Прихований сенс Нагірної проповіді – розділення людей і тварин, або Яким терміном Ісус позначив Homo intelis

Попередні статті:

• Діти Божі та діти диявола, або Хто такі фарисеї, психопати, рибоголові та рептилоїди згідно з Євангелієм
• Чому відбулося руйнування Єрусалима і як його зміг передбачити Ісус Хрестос
• Фантастика жахів пророка Єзекиїла та його альтернативна історія
• Стратегія пророка Єзекиїла: 13 заповідей для організованих психопатів

«Вчення Бене Гессеріт було закладено тими, хто усвідомлював важливість продовження людського роду; вони розуміли, що для цього необхідне розділення людей і тварин» (Френк Герберт, «Дюна»).

«Не давайте святого псам, і не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами і, обернув­шись, не роздерли вас» (Матвій 7.6).

Як ми вже знаємо, психопати є антисоціально налаштованими представниками виду Homo intelis. Тобто не всі інтеліси є психопатами: психопати – це погані інтеліси. Водночас є й хороші інтеліси, в сучасній літературі для їх позначення використовують термін «просоціальні психопати».

Чи знав Ісус про існування цього біологічного виду людиноподібних істот ? Чи розрізняв він інтелісів («носіїв інтелекту») від «сапієнсів» (носіїв розуму, Homo sapiens)? Чи знав про те, що спочатку були створені інтеліси, а потім – сапієнси?

Як ми вже з’ясували, за півтисячоліття до євангельських подій доступ до цих прадавніх знань отримав іудейський священник і пророк Єзекиїл. Він сам був інтелісом, тому й розробив цілу стратегію організації інтелісів у єдиний народ та захоплення ним влади над людством, тобто над сапієнсами. Для цього пророк під’єднався до егрегора на ім’я Єгова і став психопатом, відтак уся ідеологія Єзекиїла є відверто психопатичною, тобто нелюдською й антилюдською.

Про те, що у глибоку давнину були чіткі уявлення про відмінність між сапієнсами та інтелісами, ми дізнаємося з перших трьох глав книги «Буття», скомпільованих Єзекиїлом на основі вавилонських джерел. Можемо припустити, що Ісус Хрестос, будучи боголюдиною, також про це знав.

– Але якщо ці знання були важливими для його місії, то про них має бути згадка в Євангелії. Чи є вона там?

Так, є. Причому на самому початку, що вказує на принципову важливість цих знань.

Навчання на горі

Щойно Ісус зібрав початковий гурт учнів, то одразу ж дав їм системний виклад свого вчення. Як ми вже знаємо, це вчення не з’явилося на порожньому місці – воно було продовженням, оновленням і розвитком прадавньої Арійської традиції. Отже, «Побачивши натовп, він зійшов на гору. І коли сів, підійшли до нього його учні» (Матвій 5.1). Слава про Ісуса вже поширилася за межі Галілеї, тож його шукало багато людей, яких він просвітлював і оздоровлював. Проте періодично він усамітнювався лише зі своїми учнями, адже глибинне навчання потребує тиші, спокою та зосередження. Саме про цей момент і розповів євангеліст Матвій: для донесення фундаментальних знань Ісус з учнями віддалилися від натовпу. Тож коли в цей час Ісус говорив «Ви – світло світу», то він звертався саме до своїх учнів, а не випадкових людей. Врешті-решт, в Ісуса не було гучномовця, щоб транслювати свої слова широкій авдиторії. До того ж, це видно навіть зі змісту навчання, адже тут викладені точні знання, натомість для натовпів Ісус говорив притчами. Відтак замість «Нагірна проповідь» правильніше говорити «Нагірне навчання» або «Навчання на горі».

Навчання починається з «семи блаженств», які є послідовними кроками для розвитку від людини до боголюдини:

«Він, відкривши уста, почав навчати їх:

1. Щасливі скромні, бо їхнє Царство боже.

2. Щасливі приязні, бо вони успадкують землю.

3. Щасливі засмучені [недосконалістю], бо вони отримають допомогу.

4. Щасливі голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться.

5. Щасливі милосердні, бо вони зазнають милосердя.

6. Щасливі чисті серцем, бо вони побачать Бога.

7. Щасливі миротворці, бо вони синами Божими стануть.

Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика».

Люди та інтеліси

Далі Ісус виголошує загадкову фразу: «Ви чули, що було сказано первозданним: не вбивай; і коли хто уб’є, той підпаде під суд. А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду» (Матвій 5.21–22).

Перше запитання: Що означає «первозданним», гелленською «τοῖς ἀρχαίοις»? Слово «ἀρχαίοις» (археіс) має головне значення «первозданний, початковий, споконвічний». В українських перекладах застосовують слово «стародавнім», але воно не передає сенс початковості. Наприклад, словом «археї» в сучасній науці позначають найдавніші, первинні одноклітинні організми, сотворені ще до появи бактерій.

Хто ж вони такі, ці первозданні, про яких говорив Ісус? Це і є інтеліси. На відміну від людей, інтеліси не мають внутрішнього регулятора у вигляді голосу совісті, тому можуть керуватися лише зовнішнім регулятором – у вигляді системи настанов та заборон. Ось як це проявляється в житті.

1. Шкідливість гніву

Ісус починає з головної заборони: «Не вбивай; і коли хто уб’є, той підпаде під суд». В даному контексті це означає, що хто уб’є, той буде покараним. Ця настанова була призначена інтелісам – інтелектуальним тваринам – для впорядкування їх соціального життя.

Люди незрівнянно вищі інтелісів, відтак у них вищі етичні стандарти : «А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду». Це означає, що навіть сам лише гнів на близьку людину вже є шкідливим. Люди значно чутливіші, ніж інтеліси, тому, гніваючись на брата, людина вже карає себе – сама творить собі суд.

Як бачимо, розглянутий фрагмент побудований за схемою протиставлення: до них – первозданних – простіші вимоги, для нас – людей – вимоги значно вищі, тонші, досконаліші. У такий спосіб Ісус увиразнює уявлення про чітке розділення двох біологічних видів.

– Чому це так важливо?

Тому що розмивання чи затуманення цих уявлень веде до міжвидового хаосу, адже тоді закони, необхідні лише примітивним спільнотам інтелісів, доводиться застосовувати до значно розвиненіших – людських – спільнот. Це небезпечно, адже те, що корисне для одних, може бути руйнівним для інших.

– Наскільки важливою є згадана схема протиставлення «ми – вони»? Може це випадковість?

Для з’ясування розгляньмо наступні настанови Нагірної проповіді, точніше, навчання на горі.

2. Подружня вірність

Далі Ісус говорить про перелюб, тобто подружню зраду. «Ви чули, що було сказано [первозданним]: не чини перелюбу. А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на [чужу] жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб з нею у своїм серці». Подружня невірність руйнує сім’ї та веде до розлучень. Найгірше те, що це катастрофа для дітей. Дитячі психічні травми залишаються на все життя, вони підривають життєспроможність народу і руйнують його майбутнє. А все починається з подружньої зради «у своїм серці», тобто в почуттях, думках, намірах.

У інтелісів подружню вірність оберігає загроза жорсткого покарання. Натомість у людей оберігаючу функцію виконує свідомість, тому необхідно тримати її в чистоті від брудних думок. Тим більше, що думки людей мають більшу силу до матеріалізації, ніж думки інтелісів, з цієї причини люди спроможні до чудотворення, а тварини – ні.

Принагідно зауважимо, що наступна за цим фраза є вставкою, яка мавпує слова Ісуса про чистоту думок. Фальсифікатор не розумів, про який «перелюб у серці» говорить Ісус, тому вирішив від себе «додати конкретики»: «Сказано теж: хто відпускає свою жінку, хай дасть їй розвідний лист. А я кажу вам: хто відпускає свою жінку, той робить з неї перелюбку, і хто взяв би розведену, чинить перелюб». Ця вставка відверто безглузда. Люди вільні створювати подружні союзи – і вільні їх розривати. Перелюб – це зрада довіри в чинному подружньому союзі. Ісус навчає, що фактом зради є не лише дія, а й думка.

3. Чесність

«Ви чули теж, що було сказано первозданним: не клянись неправдиво – і виконаєш твої клятви Господеві. А я кажу вам не клястися зовсім. Хай буде ваше слово: так – так; ні – ні. А що більше цього, те від злого».

Інтелісам властива брехливість, але вона породжує взаємну недовіру й руйнує їхню спільноту. Відсутність внутрішнього регулятора інтеліси компенсують зверненням до регулятора зовнішнього: вони звертаються до спільного егрегора і виражають готовність отримати від нього покарання у випадку обману. Страх покарання примушує інтелісів виконувати свої обіцянки: «клятва господеві» виступає в ролі «протеза» – зовнішнього компенсатора відсутньої в них совісті.

Людям цей страх не потрібний. Їхня чесність тримається на почутті особистої гідності та поваги до внутрішнього бога. Невиконання обіцянок і порушення домовленостей принижують людину, позбавляють честі, псують карму, підривають успішний розвиток в палінгенезії-реінкарнації. Тому кожна обіцянка має виконуватися, а мова має бути точною та відповідальною: «Хай буде ваше слово: так – так; ні – ні».

4. Як присоромити брата

«Ви чули, що було сказано [первозданним]: око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. Хто хоче пози­ватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Матвій 5. 38–42).

Перше речення стосується інтелісів: вони спроможні лише на симетричні реакції за принципом «ти мені – я тобі». Натомість друге і наступні речення спрямовані на людей, що володіють совістю і мають уявлення про вдячність. Сапієнси активно застосовують описаний метод.

– Як він працює?

Уявімо, що людина несправедливо вимагає від тебе одну монету. Але ти не сперечаєшся, а даєш їй дві. Людина дивується і їй стає соромно, тож вона вибачається і повертає тобі обидві монети. Конфлікт полагоджено м’яко, з задоволенням для обох сторін.

Зауважимо, що тут працює феномен дарування. Людям дуже подобається дарувати, хоча б тому, що дарування підіймає соціальний статус дарувальника. Обдарований це відчуває, тому намагається вирівняти статуси шляхом зворотного дарування.

Але цей механізм працює тільки між людьми. Інтеліси не володіють совістю, тому такі тонкі речі їм недоступні. Якщо інтелісу замість однієї монети даси дві, то він просто візьме і ще більше переконається, що так і треба діяти – нахабно й настирливо.

Як бачимо, в розглянутому епізоді Ісус знову застосовує схему протиставлення: ось це – для первозданних, а ось це – для людей. Ісус ще раз підкреслює, що соціальна поведінка людей регулюється особливою етикою, яка суттєво відмінна від етики інтелісів. Відтак треба чітко розрізняти людей та людиноподібних тварин – і не міряти всіх однією міркою.

5. Милосердя до ворогів

«Ви чули, що було сказано [первозданним]: люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: будьте милосердними до ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небесах, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних. Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Матвій 5.43–48). Ми всі пам’ятаємо вираз «любіть ворогів ваших» (ἀγαπᾶτε τοὺς_ἐχθροὺς ὑμῶν), але він потребує уточнення. Річ у тім, що в гелленській мові є чотири різні слова для позначення чотирьох різновидів любові:

1) агапе (ἀγάπη) – милість, милосердя, божественна любов до всього живого, приязнь, доброзичливість; це безумовна любов, яка в нас існує незалежно від того, люблять нас чи ні;

2) філіа (φιλία) – любов, любов-дружба, духовна любов;

3) ерос (ἔρως) – кохання, душевна любов; це любов між чоловіком і жінкою;

4) сторге (στοργή) – любов між батьками і дітьми; вона властива не лише людям, а й тваринам.

В гелленському тексті Євангелія всюди застосовується слово «агапе», тому в українських перекладах мало би бути слово «милість», «милосердя», «доброзичливість», «приязнь».

У російській мові всі чотири поняття позначаються як «любовь», натомість в українській мові є три слова – «милість», «любов» і «кохання». Тому гелленське слово ἀγαπᾶτε (агапате) треба було б перекладати як «милуйте». На жаль, давнє слово «милість» нині рідко вживається, тому вираз «мИлуй ближнього твого» або «мИлуйте ворогів ваших» виглядає вельми незвично і потребує додаткових роз’яснень. Відтак в тексті Євангелія нам доведеться залишити слово «любов», але завжди пам’ятати, що всюди йдеться саме про любов-агапе, тобто любов-приязнь, любов-милосердя. Проте вираз «ἀγαπᾶτε τοὺς_ἐχθροὺς ὑμῶν» заслуговує точного перекладу: «милуйте ворогів ваших», «милосердіться до ворогів ваших» або «будьте милосердними до ворогів ваших».

Точний переклад допомагає зрозуміти сенс цієї настанови. Перше речення, як і в попередніх фрагментах, стосується лише інтелісів: «люби ближнього, ненавидь ворога» – це те, на що вони спроможні, і це та етика, яка регулює їхні стосунки.

У людей по-іншому. Усі люди є втіленими божественними сутностями, тому так і мають ставитися одне до одного – як до втілених богів. Про це треба пам’ятати навіть тоді, коли якісь люди (не інтеліси) є нашими ворогами. Навіть воюючи з ними, треба зберігати повагу і милосердя, не опускатися до жорстокості й шанувати їхню людську гідність. Врешті-решт люди мають шанс усвідомити свої помилки, і тоді вороги стануть друзями, що в житті нерідко трапляється. За це й треба молитися, тому «будьте милосенрдними до ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас». Виявляючи божественну любов-агапе не лише до своїх ближніх, а й до ворогів, ми розвиваємо у собі божественну свідомість і наближаємось до боголюдського стану синів Божих: «таким чином станете синами Отця вашого, що на небесах... Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий».

Хто звертався до інтелісів

Як бачимо, Ісус дає п’ять настанов, в яких показує суттєву відмінність між людьми та інтелісами (первозданними). Причому кожна настанова починається словами «Ви чули, що було сказано первозданним». Природно, виникає запитання: Ким це було сказано? Хто до них звертався? Хто приніс інтелісам згадані п’ять елементів їхнього етичного кодексу?

Не важко побачити, що це настанови з «Тори» – «святого письма» іудеїв. Ось ці 5 настанов, згадані Ісусом, з посиланням на відповідні місця Тори:

1) «не вбивай; і коли хто уб’є, той підпаде під суд» – Вихід 20.13, Числа 35.30;

2) «не чини перелюбу» – Вихід 20.14;

3) «не клянись неправдиво – і виконаєш твої клятви Господеві» – Вихід 20.7;

4) «око за око, зуб за зуб» – Левіт 24.20;

5) люби ближнього свого й ненавидь ворога свого – Левіт 19.18.

Ви запитаєте: Якщо все це сказано іудеям, то чому Ісус не сказав: «Ви чули, що було сказано іудеям (чи євреям)»?

Як ми вже знаємо, «Тора» («Вчення») написана для інтелісів і являє собою проект їх об’єднання у великий народ, який сформує власну державу і підкорить людей усієї планети. З іншого боку, Тора – це вчення для іудеїв, проте далеко не всі іудеї були інтелісами. Тож Ісус висловився максимально точно: усі згадані вище п’ять настанов були призначені біологічному виду Homo intelis. Наголосимо, що ці настанови є складником етичної системи, корисної для інтелісів, але занадто примітивної, а тому шкідливої для людей.

Отже, для позначення інтелісів Ісус застосовує термін «первозданні» (ἀρχαίοις, археіс) – і робить це двічі.

Син людський

Таким чином, Ісус здійснює чітке розрізнення двох принципово відмінних біологічних видів: людей, які є втіленими духовно-божественними сутностями, та інтелісів, які є людиноподібними інтелектуальними тваринами.

У такий спосіб Ісус наголошує, що його вчення призначене тільки людям (сапієнсам), і зовсім не призначене людиноподібним тваринам (інтелісам). Надання цього вчення інтелісам безглузде, адже вони фізично неспроможні його засвоїти – воно суперечить їхній природі, у них нема органів для відчуття духовного і божественного світів.

Понад те, просування людських знань серед інтелісів несе велику небезпеку, тому «Не давайте святого псам, і не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами і, обернувшись, не роздерли вас» – сказав Ісус у цьому ж навчанні на горі (Матвій 7.6). Під «псами» і «свинями» Ісус розумів саме надтварин, але аж ніяк не людей. Усе його вчення просякнуте ідеєю високої гідності людини: «Ви – боги!». Тому Ісус постійно підкреслював, що є людиною, і називав себе не інакше як Сином людським. Відповідно, стрижнева ідея Євангелія – розділення людей і тварин. Це в інтересах обох біологічних видів – сапієнсів та інтелісів.

Люди та тварини потребують суттєво відмінних підходів, зокрема в царині виховання, освіти, роботи, законодавства. Знання, призначенні людям, можуть бути шкідливими для інтелісів, але найважливіше те, що ці знання інтеліси можуть використати проти людей, тому «Не давайте святого псам».

Яскравим прикладом істинності цієї настанови є історія з Єзекиїлом, який отримав доступ до людських знань. Він був неспроможний їх осягнути, тому спотворив їх і застосував проти людей. Водночас Єзекиїл спрямував ці знання і проти інтелісів, адже підвів свій біологічний вид під загрозу знищення.

Продовження: Пастка Єзекиїла і як її уникнути людям: інтелектуальні тварини та 5 рівнів розвитку сапієнсів