Повернення степу

Українці такі. Ми маємо звичку повертатися і відбирати своє, навіть за багато сотень років. Ми занадто жадібні, щоб роздавати те, що нам належить, якимось зайдам. Чекатимемо того моменту дуже довго, витримуючи, витерплюючи, виплакуючи й навіть відхаркуючи кров’ю. Але обов’язково дочекаємось, а потім нехай ніхто не ображається. Бо ми собі на умі, бо знаємо, що світ мусить бути збудований саме так, як нам подобається, не інакше. З хлібом, салом, тиночками, глиняними горшками на них, побіленими хатками, калиною, вишиванками, рушниками, образами на покутті…

З диким степом ми були на «ти» задовго до Єкатєріни ІІ, яка нібито щось там колонізувала й заснувала. Ми колонізували його постійно. Наша волелюбність пішла з того вільного степу, де дихати можна на повні груди і де з кожного байраку варто очікувати що завгодно.

Полювати в степу — не лапті плести, жити в ньому і з ним — не дупла бджолині потрошити.

Було багато чого. Але в морі Чорному ми споконвіку любили лапати рибу, мити в ньому ноги й розтинати його темні хвилі на своїх човниках. Хай там як його називали: Понтом Аксінським чи Понтом Евксинським, Понтійським чи Понетським, Скіфським чи Руським — воно завжди було нашим. Ми завжди мешкали на його берегах, хай навіть маленькими, дуже дрібними осередками.

Може, не завжди той дикий степ і море вписувалися в державні межі на численних мапах усеможливих завойовників, але то не наша справа. Бо яка за великим рахунком різниця, впишуть тебе чи ні, коли ти є.? Це вже сьогодні такі дурниці мають значення, світ змінився. Щоб відкрити рахунок у банку, ти мусиш ідентифікуватися, але і ми змінились, і запити наші зросли. Нам більше не цікаво й не хочеться просто якось бути…

І, можливо, якби декому не припекло витягнути на світ стару імперську байку про Новоросію і впхати свій ніс у чужі справи, все тяглося б ще дуже довго. Але маємо те, що маємо. Войовничий степовий дух прокинувся в українцях, і тепер нас не зупинить ніщо, доки не стане по-нашому. Тим більше, якісь там домовленості.

Усе лишень починається насправді. Ще багато чого доведеться переосмислити, вивчити й зрозуміти. Дуже багато роботи накопичилось, яку конче треба переробити. Але процес уже запущено, рубікон перейдено. Люди Півдня, хай там якими вони були до того, змінилися до невпізнання. Адже це вони перші кинулися на межу з Кримом зупиняти повзучу заразу, вони не дали влаштувати у своїх містечках та селах божевілля під грифом «русская вєсна» і вони нині годують та вдягають своїх оборонців.

Гени мають значення, хоч ти трісни. Хоч би скільки мили мізки «русскім міром», великими сталінами й дуже великими єкатєрінами. Ворог зупинився там, де йому не було що робити. Його зупинили українські прізвища, українські міста й села. Він не мав жодних шансів ані на Херсонщині, ані на Миколаївщині, ані на Одещині, бо там йому нема чого робити. Там живуть українці. Навіть на Донбасі він обламав собі зуби.

Ось приблизні цифри кількості українців Півдня згідно з переписами за століття. Чому приблизні? Бо через часту зміну адміністративних меж можуть вкрастися несуттєві неточності, які не впливають загалом на картинку. Станом на 1897 рік на Півдні України проживало близько 76% українців, на 1926-й — 70%. Навіть після Голодомору, коли, здавалося, виморили все живе, статистика фіксувала вражаючі цифри, що свідчили про небувалу стійкість і живучість українців: 65% на 1939 рік.

Нині картинка, попри всю нахабну совєтизацію, анітрохи не гірша, навіть краща. Згідно з переписом 2001-го, українців у Миколаївській області проживало 81,91%, в Одеській — 62,8%, Херсонській — 82%, Запорізькій — 70,8%. Ось, власне, і відповідь на запитання, чому в них не склалося, а в нас усе буде добре.