Віце-прем’єрові Сергію Тігіпку, з іменем якого теперішня влада чомусь наполегливо пов’язує економічні реформи в Україні, 50 років. Він належить до покоління так званих «комсомольців», котрі на гребені хвилі, викликаної розпадом СРСР, стали кістяком найзаможніших людей у державі. Водночас, на останніх президентських виборах він зайняв третє місце, що само по собі свідчить про популярність цього політика серед українського електорату. Чому? На відміну від інших, він, вочевидь, спирався на так звану мислячу частину людей, які вже давно не вірять у «покращення життя вже сьогодні». Навпаки, на словах Сергій Тігіпко виступає проти будь-якого популізму та пророкує українцям часи важкої праці та затягування поясів. Останнім часом його вислови набувають усе більш жорстких форм. Він із серйозним обличчям проголошує початок жорсткої боротьби із неплатежами у комунальній сфері, де, немов на дріжджах, зростають тарифи, Тігіпко майже погрожує громадянам, постійно нагадуючи про необхідність «непопулярних» заходів. Але що ті «непопулярні» заходи означають?

Особисто я на своїй пам’яті був свідком лише одного вкрай важливого непопулярного заходу в економіці, що був проведений іще на самому початку незалежності України. Коли відпустили ціни, і вартість усіх без винятку товарів миттю підскочила до небес. Цей захід справді був непопулярний, але корисний. Адже державне регулювання за методом комуністичного господарювання довело країну до прірви – на полицях крамниць було порожньо. Щойно ж цей захід здійснили, товар з’явився у вільному продажу. Отже, це «відпускання» цін насправді було потрібним непопулярним заходом. Непопулярним, бо нікому не подобається зростання цін. Потрібним, бо вдалося одразу вирішити найстрашнішу соціальну проблему СРСР – порожні полиці, талони на право придбання мила, цукру тощо та черги. Зараз Сергій Тігіпко знову говорить про потребу у непопулярних заходах. Але які проблеми і у якій перспективі він збирається цими заходами вирішувати? На жаль, нічого цього Сергій Леонідович не пояснює. Тому, цілком природно, виникає підозра, що «непопулярні заходи» у виконанні Тігіпка – це звичайнісінький популізм та окозамилювання громаді, за яким стоїть у кращому разі невігластво віце-прем’єра, а у гіршому (про що говорить чимало аналітиків та опозиціонерів) – план розграбування та розвалу держави.

Придивимося пильніше до особистості Тігіпка та спробуємо зрозуміти, чи насправді він такий великий фахівець та талановитий підприємець, що може завдяки своєму професіоналізмові витягнути Україну з економічної прірви.

Із біографії Сергія Леонідовича, яка є у вільному доступі на сторінках Інтернету, випливає, що після закінчення у 1982-му році Дніпропетровського металургійного інституту він пішов до армії, а потім одразу став секретарем комітету комсомолу у Дніпропетровському механіко-металургійному технікумі. Далі, до 1989-го року Тігіпко працював зав. відділу пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу, потім – першим секретарем усе того ж обкому. Тож, до тридцятирічного віку ні за фахом, ні за досвідом Тігіпко не був економічним генієм. І так тривало аж до знайомства з Леонідом Кучмою, котрий тоді був директором «Південмашу». Саме після цього знайомства Тігіпко у жовтні 1991-го року стає заступником голови правління банку «Дніпро», за кілька місяців – головою правління «Приватбанку», а з листопада 1994-го року – позаштатним консультантом Президента України Леоніда Кучми з питань грошової політики. У квітні 1997- року Тігіпко вперше обійняв саме ту посаду, на якій перебуває зараз – віце-прем’єра з питань економіки, щоправда, в урядах Лазаренка та Пустовойтенка. Як ми можемо пригадати, життя пересічного українця тоді було аж ніяк не кращим, ніж тепер. Утім, саме в цей час, не маючи економічної освіти, Тігіпко захищає дисертацію та стає кандидатом економічних наук.

Тігіпко був міністром економіки і в 1999-му (одному із найважчих для України років) за часів прем’єрства Ющенка. Потім – робив політичну кар’єру через депутатство та створення власних партій, створив відому фінансово-промислову групу ТАС і, нарешті, як опозиціонер пішов на президентські вибори. Тож, як ми можемо наочно побачити, біографія Сергія Леонідовича складалася чітко у «комсомольському» дусі. Як не прикро, але за біографією людини, котра у 2010-му році мала третій рейтинг популярності у державі, ми не побачили особистих якостей, а лише можемо підозрювати, що він елементарно опинився у тому місці та у той час, коли потрібно. Іншими словами, пересічний українець мав би й собі поставити запитання, яким чином після знайомства з Леонідом Кучмою можна було отримати високу посаду у банківській сфері, потім – величезний стартовий капітал, потім – імідж талановитого економіста і політика? Чи якби на місці Тігіпка опинився будь-хто із нас, результат був би точнісінько таким же? Якщо у своїх підозрах ми праві, то незрозуміло, з якої причини Сергій Леонідович бере на себе сьогодні сміливість повчати майже 46 мільйонів співвітчизників?

Можливо, ця причина полягає в тому, що він як людина з низів добре розуміє проблеми звичайного люду. Адже Тігіпко народився у сім’ї… пасічника (щось оте бджолярство останнім часом дає колосальні політичні дивіденди). Утім, подивимося на особисті доходи Сергія Леонідовича.

За інформацією Інтернет-видання «Слуга народу», Сергій Тігіпко минулого року заробив понад 2,5 млн. доларів. Задекларований сукупний дохід склав 20 млн. 261 тис. 901 грн. З них заробітна плата – понад 3,7 млн. грн.. Тобто, маючи величезні прибутки від підприємницької діяльності, більшу частину яких складали популярні нині серед найвищих кіл оборудки із цінними паперами (або, кажучи просто, - власністю), він отримував зарплатню в середньому понад 300 тис. грн.. місяць. 10 тисяч на день! І при цьому, Тігіпко задекларував 6605 грн. матеріальної допомоги. Чи не дивно? Будь-яка нормальна людина вважає, що матеріальну допомогу виписують нужденним, а тут – маєте – мультимільйонерові ще закортіло зарплату за півдня отримати. Вочевидь – свого не упустить. Зате буде повчати пересічних громадян та погрожувати їм у разі, коли ті не платитимуть вчасно за комунальні послуги.

До речі, в результаті так званих непопулярних реформ у ЖКГ Тігіпка навіть в одному з найбільш розвинутих Донецькому регіоні приблизно 60% населення потребуватимуть субсидій. Це визнала сама діюча влада. А що буде з депресивними областями? Мабуть, найбільшому «реформаторові» теперішнього уряду Сергію Тігіпку, котрий отримував понад 200 тис. долірів в середньому за місяць, важко усвідомити, що хтось за свою одну-дві тисячі гривень на місяць не матиме змоги оплатити комунальні послуги за новими тарифами, проти яких, до речі, під час передвиборчої кампанії виступали усі кандидати.

Тож, як ми тепер з’ясували, Тігіпка важко запідозрити не лише у тому, що він є генієм в економіці та фінансах (самого лише багатства та «джентльменського набору» високих посад, погодьтеся, для цього замало, адже усі ми знаємо, як воли часто діставалися у нашій державі), але й у розумінні нагальних потреб простого люду, адже ми також знаємо, що, з одного боку, багатий бідного не розуміє, з іншого, так звані зустрічі з народом у теперішньої влади стали настільки ж стерильними, як за часів СРСР. На них пускають лише «повний одобрямс». Можливо, варто нарешті уважніше поглянути на потребу у так званих непопулярних реформах. Тобто – потребу у діях влади настільки затягнути пояси у бідного народу, щоб вони зійшлися хіба що на шиї.

Насправді фраза «непопулярні реформи» в устах теперішніх «реформаторів» звучить так само дивно як будь-які інші політтехнологічні штучки. Якось я взявся поставити деяким депутатам простеньке запитання: а що мають означати оті непопулярні реформи? І от диво – жоден політик не зміг на те питання відповісти. Те, що в результаті стане гірше – зрозуміло. Але для чого? Чи ми вже у нашій недолугій державі зовсім з глузду з’їхали, що власноруч собі нові проблеми створюємо? Давайте спробуємо окреслити хоч би невелике коло українських проблем та подивимося як нинішня влада «намагається» їх вирішити своїми «непопулярними реформами».

Потрібно: негайно підвищити матеріальні статки населення, яке в Україні бідніше, ніж у будь-якій країні Європи, щоб побороти бідність, активізувати внутрішній ринок тощо.

Робиться: штучно стримується зростання заробітної платні, підвищують ціни на основні товари через підвищення акцизів, зборів, податків тощо, реальне безробіття залишається на нечувано високому рівні.

Потрібно: дати новий поштовх для розвитку малого та середнього бізнесу для створення нових робочих місць, розвитку економіки країни.

Робиться: новий податковий кодекс та низка інших законодавчих актів нової влади створює сприятливі умови хіба що для великих фінансово-промислових груп. Малий та середній бізнес залишається на межі виживання.

Потрібно: наситити економіку країни інвестиціями та кредитами.

Робиться: недолуга політика Нацбанку унеможливлює кредитування як масове явище, вкладникам досі не повернуті гроші з депозитів, підприємствам усе важче повертати ПДВ, вхід на український ринок для іноземного капіталу, окрім російського, фактично заблокований.

Потрібно: реформувати застарілий та надвитратний житлово-комунальний комплекс через запровадження енергозберігаючих технологій, системи управління тощо.

Робиться: різко і невмотивовано підвищуються тарифи на ЖКГ. Жодного натяку на реальні реформи немає.

Потрібно: боротися з корупцією.

Робиться: порушуються кримінальні справи проти колишніх чиновників, політичні сили яких тепер в опозиції. Ключові посади займають майже виключно вихідці з донецького регіону.

Потрібно: в інтересах широких верств населення пришвидшити евроінтеграційні процеси, щоб досягнути умов для безперешкодного пересування людей та капіталів Європейським континентом.

Робиться: за загальними фразами про євроінтеграцію влада насправді віддаляється від ЄС і західного світу в угоду Росії.

Потрібно: збільшувати права та демократичні свободи громадян.

Робиться: нові законопроекти у разі остаточного прийняття повністю знищують право українців вільно обирати собі владу. Під питанням свобода слова, мирних зборів тощо.

Потрібно: боротися зі злочинністю.

Робиться: покарання за незначні порушення суттєво збільшуються, вводиться відповідальність за дії, які ніколи не вважалися правопорушеннями, іноді адміністративну відповідальність намагаються перевести у кримінальну. В результаті українці можуть отримати ситуацію, за якої у в’язницях опиняться тисячі дрібних порушників, а правоохоронці навіть не матимуть часу боротися зі справжнім криміналітетом.

Як не прикро, але цей список можна продовжувати і продовжувати. Можливо, хтось із читачів у тих заходах дійсно знайде так звані непопулярні, але конче потрібні? Тобто, такі, які призведуть нарешті до вирішення нагальних проблем суспільства. Ми, окрім голого популізму у ствердженням про необхідність так званих непопулярних реформ досі так і не побачили. Зрештою, а кому потрібні «непопулярні заходи»? У тій ситуації, у якій зараз знаходиться українська нація, кожна реформа, що в решті решт має призвести до поліпшення становища, мала би бути навпаки – популярною. І, мабуть, кожну таку дію населення би підтримало із розумінням, принаймні, якби знало, коли і який результат від неї можна отримати. Натомість нинішня влада і, особисто, пан Тігіпко, нічого такого людям не кажуть. Мабуть, їх «непопулярні реформи» в принципі не можуть змінити ситуацію на краще.

Петро Українець