Військову Академію США, Воєнно-дипломатичну академію ім. Є. Березняка, кандидат політичних наук. Однак, на превеликий жаль, 45-річний Олександр загинув в боях при обороні Києва 13-го березня 2022 року. У нього залишилися дружина і четверо дітей – два сини і дві дочки. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.

Дочка В. Шарого Вікторія Арнаутова закінчила в Одесі Південноукраїнський педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, викладачка педагогіки і психології. Має багаторічний досвід роботи з державними структурами (МОЗ, ЗСУ, МВС, НГУ, ДПСУ) та з міжнародними організаціями – НАТО, ОБСЄ, ООН. Чоловік пані Вікторії – Олександр Арнаутов – волонтер, вивозить біженців із місць боїв. Пані Вікторія і пан Олександр Арнаутови мають трьох доньок – Аліну, Анну і Настю, які також служать Україні в міру своїх молодих сил. Отже діти й семеро онуків генерала Володимира Шарого захищають Батьківщину так, як він їх навчав, і він, як і всі ми, можемо лише пишатися ними.

Наше славне військо змогло зупинити широкомасштабну навалу рашистських ординців, яка почалася 24 лютого 2022 року. І не тільки зупинити, а й значно відкинути їх. Вже більше 20 місяців наші славні воїни нищать «другу армію світу», яка переважає ЗСУ в десятки разів  в озброєннях і живій силі. Сили обороги України ведуть священну національно-визвольну війну, тому нам допомагає увесь цивілізований світ, хоча, на жаль, і не так, як ми того потребуємо. На загальне визнання іноземних військових експертів, ЗСУ на сьогодні є найпотужнішою армією серед армій європейських країн і вже повністю готові приєднатися до НАТО. Якби країни Заходу з самого початку повномасштабної агресії давали нам чи продавали в борг більше озброєнь, боєприпасів і військової техніки, то наша  свята земля вже давно була б очищена від клятого ворога. Але я переконаний, що наші західні партнери нарешті мають зрозуміти, що російсько-українська війна – це не локальна війна, а війна між силами добра і зла глобального масштабу, від результатів якої залежатиме, як далі розвиватиметься світова демократична цивілізація, – продовжить вона йти шляхом справедливості і свободи чи надовго перебуватиме в конфронтації з силами тоталітаризму і диктатури. Отже сьогодні наші славні Збройні Сили змагаються не лише за Україну, а й за Європу і увесь цивілізований світ.                                                                            

---

Від редакції:

Оскільки це перша публікація пана Олексія Воловича на сайті «Народний оглядач», подаємо його коротку біографічну довідку.

У 1974 році О. Волович закінчив Військовий інститут іноземних мов у Москві, отримавши спеціальність військового перекладача арабської та англійської мов. У 1984 році закінчив заочне відділення історичного факультету Іванівського державного університету в Росії. У 1989 році захистив кандидатську дисертацію на тему американо-лівійської конфронтації в Інституті військової історії у Москві. У 70-80-ті роки в якості військового перекладача служив в Єгипті, Іраку та Лівії. З 1986 по 1995 роки служив в ОВВОКУ та ОІСВ в Одесі. В ОВВОКУ  очолював кафедру військово-політичного перекладау, а в ОІСВ – кафедру іноземних мов. В У 1995-96 рр. служив військовим спостерігачем ООН в Хорватії та Боснії і Герцеговині. Після звільнення у 1996 р. із лав ЗСУ у званні полковника до 2003 року працював  на посаді завідувача відділом Близького сходу в МЗС України, у 1997-1999 рр. викладав арабську мову в Інституті соціальних наук в Одесі. В 1999 – 2003 рр. працював першим секретарем Посольства України в Лівані. У 2003-2011 рр. очолював Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень в Одесі, в якому продовжував працювати до червня 2014 року провідним науковим співробітником. На даний час є позаштатним провідним експертом Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» у Києві. Має близько 450 публікацій з близькосхідної і української суспільно-політичної проблематики. Має дружину, двох синів і трьох онуків, які пишаються своїм батьком і дідом.