Святий Йосип і Діва Марія були друїдами

Де Ісус навчився мудрості й чудотворству? Це один з принципових моментів розуміння Доброї Новини. Скільки триває суперечок з цього приводу! Одні розповідають дивовижні історії про єгипетських фокусників та індійських факірів, інші — про тибетських йогів та інопланетян. Треті взагалі відкидають сам факт навчання, мовляв Ісус його взагалі не потребував, бо він є Богом.

Щодо останнього варто уточнити, що Ісус був боголюдиною, тобто гармонійно поєднував справжнє божественне і справжнє людське начало. Для підкреслення цього факту Ісус називав себе Сином людським. Спроба ж заперечення повноцінного людського начала Ісуса була з самого початку засуджена Церквою як єресь докетизму. Ісус був Сином Божим, тобто людиною, яка усвідомлювала своє божественне начало. І як кожна людина, він потребував певної «стартової» підготовки для розкриття свого боголюдського потенціалу. Тож визнання Ісуса боголюдиною автоматично означає визнання того, що він успішно пройшов навчання серед мудрих і просвітлених людей.

Які знання ці мудреці могли дати Ісусові? Передусім ті, які він продемонстрував протягом своєї відкритої діяльності: сонячний світогляд, наука етики, знання арійських звичаїв та людської психології, мистецтво фізичного і психічного зцілення, вміння активувати або паралізувати людську волю, читати думки, ясно і образно висловлюватися, ставати невидимим, керувати стихіями води, вітру та вогню, спілкуватися з Творцем. Зрозуміло, що Ісус далеко перевершив своїх вчителів, які дали йому «стартові» знання. Пошук цих мудреців найприродніше почати з його оточення.

ГАЛЛИ—КЕЛЬТИ—ФИЛИСТИМЛЯНИ

Сина Божого називали Ісусом Галілеянином, тому що за національністю — як справжня людина — він належав до народу галілеян. Це були прямі нащадки південних галлів — вихідців з Північного Надчорномор’я (див. Найбільший Українець). Суперетнос галлів-кельтів-кіммерійців народився в Україні у 12 ст. до н. е., пережив там демографічний вибух, вперше у світі оволодів технологією масового виготовлення інструментів та зброї з рудного заліза і в історично короткий час опанував мало не всю Євразію. За словами гелленського історика та географа Страбона (64/63 до н. е. — 23/24 н. е.), «це ціла раса, яка тепер іменується галльською чи галатською» (Пиготт Стюарт. Друиды. Поэты, ученые, прорицатели / Пер. с англ. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2005. — С. 114).

В 11 ст. до н. е. південні галли, відомі в історії як филистимляни і «народи моря», завоювали Палестину, зокрема Галілею та Зайордання (Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. — М.: ТЕРРА, 1998. — с. 88—89). Північну частину Палестини, найбільш подібну до прабатьківської Південно-Західної України, вони назвали Галлією—Гальлеєю—Галілеєю. Життєвому простору своєї нової батьківщини галли-филистимляни дали власні гідроніми й топоніми: річки Ярдана («яра вода») і Яргон, гора Ярмак («яра маківка», сучасна Мерон), міста Магадан («могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія—скуфія—скупщина»), Рама («хрест», «святилище»), Каня («яструб»).

ДРУЇДИ — «ЗНАВЦІ СИЛИ»

Галли, відомі в Європі також як кельти, славились найбільшими чарівниками й воїнами (Пауэлл Теренс. Кельты. Воины и маги / Пер. с англ. — М.: ЗАО «Центрполиграф», 2004). Варна брахманів (мудреців, вчених, магів, волхвів) у них називалась друїдами. Слово друїд-друвід складається з коренів *дру — сила, *від — знання, відання (див. Генон Рене. Символы священной науки: Пер. с франц. — М.: Беловодье, 1997. — 496 с., с. 196). Корінь *дру—*дра—*дре зберігся у словах «драка» (силове протистояння), «дракар» (бойовий човен варягів і вікінгів), «драгун» (воїн), «держава» (силова організація суспільства), «дерзати» (сміливо і рішуче прагнути до чогось), «дернути» (побігти з усіх сил), «дерти» (з силою розривати на шматки) тощо.

Друїди не були лише жерцями, а й виконували ряд істотних суспільних функцій: займалися вихованням (в т. ч. воїнським) суспільної еліти, відігравали роль радників, а також могли зосереджувати в своїх руках всю повноту політичної та судової влади. У повсякденному житті друїд міг обрати будь-яку професію. Відомі перекази про друїдів, які в той же час були ковалями, купцями, керманичами, воїнами тощо. «Всі друїди мали право заводити сім’ю і народжувати дітей. Ha вищезгадані обставини слід звернути увагу, бо вони деякою мірою пояснюють природу друїдизму: статус друїда вказував насамперед не на професію служителя культу, а на належність до спільноти людей, причетних до божественної мудрості. Організація друїдів не являла собою касту, як це вважають деякі дослідники, а була відкритою для людей будь-якої статі, проте лише аристократичного походження. Саме вони після проходження майже двадцятирічного навчання, зміст якого СТАРАННО ОХОРОНЯВСЯ ВІД СТОРОННІХ, ставали друїдами» (Казакевич Геннадій. Структура, функції та статус друїдів у житті кельтського суспільства // Наукові записки. Національний університет «Києво-Могилянська Академія»: Спеціальний випуск. — 2001. — Том 19. Ч. 1 — С. 145-148). Друїди як «знавці сили» добре розуміли, що «знання — сила», тому старанно їх приховували від чужих. Як повідомляє Помпоніус Мела (римський географ I ст. н. е.), друїди навчають своїх учнів таємно, в печерах або віддалених лісах (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 122). Говорячи сучасною мовою, навчання відбувалося в таємних «тренувальних таборах».

Організація друїдів становила невід’ємну частину соціальної структури галльського суспільства. «Друїди займалися освітою і вихованням кельтської молоді аристократичного походження, зберігали історичну та генеалогічну традицію, лікували людей та худобу, вели спостереження за природними явищами, могли представляти кельтські племена у міжнародних відносинах» (Казакевич Геннадій. Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція. — Київ: 2004). Тому друїди були всюди, де були галли: В Карпатах і Альпах, Британії та Ірландії, континентальній Європі і Палестині. Наприклад, в Малій Азії було галатське святилище «Друнеметон» («дру» — сила, «неметон» — святилище, тобто «святилище сили»), зафіксоване Страбоном (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 113). В Палестині (як відомо, заснованій південними галлами — филистимлянами) мудрих людей називали арамейським словом «равві» (вчитель), що може бути редукованим від «друвід-дравід-равід». Марія Магдалина, побачивши воскреслого Ісуса, звернулася до нього люблячо-пестливим «Раввуньо!» (на зразок українських «татуньо», «мамуньо», «синуньо», «дідьо» тощо).

Друїди іменували себе «вепрами». Вепр був їхнім анімалістичним символом. У доарійський (Примордіальний, тобто первинний) період (25—6 тис. до н. е.) вепр був тотемом України. Як пише Рене Генон, друїди «були істинними спадкоємцями Примордіальної традиції, і символ за самою своєю суттю «борійський» — символ вепра — був їхнім набутком». (Генон Рене. Символы священной науки. — С. 196). Нагадаємо, що Борією (тобто Землею Вепра), а згодом Гіперборією називалась земля України (див.: Земля Сонячного Вепра: Борія, Гіперборія, Вишня Борія. Вепр символізував миролюбність друїдів і водночас їхню здатність до жорсткого опору в випадку зовнішньої агресії. Як повідомляє Страбон, друїди могли втрутитись і зупинити битву ворожих армій. Водночас вони займалися підготовкою воїнів («хочеш миру — готуйся до війни») і піднімали їх бойовий дух. Що стосується образу вепра, то він також символізував утаємниченість друїдів, адже вепр є надзвичайно обережною і потаємною твариною (див.: Держава Землі Білого Вепра)

Деякі автори ототожнювали кельтів-галлів і гіперборійців. Так, «один з письменників кінця 4 ст. до н. е. вважав, що близько 390 року Рим розграбували гіперборійці, а не кельти... Гіперборієць Абарус дискутував гелленською мовою з самим Піфагором... Скіфський філософ і вождь Анахарсіс звернувся до Александра Македонського з просвітницькою промовою. В кінці 1 ст. н. е. Климент Александрійський… проголосив, що філософія Піфагора та інших гелленів була ними запозичена у галлів...» (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 101—103). Рене Генон доводить, що традиція галлів-кельтів була прямою спадкоємницею Гіперборійської традиції. Як показав академік Б. А. Рибаков, «гіперборіями називалась значна група праслов’янських народів, на території яких зафіксовано архаїчний культ «матері всього сущого», «першобогині», покровительки родючості і землеробства, богині жіноцтва, сімейної злагоди та любові Лади, матері Сонця, і бога родючості Купала» (див.: Гіперборійські традиції українців). «Чітко простежується вплив на кельтську релігію з боку скіфів» — підтверджує Геннадій Казакевич (Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція ). В переліку авторитетних джерел він посилається на Я. Росен-Пшеворску, яка «висловила оригінальну гіпотезу скіфського походження кельтських друїдів».

Друїди займали в галльському суспільстві провідне та привілейоване становище. Проте влада, здійснювана ними, мала прихований характер — і це робило її особливо ефективною та захищеною від ворожого втручання. Головним інструментом влади друїдів було виконання ними функцій радників та вихователів владної верстви. «При дворі кожного з ірландських володарів жив друїд, який користувався надзвичайно великим авторитетом і повагою. В його обов’язки входило передбачення майбутнього, а також тлумачення снів. Характерно, що пророцтва друїдів дуже часто нагадували досить детальний опис дій, які мав здійснити володар, щоб домогтися бажаного результату. Невиконання цих інструкцій могло призвести до фатальних наслідків» (Казакевич Геннадій. Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція). За словами римського філософа та історика Діона Хризостома (40—120 рр.), царі «були лише виконавцями волі друїдів» (Пиготт Стюарт. Друиды. — С. 116). Говорячи сучасною мовою, друїди розробляли політичні та військові стратегічні плани, що мали статус законів, призначених для виконання світськими володарями. Друїди не прогнозували майбутнє — вони його активно формували, що цілком в дусі арійського світогляду волі та самодостатності.

«Під керівництвом друїдів молоді аристократи залучалися до таємниць природи, божества, людського життя, дізнавалися про свої обов’язки, з яких головним було вміння битися і вміння помирати. Крім того, друїди навчали своїх вихованців наукам тa етиці. Друїди виховували й тих, хто мав наслідувати королівську владу. Так, наприклад, легендарний король Уладу Конхобар був вихований друїдом Катбадом. Значущість педагогічної функції друїдів важко переоцінити, адже через виховання суспільної еліти можна коригувати й розвиток суспільства в цілому. Можна з усією достовірністю твердити, що друїди являли собою чи не головний стабілізуючий фактор в роздробленому світі кельтських племен» (Казакевич Геннадій. Структура, функції та статус друїдів у житті кельтського суспільства).

Таким чином, організація друїдів-друвідів, що об’єднувала ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК різних професій, була головною спрямовуючою силою суспільства галлів-кельтів, але діяла переважно ПРИХОВАНО шляхом виховання владної еліти та здійснення дорадчо-законодавчої функції при володарях.

БАТЬКИ ІСУСА ТА МІСЦЯ СИЛИ

Ісус, будучи духовно-божественною сутністю найвищого рівня, втілився у фізичному світі як повноцінна людина задля виконання надзвичайно важливої місії. Вона головним чином полягала в тому, щоб показати людям прихований в них боголюдський потенціал і вказати шлях до його розкриття. Але для цього йому потрібне було відповідне початкове виховання. Його найзручніше було отримати при народженні в середовищі галльських друїдів.

Відомо, що близько 90% земної особистості людини формується в дитячому віці. Тому головними вчителями Ісуса, як і будь-якої людини, були його батьки. Але чи були друїдами святий Йосип і Діва Марія? В Євангелії про це немає прямої вказівки. Але оскільки друїди зазвичай діяли приховано, то доцільно пошукати непрямі свідчення приналежності Ісусових батьків до варни «знавців сили».

Почнемо з того, що друїди головну увагу звертали на психофізичне вдосконалення людини. Для цього вони здійснювали певні практики прояснення земної свідомості для контакту з божественною свідомістю, присутньою у глибинах кожної людини. Найефективніші практики відбуваються в «місцях сили», тобто місцях з особливо сприятливою геоенергетикою. Найнадійнішими індикаторами «місць сили» є дерева. Слово «древо» складається з коренів *дре (дра, дру) — «сила», *во (бо, ба) — «дитина, нащадок» і означає «дитина сили». Для того, щоб визначити «місце сили», достатньо було знайти багатовікове, гарне, потужне, здорове дерево. Тому друїди тяжіли до лісів, де можна було доволі просто визначати сприятливі місця для розвиваючих та оновлюючих практик. Додаткові особливості «місць сили» визначалися за породами дерев та їхнім станом. Тому друїди були найвитонченішими знавцями дерев і всього, що з ними пов’язано.

СВЯТИЙ ЙОСИП

Знання порід дерев та їх характеристик робило друїдів найкращими майстрами з обробки деревини. Схоже, що саме таким майстром був святий Йосип — земний батько Ісуса. Ось що про це пише Євангеліє: «Прибувши в свою батьківщину, Він навчав їх на їхньому зібранні, так що вони дивувалися і говорили: Звідкіля в нього ця мудрість і сила чудодійна? Хіба він не син столяра?» (Матвій 13.54-55). «Звідкіль оте в нього? Що то за мудрість, що йому дана, і такі чуда, що діються його руками? Хіба він не столяр, син Марії?» (Марко 6.2-3). Якщо Йосип справді був друїдом, але прагнув це приховати, то робота столяра була для цього найкращим «прикриттям»: своє зацікавлення «місцями сили» він міг невимушено пояснити тим, що просто шукає деревину з потрібними якостями. В гелленському першоджерелі професія Йосипа позначається словом «τέκτων» (тектон), що перекладається як «столяр, будівельник, майстер, художник, творець»; вираз «τέκτων vωδυνιᾱν» означає «цілитель хвороб, лікар» (Древнегреческо-русский словарь И. Х. Дворецкого. — М., 1958). То ж Йосипа краще було б назвати не просто столярем-будівельником, а краснодеревщиком (від слова «красно», тобто «гарно»), майстром художньої різьби. Зауважимо, що найкращі в Україні майстри-краснодеревщики та різьбярі традиційно живуть в Карпатському краї — на прабатьківщині друїдів. Тут же залишилося найбільше нащадків друїдів, яких нині називають мольфарами.

Чи випадково, що Йосип був майстром-деревознавцем? В Євангелії немає випадковостей. Цей документ готувався як божественне послання на 2 тисячоліття в майбутнє, тому воно цілісне й довершене, в ньому немає нічого зайвого. Всі важливі справи вимагають певної утаємниченості, яка захищає їх від небажаного зовнішнього втручання. Місія Ісуса Хреста була справою найвищої важливості, тому готувалася в повній таємниці. Друїд Йосип діяв під виглядом майстра-краснодеревщика, який навчає цьому мистецтву свого сина.

Як виглядав Йосип? Більш-менш достовірних відомостей про це немає — з описаних вище причин, Йосип намагався не привертати до себе уваги і не лишати зайвих слідів. Проте можна впевнено сказати, що він був шляхетної зовнішності, високого зросту і багато в чому був подібний до Ісуса — так, як батько подібний до свого сина. Будучи мудрецем-практиком, Йосип мав квітуче здоров’я і молодий вигляд, був фізично сильним, енергійним і життєрадісним. Пізніші ж ворожі вигадки ж про те, що Йосип був старим багатодітним іудеєм, поширювалися на основі апокрифічної «Книги Яакова». Ця книга була засуджена Церквою як брехлива, а в 5 ст. офіційно включена до списків забороненої літератури. До особистості святого Йосипа ми ще повернемося. А тепер погляньмо на його дружину — Діву Марію.

СВЯТА ДІВА МАРІЯ

Напочатку треба вияснити, чому матір Ісуса називають Дівою? Гелленське слово «παρθένος» (партенос) означає «діва, дівчина, молода жінка». У час відкритої діяльності Ісуса його матері було близько 50 років, але вона залишалася настільки енергійною, життєрадісною і молодою, що виглядала як молодиця. Поряд з Ісусом вона сприймалася як його сестра-одноліток (саме так їх і зображають на іконах). Звідки ж ця нев’януча молодість? Вона властива для мудрих людей, які вміють бути в гармонії з собою і навколишнім світом, володіють рецептами фундаментального здоров’я, вміють оновлювати свою душу і тіло. Це лише один штрих, який натякає на причетність Діви Марії до божественних знань, якими володіли галльські друїди-мольфари.

Подібно до святого Йосипа, діяльність Діви Марії носила прихований характер. Про неї в Євангелії сказано дуже мало. Проте є один вражаючий епізод, який розкриває сутність Марії. Його подає лише євангеліст Іван — найталановитіший апостол Ісуса і його двоюрідний брат, адже Іванова матір Соломія була рідною сестрою Діви Марії (Толковая Библия. Комментарий на все книги Святого Писания под редакцией профессора богословия Александра Лопухина. Том 2. — Минск: Харвест, 2001. — С. 831). Наведемо повністю цей епізод:

«Через три дні було весілля в Кані Галілейській, і була там мати Ісуса. Запросили на весілля також Ісуса та його учнів. Коли ж забракло вина, мати Ісуса каже до Нього: Вина не мають. Ісус відповів їй: Що Мені й тобі, жінко? Ще не прийшла Моя година. Але мати його мовила до слуг: Що тільки скаже вам, робіть. Було ж там шість кам’яних посудин на воду, кожна вміщала дві або три міри. Сказав їм Ісус: Наповніть посудини водою. Вони наповнили їх по вінця. Далі каже: Зачерпніть тепер і несіть до весільного старости. І понесли. Коли староста покуштував воду, що стала вином, — не знав він, звідки воно взялося, знали лише слуги, котрі зачерпнули воду, — закликав молодого і мовив до нього: Кожен чоловік дає спершу вино добре, а як уп’ються — гірше. Ти ж добре вино зберіг досі. Ось такий початок чудес учинив Ісус у Кані Галілейській і тим об’явив свою славу, і учні його увірували в Нього. Після цього зійшов у Капернаум Він і мати його, і брати, і учні його, і пробули там кілька днів» (Іван 2.1—12).

Каня Галілейська знаходилась у двох годинах ходу на північ від Назарета. Слово «Галілейська» вказує на те, що в тому краї були й інші поселення з назвою Каня. Це типово арійський топонім. Схожі назви є в Україні (Канів), Чехії (Канін, Каніце), на Балканах (Канів) тощо. Слова «каня» і «канюк» позначають хижого птаха родини яструбових, схожого на шуліку (Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.: Перун, 2002. — 1440 с.). Прикладом інших «пташиних» топонімів є українські Лебедин, Сокаль, Сокіл, Орел, Курськ.

З Кані Галілейської походив майбутній апостол Симой Кананій (тобто «Симон з Кані»). В літературі зустрічається думка, що це було саме його весілля. Можливо, що він був родичем Діви Марії, адже на весілля з інших міст зазвичай запрошуються саме родичі.

Діва Марія не просто брала участь у весіллі, а керувала ним, оскільки віддавала накази слугам, які їх тут же виконували. Пояснимо, що на такого роду масових заходах здійснюється чітка субординація, потрібна для правильного здійснення ритуалу, уникнення харчових отруєнь, збереження майна тощо. Тому слуги (наймити чи односельчани-добровольці) виконували накази тільки тієї людини, яка мала на це право. З другого боку, на весілля могли прийти сотні людей, що вимагало від головного керівника високих ділових якостей. Схоже, що Діва Марія була авторитетним організатором, оскільки саме її запросили керувати всім цим заходом, а не когось із мешканців Кані, хоча місцева людина могла значно краще орієнтуватися в ситуації.

Ісус і Марія розуміли один одного з півслова. Коли вона сказала Ісусові: «Вина не мають», то це означало дещо більше, — а саме пропозицію перетворити воду на вино. Ці слова були сказані у формі напівпрохання-напівнаказу — так, як матір просить дитину щось для неї зробити, з повним переконанням, що це обов’язково буде зроблено. Діва Марія точно знала, що Ісус вміє перетворювати воду на вино, вочевидь, він це вже робив не один раз. Інакше б у неї не було такої впевненості — вона ж не хотіла привселюдно осоромити сина у випадку невдачі.

Проте Ісус ще не мав повної впевненості у СВОЄЧАСНОСТІ виявлення себе чудотворцем. Тому він напівжартома відповідає: «Що Мені й тобі, жінко? Ще не прийшла Моя година». Діва Марія не лишає місця для сумнівів, віддаючи слугам короткий наказ: «Що тільки скаже вам, робіть». Після цього Ісус діє з абсолютною впевненістю у власних силах. Він наказує зачерпнути вино, яке щойно було з водою, навіть не перевіряючи його. Це лише підтверджує думку, що він неодноразово робив це диво. Далі відбувається те, що зазвичай робиться на весіллях (зокрема й українських) — напій приносять весільному старості, щоб той дозволив подавати його гостям. Вино ж виявилося настільки добрим, що староста навіть зробив комплімент молодому.

Якщо раніше Ісус виступав лише як проповідник, то тепер він виявив себе чудотворцем. Це справило велике враження на його учнів: «І учні його увірували в Нього». Після цього новостворена громада, включаючи Діву Марію та її родичів, кілька днів обговорювала та осмислювала чудесну подію в Капернаумі, що на узбережжі Галілейського моря.

ТАЄМНИЧИЙ ЙОСИП З АРИМАТЕЇ

Дивує те, що в цій Ісусовій громаді немає святого Йосипа. Про земного батька Ісуса безпосередньо згадано лише один раз — в оповіданні про відвідання Ісусом свого рідного Назарета. Куди він зник? Як мудра людина, захищена вищими силами, святий Йосип не міг випадково загинути чи вмерти від хвороби. Помандрував в інші краї? Це неможливо. Ісуса попереду чекали дуже серйозні випробування, до яких його 30 років цілеспрямовано готували Йосип з Марією. Батькова підтримка була дуже потрібна. Діва Марія була особисто присутня під час Єрусалимської кризи, під час розп’яття на Голгофі «при таврі Ісуса стояли його мати, сестра його матері, Марія Клеопова і Марія Магдалина» (Іван 19.25).

Головною євангельською подією було воскресіння Ісуса Хреста. Якби іудеї захопили і розчленували мертве Ісусове тіло, то вся його місія завершилася б поразкою, а «діти диявола» отримали б величезний козир в боротьбі з «дітьми Божими». Тому гарантоване збереження беззахисного тіла до моменту воскресіння було справою загальнопланетарного, всекосмічного значення. Для її виконання потрібна була абсолютно надійна і потужна людина, яка нічого не боїться і готова проламати всі перешкоди, що заважатимуть досягненню мети. В ідеалі це мав би бути батько, готовий на все заради рідного сина.

І ось тут раптом з’являється Йосип! Євангелісти його називають «Йосипом з Ариматеї». Цьому загадковому чоловіку Євангеліє приділяє безпрецедентно велику увагу. Причому кожен з чотирьох євангелістів характеризує його з іншої точки зору: 1) майнового статусу, 2) соціального статусу, 3) моральних якостей, 4) взаємодії з Ісусом. Так, згідно з Матвієм (27.57) «Як же настав вечір, прийшов заможний чоловік з Ариматеї, на ім’я Йосип, що й сам був навчений Ісусом». Згідно з Марком (15.43), «Йосип з Ариматеї, поважний радник, що й сам сподівався Царства Божого, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса». Згідно з Лукою (23.50-51), «І ось був чоловік, на ім’я Йосип, радник, людина добра і праведна. Походив він з Ариматеї і сподівався Царства Божого». Останню крапку в характеристиці ставить Іван, який знав те, що не знали євангелісти: «Після того Йосип з Ариматеї, що був учнем Ісуса, але потай, просив Пилата, щоб зняти тіло Ісуса» (19.38). Тобто Йосип не просто був знайомий з Ісусовим вченням, але був його таємним учнем. Він прагнув Царства Божого, тобто досягнення боголюдського стану, коли божественне начало людини царює над усією її земною істотою — духом, душею й тілом. Він був довіреним радником Пилата, тож сміливо увійшов до нього.

Всі чотири євангелісти підкреслюють, що цей таємничий Йосип був «ἀπὸ Ἁριμαθαίας», тобто «з Ариматеї» чи «від Ариматеї». Ариматея, або гелленською Рамафаїма, була самарійським містечком в 15 км північно-східніше Лідди. В давнину це містечко називалось Рама. Словом «рама» позначали святилища на висотах або пагорбах. Через сприятливу геоенергетику ці «місця сили» були найефективнішими для ритуальних практик поєднання з Творцем. Вони вважалися місцями, де поєднується небесне і земне, божественне і людське. В Палестині відомо з десяток топонімів, похідними від «рама». Одним з них був галілейський Армагедон, що в 20 км на південний захід від Назарета. Первинна назва — «рама Магеддон». Місто Магедон (римська назва Легіо) розташовувалось на невеликому пагорбі на кордоні «Великої Рівнини», точніше «Могутньої Долини» (Маге Дон). Восени 2005 року тут розкопали найдавніший арійський храм, присвячений Ісусу Хресту (див. У Галілеї неподалік міста Мегідо віднайшли арійський хрестиянський храм).

На функцію святилища вказує й етимологія слова «рама»: «ра» (сонячне, божественне, небесне), «ма» (матеріальне, людське, земне). Графічним символом такого поєднання є хрест (рама). Саме слово «хрест» означає «стабільне благо», що є боголюдською якістю, яка виникає внаслідок поєднання божественного і людського. Гелленське «хрестос», окрім загальновживаних значень «добрий, шляхетний, щасливий…», також вживалося як спеціальний термін для позначення вищого рівня посвячення з доступом до божественної мудрості та могутності. Про це свідчать античні автори, зокрема Есхіл і Геродот (5 ст. до н. е.). В цьому сенсі слова «рама», «хрестос», «син Божий» і «боголюдина» є синонімами. Це дозволяє припустити, що фраза «Йосип від Ариматеї» символізувала пряму причетність Йосипа до боголюдської місії Ісуса. В чому ж полягала ця причетність? Для зручності зведемо в єдиний текст свідчення всіх чотирьох євангелістів:

«Після того прийшов Йосип — заможний чоловік з Ариматеї, поважний радник, людина добра і праведна, що й сам прагнув Царства Божого і був таємно навчений Ісусом. Сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер. Довідавшись від сотника, що так, Пилат дозволив видати Йосипові тіло. Прийшов він, отже, зняв тіло Ісуса з тавра. Прийшов також і Никодим, який раніше приходив уночі до Нього, і приніс смирни, змішаної з алое, фунтів зо сто. Марія Магдалина й Марія, мати Йосипа, йшли слідом. На тому місці, де Його розп’яли, був сад, і в саду — нова гробниця Йосипа, яку він висік у скелі і в яку нікого ще не клали. Жінки, які були прийшли з Ісусом із Галілеї, оглянули гробницю, потім сиділи проти гробниці і дивились, як клали тіло Ісуса. Чоловіки взяли тіло Ісуса й обгорнули його чистим полотном з пахощами. І, прикотивши до входу гробниці великий камінь, відійшли».

По-перше, Йосип побудував унікальну споруду для гарантованого тридобового збереження мертвого Ісусового тіла. Це не була гробниця для поховання, оскільки навколо неї не було інших гробниць, бо хто б погодився на вічний спочинок біля місця страти, звідки лунали зойки страждань і прокляття. Окрім того, вхід до звичайної гробниці закривали каменем, який можна було відкотити без надмірних зусиль. Натомість Йосипова «гробниця» була заблокована величезним каменем. У «Кодексі Бези» (євангельському списку IV ст., що зберігається в Кембриджській бібліотеці), говориться про «камінь, що його не могли відкотити двадцять чоловік». За деякими оцінками, він міг важити приблизно 2 тонни. Дослідники повідомляють, що камінь котився по спеціально зробленому похилому жолобу. Спочатку він знаходився на підвищенні і фіксувався клином. Йосип вибив цей клин, камінь під своєю вагою покотився по кам’яному жолобу і наглухо заблокував вхід. Тож без спеціальних технічних засобів «гробницю» неможливо було відкрити, що є нетиповим для такого роду поховальних споруд (див. П’ятий елемент). Унікальна конструкція, збудована Йосипом, свідчить про те, що він — майстер-будівельник, гелленською мовою — тектон.

По-друге, Йосип без перешкод, сміливо увійшов до Пилата і попросив у нього тіло Ісуса. Знявши Ісусове тіло з тавра (стовпа з перекладиною у формі букви Т), Йосип поклав його до побудованої ним захисної споруди.

По-третє, всередині цієї споруди Йосип зробив спеціальну конструкцію для візуальної фіксації моменту Ісусового воскресіння. В якості «фотопластини» була використана плащаниця (полотнище 436 на 110 см) з галілейського льону, просякнута бальзамічною рідиною. Ісусове тіло поклали на одну половину плащаниці, а іншою половиною його накрили. Руки Ісуса не були покладені на груди або живіт, як зазвичай ховають померлих, а закривали низ живота — типова сором’язлива поза оголеного чоловіка, на якого дивляться. Верхня половина плащаниці була горизонтально натягнута за допомогою спеціальних планок, тому на обох частинах полотнища зафіксувалося чітке недеформоване зображення. На очі Ісуса Йосип поклав мідні монети (т. зв. «лепта Пилата»), викарбувані Понтієм Пилатом у 29/30 році н. е. Просякнуте захисною рідиною полотно («фотопластина»), тіло у відповідній позі, монета з інформацією про час і місце події безперечно свідчать, що поховання Ісуса було ретельно спланованою акцією.

Хто ж він був, цей загадковий Йосип, що забезпечив заключну, найважливішу фазу земної місії втіленого Сина Божого? Звідки така безмежна довіра до нього з боку Ісуса Хреста, що доручив Йосипу збереження свого беззахисного тіла?

Розгадка таємниці захована у відповіді на запитання: «Чому Пилат віддав Ісусове тіло Йосипу?» Вочевидь, не тому, що Йосип був його радником. Згідно з римським звичаєм, тіла страчених передавали для поховання родичам. «Відмовляли у дозволі поховати лише у випадках, якщо засуджений здійснив винятково важкий злочин» (Емануела Марінеллі. Туринська плащаниця). Ісус не вважався ворогом Риму, тому Пилат мав би видати його тіло родичам для поховання. На місці розп’яття перебувала матір Ісуса — всі про це знали. Тоді чому Пилат без жодних запитань передав тіло Йосипу, а не матері — Діві Марії?

Відповідь очевидна: тому що майстер-будівельник на псевдо «Йосип з Ариматеї», таємно навчений Ісусом, був його земним батьком — Йосипом з Назарета. Як Йосип це довів Пилатові? А нічого й не треба було доводити: Йосип та Ісус були подібні як батько і син. А якщо врахувати, що друїд Йосип, як і Діва Марія, навіть у зрілому віці виглядав по-молодечому, то батько з сином були подібні як рідні брати. Пилат же віч-на-віч спілкувався з Ісусом, тому факт близької спорідненості був для нього очевидним. До речі, зовнішня подібність є достатнім чинником визнання батьківства і в сучасній судовій практиці.

Але чому в Євангелії про все це прямо не сказано?

Скоріше всього тому, що Добра Новина була написана «по свіжим слідам», незабаром після Хрестового воскресіння в неділю 25 березня 31 року. Всі діючі особи і свідки ще були живими, боротьба тривала, тож розкривати перед ворогом карти було передчасно. Окрім того, галілейські друїди діяли в своєму стилі — таємна підготовка, рішуче та енергійне виконання задуму, безслідне зникнення для нових діянь.

З другого боку, Добра Новина — це Послання конкретному адресату, який має його прочитати в потрібний час. Кому і коли? Послання завжди призначається тому, хто здатний його прочитати. Адресат Євангелія — сучасна цивілізація, оснащена комп’ютерами (для очищення Послання від вставок) і технологіями прочитання інформації з «п’ятого Євангелія» — Туринської плащаниці. Час прочитання — гостра глобальна криза, коли людство впритул постало перед необхідністю перетворення. Добра Новина — винагорода тим, хто шукає порятунок: «Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, находить; і хто стукає, тому відчинять» (Матвій, 7.8).

-----------------------
В тему:

Хрестос чи Христос? Відповідь дає Синайський кодекс IV століття

Перше чудо Ісуса Хреста: звільнення від алкоголю

2008: Рік Сонячних Друїдів

Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція

Структура, функції та статус друїдів у житті кельтського суспільства

Дивна давня легенда

Знайди хоч один доказ, що Ісус не був українцем

Найбільший Українець

Чому Іуда зрадив Ісуса?

День святого Понтія Пилата

Апостоли Ісуса: галілеяни чи юдеї?

Послання кризовому людству