Адже насправді все виглядає досить погано, так? Щоб не сказати жахливо? Особливо якщо порівнювати зі сподіваннями півторарічної давності. 
 Адже й слово "Майдан" уже вимовляти всує якось стрьомно. Чи то занадто свято, чи то занадто банально. Потрібне підкреслити.
 
 
Це був такий гігантський "батут Вернадського". Стрибали-стрибали, щоб зігрітися, а він підкинув сотні тисяч людей з крижаної київської зими прямо в ноосферу. Дав вдихнути зо два рази, лише зо дві космічні тяги, і всі побачили світ, яким він має бути. А потім увімкнулося звичайне земне тяжіння, і брама другої уваги закрилися. 

(Як повітря вкраденого Криму. Довоєнне. І ядуха, що не забарилася, клубок у горлі, як повістка: "Вдавіться, тварюки, а я за нього боротимуся, поки дихаю".)

  Відчуття ядухи, асфіксії дуже часто виникає зовсім не тоді, коли тебе фізично хапають за горло. І не від браку кисню, що надходить у мозок. Очевидно, є якісь тонші матерії, як любов, наприклад. Якщо її немає, ми починаємо задихатися.

   А тут ідеться про любов до України. У нас до неї вона є, а в неї до нас — це невідь-що. Але почуття теж сильне. Воно ще є. А ми вже задихаємося. 

  Сумна іронія долі в тому, що ми опинилися де завгодно, але ще не на дні. Хоч скільки б анекдотів про стукіт знизу розповідали. Ми всього лише боляче вдарилися об ту саму земну твердь, з якої стартували. 

    Це десантників навчають перед приземленням скулитися і правильно падати лантухом, бо інакше виструнчені ноги вилізуть з вух. Спершу стрибають з табуреток, потім — з вікна казарми, потім — уже з тренажера. Навчають до запаморочення лічилки: "Раз, два, три — кільце! Чотири, п'ять, шість — купол!.."  

    А ми, люди горді й вільні, приземлялися виструнчившись. Хореографічно красиво. З ногами у вухах.

     Сценографія опереткових козацьких двобоїв, що насаджувалися через радянську квазікультуру, зробила свою чорну пацифістську справу. Ми, за малими винятками, не розуміємо, що таке справжня бійка не на життя, а на смерть. (Я не про бійців, звісно, даруйте, пацани, коли що.) Я про тих, заради кого вони теоретично проливають кров і віддають життя. Про хворовитий, дуже постарілий і збабілий демографічно український народ. 

    Скандал, чвари, лайка — це ми розуміємо, це наше все. Скандали заміняють нам культуру. Чвари — політику. Лайка — комунікацію у громадянському суспільстві. Така-от соціальна динаміка.

     Однак, завважте, що весь цей концентрований драматизм уміщається в дуже короткий часовий проміжок. Півтора року.

     Так, вони сприймаються як три, а то й більше. Щира огида молоді, яка вперше пірнула у політичний вир і замість скарбів Нібелунгів намацала там навіть не русалок, а слизьких політичних потопельників, неймовірно сильна. До нудоти.

     Найбільш вдалий роман Сартра "Нудота", написаний 1938 року у передчутті Другої світової, спершу мав назву "Меланхолія". Естетична чутливість до потворного — зворотний бік потягу до прекрасного. Нудоту якраз і викликає почуття свободи. Самотність як культ, думки про самогубство, спроби творчості як рішення. 
    
     Молоде покоління з усією очевидністю нудить від побаченого і пережитого, бо воно катастрофічно не відповідає їхнім героїчним уявленням про політичну драматургію. Їм співчувають і з ними солідарні всі, хто, незалежно від біологічного віку, відчув себе 20–30-річним. Від такого відчуття не відмовиться ніхто, ніколи й нізащо.

     Не постидаюся нагадати. Ми все це вже не раз уживали. Надії, почуття, наслідки. Але є один дуже потужний блок, який заважає нам порівнювати, — це людські жертви Євромайдану. Ми їх мислимо саме як жертви, а не бойові втрати. Це неправильно. Бо жертва — вона сама по собі, типу прийшла, лягла й пожертвувала собою. 

     А дідька лисого! Люди готові були побитися, вони ж дивилися телевізор, як це буває під час демонстрацій на Заході. А їх просто вбили, і ця сторінка швидко перегорнулася і злиплася від крові з попередніми часами. 

     Ну я ж пам'ятаю Помаранчеву. І багато хто з вас пам'ятає. Ейфорію і від обрання правильного українця, і від поразки неправильного невідь-кого. 

    Була же "Україна без Кучми". І дістали строки активісти УНСО, і Володя Чемерис залишався, коли всі втекли, стояти сам-один перед лавою ментів, що насувалася у повному спорядженні, аж поки отримав гумовим кийком по голові. Епічні кадри. Ще не ув'язнений соціаліст Луценко і ще без амбіцій "Ілюзії страху" Турчинов. Ну і Юля-Юля. Забули?

     Почасти так, почасти витісняється в підсвідомість, бо дурість прекрасна тим, що дає цілком позитивні емоції, якщо знехтувати досвідом. Так, мало не забув, у нас усе реально погано.

     Але ж чому, коли ми порівнюємо наші історичні "добре", то вони завжди схожі? А от "погано" — завжди унікальні?

     Бо все, що відбувалося хорошого, ми автоматично привласнюємо собі як заслугу, а в поганому завжди звинувачуємо інших.

     Наш чудовий високодуховний народ-невіглас продовжує жити в рукотворній казці про країну, де йому всі й завжди зобов'язані, а він — нікому й ніколи.

     Жити такому доброму й милому народу залишилося, в історичних мірках, недовго — до перетворення його на народ малий, неісторичний і недержавний. Витіснять його такі собі нові люди, як неандертальців кроманьйонці. Деякі вчені кажуть, що останні перших попросту зжерли. Як м'ясоїдні високодуховних веганів.

     Масова комунікація в сучасному світі якісно змінилася в бік маркетинговості. Це означає, що все, про що ми говоримо, особливо коли з придихом, є товаром.

     Комунікація забезпечує представництво економічних інтересів у сфері людського співтовариства. Це все, що вам слід знати про сучасну політику. Ви в ній або товар, або виробник, або покупець. Усі розмови про вищі мотивації — або безнадійне волання про допомогу "Христа ради!", або нова обгортка старого смоктального льодяника.

     Напевно, це жахливо з погляду моралі, якої ніхто на практиці не дотримується, але всі сповідують. Але ніхто ж не заважає нам зайняти сильну, тверду, активну позицію — не тільки під час політичних сходок, а щодня? І такі люди є, і їх дедалі більшає.

     Навряд чи вони становитимуть більшість при нашому житті, і вони не створять дива з нічого, бо "нічого" у нас якраз завжди по вінця. А попит на дива величезний. Тільки обертається завжди лихом, якщо ми хочемо все й відразу.

     Тут немає ні рецепта, ні осуду, лише констатація. У 1970-х, як і багато хто, я сидів в ізоляторі КДБ на Арсенальній, де зараз сидить мій знайомий хедлайнер новин. Мій батько сидів у 1930-х на Лук'янівці за доносом однокурсника драматурга Корнійчука за керівництво "Гуртком української словесності" і спілкування з професором Зеровим. Мій дід по материній лінії покинув кар'єру агронома і за мандатом Центральної Ради узявся кадаструвати землі нової країни, а відтак помер за загадкових обставин у Харкові.

     І ось я читаю його щоденник. Один з чотирьох десятків його співкамерників — психолог, аспірант Петро Кайдарівський. Єдиною його провиною було те, що він був стенографом на Брестській мирній конференції. І він каже батькові: "У наш тяжкий час ти видужаєш, ти якийсь міцний, а я не витримаю". Він таки, як виявилося, вижив і через 60 років (!) по тому написав йому листа. Але бачитися особисто люди з такими долями боялися.

     Коли мені тяжко і здається, що живу в жахливі часи, я перечитую батьків щоденник, скрупульозний і докладний. 1943 рік, у кімнаті при натопленій грубці +9, а він читає Веллса "Війна світів" 1938 року видання, бо самоосвіта — це дуже важливо для майбутнього України.

     Я згадую страшні й тягучі дисидентські будні совка, всю цю рукописність на цигарковому папері, негативи на діафільмах, топтунів і громадський осуд. І я ж бачив, і всі ми бачили, як ці "осуджувачі" враз із секретарів парткомів перетворювалися на махрових, як казали, націоналістів.

     Нині, за моїми тривалими спостереженнями й участю, у суспільстві відбувається прецікавий процес, який у пресі ніяк не може бути відображений, бо не входить до сфери комерції. Крім тугого процесу формування еліти, що цілком природно впирається в олігархат і в нерозуміння цими динозаврами необхідності картельної змови заради країни й себе, в країні відбувається стрімке формування аристократії.

     Висококваліфіковані пофігісти, євроінтегровані, зі стартовим капіталом і двома-трьома мовами, "своїм колом" і замашками, що бентежать податкову своєю неоподатковуваністю. Усе це вже гарненько собі вариться й виварюється поза нами, вічними пожильцями вічних окопів.

     Це інший клас, новий кластер, "плем'я молоде, незнайоме", і підлітки, на щастя, більше задивляються на їхні сексапільні історії успіху, ніж на наші шрами й рани. Коли ми загинемо в романтичних розбратах, можливо, вони з цікавістю погортають наші щоденники, якщо цифровий формат іще збережеться.

     Існуючий політичний і соціальний дискурс — проміжний. Ми ніколи не вийдемо з клінчу, і, можливо, наше призначення — явити нащадкам взірці непохитності й водночас недалекоглядності.  

     У цій країні живе відразу кілька різних країн, кілька епох і культур. Нам дуже пощастило, що ми не в ХХ столітті, де нас пошматували б, як довоєнну Польщу. І такий шанс усе ще зберігається. Тому не надаваймо абсолютного значення політичним тілорухам влади — хто Україну вечеряє, той її і танцює.  

      Та привід для оптимізму є: через наші траншеї й окопи, верхами, відбувається спілкування на якійсь зовсім новій пташиній мові майбутнього між зовсім юними і зовсім сучасними.

     Прикро, звичайно, що без нас.  

     Та ми боремося і помремо за вас. А краще — виживемо.