Китай хоче поділити світ на двох із США і готовий розпочати війну. Але Сі Цзіньпін ризикує потрапити в таку саму пастку, що й Путін. Сі отримав активну підтримку з боку генералітету.
Лідер Китаю Сі Цзіньпін залишається при владі ще на п’ять років – він був переобраний генсеком Компартії КНР на безпрецедентний третій термін. Досі китайські вожді могли перебувати на цій посаді лише два терміни, але кілька років тому Сі Цзіньпін скасував це обмеження, пише Главред.
Після переобрання Сі Цзіньпіна світ поставив запитання про те, чого тепер чекати від Китаю, і чи наважиться він на війну за Тайвань.
Певне розуміння подальшого курсу китайської влади з’явилося після промови Сі, в якій він чітко окреслив намір побудувати двополярний світ, у якому основними гравцями будуть США та Китай. Для України ж важливо, як Пекін буде поводитися щодо Росії та чи не почне підтримувати її у нинішній війні.
Політичний аналітик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик пояснив, що буде означати переобрання Сі Цзіньпіна на третій термін для України та світу, наскільки ймовірним стає військове протистояння США та Китаю, як зміниться позиція Пекіну щодо війни в Україні та підтримка ним Росії у цій війні. Аналітик також розповів, коли й чим може закінчитися російсько-українська війна та в якому її результаті зацікавлений Китай.
Що після обрання Сі Цзіньпіна зміниться у зовнішній політиці Китаю? Ключові позиції Пекіну та його обережна політика збережуться, чи, навпаки, тепер Сі діятиме більш сміливо чи зухвало після того, як укріпив свої позиції?
Слід почати з того, наскільки насправді Сі Цзіньпін укріпив свої позиції. Формально він справді усунув правові бар’єри, які умовно можна було назвати системою стримувань і противаг. Так, він розширив свої повноваження і прибрав принцип "колективного кормчого", що лишився у спадок від часів Ден Сяопіна, тобто стримування і противаги для різних груп впливу в номенклатурі, керівництві Китаю, між господарською частиною, військовими і партноменклатурою. Зараз ці баланси Сі формально прибрав.
Але якщо подивитися на розкладку Політбюро і з’їзду, ми побачимо, що всі ці групи й надалі присутні, ніхто не постраждав. А розмови про те, що Сі Цзіньпін перед з’їздом начебто вичистив представників "комсомольців" зі складу Політбюро, не відповідають дійсності – всі групи на своїх місцях.
Більше того, неформальна влада Сі Цзіньпіна не посилилися і не ослабла, не дивлячись на те, що Китай трусило протягом останніх півроку через різні фрондування та намаганні різних груп посилитися перед з’їздом.
Отже, не варто говорити, що тепер однозначно встановилася диктатура Сі Цзіньпіна, що Сі став імператором. Формально – так, але неформально в розкладі інтересів і прізвищ, ситуація виглядає не так.
А що тоді зміниться у внутрішній політиці Китаю?
Сі проголосив кілька важливих речей, які варто відзначити. Перша з них – модернізація збройних сил, яку планується завершити у 2027 році.
Китайські ЗС являють собою два великі прошарки: перший із них – це добре оснащені модернізовані високотехнологічні та навчені спеціальні сили, а другий – такий собі варіант російських "чмобіків", народна армія, яка складається з ненавченої та слабо озброєної маси військовослужбовців.
Цей дисбаланс має бути подоланий, оскільки Китай дійсно готується до протистояння, в тому числі силового, з Заходом навколо Тайваню. Буде це протистояння чи ні – це інше питання. Але те, що Китай має посилитися, забезпечити свою обороноздатність і здатність своїх збройних сил брати участь у таких локальних і глобальних конфліктах, це очевидно. Тому прискорення модернізації, виділення необхідного фінансування, достатня увага політичного керівництва до збройних сил є пріоритетним питанням для Китаю зараз.
Кулик думає, що не в останню чергу перемога Сі Цзіньпіна була досягнута через його підтримку ідеї модернізації збройних сил і виділення значних коштів на неї. Це призвело до того, що Сі отримав активну підтримку з боку генералітету, серед якого протягом останнього часу ширилося невдоволення політикою Сі Цзіньпіна. Зараз ситуація вирівнялася, і генералітет дав йому мандат довіри. Відповідно, ця модернізація збройних сил піде дуже швидко, а гроші будуть виділені значні.
Другий елемент – це посилення ролі Комуністичної партії Китаю. В рамках цієї позиції важливо відзначити повернення ідеології як інструменту контролю над населенням. Тому що ще з часів Ден Сяопіна в Китаї була проголошена економізація замість ідеологізації. Ден Сяопін вважав, що ідеологічна робота, яка велася за часів Мао Цзедуна, не виправдовує себе в новому світі, а, відповідно, найкращим способом посилення держави є зробити людей заможними, а економіку процвітаючою. В цьому є логіка.
В умовах світового зростання така парадигма призвела до появи китайського економічного дива, модернізації соціалістичного Китаю, створення соціально-ринкової економіки в цій країні, точніше умовно ринкової.
Зараз ситуація інша, тому що економізація замість ідеологізації призвела до того, що Компартія стала недостатнім інструментом для контролю над суспільством. Вона перетворилася на соціальні ліфти для особистого збагачення, а не для управління державою. Коли Сі прийшов до влади, він це зрозумів. Він побачив небезпеку в тому, що Компартія Китаю перетворюється на КПРС, стає рихлою та нездатною утримати владу, а тому намагається повернути ідеологію як особливий елемент контролю над суспільством, і ця ідеологія, відповідно, має реалізовуватися через Компартію.
Якщо у пересічного китайця зараз запитати, хто такий Маркс чи Енгельс, він не відповість. І це також є наслідком деідеологізації китайського суспільства. Хоча китаєць може назвати основні роботи Мао Цзедуна, історичні віхи розвитку Компартії Китаю за часів Мао Цзедуна, але цього недостатньо. Йдеться про справжнє повернення ідеології та посилення ролі Комуністичної партії як керуючої сили у суспільстві, а це означає посилення парткомів на місцях, на виробництві, у територіальних громадах. Роль Компартії в ухваленні управлінських рішень має бути значно посилена. Це має бути елітна частина китайського суспільства, причому не просто як нове дворянство, а саме як механізм управління.
Це важливо, і це пов’язано також із боротьбою з корупцією. З одного боку, цією боротьбою з корупцією Сі прибирає опозицію, а з іншого – боротьба з корупцією слугуватиме інструментом, щоб тримати в тонусі саму Комуністичну партію. Адже Сі говорить про самообмеження еліт, про необхідність зміни певних етичних кодексів і принципів, про комуністичну освіту і просвіту для побудови соціалістичного Китаю до 2029 року. Тобто це постійна ідеологічна робота всередині партії та з населенням.
Раніше Компартія реалізовувала експерименти з соціальними рейтингами, визначався кредит довіри до людей, їхнє місце в табелі про ранги в апараті, можливість просування кар’єрними сходами, але це технологічний аспект.
Зараз до цього технологічного аспекту управління і контролю додається й ідеологічний. Це мізки, певні уявлення, образи, це формування певного ідеологічного конструкту для широких верств населення, тобто це створення картинки майбутнього, яким має бути Китай до 2029 року, і в чому це буде полягати для кожного конкретного китайця. Це важливий елемент – стратегування та створення образів для ідеологічної пропаганди.
Все-таки як зміниться зовнішня політика Китаю після обрання Сі Цзіньпіна?
У зовнішній політиці – що дуже важливо – Сі говорить про двополярний світ, у якому є Пекін і Вашингтон, де всі майбутні процеси світу та світоустрою вимірюються крізь призму взаємин цих двох центрів. Якщо раніше Китай говорив про багатополярний світ і зараз продовжує офіційно це говорити, то тепер усі рішення з’їзду і виступ Сі були передусім про те, що майбутній світ має бути двополярним, а всі інші мають бути підпорядковані йому. Відповідно, мають бути створені сфери відповідальності, де будуть уникати конфліктів та локалізовувати їх, і ця система відносин забезпечить баланс і стабільність у світі.
Для решти світу це означатиме, що якщо ти потраплятимеш у "китайський світ", ти будеш чітко квотований, лімітований, твоє місце буде виписано, з точки зору інтересів Китаю, ти будеш вмонтований у його систему виробництва та економіку. Роль Росії при цьому зводиться до ролі сировинного придатка, а не партнера, друга, соратника чи союзника Китаю. Те саме стосується всіх країн, які знаходяться в Азії та орієнтуються на Китай.
З іншого боку, уявлення світу як двополярного створює і певні ризики, оскільки накладається на всі інші конфлікти. Якщо в конфлікті присутній Вашингтон, то Пекін апріорі розглядатиме ці конфлікти як такі, де потрібна противага.
Досі формально Китай займав підкреслено нейтральну позицію щодо війни в Україні, визнавав територіальну цілісність нашої держави та не визнавав анексії українських територій Росією, але на практиці голосував, підігруючи Росії, у Генасамблеї та Радбезі ООН, взаємодіяв із російськими компаніями, надаючи РФ товари подвійного приначення, купував російські активи, з яких пішли європейські та американські компанії в самій Росії. Тобто Пекін вів явно недружню політику стосовно Києва.
І зараз, коли ця ідеологія двополярного світу і протистояння з Заходом для Сі стає важливим елементом, Китай може піти в таких діях далі та посилити свою взаємодію з Росією.
Хоча в цій взаємодії також є свої межі, свої "червоні лінії", за які Китай не хоче і не може вийти. Зокрема, йдеться про санкційні механізми, які Захід застосовує проти РФ, і Китай не бажає в них влазити, про питання, пов’язані з небажанням Китаю посилити Росію як державу настільки, щоб вона перемогла у війні.
Росія має бути слабкою, тому що Китай розглядає її саме як сировинний придаток і попутника, як територію для експансії своїх інтересів, а не як партнера. Тож Росія, з точки зору Пекіну, має бути послаблена, але не програти остаточно, не бути знищеною. Для Києва це означає, що Китай у своєму підігруванні Росії може піти далі, ніж зараз є. Це дуже небезпечно для світу та України.
Також важливо, що, крім Росії, у Китаю є глобальний порядок денний, який стосується Тихоокеанського регіону, Азії та Африки, де Китай присутній грошима, фізично, геополітично, військово-політично тощо. Акцент на присутності в цих регіонах також прослідковується. Позитивом є те, що вся вага Китаю буде не тут, у Східній Європі та війні в Україні, а буде розподілена по інших важливих для нього регіонах, що знижує ризики для нас.
До того ж, Китай, скоріше за все, не буде уникати силового протистояння з Заходом, зокрема, за Тайвань, якщо Пекін чітко визначиться. Якщо Китай вважатиме, що склалася сприятлива ситуація, щоб захопити Тайвань або провести локальну військову операцію у Південній Азії по витісненню західної присутності, він це зробить.
Якщо Китай намагатиметься встановити двополярну систему світу зі Сполученими Штатами, що це означатиме для України?Яким буде наше місце в такій системі координат: Україна буде чітко підпорядкована Вашингтону чи лишиться на стику двох світів, і її територія буде місцем боротьби, де змагатимуться інтереси Заходу та Сходу?
Після війни з Росією ми будемо фронтиром західного світу, кордоном Заходу, з яким у Китаю будуть складні натягнуті відносини. Відповідно у Пекіна до України буде ставлення як до території, яка знаходиться в сфері західного полюсу, і він застосовуватиме весь свій арсенал впливу на нас як на країну Заходу з елементом того, що це кордон, і ми маємо певні транзитні потенціали, які Китай хотів би використовувати для роботи з Європою. Але Україна не буде буферною зоною чи країною подвійної орієнтації тощо.
Після війни, хто б не був на чолі політичного керівництва України, він буде реалізовувати прозахідний політичний курс. І так буде достатньо довго. Це фактично закріпить наш євроатлантичний та європейський вибір. Це введе нас у певні нові відносини та альянси, про які свого часу говорив Борис Джонсон. Хай там як, але це буде Захід, а не якесь аморфне прозахідне утворення. Захід, але на кордоні. Україна буде останнім варварським християнським королівством Європи.
Але ж роль кордону є досить небезпечною, тому що в разі чого Україна знову може стати театром бойових дій…
Так, це небезпечно. Але це менш небезпечно, ніж якби ми були буферною зоною.
Чи означає переобрання Сі Цзіньпіна, що при ньому зараз або згодом Китай точно допомагатиме Росії? Які ризики є для Китаю, якщо він допомагатиме Росії напряму, в тому числі зброєю або створенням сірих зон для обходу санкцій?
Я думаю, що остаточний вибір Китаєм боку Росії не відбудеться ніколи, тому що він знає, що Росія брала участь у століттях приниження та руйнування Китайської імперії у ХІХ-ХХ століттях. Тож Росія розглядається Китаєм як така країна, до якої можна висунути територіальні претензії, як сировинний додаток, слабка країна, що виявилася нездатною подолати спротив навіть України і програє у війні.
Тому говорити про те, що Китай зараз повернеться до Росії повністю й почне її підтримувати, немає підстав. Навпаки, він усе вимірюватиме з точки зору власних інтересів та власного національного егоїзму.
Росії очікувати, що Китай зараз вступить у війну, наївно. Лише коли Росія почне розпадатися, Китай, найімовірніше, просто запропонує свою парасольку безпеки якійсь частині колишньої РФ та візьме цю частину під свій патронат.
Що має статися у відносинах США і Китаю, аби Пекін був змушений обрати сторону в російсько-українській війні?
Якщо відбудеться відкрита фаза протистояння Китаю і США, тобто безпосередня війна із обміном ядерними ударами, ситуація на фронтах у Тихому океані загостриться настільки, що буде можливість висадки американського десанту в Китаї або якісь глобальні втрати Китаю в такому протистоянні. Тоді можливе розширення великого фронту та кооперація з Росією.
Локальне силове протистояння може виникнути через, наприклад, Тайвань?
Так, саме Тайвань.
Навколо Тайваню створюється ситуація можливого конфлікту. Протягом останніх восьми років там нарощували військову присутність і американці, і китайці. Китай регулярно протягом останніх десяти років входить у територіальні води Тайваню, баражує, брязкає зброєю і таке інше. Однак я би не сказав, що це є загостренням.
Проте насторожує те, що відбувається навколо Тайваню в інформаційній та політичній сферах, в економічних приготуваннях: усе говорить про те, що локальний конфлікт можливий.
Американські експерти вже говорять про те, що конфлікт навколо Тайваню можливий не у 2027 році, а в 2023-му. На це є свої аргументи, зокрема, є потреба малої війни для вирішення статус-кво або досягнення нових домовленостей щодо Тайваню з нових переговорних позицій. Можливо, сторонам не доведеться стріляти, а достатньо буде стояння авіаносців на лінії. Такий варіант можливий, до цього слід готуватися. Тому що протистояння Сполучених Штатів та Китаю буде в тому числі відволіканням уваги та ресурсу Вашингтону від війни в Україні.
Китай готовий. У деяких ЗМІ Китаю китайські військові експерти прямо говорять про те, що збройні сили Китаю потребують випробовування у воєнних умовах.
Китайцям потрібна локальна війна, аби провести тестування своєї модернізованої армії, яку вони зараз створюють. Адже Китай давно не воював – з 70-х років минулого століття він не вів ніяких війн і потребує обкатки своєї армії у воєнних умовах.
Наскільки Китай намагатиметься утримуватися від протистояння зі Сполученими Штатами з огляду на його залежність від західних та європейських ринків збуту? Наскільки економічний чинник буде стримувати китайців?
Тут слід знову згадати про ідеологізацію та зниження ваги економіки в ухваленні управлінських рішень у Китаї. Ідеологізація перемагає економізацію при Сі Цзіньпіні. Тому залежність від ринків, економічні проблеми, скорочення виробництва, фінансова нестабільність, обвалення піраміди, іпотека та всі інші наслідки, можливі для Китаю під час протистояння з Заходом, ігноруватимуться, якщо буде геополітичний зиск. Тобто якщо в очах Сі Цзіньпіна досягнення від цього протистояння будуть більшими, ніж збитки. Якщо він вважатиме, що після військового зіткнення з Заходом він зможе досягнути біполярного світу і поділити планету на дві сфери впливу, це буде коштувати втрат європейських ринків на певний час.
А чи не може тут Сі Цзіньпін потрапити в ту саму пастку, що й Путін – вступить у війну, а його армія не пройде цю перевірку на міцність на практиці?
Може. Тому що Китай має ті самі проблеми і труднощі, що й російська система. Будь-яка автократія неминуче передбачає видавання бажаного за дійсне, намальованого за реальність. "Потемкинские деревни" є не лише в Росії, але й у Китаї. Тож така ймовірність справді є.
Втім, у Китаю достатній потенціал для того, щоб почати ризиковану гру. У Сі Цзіньпіна є запас міцності і нотки віри у власні сили, щоб спробувати перетворити світ на двополярний.
Але знов-таки, якщо здобутки будуть меншими, ніж ризики від втрати ринків, Китай обере ринки, а не омріяне майбутнє Сі. Він – не самогубець. І успіх його політичної кар’єри обумовлений у тому числі тим, що він достатньо обережно діяв.
Крім того, збереглися центри впливу і неформальні групи інтересів, які не підпорядковані Сі Цзіньпіну. Тому я не виключаю, що якщо Сі не впорається з першим етапом, через п’ять років він може піти у відставку під тиском цих груп впливу. А, може, навпаки, забезпечить собі правління до 2035 року і буде крок за кроком формувати той самий двополярний світ без війни.
Якщо Китай і США почнуть ділити світ на двох, наскільки це наближає світ до ядерної катастрофи? Наскільки нинішнє переобрання Сі Цзіньпіна наближає нас до ядерної небезпеки?
Світ взагалі стоїть на порозі того, щоб доторкнутися до певної межі – екзистенційного досвіду, який призведе до переосмислення людьми самих себе. Передусім це може відбутися через війну або ядерний конфлікт.
Питання не лише в Сі чи Путіні – такі люди чомусь же стають на чолі держав, а потім ухвалюють ті чи інші рішення. Як на мене, запит у людства на цей екзистенційний досвід достатньо високий. Ще подивимося, хто переможе в Америці, якою буде ситуація в Європі з лідерством, які лідери стануть на чолі європейських країн, і яка конфігурація потім буде складатися у світі.
Цей запит на катастрофу, через яку ми маємо пройти, є домінуючим сценарієм для багатьох футурологів.
Раціональні люди справді скажуть, що світ збожеволів. Віруючі люди скажуть, що ми живемо в часи наближення Апокаліпсису. Хтось скаже, що людство усвідомить себе саме через такий досвід, у тому числі ядерний конфлікт. Локальний чи глобальний ядерний конфлікт – питання, наскільки вистачить мудрості у людства. Я кажу не про лідерів, бо, як свідчить практика, у лідерів клепка падає повністю, і тоді їхнє оточення має їх зупинити.
У чиїй перемозі в цій війні Китай зацікавлений – України чи Росії, чому?
Китай не зацікавлений у будь-чиїй перемозі – він зацікавлений у продовженні війни в Україні якомога довше і її перетворенні на війну низької інтенсивності, яка буде знекровлювати та послаблювати і Росію, і Захід. Китай не бачить Україну – він бачить Захід і бачить Росію. Про це говорить будь-який аналіз китайської преси: у китайськомовних виданнях описується війна в Україні як протистояння Заходу і Росії. Відповідно, війна, яка продовжується, війна низької інтенсивності цілком в інтересах Китаю. Без остаточної перемоги однієї зі сторін, тому що така перемога призведе до посилення цієї сторони.
Виходить, що Китаю вигідно трошки – саме трошки – допомагати Росії?
Так, йому вигідно трошки підігрувати Росії – то там, то там. Але не надто, щоб Росія раптом не здобула якоїсь системної перемоги, яка потім створить небезпеку для самого Китаю.
Як ви оцінюєте ймовірність того, що Росія зазнає поразки у війні з Україною, та як Китай може використати поразку Росії на свою користь?
Якщо, а точніше коли відбудеться поразка Росії (РФ, як на мене, сама робить усе для того, щоб програти цю війну), Китай може цим скористатися.
Коли Пекін побачить, що режим Путіна чи пост-Путіна не вдається зберегти, він обере шлях підтримки однієї або кількох незалежних держав, які виникнуть на території після РФ, і встановить із ними васальні відносини. Очевидно, що Китай спробує відхопити під власний протекторат якомога більший шматок російських територій із джерелами газу та нафти. Передусім Сибір і Далекий Схід.
Звичайно, буде відбуватися конкуренція із Заходом за ці регіони та контроль над ними.
Власне, ще у попередні роки в "Женьмінь жибао" була стаття, де один із китайських експертів говорив, що у випадку розвалу Російської Федерації Китай буде не проти надати безпекову підтримку мешканцям прикордонних територій. Тобто прямо не йшлося про анексію, але таке розмите формулювання передбачає, в тому числі, встановлення васальних відносин та надання протекторату всім новим незалежним державам.
А з рештою Росії, умовно кажучи, з Московією як Китай буде вибудовувати відносини?
Це залежатиме від того, хто буде в Москві та якою буде Московія сама по собі – чи то це буде в межах Кремля, чи то в межах МКАДу, чи то в межах Московської області. Очевидно, що розпад Росії передбачатиме не поділ її на умовні суб’єкти федерації, а поділ на території, які контролюються місцевими групами інтересів. Умовно кажучи, якісь варлорди "стрєлкови" зможуть контролювати кілька районів, а не всю область. Хтось із них проголошуватиме їхню незалежність, а другий варлорд буде з ним воювати. Коли це все устаканиться і складеться якийсь конгломерат, Китай буде вибудовувати свої відносини саме з цим новим конгломератом. А поки що це питання умовної незалежності та умовного васалітету.
На скільки взагалі, по-вашому, затягнеться війна в Україні, а, відповідно, наскільки віддаленою перспективою є ці сценарії розпаду Росії, про які ви сказали вище?
Як на мене, швидкий мир в Україні малоймовірний.
Деякі наші експерти люблять прогнозувати, що війна закінчиться до кінця 2022 року, або, як говорить Арестович, за два-три тижні. Ні. Ні за два-три тижні, ні до кінця року війна в Україні не закінчиться. Вона триватиме до 2024 року. На це вказують запаси міцності виробничих ланцюжків, ресурсів, які можуть бути задіяні, динаміка введення нових і нових санкцій, можливість застосування бойкоту чи блокади, технічна здатність застосувати блокадні механізми з боку Заходу по відношенню до Росії, втягування у протистояння інших країн, які поки що займають нейтральну позицію, зокрема, арабського світу. Для всього цього потрібен час, певні умови. Ці умови складаються, але це відбувається не за кілька місяців, а за півроку-рік.
Тому 2024 рік – це певний рубікон, коли Росія почне сипатися, відступати, корчитися, намагатися якимсь чином визначити "останні рубежі", які вона готова захищати, а потім внутрішні процеси будуть добивати її протягом подальших десяти років. 2024-ий – маркерний рік, а до того у нас попереду трохи менше двох із половиною років війни високої інтенсивності.
Наші інтереси:
Стежимо за подіями в Китаї. Хитрий Китай веде свою політику і те, ЯК він підтримає РФ, нам важливо знати.
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Повернення двополярного світу: коли Росія почне сипатися, Китай підбиратиме її шматки – Віталій Кулик
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Китай хоче поділити світ на двох із США і готовий розпочати війну. Але Сі Цзіньпін ризикує потрапити в таку саму пастку, що й Путін. Сі отримав активну підтримку з боку генералітету.
221030kulyk.jpg
Лідер Китаю Сі Цзіньпін залишається при владі ще на п’ять років – він був переобраний генсеком Компартії КНР на безпрецедентний третій термін. Досі китайські вожді могли перебувати на цій посаді лише два терміни, але кілька років тому Сі Цзіньпін скасував це обмеження, пише Главред.
Після переобрання Сі Цзіньпіна світ поставив запитання про те, чого тепер чекати від Китаю, і чи наважиться він на війну за Тайвань.
Певне розуміння подальшого курсу китайської влади з’явилося після промови Сі, в якій він чітко окреслив намір побудувати двополярний світ, у якому основними гравцями будуть США та Китай. Для України ж важливо, як Пекін буде поводитися щодо Росії та чи не почне підтримувати її у нинішній війні.
Політичний аналітик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик пояснив, що буде означати переобрання Сі Цзіньпіна на третій термін для України та світу, наскільки ймовірним стає військове протистояння США та Китаю, як зміниться позиція Пекіну щодо війни в Україні та підтримка ним Росії у цій війні. Аналітик також розповів, коли й чим може закінчитися російсько-українська війна та в якому її результаті зацікавлений Китай.
Що після обрання Сі Цзіньпіна зміниться у зовнішній політиці Китаю? Ключові позиції Пекіну та його обережна політика збережуться, чи, навпаки, тепер Сі діятиме більш сміливо чи зухвало після того, як укріпив свої позиції?
Слід почати з того, наскільки насправді Сі Цзіньпін укріпив свої позиції. Формально він справді усунув правові бар’єри, які умовно можна було назвати системою стримувань і противаг. Так, він розширив свої повноваження і прибрав принцип "колективного кормчого", що лишився у спадок від часів Ден Сяопіна, тобто стримування і противаги для різних груп впливу в номенклатурі, керівництві Китаю, між господарською частиною, військовими і партноменклатурою. Зараз ці баланси Сі формально прибрав.
Але якщо подивитися на розкладку Політбюро і з’їзду, ми побачимо, що всі ці групи й надалі присутні, ніхто не постраждав. А розмови про те, що Сі Цзіньпін перед з’їздом начебто вичистив представників "комсомольців" зі складу Політбюро, не відповідають дійсності – всі групи на своїх місцях.
Більше того, неформальна влада Сі Цзіньпіна не посилилися і не ослабла, не дивлячись на те, що Китай трусило протягом останніх півроку через різні фрондування та намаганні різних груп посилитися перед з’їздом.
Отже, не варто говорити, що тепер однозначно встановилася диктатура Сі Цзіньпіна, що Сі став імператором. Формально – так, але неформально в розкладі інтересів і прізвищ, ситуація виглядає не так.
А що тоді зміниться у внутрішній політиці Китаю?
Сі проголосив кілька важливих речей, які варто відзначити. Перша з них – модернізація збройних сил, яку планується завершити у 2027 році.
Китайські ЗС являють собою два великі прошарки: перший із них – це добре оснащені модернізовані високотехнологічні та навчені спеціальні сили, а другий – такий собі варіант російських "чмобіків", народна армія, яка складається з ненавченої та слабо озброєної маси військовослужбовців.
Цей дисбаланс має бути подоланий, оскільки Китай дійсно готується до протистояння, в тому числі силового, з Заходом навколо Тайваню. Буде це протистояння чи ні – це інше питання. Але те, що Китай має посилитися, забезпечити свою обороноздатність і здатність своїх збройних сил брати участь у таких локальних і глобальних конфліктах, це очевидно. Тому прискорення модернізації, виділення необхідного фінансування, достатня увага політичного керівництва до збройних сил є пріоритетним питанням для Китаю зараз.
Кулик думає, що не в останню чергу перемога Сі Цзіньпіна була досягнута через його підтримку ідеї модернізації збройних сил і виділення значних коштів на неї. Це призвело до того, що Сі отримав активну підтримку з боку генералітету, серед якого протягом останнього часу ширилося невдоволення політикою Сі Цзіньпіна. Зараз ситуація вирівнялася, і генералітет дав йому мандат довіри. Відповідно, ця модернізація збройних сил піде дуже швидко, а гроші будуть виділені значні.
Другий елемент – це посилення ролі Комуністичної партії Китаю. В рамках цієї позиції важливо відзначити повернення ідеології як інструменту контролю над населенням. Тому що ще з часів Ден Сяопіна в Китаї була проголошена економізація замість ідеологізації. Ден Сяопін вважав, що ідеологічна робота, яка велася за часів Мао Цзедуна, не виправдовує себе в новому світі, а, відповідно, найкращим способом посилення держави є зробити людей заможними, а економіку процвітаючою. В цьому є логіка.
В умовах світового зростання така парадигма призвела до появи китайського економічного дива, модернізації соціалістичного Китаю, створення соціально-ринкової економіки в цій країні, точніше умовно ринкової.
Зараз ситуація інша, тому що економізація замість ідеологізації призвела до того, що Компартія стала недостатнім інструментом для контролю над суспільством. Вона перетворилася на соціальні ліфти для особистого збагачення, а не для управління державою. Коли Сі прийшов до влади, він це зрозумів. Він побачив небезпеку в тому, що Компартія Китаю перетворюється на КПРС, стає рихлою та нездатною утримати владу, а тому намагається повернути ідеологію як особливий елемент контролю над суспільством, і ця ідеологія, відповідно, має реалізовуватися через Компартію.
Якщо у пересічного китайця зараз запитати, хто такий Маркс чи Енгельс, він не відповість. І це також є наслідком деідеологізації китайського суспільства. Хоча китаєць може назвати основні роботи Мао Цзедуна, історичні віхи розвитку Компартії Китаю за часів Мао Цзедуна, але цього недостатньо. Йдеться про справжнє повернення ідеології та посилення ролі Комуністичної партії як керуючої сили у суспільстві, а це означає посилення парткомів на місцях, на виробництві, у територіальних громадах. Роль Компартії в ухваленні управлінських рішень має бути значно посилена. Це має бути елітна частина китайського суспільства, причому не просто як нове дворянство, а саме як механізм управління.
Це важливо, і це пов’язано також із боротьбою з корупцією. З одного боку, цією боротьбою з корупцією Сі прибирає опозицію, а з іншого – боротьба з корупцією слугуватиме інструментом, щоб тримати в тонусі саму Комуністичну партію. Адже Сі говорить про самообмеження еліт, про необхідність зміни певних етичних кодексів і принципів, про комуністичну освіту і просвіту для побудови соціалістичного Китаю до 2029 року. Тобто це постійна ідеологічна робота всередині партії та з населенням.
Раніше Компартія реалізовувала експерименти з соціальними рейтингами, визначався кредит довіри до людей, їхнє місце в табелі про ранги в апараті, можливість просування кар’єрними сходами, але це технологічний аспект.
Зараз до цього технологічного аспекту управління і контролю додається й ідеологічний. Це мізки, певні уявлення, образи, це формування певного ідеологічного конструкту для широких верств населення, тобто це створення картинки майбутнього, яким має бути Китай до 2029 року, і в чому це буде полягати для кожного конкретного китайця. Це важливий елемент – стратегування та створення образів для ідеологічної пропаганди.
Все-таки як зміниться зовнішня політика Китаю після обрання Сі Цзіньпіна?
У зовнішній політиці – що дуже важливо – Сі говорить про двополярний світ, у якому є Пекін і Вашингтон, де всі майбутні процеси світу та світоустрою вимірюються крізь призму взаємин цих двох центрів. Якщо раніше Китай говорив про багатополярний світ і зараз продовжує офіційно це говорити, то тепер усі рішення з’їзду і виступ Сі були передусім про те, що майбутній світ має бути двополярним, а всі інші мають бути підпорядковані йому. Відповідно, мають бути створені сфери відповідальності, де будуть уникати конфліктів та локалізовувати їх, і ця система відносин забезпечить баланс і стабільність у світі.
Для решти світу це означатиме, що якщо ти потраплятимеш у "китайський світ", ти будеш чітко квотований, лімітований, твоє місце буде виписано, з точки зору інтересів Китаю, ти будеш вмонтований у його систему виробництва та економіку. Роль Росії при цьому зводиться до ролі сировинного придатка, а не партнера, друга, соратника чи союзника Китаю. Те саме стосується всіх країн, які знаходяться в Азії та орієнтуються на Китай.
З іншого боку, уявлення світу як двополярного створює і певні ризики, оскільки накладається на всі інші конфлікти. Якщо в конфлікті присутній Вашингтон, то Пекін апріорі розглядатиме ці конфлікти як такі, де потрібна противага.
Досі формально Китай займав підкреслено нейтральну позицію щодо війни в Україні, визнавав територіальну цілісність нашої держави та не визнавав анексії українських територій Росією, але на практиці голосував, підігруючи Росії, у Генасамблеї та Радбезі ООН, взаємодіяв із російськими компаніями, надаючи РФ товари подвійного приначення, купував російські активи, з яких пішли європейські та американські компанії в самій Росії. Тобто Пекін вів явно недружню політику стосовно Києва.
І зараз, коли ця ідеологія двополярного світу і протистояння з Заходом для Сі стає важливим елементом, Китай може піти в таких діях далі та посилити свою взаємодію з Росією.
Хоча в цій взаємодії також є свої межі, свої "червоні лінії", за які Китай не хоче і не може вийти. Зокрема, йдеться про санкційні механізми, які Захід застосовує проти РФ, і Китай не бажає в них влазити, про питання, пов’язані з небажанням Китаю посилити Росію як державу настільки, щоб вона перемогла у війні.
Росія має бути слабкою, тому що Китай розглядає її саме як сировинний придаток і попутника, як територію для експансії своїх інтересів, а не як партнера. Тож Росія, з точки зору Пекіну, має бути послаблена, але не програти остаточно, не бути знищеною. Для Києва це означає, що Китай у своєму підігруванні Росії може піти далі, ніж зараз є. Це дуже небезпечно для світу та України.
Також важливо, що, крім Росії, у Китаю є глобальний порядок денний, який стосується Тихоокеанського регіону, Азії та Африки, де Китай присутній грошима, фізично, геополітично, військово-політично тощо. Акцент на присутності в цих регіонах також прослідковується. Позитивом є те, що вся вага Китаю буде не тут, у Східній Європі та війні в Україні, а буде розподілена по інших важливих для нього регіонах, що знижує ризики для нас.
До того ж, Китай, скоріше за все, не буде уникати силового протистояння з Заходом, зокрема, за Тайвань, якщо Пекін чітко визначиться. Якщо Китай вважатиме, що склалася сприятлива ситуація, щоб захопити Тайвань або провести локальну військову операцію у Південній Азії по витісненню західної присутності, він це зробить.
Якщо Китай намагатиметься встановити двополярну систему світу зі Сполученими Штатами, що це означатиме для України? Яким буде наше місце в такій системі координат: Україна буде чітко підпорядкована Вашингтону чи лишиться на стику двох світів, і її територія буде місцем боротьби, де змагатимуться інтереси Заходу та Сходу?
Після війни з Росією ми будемо фронтиром західного світу, кордоном Заходу, з яким у Китаю будуть складні натягнуті відносини. Відповідно у Пекіна до України буде ставлення як до території, яка знаходиться в сфері західного полюсу, і він застосовуватиме весь свій арсенал впливу на нас як на країну Заходу з елементом того, що це кордон, і ми маємо певні транзитні потенціали, які Китай хотів би використовувати для роботи з Європою. Але Україна не буде буферною зоною чи країною подвійної орієнтації тощо.
Після війни, хто б не був на чолі політичного керівництва України, він буде реалізовувати прозахідний політичний курс. І так буде достатньо довго. Це фактично закріпить наш євроатлантичний та європейський вибір. Це введе нас у певні нові відносини та альянси, про які свого часу говорив Борис Джонсон. Хай там як, але це буде Захід, а не якесь аморфне прозахідне утворення. Захід, але на кордоні. Україна буде останнім варварським християнським королівством Європи.
Але ж роль кордону є досить небезпечною, тому що в разі чого Україна знову може стати театром бойових дій…
Так, це небезпечно. Але це менш небезпечно, ніж якби ми були буферною зоною.
Чи означає переобрання Сі Цзіньпіна, що при ньому зараз або згодом Китай точно допомагатиме Росії? Які ризики є для Китаю, якщо він допомагатиме Росії напряму, в тому числі зброєю або створенням сірих зон для обходу санкцій?
Я думаю, що остаточний вибір Китаєм боку Росії не відбудеться ніколи, тому що він знає, що Росія брала участь у століттях приниження та руйнування Китайської імперії у ХІХ-ХХ століттях. Тож Росія розглядається Китаєм як така країна, до якої можна висунути територіальні претензії, як сировинний додаток, слабка країна, що виявилася нездатною подолати спротив навіть України і програє у війні.
Тому говорити про те, що Китай зараз повернеться до Росії повністю й почне її підтримувати, немає підстав. Навпаки, він усе вимірюватиме з точки зору власних інтересів та власного національного егоїзму.
Росії очікувати, що Китай зараз вступить у війну, наївно. Лише коли Росія почне розпадатися, Китай, найімовірніше, просто запропонує свою парасольку безпеки якійсь частині колишньої РФ та візьме цю частину під свій патронат.
Що має статися у відносинах США і Китаю, аби Пекін був змушений обрати сторону в російсько-українській війні?
Якщо відбудеться відкрита фаза протистояння Китаю і США, тобто безпосередня війна із обміном ядерними ударами, ситуація на фронтах у Тихому океані загостриться настільки, що буде можливість висадки американського десанту в Китаї або якісь глобальні втрати Китаю в такому протистоянні. Тоді можливе розширення великого фронту та кооперація з Росією.
Локальне силове протистояння може виникнути через, наприклад, Тайвань?
Так, саме Тайвань.
Навколо Тайваню створюється ситуація можливого конфлікту. Протягом останніх восьми років там нарощували військову присутність і американці, і китайці. Китай регулярно протягом останніх десяти років входить у територіальні води Тайваню, баражує, брязкає зброєю і таке інше. Однак я би не сказав, що це є загостренням.
Проте насторожує те, що відбувається навколо Тайваню в інформаційній та політичній сферах, в економічних приготуваннях: усе говорить про те, що локальний конфлікт можливий.
Американські експерти вже говорять про те, що конфлікт навколо Тайваню можливий не у 2027 році, а в 2023-му. На це є свої аргументи, зокрема, є потреба малої війни для вирішення статус-кво або досягнення нових домовленостей щодо Тайваню з нових переговорних позицій. Можливо, сторонам не доведеться стріляти, а достатньо буде стояння авіаносців на лінії. Такий варіант можливий, до цього слід готуватися. Тому що протистояння Сполучених Штатів та Китаю буде в тому числі відволіканням уваги та ресурсу Вашингтону від війни в Україні.
Китай готовий. У деяких ЗМІ Китаю китайські військові експерти прямо говорять про те, що збройні сили Китаю потребують випробовування у воєнних умовах.
Китайцям потрібна локальна війна, аби провести тестування своєї модернізованої армії, яку вони зараз створюють. Адже Китай давно не воював – з 70-х років минулого століття він не вів ніяких війн і потребує обкатки своєї армії у воєнних умовах.
Наскільки Китай намагатиметься утримуватися від протистояння зі Сполученими Штатами з огляду на його залежність від західних та європейських ринків збуту? Наскільки економічний чинник буде стримувати китайців?
Тут слід знову згадати про ідеологізацію та зниження ваги економіки в ухваленні управлінських рішень у Китаї. Ідеологізація перемагає економізацію при Сі Цзіньпіні. Тому залежність від ринків, економічні проблеми, скорочення виробництва, фінансова нестабільність, обвалення піраміди, іпотека та всі інші наслідки, можливі для Китаю під час протистояння з Заходом, ігноруватимуться, якщо буде геополітичний зиск. Тобто якщо в очах Сі Цзіньпіна досягнення від цього протистояння будуть більшими, ніж збитки. Якщо він вважатиме, що після військового зіткнення з Заходом він зможе досягнути біполярного світу і поділити планету на дві сфери впливу, це буде коштувати втрат європейських ринків на певний час.
А чи не може тут Сі Цзіньпін потрапити в ту саму пастку, що й Путін – вступить у війну, а його армія не пройде цю перевірку на міцність на практиці?
Може. Тому що Китай має ті самі проблеми і труднощі, що й російська система. Будь-яка автократія неминуче передбачає видавання бажаного за дійсне, намальованого за реальність. "Потемкинские деревни" є не лише в Росії, але й у Китаї. Тож така ймовірність справді є.
Втім, у Китаю достатній потенціал для того, щоб почати ризиковану гру. У Сі Цзіньпіна є запас міцності і нотки віри у власні сили, щоб спробувати перетворити світ на двополярний.
Але знов-таки, якщо здобутки будуть меншими, ніж ризики від втрати ринків, Китай обере ринки, а не омріяне майбутнє Сі. Він – не самогубець. І успіх його політичної кар’єри обумовлений у тому числі тим, що він достатньо обережно діяв.
Крім того, збереглися центри впливу і неформальні групи інтересів, які не підпорядковані Сі Цзіньпіну. Тому я не виключаю, що якщо Сі не впорається з першим етапом, через п’ять років він може піти у відставку під тиском цих груп впливу. А, може, навпаки, забезпечить собі правління до 2035 року і буде крок за кроком формувати той самий двополярний світ без війни.
Якщо Китай і США почнуть ділити світ на двох, наскільки це наближає світ до ядерної катастрофи? Наскільки нинішнє переобрання Сі Цзіньпіна наближає нас до ядерної небезпеки?
Світ взагалі стоїть на порозі того, щоб доторкнутися до певної межі – екзистенційного досвіду, який призведе до переосмислення людьми самих себе. Передусім це може відбутися через війну або ядерний конфлікт.
Питання не лише в Сі чи Путіні – такі люди чомусь же стають на чолі держав, а потім ухвалюють ті чи інші рішення. Як на мене, запит у людства на цей екзистенційний досвід достатньо високий. Ще подивимося, хто переможе в Америці, якою буде ситуація в Європі з лідерством, які лідери стануть на чолі європейських країн, і яка конфігурація потім буде складатися у світі.
Цей запит на катастрофу, через яку ми маємо пройти, є домінуючим сценарієм для багатьох футурологів.
Раціональні люди справді скажуть, що світ збожеволів. Віруючі люди скажуть, що ми живемо в часи наближення Апокаліпсису. Хтось скаже, що людство усвідомить себе саме через такий досвід, у тому числі ядерний конфлікт. Локальний чи глобальний ядерний конфлікт – питання, наскільки вистачить мудрості у людства. Я кажу не про лідерів, бо, як свідчить практика, у лідерів клепка падає повністю, і тоді їхнє оточення має їх зупинити.
У чиїй перемозі в цій війні Китай зацікавлений – України чи Росії, чому?
Китай не зацікавлений у будь-чиїй перемозі – він зацікавлений у продовженні війни в Україні якомога довше і її перетворенні на війну низької інтенсивності, яка буде знекровлювати та послаблювати і Росію, і Захід. Китай не бачить Україну – він бачить Захід і бачить Росію. Про це говорить будь-який аналіз китайської преси: у китайськомовних виданнях описується війна в Україні як протистояння Заходу і Росії. Відповідно, війна, яка продовжується, війна низької інтенсивності цілком в інтересах Китаю. Без остаточної перемоги однієї зі сторін, тому що така перемога призведе до посилення цієї сторони.
Виходить, що Китаю вигідно трошки – саме трошки – допомагати Росії?
Так, йому вигідно трошки підігрувати Росії – то там, то там. Але не надто, щоб Росія раптом не здобула якоїсь системної перемоги, яка потім створить небезпеку для самого Китаю.
Як ви оцінюєте ймовірність того, що Росія зазнає поразки у війні з Україною, та як Китай може використати поразку Росії на свою користь?
Якщо, а точніше коли відбудеться поразка Росії (РФ, як на мене, сама робить усе для того, щоб програти цю війну), Китай може цим скористатися.
Коли Пекін побачить, що режим Путіна чи пост-Путіна не вдається зберегти, він обере шлях підтримки однієї або кількох незалежних держав, які виникнуть на території після РФ, і встановить із ними васальні відносини. Очевидно, що Китай спробує відхопити під власний протекторат якомога більший шматок російських територій із джерелами газу та нафти. Передусім Сибір і Далекий Схід.
Звичайно, буде відбуватися конкуренція із Заходом за ці регіони та контроль над ними.
Власне, ще у попередні роки в "Женьмінь жибао" була стаття, де один із китайських експертів говорив, що у випадку розвалу Російської Федерації Китай буде не проти надати безпекову підтримку мешканцям прикордонних територій. Тобто прямо не йшлося про анексію, але таке розмите формулювання передбачає, в тому числі, встановлення васальних відносин та надання протекторату всім новим незалежним державам.
А з рештою Росії, умовно кажучи, з Московією як Китай буде вибудовувати відносини?
Це залежатиме від того, хто буде в Москві та якою буде Московія сама по собі – чи то це буде в межах Кремля, чи то в межах МКАДу, чи то в межах Московської області. Очевидно, що розпад Росії передбачатиме не поділ її на умовні суб’єкти федерації, а поділ на території, які контролюються місцевими групами інтересів. Умовно кажучи, якісь варлорди "стрєлкови" зможуть контролювати кілька районів, а не всю область. Хтось із них проголошуватиме їхню незалежність, а другий варлорд буде з ним воювати. Коли це все устаканиться і складеться якийсь конгломерат, Китай буде вибудовувати свої відносини саме з цим новим конгломератом. А поки що це питання умовної незалежності та умовного васалітету.
На скільки взагалі, по-вашому, затягнеться війна в Україні, а, відповідно, наскільки віддаленою перспективою є ці сценарії розпаду Росії, про які ви сказали вище?
Як на мене, швидкий мир в Україні малоймовірний.
Деякі наші експерти люблять прогнозувати, що війна закінчиться до кінця 2022 року, або, як говорить Арестович, за два-три тижні. Ні. Ні за два-три тижні, ні до кінця року війна в Україні не закінчиться. Вона триватиме до 2024 року. На це вказують запаси міцності виробничих ланцюжків, ресурсів, які можуть бути задіяні, динаміка введення нових і нових санкцій, можливість застосування бойкоту чи блокади, технічна здатність застосувати блокадні механізми з боку Заходу по відношенню до Росії, втягування у протистояння інших країн, які поки що займають нейтральну позицію, зокрема, арабського світу. Для всього цього потрібен час, певні умови. Ці умови складаються, але це відбувається не за кілька місяців, а за півроку-рік.
Тому 2024 рік – це певний рубікон, коли Росія почне сипатися, відступати, корчитися, намагатися якимсь чином визначити "останні рубежі", які вона готова захищати, а потім внутрішні процеси будуть добивати її протягом подальших десяти років. 2024-ий – маркерний рік, а до того у нас попереду трохи менше двох із половиною років війни високої інтенсивності.
Стежимо за подіями в Китаї. Хитрий Китай веде свою політику і те, ЯК він підтримає РФ, нам важливо знати.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?