Родинне дерево – книжка для внуків. Розділ ІІІ.

Спогади дитинства. 

​​Наша сім’я після переїзду в с. Боброїди, на фоні хати Китайчихи (Зелені), наша хата була точно така. Я в тата на руках, а Ігор в мами. Разом з нами стоїть татів двоюрідний брат Михайло з родини Кулаїв. Сестри Слава і Ганя.

Народився я в с. Криве 06.06.1964 року, хоча до недавна думав, що в с. Боброїдах. В село Боброїди батьки переїхали в 1967 році купивши дерев’яну хату яка стояла на кінці села та переставили її на присілок Галінські в центрі хутора Кут с. Боброїди. Частину грошей на хату дали дідо Закала Демян та баба Шкоропад Анна. На Галінських тоді проживали П’ятані, Сугири та Марищиха, будувалися Бобики, Китайці, Білецькі, Івасі і ми.

Світлина з христин брата Ігора, і посвяти перенесеної хати. На світлині татова сестра Слава, татова мачуха Параскевія з сестрою і мамина тітка Палагея.

Пам’ятаю вже цей період коли народилася сестра Марія в 1968 році. Тобто пам’ятаю я з чотирьох років. В нас на балці в центрі хати висіла плетена із лози колиска в якій ми колисали маленьку Марійку. І я пам’ятаю що ми її так розгойдали, що перевернули діжку з розчиною на хліб, яку наша мама приготувала щоб прийшовши вечором з роботи спекти для нас свіжий хліб. Найстаршій сестрі Славі (1961р.н.) тоді було сім років і вона ходила в перший клас то за нами наглядала сусідка баба П’ятаниха. Вона прийшла, підняла діжку і позбирала тісто з землі. Пам’ятаю як нам у вечері перепало від мами.

 В 1970 р. прийшла вчителька початкових класів перевіряти чи може йти в школу сестра Ганя (1962р.н.) і давала їй читати буквар, а її мама перед тим готувала до школи. Я все це слухав і слухав як вчилася сестра Слава, вона завчовувала все на пам'ять повторюючи багато разів. Вчителька жартома перевірила і мене, то я вже знав всі букви і вмів читати по складах, бо казали що мав дуже хорошу пам'ять. Мені тоді було шість років.

Коли в 1970 році народилася сестра Надія то ми її також колисали в тій плетеній з лози колисці. Я так думаю, що сплів цю колиску наш дід Дем’ян, так як він був інвалідом війни то займався плетенням кошиків і в тій колисці колисали всіх нас ще в с. Криве. Так як місцевість в якій я народився рівна як стіл то кожної весни ми переживали повені. Весною танули сніги, а вони були до двох метрів у висоту, вода покривала на декілька тижнів все довкола. Цією водою по всіх ставках, або як казали в нас сажівках, розносилася риба і потім під кінець літа в кожній водоймі ми її ловили. Одного року, весною на водопілля, старший сусід Білецький Микола вирубав сокирою велику кригу в середину якої встромив дерев’яну щоглу, надів на неї кусок полотна (створював імітацію паруса) покликав нас з братом Ігорем на свій корабель і відштовхуючись фасолиною тичкою катав нас по цьому морю. На цій кризі можна було плавати до Тимкового лісу і назад. І така подорож займала до пів дня. Одного разу мій брат послизнувся і з’їхав з цієї криги та пішов під воду, добре що вода була не глибока і ми його скоро з Миколою витягнули на лід та довезли до дому. Тоді я також отримав на горіхи від батьків. Але така сама історія сталася з сестрою Марійкою, вже ми з братом її маленьку катали на кризі і мало не втопили, але все обійшлося невеликим під затильником від тата.

Дідова груша.

За п’ять кілометрів від села Боброїди проростають пирятинські ліси. В дитинстві ми ходили пішки до того лісу збирати чорниці. Наша мама розказувала, що колись до війни їхній дідо мав у лісі свій чорничник, а також мав свою землю під лісом. На межі цієї землі росла дики грушка, яку мама нам показувала. ЇЇ дідо був з роду Брунців. Перед лісом ми всі ставали на колінах і молилися. Мовили «Отче наш» і «Богородици діво», а мама ще клала кусок хліба в кущі, для того щоб в лісі нас ніхто не вкусив і не чіплявся блуд. Такий був звичай. А в лісі нас сильно кусали комарі. Чорниці кожного року починалися після того як відродили в дома ягоди. Традиція ходити до лісу на чорниці в нашій родині збереглася до тепер.

Як народилася сестра Люба в 1975 році то для неї тато з мамою замовили в столяра колиску-качалку, бо цю плетену колиску ми з братом Ігорем вже декілька років використовували для ловлі риби в каналах, яких накопали при проведенні меліорації. Колиска була півтора метра в дожину і пів метра в ширину і нею дуже добре було ганятися за рибою. А так як наша річка Біла славилася п’явками то ці п’явки були в кожному каналі. Одного разу ми ловили рибу і вже верталися до дому, як коло воріт я в перший раз побачив що в мене на нозі вчепилася величезна п’явка. Зі страху якось я її відірвав і вона впала у пісок біля фіртки. Я цілий тиждень ходив до дому через пліт, так боявся цієї п’явки.

Меліорація басейну річки.

Коли проводилася меліорація в нашому селі то трактористи були не місцеві і проживали трохи в нас, а трохи в сусідів Білецьких та Івасів. І за це вони викопали в північній частині наших земельних ділянок невеликий став. Він трохи осушив наші городи і був першим басейном де ми вчилися плавати, а потім і до тепер використовується для свійської птиці та розведення риби. Щоб навчити нас плавати старші хлопці казали чіплятися їм за шию та пливли з нами, а посеред ставу скидали нас з шиї і ми як песики пливли до берега. Так що я навчився плавати перше ні пішов у школу.

Деколи до нас приходив дід Дем’ян на свої залізній нозі. Він був на фронті і повернувся без ноги. Спочатку мав короткий протез, я його не пам’ятаю, а потім йому відрізали ногу повністю, бо не гоїлася та рана з фронту, і дали великий протез. В нього ми залазили як в колиску, а дідо ловив нас за шию своєю ґарагулею (Допоміжна палиця інваліда). Я добре пам’ятаю, як сидів я в нього на руках і розглядав жовту медаль на його грудях. Дідо Дем’ян завжди приносив нам по одній цукерці і за це мама казала, що він дуже скупий. Кожного року весною тато з мамою їздили на Криви до діда за маленькими свинками бо він займався їх розведенням і щоб йому велося завжди давали якісь гроші, а він клав один рубель до мішка з пацюком, щоб і їм велося. Коли верталися фірою додому я лежав на возі і дивився на зоряне небо та слухав як мама з татом співають. Вони дуже гарно співали і знали багато старовинних пісень, яких зараз вже ніхто не співає тільки мої старші сестри деякі з них співають. Багато з цих пісень були присвячені річці Дунай. Я колись не здогадувався чому, але тепер знаю, що наші предки колись жили на Дунаї у Волоському князівстві, а в ХІІ столітті пересилилися на річку Рату і заснували Кам’янку Волоську. Коли вже був викопаний став прийшов до нас дідо Дем’ян плести пліт понад став. Наш з братом обов’язок було волочити ліскові палки для того плетеного плота з Тимкового лісу, а це близько пів кілометра. Але ми з братом справлялися за що він нас хвалив, правда, в кінці, коли вже треба було йти до дому, я закинув, необережно, сокиру на плечі і поранив собі спину. На спині ще до тепер є знак від тієї сокири. Цей пліт ще довго потім стояв коло ставу. Земельна ділянка коло хати мала пів гектара. Я був в класі вже п’ятому а може шостому як батьки розжилися шпалами, латами і штахетником і ми свою земельну ділянку загородили за тодішніми мірками «капітально», як казав вуйко Василь з Драбинярів, брат мами. Він приходив помагати нам і вчив нас з братом бити штахети. В тій порі він надщипив грушки зі сторони Білецьких, які ми зобов’язані були тримати в вологому стані і дивитися чи приживляються живці. Крім грушок в нас росли також вишні, сливи і волоський горіх. Яблуні не росли тому, що високо були ґрунтові води. Але найкраще в нас на піскових землях росли ягоди (полуниці) і бульба (картопля). Разом з молоком від корови ці продукти були основними в нашому меню. Хліб для нашої великої сім’ї на свята мама пекла в пйцу (пічці), а так то ми купляли шість буханок хліба, по шістнадцять копійок, і деколи входило в мій обов’язок принести його зі склепу (магазину) до дому. І я запам’ятав як тяжко його було нести і як сітка врізалася в руку. Але деколи він був ще теплий і такий смачний, що я міг з’їсти до пів буханки поки доніс до дому. А жили ми кілометр від склепу.

Ще пам’ятаю як святкували ми Різдво.

До Різдва тато вчив нас з братом колядувати. Мама з сестрами готували вечерю. Тато порався з худобою Перед вечерею всіх нас мили та гарно одівали. Тато йшов до стодоли і приносив до хати Дідуха (внас це була велика в’язанка сіна і соломи). Сіно клали під обрус (покривало на стіл) - це був Дідо, а солому розкладали під столом – це була Баба. Потім, на новій хаті, ставили ще ялинку. На столі обов’язково мало бути дванадцять страв. Ми молилися, вечеряли потім колядували. Після вечері я, як старший син, мав в обов’язок зібрати всі ложки і вилки і зв’язати їх перевеслом із сіна для того, щоб сім’я була дружною. А менші діти мали лізти під стіл і кудкудакати, щоб велися кури. На вікно завжди ставили свічку і трохи вечері для померлих пращурів. На другий день ми з братом ходили колядувати по сусідах і родичах. Давали нам за колядку по десять-п'ятнадцять копійок і ми ними дуже тішилися. За чотири кілометри від нас жила баба Ганя і ми до неї також йшли бо вона нам давала рубля за колядку, а то вже були великі гроші. До діда  Дем’яна не йшли бо до нього в село Криве було більше дев’яти кілометрів, а зимою так далеко нас не пускали батьки.  Тато з мамою запрягали сани кіньми, брали з собою старших сестер і їхали колядувати по всій родині. А це села Будзани, Криве, Камянка-Нова, Драбинярі, Бишків, Пирятин, Казимин і зранку верталися на Кут до нас палити Дідуха. Перед тим як спалити Дідуха тато робив з нього перевесла і перев’язував всі дерева у саду, як він казав, щоб добре родили і не потріскали від морозу. Потім всі колядували і в’язали маму Марію також перевеслом, бо вона була іменинницею. Як спалили Дідуха то давали худобі їсти та йшли відпочивати від коляд. В цей же час по селах ходив різдвяний вертеп, а також церковний хор який колядував на церкву. Вертепів могло бути декілька, а хор один, бо церква була одна. На старий - новий рік або Святого Василія ми з братом ходили посівати по дорозі до школи. Сівачам в ті часи рідко давали гроші, в більшості цукерки, печиво та фрукти. Але ми назбирували того добра цілу торбу і в школі хлопці хвалилися поміж себе хто що засіяв. В цей день дівчат і жінок не впускали до хати. Це було поганою прикметою. Дівчата колись не ходили і колядувати по під вікна а супроводжували хлопців від хати до хати. Для них був третій празник Святе Водохреща або щедрий вечір. В цю ніч вони щедрували під вікнами а хлопці їх супроводжували і відганяли псів. Коли на Йордан до дому з церкви приносили свячену воду тато брав відро води вливав туди трохи свяченої брав кропило та йшов кропити всю господарку. За ним я йшов з калачем, а за мною йшла мама з тістом замішаним на свяченій воді і малювала цим тістом хрестики. Потім залишки того тіста сушилися на печі. Коли розстелювалася наша корова то це тісто давали їй з’їсти. Такий був звичай. Різдвяні свята завжди проходили весело і радісно хоча були заборонені москалями і радянською владою. До діда Дем’яна мене одного року віддали пасти корови. І я в с. Криве йшов пішки дев’ять кілометрів через всі присілки, то коли по дорозі люди мене питали куди я йду і хто я такий, я казав, що я Закала і йду до діда Дем’яна і всі казали, що я дійсно Закала бо похожий на свого тата Славка і на діда. По формі лиця люди впізнавали з якого ти роду.

Трактор тата.

Мій тато спочатку працював в колгоспі трактористом на гусеничному тракторі Т-74, а мама в польові бригаді ланковою. За своїм складом характеру мама була командиром а тато більше ходив в її підпорядкуванні хоча був дуже сильним чоловіком, через що в них деколи виникали сварки. В тих сварках переможцем виходила мама, навіть після того, як могла отримати штурхана від тата. В них була така своєрідна любов. Результатом любові було в них восьмеро дітей. Мама мала хороші організаторські здібності та вміла добитися того чого хотіла. Казала що може і в Москву поїхати правду шукати. А одного разу вона там побувала на виставці ВДНХ із продукцією своєї ланки чим дуже гордилася. Мама заставляла тата щоб він навчив її їздити на тракторі. Коли вона винесла йому в поле обід то попросилася в кабіну за ричаги, щоб трохи поорати, та так на керувала, що заїхала трактором в глибоку канаву. Тато їй це потім ще довго згадував. Одного разу тато поставив трактора на дорозі біля хати а сам пішов обідати. Ми з Миколою Жуковським (Качаном) за допомогою шнурка завели пускач, а як переключити на мотор не знали. Трактор так гуркотів, що ми думали, що його розірве. Щоб не отримати на горіхи від тата я вирішив пальцем скинути свічний провід із свічки пускача. Тоді в перше мене вдарило електричним струмом. Мабуть після того я став електриком.

Коли ми почали будувати нову хату, а це був 1973 рік, мама заставила тата покинути трактора і перейти працювати доглядачем корів або просто пастухом. А все для того щоб він мав більше часу працювати на будівництві хати, а його роботу виконували ми діти. Так я став пастухом корів. Колгоспне стадо налічувало близько чотириста корів тому пастухів було троє. Лісний Василь навчив мене їздити верхи на коні, тому що справитися з таким стадом можна було тільки за допомогою коня та доброго пса. Мені тоді йшов десятий рік. Правда пасли ми по черзі бо ще треба було ходити до школи. А як наступали канікули тоді в більшості пас я. Також запам’яталося мені з дитинства як ми складали цеглу на нашу хату. Її самоскидами-мазами привозили з Червонограда та Сокаля і висипали на великі купи, які ми потім складали в гарні стопки по тисяча штук, щоб знати скільки нам привезли цієї цегли. Руки стиралися від тої цегли бо було її більше п’ятдесят тисяч. Батьки мали багато дітей і будували велику хату. Мамі колгосп дав позику, яку вона потім виплачувала, а жили ми на татову зарплату та з господарки. Здавали молоко та продавали ягоди. Пам’ятаю як мене мама брала до Львова сторожити кошики з ягідьми на Краківському базарі. Я був такий малий, що не знав що таке дитячий «дурачок». Якось до мами купляти ягоди підійшла молода пані з малою дитиною в роті якої був «дурачок». Коли вони пішли мама мені сказала, що якщо я буду нечемний то на мій рот повісить таку саму колодку тобто замок. І я малий в це вірив. Але більше всього я боявся циган, які ходили по ринку. Коли я підріс то торгував ягодами, або їздив трамваями від одного ринку на інший,  моні торив ціни і кількість продавців. І якщо був кращий торг на іншому ринку ми туди переї’зжали. Коли я пішов вчитися до Львова то знав вже всі ринки і трамвайні маршрути.

Пастух.

Взагалі то випасання корів було непогане заняття. Ранньою весною коли появлялася зелена трава всі господарі брали в руки посвячену лозу і виганяли своїх корів на вигінь, так називали мале пасовище в центрі села, щоб корови призвичаїлися до стада. А вже на другий день гнали на стависька і від кожної хати по декілька дітлахів дивилися за своєю худобиною. Тоді наступали самі цікавіші і забавні дні. В які тільки ігри ми не бавилися коло тої худоби, що навіть забували про неї і вона втікала до дому з пасовища, за що отримували прочуханів. Грали м’ячем квадрата, кидали ножичком, грали в карти дурака, два огня (вибивали гравців м’ячем), стріляли з саморобних луків та катапулі, стріляли карбідом з пустих банок з під фарби, вирізали сопілки з молоденьких вербових прутиків, плели шапки з сітника, палили вогонь та скакали через нього, робили перегони між собою, будували курені від дощу. Дівчата мали свої ігри. Робили ляльки-мотанки, варили їсти із різних трав, скакали на скакалці, співали пісень, ліпили з глини різні вироби, плели вінки і сітникові капелюхи. В більш дорослому віці біля випасання корів вчили уроки та читали книжки. Щоб ми краще пасли корів нам з братом купили гармошку «Марічку» з якою ми потім ходили на колядку. Ще ми з братом Ігорем розводили кроликів. І так як в сім’ї старшими були дві сестри то ми з братом відповідали за дрова та воду. Дрова потрібно було рубати, а воду від студні носити. Ще пам’ятаю як нас з братом тато вчив косити. Брат Ігор навчився косити скоріше, а мені тато казав, що я не буду косарем бо до того не надаюся. Він нас брав на косовицю в місцевість яка називається Стависька, де протікає річка Біла, щоб ми за ним розкидали траву. Одного разу він в траві знайшов гніздо джмелів і пригостив нас сотами з медом. Тоді я перший раз спробував мед і люблю його до тепер бо завів на Козаках пасіку. Тато був знатним косарем і його завжди запрошували косити інші господарі. За що його мама сварила, що ходить по людях, а не працює в дома. Але гроші які він заробляв віддавав її. Одного літа на канікулах нам з братом дали коні з фірою і ми возили траву із Стависька в Бишків на завод по виготовленню трав’яної муки. І вже на другий рік ми возили зв’язаний в горстки льон на тіпалку в с. Грицьки. Мама в польовій бригаді займалася вирощуванням льону і ми їй в цьому допомагали. Крім льону ще вирощували цукровий буряк, сапати який ми також ходили. Хоча в більшості це робили сестри. Ще з малку майже всі хлопці в селі були козаками і вміли їздити верхи на конях. Потім мода змінилася і всі почали їздити велосипедами. А ще через декілька років перейшли на мотоцикли. Одного разу до нас на новенькій Яві приїхав двоюрідний брат Літепло Іван з Нової Кам’янки і привіз з собою негра, який з ним вчився у Львові. Так на того негра прийшло подивитися чуть не пів села. Тільки ми хлопці оглядали новеньку Яву. А було це ще до купівлі телевізора. Перший раз я побачив телевізор в Матвіївського Степана. Він, як наш тренер з футболу, запросив нас хлопців подивитися, як грають у футбол професійні футболісти. І потім я ще один раз ходив дивитися на фільм «Чотири танкіста і пес». Батьки продали бика і купили перший телевізор «Весна 302» в 1972 році. Я вже ходив до школи, співав в шкільному хорі і мені дуже подобався співак Муслім Магомаєв, якого часто показували по телевізору. Працювало в телевізорі два російських, два польських і один український канал на рогату антену яка була зроблена із алюмінієвих трубок старої розкладушки. Розуміти польську і російську мову ми вчилися з того телевізора.

Танці на селі.

Коло нашої брами через дорогу коло Следзів лежали великі стовбури зрізаних ясенів на яких по вечорах збиралася молодь. Дівчата співали пісні, хлопці залицялися до дівчат розказували новини. Так як в мене було дві старші сестри Слава і Ганя і до них приходили їхні подружки то мене використовували як партнера-манікена в танцях. Перше ніж піти на танці до сільського клубу вони вчилися танцювати зі мною. Як я вже вчився в класі сьомому то був бажаним партнером в танцях серед дівчат, хоча був не великого росту. До сільського клубу на танці я попав вже коли вчився у Львові. А так неповнолітніх хлопців на танці не впускали старші хлопці. В школі я вчився на чотири і п’ять. Після восьмого класу спочатку я поступав в технікум промислової автоматики, здав вступні екзамени але не пройшов за конкурсом. Мама сказала щоби пройти треба було привезти бика. А вертатися до школи я вже не хотів, і сестра Ганя вчилася на Левандівці в СПТУ – 12 на маляра-штукатура, яка рік перед тим поступала в художнє училище ім. Труша і також не пройшла по конкурсу, тому я пішов вчитися на електрика. І через це ніскільки не шкодую. Життя дуже гарна штука і все в ньому залежить тільки від тебе. Правда, шкода, що це я зрозумів трохи пізніше. Тому й пишу цю книжку внукам для їхньої науки. Училище я закінчив з червоним дипломом, один рік був стипендіатом ВЦСПС, отримував 60 рублів стипендії. Міг поступати в інститут але пішов в армію, бо з інституту тоді вже також забирали в армію, тому що йшла війна в Афганістані. Так сталося що попав я служити на мадярщину в м. Тьокель біля Будапешту на аеродром і згодом став начальником СКП - Південний старт. В мої обов’язки входило обслуговувати радіоапаратуру зв’язку підчас польотів літаків на стартовому пункті де сидів помічник керівника польотів. Я так привик до гулу двигунів літаків, що з армії прийшов трохи глухуватий. Армія даремно для мене не пройшла. За час служби я прочитав більшість книжок які були в бібліотеці авіаполку. Змайстрував електрогітару і навчився на ній грати, а це була моя мрія юності і вона мені пригодилася при залицянні до майбутньої дружини. В армії я навчився ще курити сигарети про що шкодував і потім довго відмовлявся від цієї шкідливої звички. Так що дорогі внуки погані звички краще не зачинати. Свою дружину Мирославу я побачив зимою 1985 року коли вона приїхала у Львів до своєї колежанки Лесі із Рави Руської. А було це літом мій товариш з училища Віктор Пилипишин вирішив женитися на дівчині Лесі познайомив нас і запросив за другого дружбу на весілля, а дружкою мала бути її коліжанка Мирослава із м. Золочева, яка з нею вчилася в харчовому технікумі. На весілля в Раву Руську я приїхав, а дружки не було, бо захворіла на жовтуху. Весілля ми відгуляли але час від часу я своїм колегам нагадував про свою дружку. І коли зимою вона приїхала їх провідати вони запросили і мене в гості. Так ми познайомилися. І другий раз зустрілися в 1986 році 1 травня на день народжені Лесі і після того вже не розлучалися, хіба на короткі періоди коли я їздив у відрядження або на заробітки. А в житті було всяке.

Коли тато з мамою приїхали сватати Миросю за мене до Золочева то спочатку пішли до церкви та походили трохи по місту і питаються мене чому в Золочеві так багато москалів. Чи часом я не сватаюся до москалів. Не хотіли мати москалиху за невістку. Колись в м. Золочеві було чотири великі військові частини та радіозавод. На яких працювало багато росіян. У місті була одна російська школа. В селі Козаки, на дачах від радіозаводу, ще і сьогодні можна почути російську мову. Коли Україна здобула незалежність більшість росіян виїхали з Золочева. Коли мої батьки познайомилися з родиною Мердухів – Курачів то зрозуміли що родом вони з наших країв, із під Ярослава та Рави Руської. Після  війни вони змушені були покинути свої рідні місця і переселитися до Золочева. На переговорах наші батьки вирішили робити весілля в Золочеві 26 липня, розписувалися в ЗАГСІ, і на другий тиждень у селі Боброїдах третього серпня, в нашій церкві брали шлюб. Так ми з дружиною ставали два рази на весільний рушник, який вона сама вишила.

Але це вже інші спогади.

Продовження буде.