Все свідчить, що і пектораль та й решта скіфських виробів постали із давньоукраїнських вірувань, в уяві
українців та й з-під рук українців. Ніякий грек не міг так знати українську міфологію, культи й обряди, аби відтворити їх у таких символічних деталях. За Геродотом, всі скіфи-сколоти, в тому числі й царські, поклонялися одним Богам, тобто були однієї віри і, як ми переконалися, віри української — сонцепоклонницької.
Але чи такий уже й загадковий отой скіфський світ? Чи такий він уже й чужий для українства? Це потрібно з’ясувати, бо «Рукопис Ора» виник саме на тому відрізку української історії, який офіційна наука нарекла скіфським, правда, спираючись на дані ще античних авторів. Але якщо із давньогрецьких джерел випливає, що країна Велика Скіфія, ядро якої локалізувалось на сучасних українських землях, була державою місцевого корінного населення, то, за українською офіційною наукою, Велика Скіфія — то держава якихось туранців чи іранців.
Проте, ще візантійські писемні джерела найчастіше називають нас, русів, тавроскіфами. Скажімо, у 970-му році візантієць Лев Диякон називав нашого князя Святослава ватажком тавроскіфів. Та й наші літописці ХІ—ХІІІ ст. доволі ясно розтлумачували, хто були ті, чиї землі греки називали Великою Скіфією. Ось що занотував автор «Літопису руського» у недатованій частині літопису: «І жили в мирі поляни і деревляни, і сіверці, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати,... дуліби,... волиняни,... уличі й тиверці. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і Дніпру аж до моря і є городи їхні і досьогодні. Через те називали їх греки Велика Скіфія». Що ж, окрім згадуваних грецькими джерелами насельників Великої Скіфії — будинів, гелонів, неврів та ін., ту Велику Скіфію ще населяли добре відомі нам поляни, деревляни, сіверяни, волиняни — все гілки українського етносу та підлеглі їм народи теперішніх білоруських та російських земель.
Українська офіційна наука однак того не визнає, про що говорить ось такий приклад уже з наших незалежницьких часів. До розкопаної археологами могили знатного скіфа у Черкаській області прибув академік П. Толочко, став над ямою, тицьнув пальцем на кістяки і недбало кинув журналістам: ви ж, мовляв, не здумайте писати, що це українець, це — туранець.
Але що дістають із тих скіфських поховань археологи? Виявляється, усі скіфські вироби відкривають багатющий духовний світ праукраїнців, світ, який донесли нам і праукраїнські міфи, і українські язичницькі обрядові пісні. Наприклад, кам’яна прикраса зі скіфської Гайманової Могили відтворює у дуже майстерному виконанні образ праукраїнської Матері Роду, Рожаниці, Берегині. Подібні зображення дійшли до нас і на неолітичних пам’ятках, віднайдених на українській землі, є вони й на сучасних українських вишивках.
На скіфських виробах із Литої Могили, Німфейського та Золотого курганів маємо зображення Сокола-Рода — Першоптаха-Першобога праукраїнців, який оспіваний і в українських язичницьких обрядових піснях як світотворча сила: «Ой плине ж райськеє древце... з трьома вершеньки. В однім вер-шеньку сив Соколонько». Багато разів зустрічається на скіфських виробах зображення й іншого Першоптаха-Першобога, званого у «Велесовій книзі» Матірсва, Мати-Слава. Ось як описує того Птаха-Бога «Велесова книга»: «А Мати-Слава співала нам про труди наші ратні... Мати-Слава сяє до хмар, як Сонце і віщує нам побіди й загибель... Така слава наша отече до Матері-Слави і прибуде в ній Мати. Слава, Матір — до кінця кінців земних».
Сколоти-праукраїнці так полюбляли зображувати Матір-Славу в подобі крилатої жінки, як на оздобленні люстерка із Гайманової Могили, на скроневих підвісках із Трибратніх курганів, на браслеті із кургану Куль-Оба, амфорі із Піщанського кургану та ін.
Оспівана в українських язичницьких обрядових піснях Первовічна дівчина також знайшла своє відображення на скіфських виробах, де вона постає з рослинного світу в образі напівбогині-напівжінки. Бачимо її на срібній таці із Чортомлицького скіфського кургану, на золотому кінському налобнику зі скіфського кургану Велика Цимбалка та ін. Із рослинного світу постає Первовічна дівчина і в українських язичницьких обрядових піснях: «За праворітьми там стоїть сосна від срібла ясна, від золота красна. А на тій сосні корабель пливе. А в тім кораблю ґречная панна». Оцю «ґречну панну», яку принесло первовічне Прадерево, саме й називає Пер-вовічною дівчиною К. Сосенко.
Дуже оригінального, надзвичайно симпатичного триголового ящера-прикрасу віднайшли археологи у Єлизаветинському скіфському кургані. Такого ж симпатягу надибуємо і в українських язичницьких обрядових піснях: «Сиди, сиди, Ящір! Ладо! Ладо! На золотім стільці. Грези, грези, Ящір, горіхове зерня». Ящір і Ладо — Бог ладу й порядку. Чому таке дивне поєднання? Та той Ящір — то символ весняного Сонця, що спалює-пожирає річний календар-зерня чи Коло Сваро-же — no-язичницькому. Слідами культу змія-ящера у праукраїнців-оріїв є великі кургани у формі тієї міфічної істоти. Кургани ті досліджені в українських степах археологом Ю. Шиловим.
І саме Коло Свароже, себто річне астральне коло праукраїнців, знаходимо теж на виробах скіфської доби, зокрема -на звороті люстерка із Келермеса, причому ілюстроване зодіакальними знаками. Прикметно, у скіфському кургані біля села Нововасилівка Миколаївської області віднайдене скульптурне зображення духовного провідника язичників-праукраїнців — волхва.
Праукраїнські міфи про Прадерево і сотворения Світу знайшли своє яскраве відтворення й на скіфських виробах, про що говорилося вище. Власне, графічні композиції з тими космогонічними мотивами є ніщо інше, як ілюстрації до українських язичницьких обрядових пісень про Прадерево та початок Світу. Приміром, прикрасу зі скіфського Діївського кургану, що зображає дівчину, яка стоїть біля стилізованого дерева, можна легко розшифрувати ось такими рядками з української язичницької обрядової пісні: «Перед оконцем садочок стоїть. А в тім садочку золота роса. Стежков надійшла красная панночка. А зібрала вна золоту росу... Ой ковальчики, ой ремісники, ой скуйте ж мені золотий вінець,... золотий пояс,... золотий перстенець». Зустрічається зображення Прадерева й на інших виробах скіфського часу, приміром, на окутті гориту з Мелітопольського кургану, на браслеті з Трибратнього кургану. Присутнє Прадерево і в графічних композиціях скіфських виробів із сюжетом сотворения Світу, які варто розцінювати як ілюстрації до українських язичницьких обрядових пісень із мотивом сотворения Світу. Дуже промовистими в цьому відношенні є зображення на амфорі із Чортомлицького кургану та на пекторалі, про що була мова раніше. Але то ще не все.
Якщо розглянути пектораль детальніше, то виявиться, що її композиції є ілюстраціями до кількох українських язичницьких колядок і щедрівок. Так, середній ярус із сюжетом сотворения Світу з обов’язковими Прадеревом, «райськими птахами» символізує основу земного життя і один до одного збігається з такими ж сюжетами з українських обрядових язичницьких пісень. Верхній же ярус, що, на перший погляд, нібито відтворює звичайні побутові клопоти, насправді несе в собі глибокий смисл і рідну нам, українцям, обрядовість. У центрі того верхнього ярусу розміщені два чоловіки із кожушком чи одежиною типу хутряної сорочки в руках, а по боках від них — кобили, корови, вівці, кози та інша живність зі своїм тільки-но народженим молодняком. Для чого все те на прикрасі, яка призначалася для носіння її царською особою на грудях? Як те витлумачити?
Про ті дві центральні фігури чоловіків на пекторалі написано чимало. І все не те! Бо, по-перше, всі дослідники відштовхуються від невірної вихідної позиції — офіційної версії, що скіфи були іранцями, туранцями, а наука логіка вчить: якщо невірні засновки, то невірні й висновки. По-друге, дається взнаки незнання власної української культури, зокрема — українських язичницьких обрядових пісень.
Отже, як і у середньому ярусі пекторалі все взаємопов’язане — Прадерево і голуби на ньому і є просто ілюстраціями до українських обрядових пісень з мотивом Прадерева і початку Світу, так і у верхньому ярусі оті два чоловіки не повинні прочитуватися без зв’язку із коровами, кобилами, вівцями та іншими одомашненими тваринами, що стоять зі своїм молодняком. І цей верхній ярус є ілюстрацією до українських язичницьких щедрівок, а точніше — обігрує символіку тих щедрівок. Саме українські язичницькі щедрівки господарю і вносять ясність у композицію верхнього ярусу пекторалі: «Господареньку! Господиноньку! Встань горі! Люба ти радість на дворі! В тебе на дворі радість Божая. Всі ж ти корови та потелились,... Всі ж ти кобили пожеребились,... Всі ж ти овечки ся покотили».
З одомашненими тваринами ясно — то символ примноження багатства для власника пекторалі. Але причому тут два чоловіки та кожушок? Вчитаймося в іншу українську язичницьку щедрівку: «Вийди, вийди, господарю! Подивися на кошару: всі ти ся вівці покотили, По баранцеві поприводили. Всі баранці — на кожушки, А ягнички — на сардачки». Здається, прояснюється — на господаря чекає новий хутряний одяг, що, згідно з язичницькими піснями, входив до ієрархії цінностей. Саме той хутряний одяг і дошивають два чоловіки, розміщені у центрі ярусу. Придивімося уважно, адже один із тих чоловіків тримає у руці дратву, інший же, тримаючи кожушок, дивиться на нас, ніби пропонує приміряти одежину. Тобто, то ремісники, що шиють кожушок для господаря.
Мотив пошиву одягу господареві, господині, парубку, дівці доволі частий в українських язичницьких обрядових піснях, особливо щедрівках: «Сидять кравчики все молодиї... Шиють сукні все дорогиї»; «Ой на Дунаю, на бережку... красная панна шила, вишивала брату кошульку»; «А в тій світлоньці сидять особе, все реміснички. Ой ладять, ладять червін-сафіян ой господиненьці». Прикметне для нашого випадку із пекто-раллю — часто і одяг, і худоба оспівуються у щедрівках нероздільно як символи достатку: «У нашої пані кравці були. Шили шуби дорогенькі... У стайні Божа ява: Сорок кобил ожеребилось»; «В сего нашого пан-господаря поперед него діточки его. Ви, перші діте, стадо лічіте. Ви, другі діте, вівці лічіте. Ви, треті діте, шати лічіте».
Виходить, що верхній ярус пекторалі розвиває символіку українських язичницьких обрядових пісень, зокрема — щедрівок господареві, в яких домашня худоба і дорогий одяг означали примноження достатку господареві. Тож, якщо середній ярус пекторалі мав символізувати, пророчити власнику її захисток, добробут, що виражалося образом Прадерева, то верхній ярус пекторалі мав символізувати власнику її приплід, примноження багатства, достаток. Кращого засобу виразити ці ідеї, аніж наслідування українських язичницьких обрядових пісень, годі було й придумати. Той, хто створив знамениту пектораль, отже, добре знав і співав оті наші прадавні шедеври.
Композиція ж нижнього ярусу пекторалі мала нагадувати її власнику: не забувай (якщо будеш жити неправедно. - НО) — тебе чекає потойбічний (пекельний) світ. А потойбічний світ у праукраїнських міфах, як твердять дослідники, саме і розташовувався під корінням Прадерева — те, що й маємо на пекторалі.
Близьким до правдивого пояснення пекторалі був її відкривач Б. Мозолевський, заявляючи, що «рослинний пояс із птахами символізує дерево життя». А до верхнього ярусу дослідник вбачав паралель в українських язичницьких щедрівках, навівши одну з них як ілюстрацію під тим ярусом у своїй книзі. Якби Мозолевський спробував сказати більше, його б просто осмикнули: всі скіфські вироби виготовляли греки для туранців. Ніхто не хотів і не хоче говорити, що вчителями греків були пелазги-праукраїнці, а туранцями в Праукраїні і «не пахло».
А все свідчить, що і пектораль та й решта скіфських виробів постали із праукраїнських вірувань, в уяві праукраїнців та й з-під рук праукраїнців. Ніякий грек не міг так знати праукраїнську міфологію, праукрашські культи й обряди, аби відтворити їх у таких символічних деталях. За Геродотом, всі скіфи-сколоти, в тому числі й царські, поклонялися одним Богам, тобто були однієї віри і, як ми переконалися, віри праукраїнської — сонцепоклонницької.
Хоч, правдоподібно, у ті так звані скіфські часи відбувся якийсь розкол серед праукраїнців-сонцепоклонників, про що свідчить «Рукопис Ора». Ця ж пам’ятка своїми ілюстраціями підтверджує, що насельники українського Подніпров’я мали своїми культами й обрядами відомі нам українські язичницькі культи й обряди. Окрім 232 сторінок тексту, в «Рукописі Ора» нараховується до 200 сторінок ілюстрацій, серед яких є Сварожі Кола та сюжети з купальськими мотивами.
Що скіфи — то праукраїнці, підказували нам ще античні автори. На те ж указують «Велесова книга» та й ряд об’єктивно налаштованих учених. Геродот свідчив, що самі себе скіфи називали сколотами, а скіфами нарекли їх греки. Оту самоназву сколоти українська мова зберегла аж до наших днів у сучасних назвах українських річок Оскіл, Сколот, Сколодинка, Ворскла та міста — Сколе. Відомий учений XIX ст. Л. Нідерле виводив сколотів від трипільців, тобто від праукраїнців.
За скіфською генеалогією, поданою Геродотом із вуст самих скіфів, виходить, що скіфи — то автохтони українського Подніпров’я, бо самі себе вони вважали дітьми доньки Бо-рисфена-Дніпра. До того ж, скіфи — зроду-віку землероби, як і українці (Бог послав їм з Неба золотий плуг), а не кочовики, як туранці. Дослідник антропології носіїв Черняхівської культури — антів Г. Дебец доводить, що «антропологія черняхівських племен належить до того ж типу, що й придніпровських скіфів більш раннього часу». Відомо, що носіїв Черняхівської культури греки та араби називали — анти. Якщо взяти до уваги, що ряд учених, зокрема — М. Грушевський, ототожнює антів з українцями, то ланцюг українці-анти-скіфи не розривається.
Це відстоює і відомий український учений В. Петров: «Ми не вважаємо скитство за східноазійське явище, а за тубільно-українське. Скити ніякі не туранці і не іранці. Вони етно-генетично — продукт розвитку попередньої (післятрипільської) епохи,... наступний пізніший етап деформації тубільної людності». За В. Петровим, і так звані царські скіфи були соціально-господарським прошарком праукраїнського суспільства — наші багатії-вершники, власники табунів худоби, що випасалась на степових просторах аж до Обі, наші українські кабальєро, ріттери, шевальє, за аналогією з іспанцями, німцями, французами.
Щоправда, з «Велесової книги» дізнаємося, що якась південна гілка праукраїнців таки називалася скіфами: «І втратили отці скіфську землю... і се скити-отці повернулись і вступили в битву з ворожою силою... Було нас багато, вороги не були такими численними, як ми русичі». Та й назву скіфської землі і скіфів «Велесова книга» виводить від імені праукраїнських князів: «Були князі Славень із братом Сківом... А брат Скіф біля моря був». Тут і в інших місцях «Велесової книги» не важко помітити, що вона відносить скіфські землі до Русі та й самих скіфів називає русичами.
І «Рукопис Ора», написаний ще у скіфські часи, називає нашу землю Подніпровську і насельників її — Руссю «Що Око дба за Русь»; «Божая пощо несеш хибу Русі» «Свині ви пусту несе суть в Русь». Фігурує в «Рукописі Ора» й особа на ім’я Рус: «Де за Руса ви то мали»; «Пита волі пита ви Руса». Можливо, це згадка про Руса, одного з дітей Славуни й Богумира, від якого «Велесова книга» виводить нашу давню самоназву?
Власне, й греки вважали наше Подніпров’я землею росів-русів. Той же Геродот називав краї обабіч Дніпра на 40 днів ходу від його гирла до півночі — Геррос. Ця назва, на думку доктора Ю. Лісового, найпростіша для з’ясування. То складне слово: Ге — земля (по-грецьки) плюс назва тієї землі Рос, тобто — земля росів-русів.
Дослідник праукраїнської історії О. Знойко стверджує, що скіфи-орачі в часи Геродота мали самоназву руси. Із античних джерел І тис. до н. е. та етруських написів також видно, що русини-расени-рутени були на той час реальним людом.
«Материнська мова» Європи
Дослідник мови скіфів В. Абаєв радить шукати коріння скіфів у тому ареалі, де переважає фрикативне -Г- замість -Ґ-, як і -ХВ- замість -Ф-. Саме такі мовні явища типові для української мови, і саме їх зафіксував «Рукопис Ора». Можна назвати й чимало географічних назв та імен людей, занотованих античними авторами на українських землях у так звані скіфські часи, за якими простежуються саме українські мовні корені, а ніякі не туранські.
Що стосується імен скіфських царів, що жили десь 3,5 тисячі років тому (Арпоксай, Колоксай, Ліпоксай), то варто додати до сказаного раніше, що серед українців поширені й нині прізвища, в яких маємо оте ксай — дар: Сай, Сайко, Саєнко. А ще в нас є споконвічне свято Коляди на честь народження Сварожого Божича — Сонця. Чимало хто схиляється до думки, що назва того свята походить від давньої української назви Сонця — Коло, тож, Колоксай — то Сонцецар. Щодо імені Арпоксай, то, на думку Ю. Шилова, воно звучало як Арто-ксай, тобто цар Арти-держави, а Ліпоксай — то, звичайно, ліпий цар.
Чимало, щоправда, скіфських імен важко зрозуміти, але скільки в українців є вуличних кличок, які ми теж не в змозі збагнути: Бребчик, Дердешка, Куздір... Очевидно, за подібними кличками, як і незрозумілими нам окремими іменами скіфів, стоять якісь емоційні звукосполучення, вигуки та ін. Варто взяти до уваги, що греки, як стверджують дослідники, полюбляли перекладати окремі географічні назви й імена іноземців на свою мову, аби співвітчизники авторів змогли зрозуміти смисл тих назв та імен. Як би там не було, але ми переконалися, що у тому так званому скіфському світі немає нічого неукраїнського.
Археологічні пам’ятки скіфської доби, як було показано вище, до певної міри розкривають духовний світ наших пращурів. Це поклоніння Матері Роду — Берегині, це й дотримування річного сонцепоклонницького календаря, закодованого в Колі Сварожому, це й своя інтерпретація заснування Світу та ін. «Рукопис Ора» як прадавня пам’ятка української мови відкриває абсолютно нові пласти духовності праукраїнців тієї так званої скіфської доби. Він, зокрема, свідчить про глибокі коріння наших національних традицій, нашого характеру, як і нашої системи образного мислення-мовлення.
Як видно з «Рукопису Ора», понад 2.5 тисяч років тому на українських землях були сформовані такі характерні й традиційні для українців повсякчасні апеляція до совісті, освячення всього високого, згадування Бога, а також звертання на Ви, пане, пані та ін. А коли ще читаєш усе те оформленим у притаманні саме українському усному мовленню та фольклору поетичні форми, то ловиш себе на думці, що то голос української душі пробивається до нас нинішніх крізь шум віків, крізь гул століть. Вслухаймося в той голос: «Совість Божую совістна Косе в святу віру покосе святий Бозя»; «Мила Маня Божая мило ви бажає а ви встанове де святе се паннусю»; «Совість залиша пані Козу»; «Совітом Коси совість не коси». Ці приклади із «Рукопису Ора» подаються у автентичному звучанні так, як вони звучали в часи написання рукопису.
Уже тоді, в часи написання рукопису, українці густо пересипали свою мову, як ми нині кажемо, художніми засобами, надаючи їй особливої поетики й лірики. Вслухаймося, які вони рідні, наші, українські оті метафори, епітети, порівняння із «Рукопису Ора»: «Метаум хова»; «Совість пише асовітгука»; «Воля нові пече ж»; «Ти жила косо голая і зла»; «Ви те Манюся тьмиштьмаво»; «Ти віру поволочиш»; «Свині ви пусту несе суть в Русь».
Дехто вважає, що «Рукопис Ора» написаний тогочасними духовними провідниками — волхвами, звісно, людьми не від сохи. Одначе, в манускрипті, без сумніву, відбилося тодішнє усне простонародне мовлення. До такої думки схиляє чітке простежування у пам’ятці особливостей стилю сучасного усного народного мовлення українців: ритміка, часті повернення до однієї й тієї ж думки, слова, а також короткі прості речення та їхній синтаксис. Як ось у цих випадках у рукописі: «Ви што пужа Ора бажає,... Ма што пужа... Ви то пише пусте. Пише та пужа. Совість може пужа».
Вражає наявність у «Рукописі Ора» надзвичайно великої кількості коротких слів, які в мовознавстві вважаються архаїчними. Особливо багато таких коротких дієслів: «Око Боже шука»; «Ви то пише (те)»; «влада помиля»; «Оковіре»; «суть зазера»; «віра пада»; «се тіше»; «диви Око»; «ви то жада»; «робе зло» та ін. Серед коротких форм іменників «Рукопису Ора» можна навести ось такі: волода (володар), могу (могуть), писа (писання), сущу (сущість). Зафіксовані в «Рукописі Ора» і первісні форми українських прикметників без кінцевого -Й у флексії -ИЙ: голи, зли, задні, святи... Такі форми українських коротких прикметників законсервувались до наших днів на Волині.
За багатьма особливостями мова «Рукопису Ора» тяжіє до сучасних середньонаддніпрянських говірок української мови. Недаремно дешифрувальник манускрипту Д. Стойко заявив, що рукопис написаний в українських степах, тобто в середньому Подніпров’ї. Про близькість мови пам’ятки до середньонаддніпрянських говірок свідчить перш за все основна маса її слів, з-поміж яких є чимало маркуючих щодо української мови: бажати, балакати, борг, вештатись, вітати, гожий, гукати, дбати, доба, заре, жадати, кохати, мара, мета, мовити, нехай, сумний, ось, те, се, це, хіба, чіпати, хиба... Про середньонаддніпрянські говірки нагадують у рукописі й часті поплутування закінчень -РА та -РЯ, -РУ та -РЮ, а також заміна -Й- на -Е-. приміром: «Що міра міру»; «Що боре повіру»; «Де позера ви то».
Що ж, цілком слушно заявив про зафіксовану «Рукописом Ора» українську мову його видавець, київський науковець В. Довгич: «Маса стародавніх лексем і цілих конструкцій пережила не віки, а цілі тисячоліття». З «Рукописом Ора» ми отримали переконливий аргумент, що мова — то явище консервативне і є сталим протягом тисячоліть. Отже «Рукопис Ора» остаточно розвіює ореол загадковості довкола скіфів, створений офіційною наукою, бо манускрипт доводить, що мова скіфів-сколотів — скитіка, як її називали античні автори, — то мова українська.
Ще і в середньовічній Європі був популярним вислів: «Скитіка ветутіссіма вернакула лінгва Европа», тобто скіфська (праукраїнська) мова — найстарша материнська мова Європи. Очевидно, причиною для такого твердження було те, що вихідці із Праукраїни ще в ІІ—І тис. до н. е. (пелазги, етруски, гали-кельти) були, як усе показує, перїішми колоністами на землях європейських автохтонів. Чого, скажімо, варті топоніми та географічні назви, що з давніх часів зустрічаються по всій Західній Європі? Це міста Болонья, Кімерій, Гостра, Дола, Кора, Вія, Город, Спина, Турин, Милан, Троя... Це й річки Мокра, Орана, Тичина, Тура. Це й провінції Русильйон, Галія та ін. Думається, що саме наявність у багатьох мовах народів середньовічної Європи рясних вкраплень праукраїнської мови, носіями якої були вихідці-колоністи із країни, яку в Європі називали Скіфія, справляло враження, що та мова — скитіка — була колись спільною для всіх європейців.
Що ж, «Рукопис Ора» в’яже нас не тільки із праукраїнсь-кою мовою наших предків-засновників нашої держави, званою античними авторами Велика Скіфія, але й із праукраїнською мовою набагато віддаленіших епох. Саме цим «Рукопис Ора» не залишає місця в історії так званим праслов’янській та «общєруській» спільнотам. Бо яка могла бути в V-VI ст. н. е. праслов’янська спільнота, якщо ще в VII-VI ст. до н. е. були вже українці? Та й македонці як окремий народ, згадаймо, ще у IV ст. до н. е. «колотили» півсвіту.
Тим більше, не можна вести мову про якусь «загальноруську» спільноту. «Рукопис Ора» блокує ту вигадану під тиском політиків спільноту наглухо. Російський мовознавець О. Шахматов, доводивши, що південноруська (себто українська) мова, виокремилася ще у VII—VIII ст. н. е., все життя шукав і так і не знайшов оту спільноту десь у часах, раніших VII-VIII cт. н. е. Але, як переконує «Рукопис Ора», тієї спільноти не було і в VII—VI ст. до н. е. У природі такої не існувало взагалі — західна наука вважає її фікцією. Багато мовних та історичних фактів засвідчують існування української мови задовго до нової ери.
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Скіфія і Україна: очевидна спорідненість
Світ:
08071603e.jpg
Проте, ще візантійські писемні джерела найчастіше називають нас, русів, тавроскіфами. Скажімо, у 970-му році візантієць Лев Диякон називав нашого князя Святослава ватажком тавроскіфів. Та й наші літописці ХІ—ХІІІ ст. доволі ясно розтлумачували, хто були ті, чиї землі греки називали Великою Скіфією. Ось що занотував автор «Літопису руського» у недатованій частині літопису: «І жили в мирі поляни і деревляни, і сіверці, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати,... дуліби,... волиняни,... уличі й тиверці. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і Дніпру аж до моря і є городи їхні і досьогодні. Через те називали їх греки Велика Скіфія». Що ж, окрім згадуваних грецькими джерелами насельників Великої Скіфії — будинів, гелонів, неврів та ін., ту Велику Скіфію ще населяли добре відомі нам поляни, деревляни, сіверяни, волиняни — все гілки українського етносу та підлеглі їм народи теперішніх білоруських та російських земель.
Українська офіційна наука однак того не визнає, про що говорить ось такий приклад уже з наших незалежницьких часів. До розкопаної археологами могили знатного скіфа у Черкаській області прибув академік П. Толочко, став над ямою, тицьнув пальцем на кістяки і недбало кинув журналістам: ви ж, мовляв, не здумайте писати, що це українець, це — туранець.
Але що дістають із тих скіфських поховань археологи? Виявляється, усі скіфські вироби відкривають багатющий духовний світ праукраїнців, світ, який донесли нам і праукраїнські міфи, і українські язичницькі обрядові пісні. Наприклад, кам’яна прикраса зі скіфської Гайманової Могили відтворює у дуже майстерному виконанні образ праукраїнської Матері Роду, Рожаниці, Берегині. Подібні зображення дійшли до нас і на неолітичних пам’ятках, віднайдених на українській землі, є вони й на сучасних українських вишивках.
На скіфських виробах із Литої Могили, Німфейського та Золотого курганів маємо зображення Сокола-Рода — Першоптаха-Першобога праукраїнців, який оспіваний і в українських язичницьких обрядових піснях як світотворча сила: «Ой плине ж райськеє древце... з трьома вершеньки. В однім вер-шеньку сив Соколонько». Багато разів зустрічається на скіфських виробах зображення й іншого Першоптаха-Першобога, званого у «Велесовій книзі» Матірсва, Мати-Слава. Ось як описує того Птаха-Бога «Велесова книга»: «А Мати-Слава співала нам про труди наші ратні... Мати-Слава сяє до хмар, як Сонце і віщує нам побіди й загибель... Така слава наша отече до Матері-Слави і прибуде в ній Мати. Слава, Матір — до кінця кінців земних».
Сколоти-праукраїнці так полюбляли зображувати Матір-Славу в подобі крилатої жінки, як на оздобленні люстерка із Гайманової Могили, на скроневих підвісках із Трибратніх курганів, на браслеті із кургану Куль-Оба, амфорі із Піщанського кургану та ін.
Оспівана в українських язичницьких обрядових піснях Первовічна дівчина також знайшла своє відображення на скіфських виробах, де вона постає з рослинного світу в образі напівбогині-напівжінки. Бачимо її на срібній таці із Чортомлицького скіфського кургану, на золотому кінському налобнику зі скіфського кургану Велика Цимбалка та ін. Із рослинного світу постає Первовічна дівчина і в українських язичницьких обрядових піснях: «За праворітьми там стоїть сосна від срібла ясна, від золота красна. А на тій сосні корабель пливе. А в тім кораблю ґречная панна». Оцю «ґречну панну», яку принесло первовічне Прадерево, саме й називає Пер-вовічною дівчиною К. Сосенко.
Дуже оригінального, надзвичайно симпатичного триголового ящера-прикрасу віднайшли археологи у Єлизаветинському скіфському кургані. Такого ж симпатягу надибуємо і в українських язичницьких обрядових піснях: «Сиди, сиди, Ящір! Ладо! Ладо! На золотім стільці. Грези, грези, Ящір, горіхове зерня». Ящір і Ладо — Бог ладу й порядку. Чому таке дивне поєднання? Та той Ящір — то символ весняного Сонця, що спалює-пожирає річний календар-зерня чи Коло Сваро-же — no-язичницькому. Слідами культу змія-ящера у праукраїнців-оріїв є великі кургани у формі тієї міфічної істоти. Кургани ті досліджені в українських степах археологом Ю. Шиловим.
І саме Коло Свароже, себто річне астральне коло праукраїнців, знаходимо теж на виробах скіфської доби, зокрема -на звороті люстерка із Келермеса, причому ілюстроване зодіакальними знаками. Прикметно, у скіфському кургані біля села Нововасилівка Миколаївської області віднайдене скульптурне зображення духовного провідника язичників-праукраїнців — волхва.
Праукраїнські міфи про Прадерево і сотворения Світу знайшли своє яскраве відтворення й на скіфських виробах, про що говорилося вище. Власне, графічні композиції з тими космогонічними мотивами є ніщо інше, як ілюстрації до українських язичницьких обрядових пісень про Прадерево та початок Світу. Приміром, прикрасу зі скіфського Діївського кургану, що зображає дівчину, яка стоїть біля стилізованого дерева, можна легко розшифрувати ось такими рядками з української язичницької обрядової пісні: «Перед оконцем садочок стоїть. А в тім садочку золота роса. Стежков надійшла красная панночка. А зібрала вна золоту росу... Ой ковальчики, ой ремісники, ой скуйте ж мені золотий вінець,... золотий пояс,... золотий перстенець». Зустрічається зображення Прадерева й на інших виробах скіфського часу, приміром, на окутті гориту з Мелітопольського кургану, на браслеті з Трибратнього кургану. Присутнє Прадерево і в графічних композиціях скіфських виробів із сюжетом сотворения Світу, які варто розцінювати як ілюстрації до українських язичницьких обрядових пісень із мотивом сотворения Світу. Дуже промовистими в цьому відношенні є зображення на амфорі із Чортомлицького кургану та на пекторалі, про що була мова раніше. Але то ще не все.
Якщо розглянути пектораль детальніше, то виявиться, що її композиції є ілюстраціями до кількох українських язичницьких колядок і щедрівок. Так, середній ярус із сюжетом сотворения Світу з обов’язковими Прадеревом, «райськими птахами» символізує основу земного життя і один до одного збігається з такими ж сюжетами з українських обрядових язичницьких пісень. Верхній же ярус, що, на перший погляд, нібито відтворює звичайні побутові клопоти, насправді несе в собі глибокий смисл і рідну нам, українцям, обрядовість. У центрі того верхнього ярусу розміщені два чоловіки із кожушком чи одежиною типу хутряної сорочки в руках, а по боках від них — кобили, корови, вівці, кози та інша живність зі своїм тільки-но народженим молодняком. Для чого все те на прикрасі, яка призначалася для носіння її царською особою на грудях? Як те витлумачити?
Про ті дві центральні фігури чоловіків на пекторалі написано чимало. І все не те! Бо, по-перше, всі дослідники відштовхуються від невірної вихідної позиції — офіційної версії, що скіфи були іранцями, туранцями, а наука логіка вчить: якщо невірні засновки, то невірні й висновки. По-друге, дається взнаки незнання власної української культури, зокрема — українських язичницьких обрядових пісень.
Отже, як і у середньому ярусі пекторалі все взаємопов’язане — Прадерево і голуби на ньому і є просто ілюстраціями до українських обрядових пісень з мотивом Прадерева і початку Світу, так і у верхньому ярусі оті два чоловіки не повинні прочитуватися без зв’язку із коровами, кобилами, вівцями та іншими одомашненими тваринами, що стоять зі своїм молодняком. І цей верхній ярус є ілюстрацією до українських язичницьких щедрівок, а точніше — обігрує символіку тих щедрівок. Саме українські язичницькі щедрівки господарю і вносять ясність у композицію верхнього ярусу пекторалі: «Господареньку! Господиноньку! Встань горі! Люба ти радість на дворі! В тебе на дворі радість Божая. Всі ж ти корови та потелились,... Всі ж ти кобили пожеребились,... Всі ж ти овечки ся покотили».
З одомашненими тваринами ясно — то символ примноження багатства для власника пекторалі. Але причому тут два чоловіки та кожушок? Вчитаймося в іншу українську язичницьку щедрівку: «Вийди, вийди, господарю! Подивися на кошару: всі ти ся вівці покотили, По баранцеві поприводили. Всі баранці — на кожушки, А ягнички — на сардачки». Здається, прояснюється — на господаря чекає новий хутряний одяг, що, згідно з язичницькими піснями, входив до ієрархії цінностей. Саме той хутряний одяг і дошивають два чоловіки, розміщені у центрі ярусу. Придивімося уважно, адже один із тих чоловіків тримає у руці дратву, інший же, тримаючи кожушок, дивиться на нас, ніби пропонує приміряти одежину. Тобто, то ремісники, що шиють кожушок для господаря.
Мотив пошиву одягу господареві, господині, парубку, дівці доволі частий в українських язичницьких обрядових піснях, особливо щедрівках: «Сидять кравчики все молодиї... Шиють сукні все дорогиї»; «Ой на Дунаю, на бережку... красная панна шила, вишивала брату кошульку»; «А в тій світлоньці сидять особе, все реміснички. Ой ладять, ладять червін-сафіян ой господиненьці». Прикметне для нашого випадку із пекто-раллю — часто і одяг, і худоба оспівуються у щедрівках нероздільно як символи достатку: «У нашої пані кравці були. Шили шуби дорогенькі... У стайні Божа ява: Сорок кобил ожеребилось»; «В сего нашого пан-господаря поперед него діточки его. Ви, перші діте, стадо лічіте. Ви, другі діте, вівці лічіте. Ви, треті діте, шати лічіте».
Виходить, що верхній ярус пекторалі розвиває символіку українських язичницьких обрядових пісень, зокрема — щедрівок господареві, в яких домашня худоба і дорогий одяг означали примноження достатку господареві. Тож, якщо середній ярус пекторалі мав символізувати, пророчити власнику її захисток, добробут, що виражалося образом Прадерева, то верхній ярус пекторалі мав символізувати власнику її приплід, примноження багатства, достаток. Кращого засобу виразити ці ідеї, аніж наслідування українських язичницьких обрядових пісень, годі було й придумати. Той, хто створив знамениту пектораль, отже, добре знав і співав оті наші прадавні шедеври.
Композиція ж нижнього ярусу пекторалі мала нагадувати її власнику: не забувай (якщо будеш жити неправедно. - НО) — тебе чекає потойбічний (пекельний) світ. А потойбічний світ у праукраїнських міфах, як твердять дослідники, саме і розташовувався під корінням Прадерева — те, що й маємо на пекторалі.
Близьким до правдивого пояснення пекторалі був її відкривач Б. Мозолевський, заявляючи, що «рослинний пояс із птахами символізує дерево життя». А до верхнього ярусу дослідник вбачав паралель в українських язичницьких щедрівках, навівши одну з них як ілюстрацію під тим ярусом у своїй книзі. Якби Мозолевський спробував сказати більше, його б просто осмикнули: всі скіфські вироби виготовляли греки для туранців. Ніхто не хотів і не хоче говорити, що вчителями греків були пелазги-праукраїнці, а туранцями в Праукраїні і «не пахло».
А все свідчить, що і пектораль та й решта скіфських виробів постали із праукраїнських вірувань, в уяві праукраїнців та й з-під рук праукраїнців. Ніякий грек не міг так знати праукраїнську міфологію, праукрашські культи й обряди, аби відтворити їх у таких символічних деталях. За Геродотом, всі скіфи-сколоти, в тому числі й царські, поклонялися одним Богам, тобто були однієї віри і, як ми переконалися, віри праукраїнської — сонцепоклонницької.
Хоч, правдоподібно, у ті так звані скіфські часи відбувся якийсь розкол серед праукраїнців-сонцепоклонників, про що свідчить «Рукопис Ора». Ця ж пам’ятка своїми ілюстраціями підтверджує, що насельники українського Подніпров’я мали своїми культами й обрядами відомі нам українські язичницькі культи й обряди. Окрім 232 сторінок тексту, в «Рукописі Ора» нараховується до 200 сторінок ілюстрацій, серед яких є Сварожі Кола та сюжети з купальськими мотивами.
Що скіфи — то праукраїнці, підказували нам ще античні автори. На те ж указують «Велесова книга» та й ряд об’єктивно налаштованих учених. Геродот свідчив, що самі себе скіфи називали сколотами, а скіфами нарекли їх греки. Оту самоназву сколоти українська мова зберегла аж до наших днів у сучасних назвах українських річок Оскіл, Сколот, Сколодинка, Ворскла та міста — Сколе. Відомий учений XIX ст. Л. Нідерле виводив сколотів від трипільців, тобто від праукраїнців.
За скіфською генеалогією, поданою Геродотом із вуст самих скіфів, виходить, що скіфи — то автохтони українського Подніпров’я, бо самі себе вони вважали дітьми доньки Бо-рисфена-Дніпра. До того ж, скіфи — зроду-віку землероби, як і українці (Бог послав їм з Неба золотий плуг), а не кочовики, як туранці. Дослідник антропології носіїв Черняхівської культури — антів Г. Дебец доводить, що «антропологія черняхівських племен належить до того ж типу, що й придніпровських скіфів більш раннього часу». Відомо, що носіїв Черняхівської культури греки та араби називали — анти. Якщо взяти до уваги, що ряд учених, зокрема — М. Грушевський, ототожнює антів з українцями, то ланцюг українці-анти-скіфи не розривається.
Це відстоює і відомий український учений В. Петров: «Ми не вважаємо скитство за східноазійське явище, а за тубільно-українське. Скити ніякі не туранці і не іранці. Вони етно-генетично — продукт розвитку попередньої (післятрипільської) епохи,... наступний пізніший етап деформації тубільної людності». За В. Петровим, і так звані царські скіфи були соціально-господарським прошарком праукраїнського суспільства — наші багатії-вершники, власники табунів худоби, що випасалась на степових просторах аж до Обі, наші українські кабальєро, ріттери, шевальє, за аналогією з іспанцями, німцями, французами.
Щоправда, з «Велесової книги» дізнаємося, що якась південна гілка праукраїнців таки називалася скіфами: «І втратили отці скіфську землю... і се скити-отці повернулись і вступили в битву з ворожою силою... Було нас багато, вороги не були такими численними, як ми русичі». Та й назву скіфської землі і скіфів «Велесова книга» виводить від імені праукраїнських князів: «Були князі Славень із братом Сківом... А брат Скіф біля моря був». Тут і в інших місцях «Велесової книги» не важко помітити, що вона відносить скіфські землі до Русі та й самих скіфів називає русичами.
І «Рукопис Ора», написаний ще у скіфські часи, називає нашу землю Подніпровську і насельників її — Руссю «Що Око дба за Русь»; «Божая пощо несеш хибу Русі» «Свині ви пусту несе суть в Русь». Фігурує в «Рукописі Ора» й особа на ім’я Рус: «Де за Руса ви то мали»; «Пита волі пита ви Руса». Можливо, це згадка про Руса, одного з дітей Славуни й Богумира, від якого «Велесова книга» виводить нашу давню самоназву?
Власне, й греки вважали наше Подніпров’я землею росів-русів. Той же Геродот називав краї обабіч Дніпра на 40 днів ходу від його гирла до півночі — Геррос. Ця назва, на думку доктора Ю. Лісового, найпростіша для з’ясування. То складне слово: Ге — земля (по-грецьки) плюс назва тієї землі Рос, тобто — земля росів-русів.
Дослідник праукраїнської історії О. Знойко стверджує, що скіфи-орачі в часи Геродота мали самоназву руси. Із античних джерел І тис. до н. е. та етруських написів також видно, що русини-расени-рутени були на той час реальним людом.
«Материнська мова» Європи
Дослідник мови скіфів В. Абаєв радить шукати коріння скіфів у тому ареалі, де переважає фрикативне -Г- замість -Ґ-, як і -ХВ- замість -Ф-. Саме такі мовні явища типові для української мови, і саме їх зафіксував «Рукопис Ора». Можна назвати й чимало географічних назв та імен людей, занотованих античними авторами на українських землях у так звані скіфські часи, за якими простежуються саме українські мовні корені, а ніякі не туранські.
Що стосується імен скіфських царів, що жили десь 3,5 тисячі років тому (Арпоксай, Колоксай, Ліпоксай), то варто додати до сказаного раніше, що серед українців поширені й нині прізвища, в яких маємо оте ксай — дар: Сай, Сайко, Саєнко. А ще в нас є споконвічне свято Коляди на честь народження Сварожого Божича — Сонця. Чимало хто схиляється до думки, що назва того свята походить від давньої української назви Сонця — Коло, тож, Колоксай — то Сонцецар. Щодо імені Арпоксай, то, на думку Ю. Шилова, воно звучало як Арто-ксай, тобто цар Арти-держави, а Ліпоксай — то, звичайно, ліпий цар.
Чимало, щоправда, скіфських імен важко зрозуміти, але скільки в українців є вуличних кличок, які ми теж не в змозі збагнути: Бребчик, Дердешка, Куздір... Очевидно, за подібними кличками, як і незрозумілими нам окремими іменами скіфів, стоять якісь емоційні звукосполучення, вигуки та ін. Варто взяти до уваги, що греки, як стверджують дослідники, полюбляли перекладати окремі географічні назви й імена іноземців на свою мову, аби співвітчизники авторів змогли зрозуміти смисл тих назв та імен. Як би там не було, але ми переконалися, що у тому так званому скіфському світі немає нічого неукраїнського.
Археологічні пам’ятки скіфської доби, як було показано вище, до певної міри розкривають духовний світ наших пращурів. Це поклоніння Матері Роду — Берегині, це й дотримування річного сонцепоклонницького календаря, закодованого в Колі Сварожому, це й своя інтерпретація заснування Світу та ін. «Рукопис Ора» як прадавня пам’ятка української мови відкриває абсолютно нові пласти духовності праукраїнців тієї так званої скіфської доби. Він, зокрема, свідчить про глибокі коріння наших національних традицій, нашого характеру, як і нашої системи образного мислення-мовлення.
Як видно з «Рукопису Ора», понад 2.5 тисяч років тому на українських землях були сформовані такі характерні й традиційні для українців повсякчасні апеляція до совісті, освячення всього високого, згадування Бога, а також звертання на Ви, пане, пані та ін. А коли ще читаєш усе те оформленим у притаманні саме українському усному мовленню та фольклору поетичні форми, то ловиш себе на думці, що то голос української душі пробивається до нас нинішніх крізь шум віків, крізь гул століть. Вслухаймося в той голос: «Совість Божую совістна Косе в святу віру покосе святий Бозя»; «Мила Маня Божая мило ви бажає а ви встанове де святе се паннусю»; «Совість залиша пані Козу»; «Совітом Коси совість не коси». Ці приклади із «Рукопису Ора» подаються у автентичному звучанні так, як вони звучали в часи написання рукопису.
Уже тоді, в часи написання рукопису, українці густо пересипали свою мову, як ми нині кажемо, художніми засобами, надаючи їй особливої поетики й лірики. Вслухаймося, які вони рідні, наші, українські оті метафори, епітети, порівняння із «Рукопису Ора»: «Метаум хова»; «Совість пише асовітгука»; «Воля нові пече ж»; «Ти жила косо голая і зла»; «Ви те Манюся тьмиштьмаво»; «Ти віру поволочиш»; «Свині ви пусту несе суть в Русь».
Дехто вважає, що «Рукопис Ора» написаний тогочасними духовними провідниками — волхвами, звісно, людьми не від сохи. Одначе, в манускрипті, без сумніву, відбилося тодішнє усне простонародне мовлення. До такої думки схиляє чітке простежування у пам’ятці особливостей стилю сучасного усного народного мовлення українців: ритміка, часті повернення до однієї й тієї ж думки, слова, а також короткі прості речення та їхній синтаксис. Як ось у цих випадках у рукописі: «Ви што пужа Ора бажає,... Ма што пужа... Ви то пише пусте. Пише та пужа. Совість може пужа».
Вражає наявність у «Рукописі Ора» надзвичайно великої кількості коротких слів, які в мовознавстві вважаються архаїчними. Особливо багато таких коротких дієслів: «Око Боже шука»; «Ви то пише (те)»; «влада помиля»; «Оковіре»; «суть зазера»; «віра пада»; «се тіше»; «диви Око»; «ви то жада»; «робе зло» та ін. Серед коротких форм іменників «Рукопису Ора» можна навести ось такі: волода (володар), могу (могуть), писа (писання), сущу (сущість). Зафіксовані в «Рукописі Ора» і первісні форми українських прикметників без кінцевого -Й у флексії -ИЙ: голи, зли, задні, святи... Такі форми українських коротких прикметників законсервувались до наших днів на Волині.
За багатьма особливостями мова «Рукопису Ора» тяжіє до сучасних середньонаддніпрянських говірок української мови. Недаремно дешифрувальник манускрипту Д. Стойко заявив, що рукопис написаний в українських степах, тобто в середньому Подніпров’ї. Про близькість мови пам’ятки до середньонаддніпрянських говірок свідчить перш за все основна маса її слів, з-поміж яких є чимало маркуючих щодо української мови: бажати, балакати, борг, вештатись, вітати, гожий, гукати, дбати, доба, заре, жадати, кохати, мара, мета, мовити, нехай, сумний, ось, те, се, це, хіба, чіпати, хиба... Про середньонаддніпрянські говірки нагадують у рукописі й часті поплутування закінчень -РА та -РЯ, -РУ та -РЮ, а також заміна -Й- на -Е-. приміром: «Що міра міру»; «Що боре повіру»; «Де позера ви то».
Що ж, цілком слушно заявив про зафіксовану «Рукописом Ора» українську мову його видавець, київський науковець В. Довгич: «Маса стародавніх лексем і цілих конструкцій пережила не віки, а цілі тисячоліття». З «Рукописом Ора» ми отримали переконливий аргумент, що мова — то явище консервативне і є сталим протягом тисячоліть. Отже «Рукопис Ора» остаточно розвіює ореол загадковості довкола скіфів, створений офіційною наукою, бо манускрипт доводить, що мова скіфів-сколотів — скитіка, як її називали античні автори, — то мова українська.
Ще і в середньовічній Європі був популярним вислів: «Скитіка ветутіссіма вернакула лінгва Европа», тобто скіфська (праукраїнська) мова — найстарша материнська мова Європи. Очевидно, причиною для такого твердження було те, що вихідці із Праукраїни ще в ІІ—І тис. до н. е. (пелазги, етруски, гали-кельти) були, як усе показує, перїішми колоністами на землях європейських автохтонів. Чого, скажімо, варті топоніми та географічні назви, що з давніх часів зустрічаються по всій Західній Європі? Це міста Болонья, Кімерій, Гостра, Дола, Кора, Вія, Город, Спина, Турин, Милан, Троя... Це й річки Мокра, Орана, Тичина, Тура. Це й провінції Русильйон, Галія та ін. Думається, що саме наявність у багатьох мовах народів середньовічної Європи рясних вкраплень праукраїнської мови, носіями якої були вихідці-колоністи із країни, яку в Європі називали Скіфія, справляло враження, що та мова — скитіка — була колись спільною для всіх європейців.
Що ж, «Рукопис Ора» в’яже нас не тільки із праукраїнсь-кою мовою наших предків-засновників нашої держави, званою античними авторами Велика Скіфія, але й із праукраїнською мовою набагато віддаленіших епох. Саме цим «Рукопис Ора» не залишає місця в історії так званим праслов’янській та «общєруській» спільнотам. Бо яка могла бути в V-VI ст. н. е. праслов’янська спільнота, якщо ще в VII-VI ст. до н. е. були вже українці? Та й македонці як окремий народ, згадаймо, ще у IV ст. до н. е. «колотили» півсвіту.
Тим більше, не можна вести мову про якусь «загальноруську» спільноту. «Рукопис Ора» блокує ту вигадану під тиском політиків спільноту наглухо. Російський мовознавець О. Шахматов, доводивши, що південноруська (себто українська) мова, виокремилася ще у VII—VIII ст. н. е., все життя шукав і так і не знайшов оту спільноту десь у часах, раніших VII-VIII cт. н. е. Але, як переконує «Рукопис Ора», тієї спільноти не було і в VII—VI ст. до н. е. У природі такої не існувало взагалі — західна наука вважає її фікцією. Багато мовних та історичних фактів засвідчують існування української мови задовго до нової ери.
В тему:
Земля Сонячного Вепра: Борія, Гіперборія, Вишня Борія
Українці: скіфи, сармати, руси
Скіфські війни та формування населення Центральної України. Скіфи-сколоти
Скіфи. Чи був такий народ?
Галли-кельти
Арійські корені культури давнього Китаю
Гіперборійські традиції українців
Найбільший Українець
Арії чи орії?
Сайт Джона (Івана) Стойко - дешифрувальника "манускрипта Войнича" ("Рукопису Ора")
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?