Повстання проти гетьмана Скоропадського: Директорія виграла, але Україна втратила

Про причини, перебіг та наслідки антигетьманського повстання Радіо Свобода розмовляло з істориком Віталієм Скальським.

– Гетьман і очільники антигетьманського повстання тривалий час, мало не від моменту приходу Скоропадського до влади, вели перемовини і намагались домовитись. У жовтні 1918 року декілька людей з опозиційного Українського національного союзу увійшли до гетьманського уряду. Але все одно порозуміння не вийшло. Чи було взагалі поле для компромісу між гетьманом та опозицією?

– Навряд чи це можна назвати якимись переговорами. Швидше йдеться про більш інтенсивну чи менш інтенсивну взаємну критику.

– Але ж вони зустрічалися!

– Так, але інколи після зустрічей їх арештовували: Винниченко потрапив до в’язниці на кілька днів, Петлюра – на довший час. Тому навряд чи це є переговори, коли зійшлися дві сторони й сіли щось обговорювати.

Гетьман дивився на опозицію зверхньо. Для нього всі ці соціалісти – хто вони? Він у спогадах наводив фразу, цитуючи свого прем’єра Федора Лизогуба: «Кто эти господа?». Лизогуб давнього козацького старшинського роду, а Винниченко письменник, Петлюра якийсь публіцист, бухгалтер. У їхній свідомості вони не були для них рівнею.

Для опозиції гетьман теж був радше непорозумінням. Вони сприймали його як царського генерала, як малороса, який прийшов ліквідувати їхні здобутки часів Центральної Ради. Тому поля для компромісу там майже не було.

​– І все ж, у жовтні 1918 року – четверо нових міністрів від опозиційного Українського національного союзу. Ніби ж компроміс.

– Це, можливо, спроба вийти з низки кризових ситуацій, які наповнювали тогочасну Україну. Якщо цей компроміс і був, то він був абсолютно неприродний. Як з часів Помаранчевої революції «ширка» – широка коаліція, де об’єдналися всі та вся, і толку з того уряду.

Врешті-решт, це призвело до різкого розвороту гетьмана у сторону Росії.

– В історії антигетьманського повстання багато моментів детективних і гостросюжетних. Напередодні повстання змовники зібралися у Міністерстві шляхів. Там домовилися про створення Директорії – керівного органу повстання. За мірками теперішнього Києва, це відносно недалеко від гетьманської резиденції – можна за годину дійти пішки.

Будівля колишнього Міністерства шляхів (тоді Бібіковський бульвар, 34, зараз – бульвар Тараса Шевченка, 34), де напередодні антигетьманського повстання зібралися його керівники і вирішили утворити свій керівний орган – Директорію УНР

​Як так сталося, що змовники збираються у державній установі, аби обговорити план повалення чинної влади?

– Революції може й робляться умовним «простим народом», але підготовкою, реалізацією, практичними кроками оперують люди, які є або були при владі, які вхожі у якісь урядові кабінети.

Міністром шляхів був Борис Бутенко, який дуже радикально відрізнявся від інших гетьманських міністрів своєю принциповою проукраїнською позицією.

Він перейменував залізниці: Південно-Західну на Правобережну, Катерининську на Запорізьку. По всіх залізницях змінив написи на українську мову.

У цей вечір, коли організовувалася Директорія, Бутенка вже зняли з посади, але його люди ще там залишилися, і керуючий справами відчинив двері та провів цих умовних змовників, навіть кабінет міністра їм показав.

Історик Віталій Скальський

​– Мало не від самого початку повстання на бік Директорії перейшли підрозділи гетьманські армії. Сам Скоропадський згадував, якою несподіванкою для нього стало, що командир Подільського корпусу генерал Ярошевич перейшов на бік Директорії майже одразу. Невдовзі перейшов командир Запорізької дивізії, яка була у Харкові, полковник Болбочан. Чому офіцери, які присягали гетьману, швидко перейшли на бік його супротивників?

– Тут, напевно, треба розбирати кожну конкретну біографію, конкретні обставини. Мабуть, українські маси на той час радше були налаштовані проти гетьмана, аніж за нього. І був елемент популізму – зіграти на народних настроях. Все ж таки вже близько двох років йшла революція, і на цій хвилі догодити народним настроям було дуже популярно. Відповідно, схилилися до цього. Крім того, крок гетьмана у бік Росії, федеративна грамота, свою роль відіграв.

– Коли читаю про ті події, то інколи спочатку уявляю Директорію, а потім людей, які були на сцені Майдану: Кличко, Яценюк, Тягнибок. У вас не виникає аналогій?

– Напевно можна провести аналогію, але тільки в цьому. Тому що порівнювати гетьмана та Януковича не випадає.

Павло Скоропадський, гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918)

​– А наскільки були близькими спільниками люди, які створили Директорію: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський, Федір Швець? Вони ж сварилися до того. Коли Винниченко був прем’єр-міністром, то змусив Петлюру піти з посади військового міністра.

– Я не думаю, що там була єдина спільна думка – треба повставати. У спогадах багатьох про це написано.

– Їх поєднувала тільки антипатія до гетьмана чи щось більше?

– Антипатія до гетьмана та симпатія до України. Гетьман уявляв собі Україну більш консервативну, з правом приватної власності. А його опоненти хотіли соціалістичної, революційної України, достатньо популістичної.

Коли вони прийшли до влади, то не стали скликати Установчі збори, у них був Трудовий конгрес. Вибори на Трудовий конгрес відбувалися не за відомою формою: демократичні, загальні, вільні тощо. Визначили квоти: ось обирає трудова інтелігенція своїх, ось робітники – своїх, ось селяни – своїх. Приватні власники з цього випадали, якщо не маскувалися під трудову інтелігенцію. З цього приводу були скарги, описані у спогадах. Скажімо, адвокат не міг бути обраний у Трудовий конгрес, а його помічник – міг. Таке було їхнє бачення України.

– Ви згадали Грамоту про федерацію. Щодо неї є неоднозначні оцінки. Дехто з дослідників стверджує, що поява Грамоти про федерацію з небільшовицькою Росією спричинила повстання, бо, мовляв, гетьман хоче здати Україну білогвардійським генералам. А інші дослідники зазначають, що заколот готувався незалежно від цієї грамоти.

– Тут я не можу стати ні на одну, ні на іншу сторону. Аргументи є і там, і там. Рано чи пізно цей соціалістичний протест мусив би вибухнути. Напевно, Петлюра думав як би позбутися гетьмана й повернутися до влади, і Грушевський про це, напевно, розмірковував.

– А Грушевського серед цих змовників не було.

– Ні, Грушевський очікував, що його винесуть на руках і відновиться Центральна Рада. Симпатично, що він невдовзі написав статтю «По шкоді».

– Що мається на увазі?

– «Шкода» – це гетьман. Він прийшов, розігнав Центральну Раду – нашкодив. І от сім з половиною місяців було невідомо що, тепер Грушевському треба повернутися. Але його вже не хотіли бачити, прийшли інші.

Михайло Грушевський

​– Наскільки Грамота про федерацію була значущою для антигетьманських настроїв?

– Значущою, тому що це був додатковий аргумент, досить серйозний, що гетьман проросійський. Але тут може бути контраргумент: він же не здав повністю Україну Росії, не сказав, що України немає, а тепер єдина і неподільна Росія. Ні, він запропонував, щоби Україна стала федеративною частиною великої Росії.

При цьому, згадаймо рік тому. Ми ж не засуджуємо Грушевського, Винниченка і Петлюру за Третій універсал, який теж проголошував федерацію. І в Четвертому була фраза, що у майбутньому ми проведемо з цього приводу референдум. І їздили на поклін у Петроград. А вони ж герої?

Симон Петлюра

​– Вже восени 1918 року федерація сприймається як зрада, хоча у 1917 році – як належне. Як громадська думка реагувала на антигетьманське повстання?

– Населенню здебільшого набридли повстання, перевороти, зміни влади, і воно відсторонено до цього сталося. Київська газета «Відродження» – безпартійна демократична газета, як вони себе позиціонували – доки при владі гетьман, попервах повідомлень про Петлюру й повстання Директорії не давала. Потім – про «банди» повстанців, а про сили гетьмана пише з позитивом. Та щойно повстанці всередині грудня вступили у Київ, тон змінюється: на першій шпальті величезний портрет Петлюри, його присвята і починають писати, який гетьман поганий. А в іншій газеті з’являється стаття під заголовком «Гетьман–юда–кат». А потім пішли такі епітети… Звісно, він повалений, вже можна про нього писати що завгодно.

– А ви кажете, не можна проводити аналогій з Януковичем. Звісно, вони зовсім різні люди із дуже різним життєвим досвідом. Але Скоропадський також змушений був тікати за кордон.

– Але Скоропадський тікав у Європу.

– Авжеж. Німці допомогли Скоропадському прийти до влади, підтримували його. Якою була логіка німців під час антигетьманського повстання?

– У Німеччині відбулася революція. Німецькі гарнізони в Україні хочуть додому, бо там щось без них відбувається. Їм ці розборки між гетьманом і Директорією вже далекі. Багато хто приймав рішення бути нейтральним. Якийсь командир міг ухвалити рішення втрутитись на підтримку гетьмана або на підтримку Директорії. Виникла німецька рада солдатських депутатів на чолі з Кірхнером, соціал-демократом, майже комуністом.

– На початку грудня війська Директорії були готові захопити Київ, але німці завдали їм потужного удару і відкинули від міста. Чому, завдавши удару, не добили остаточно?

– Не хотіли кардинально втручатися у зміну влади. Але давали зрозуміти: мовляв, якщо Директорія захопить Київ і захоче усіх гетьманців перерізати – цього не допустять.

– Здається, німцям головне було втримати під контролем залізницю, якою вони поверталися додому.

– Так. На Фастів була закрита залізниця, залишалася залізниця на Коростень.

– Коли гетьман проголошував федерацію, сподівався, що його підтримає російське офіцерство. Чи підтримала його оця булгаківська «Біла гвардія»?

– Підтримала. Створювалися добровольчі дружини. Інша справа, що для значної частини російського офіцерства сам гетьман був зрадником, адже він з «Малоросії» зробив Україну, та ще й з німцями уклав угоду. Для багатьох із них це теж був непростий і болючий вибір.

– Чим би ви пояснили такий переможний характер антигетьманського повстання? Фактично, за місяць Директорія опанувала територію України.

– Напевно, гасла Директорії були суголосні тому, чого прагнули маси, такий популізм. Вони говорили те, що хотіли чути і на цьому виграли, але Україна втратила, бо чергова зміна влади не посприяла її розвитку.