Сяйво жертовності

Загалом я ніби мчав покрученою печерою, виритою в степовій балці, а образи й події з пережитого — від народження й донедавна — громадились-миготіли обабіч і мовби щось промовляли до мене. Та я не розумів цього, бо життя ще пульсувало в моєму скаліченому тілі. Тож час від часу я виринав на поверхню з-під сутемної в'язкої товщі і споглядав перебіг того герцю...

Власне, від самого початку поєдинку, як виглядало, ми не мали жодної можливості уникнути загибелі, а про перемогу годі було й думати. Надто багато яничарів та ногайців обскочили нас так зненацька, наче виросли з-під землі. І головне, що ми самі були винні у тому...

Сюди, до сторожової фігури, крайньої у степовому пониззі, наша неповна півсотня прибула ще вдосвіта. Ми повинні були замінити стару варту при ній свіжими людьми і про всяк випадок виставити ще додаткову сторожу. О цій порі, коли степ зацвітав, бусурмани полюбляли влаштовувати набіги на наші села і збирати ясир. Хоч у Січі і сподівалися, що після недавніх козацьких погромів у Кафі й Трапезунді нехристі оговтаються не скоро, кошовий, діючи за старожитнім правилом — обережного і Бог береже, таки відіслав нас на кордон.

Із завданням ми впоралися швидко. Та прощання з сімома побратимами, які залишалися тут вартувати на місячний термін, дещо затягнулося. У когось серед нехитрого спорядження знайшлося й барильце медової настойки. А оскільки час був назагал мирний...

Однак чи то горілка виявилася міцною, чи то сонце аж надто припекло, а може, через те, що їхали майже всю ніч, чи які чари подіяли, але ми розслабилися настільки, що невдовзі покотом позасинали. Задрімали, мабуть, і самі вартові. А коли ж прокинулись від тисячоголосого крику «Алла!», було вже пізно, аби щось удіяти-змінити...

Скидалося на те, що маємо пропасти ні за цапову душу. І не тому, що з самого початку вороги відрізали нас від коней і приторочених до їхніх сідел списів та мушкетів, через що нам довелося битися в пішому порядку і покладатися лише на шаблі. А тому, що юрба обернутих догори вовняних кожухів і оголених до пояса мускулястих тіл оточила сторожову вежу, на якій самотньо стриміла бочка розрідженої, готової до підпалу смоли. І поки ми ставали колом до оборони, кілька поганців вискочили на верх фігури і, розгойдавши ту посудину, жбурнули її якнайдалі від вишки.

Від такого видовища наш сотник аж завив. Власне, було від чого й розум стеряти. Крізь хмару кривих шаблюк, що накинулись на нас, мов шуліки, ми добре бачили, що маємо справу хай і з численним, та лише передовим ворожим загоном. Головні сили орди повзли ще на обрії величезною хмарою сарани. Ми ж, оточені, хоч би як скреготіли зубами від люті й вини, не могли ні перешкодити новій бусурманській навалі на наші землі, ні повідомити про вторгнення, як належало, димовим сигналом. І то було рівнозначно зраді...

Одначе наш ватаг, козак бувалий, занепав духом лише на мить. Через хвилю він уже керував двобоєм. І ми, оговтавшись від першого замішання, почали рубати невірних так, аби якнайдорожче віддати свої життя. Попри це в отамана були й інші наміри...

Дуже скоро, на ходу відбиваючись від нападників, ми за його командами згуртувалися з великого кола в мале, що нагадувало радніше кулак. На вістрі цього клину стали найвправніші козарлюги разом із сотником. Решта ж захищала їхні фланги і тил.

— Та гей, панове-молодці! — крикнув наш старшина так гучно, аж передні поганці мимоволі відсахнулися. — Нумо до діла, та всі разом напираймо!..

І ми, скоряючись покликові, натиснули з усіх сил, якомога дужче, так що наш таран почав невмолимо вгризатися в товстезний мур недругів.

Це був з діда-прадіда перевірений засіб, як вибиватися з ворожого оточення. І я подумки згодився з рішенням сотника. Ми дійсно не мали права лише за козацьку честь належно постояти й полягти лицарською смертю, забравши із собою в могилу якнайбільше нехристів. Ми мусили здійснити й ще щось, набагато значніше. Та минула чверть години нещадної січі, поки я збагнув задум отамана до кінця.

Річ у тому, що протягом цього часу наш клин, стаючи, правда, дедалі куцішим, неухильно прямував до розбитої бочки й розлитої по ковилі смоли. І ми таки дісталися до того місця, хоч і встелили свій шлях тілами доброї половини нашого гурту. А далі сотник просто викупався-вивалявсь у смолі з голови до ніг і став схожий на мавра. На татар це подіяло приголомшливо. «Шайтан, шайтан!» — загорлали вони, вказуючи бердишами на отамана і мимохіть подаючись назад. Це додало нам снаги, і ми поперли їх ще далі.

Спершу бусурмани гадали, що ми просто хочемо вирватись у відкритий степ і врятуватися від загибелі. Вони не здогадувалися про нашу справжню мету й не чекали від нас чогось неймовірного. Інакше б обов'язково спробували таки перешкодити нам добратися до сторожової фігури. Вороги взагалі з самого початку припустилися однієї істотної помилки. Якби вони не тільки скинули бочку, але й завалили оту дерев'яну споруду, то цим підрубали б нам у корені усяку можливість виправити становище. А так, самі того не відаючи, вони залишили нам останній шанс. І наш отаман негайно скористався із нього...

Ціною надлюдських зусиль і життів ще десятка козаків наш кулак таки пробив собі дорогу до драбини, що вела на вишку. І сотник соколом шугонув по ній угору. Правда, цього я вже не бачив. А вигулькнув із тогосвітньої містерії, що поволі засмоктувала мене у свій вир, неподалік фігури тоді, коли отаман був уже наверху і, зігнувшись, намагався викресати вогонь. Дюжина ж останніх нетяг затулила своїми спинами вежу і пліч-о-пліч захищала підступи до неї.

Вороги, збагнувши врешті, що й до чого, наскакували на них якимись ураганними поривами. Та чим густіший вал вдарявся об закривавлених до невпізнання моїх побратимів, тим ще різкіше злітали й падали їхні шаблі. Вони стояли, мов один багаторогий буй-тур.

Здавалося, так триватиме вічно. Бо я вже кілька разів то виринав, мов з-під води, то знову потопав у потойбічних глибинах, а до кінця побоїща виглядало ще далеко. І я не міг ніяк уторопати, чому сам усе ще хитаюся між цим світом і тим, — адже мав уже давно бути там. Лежачи з розкраяним чолом посеред витоптаної сотнями ніг степової тирси, я ще для чогось жив і поки що не вмирав, хоч і було ясно, що вороття назад немає. Очевидно, існувала якась причина для цього...

І я таки відчув її. Тоді, коли вкотре визирнув у степ і побачив, як перекладинами сторожової фігури мавпою видирається догори спритний турчин із ятаганом у зубах. Важко сказати, як він опинився над головами запорожців, що боронили вежу й не помічали його. Але те виглядало дуже зле. Бо наш отаман усе ще кресав, не оглядаючись: чи то губка, напоєна порохом, змокріла, чи щось інше не грало, але вогню все не було. Тим часом ворог уже заходив на нього зі спини і був майже нагорі...

Проте минула ще ціла вічність із мого гойдання на межі між життям і смертю, поки я усвідомив, що тримаю, стискаючи в кулаці, заряджений пістоль, яким так і не встиг скористатися у запалі бою. Затим збігло ще стільки ж миттєвостей, поки я підняв руку. Особливо прицілюватись не було вже потреби, бо я й так не міг схибити. Та й курок, чомусь здалося, спустив уже не я, а хтось інший. Але все одно поцілений, куди слід, яничар, що вже було замахнувсь, аби відрубати сотникові голову, з криком полетів додолу. Отаман же навіть не обернувся на той гвалт. Та не встиг ворог і гепнутись об степову цілину, як наш старшина враз спалахнув увесь і запалав-зачадив не згірше від бочки смоли...

Ухопившись намертво за дерев'яні поручні, живий смолоскип тут же загримів, перекриваючи гамір бою:

— Слава!

— Слава! — ревнули у відповідь безсмертні шибайголови, напираючи з новою силою на вкотре ошелешених ворогів. — Добре, батьку, ти подбав, добре!

І було в тих вигуках стільки радісної могуті і почуття виконаного обов'язку, що луна від них докотилася і до Чигирина, і до Стамбула...

Але я вже спостерігав за цим згори. Якась потужна сила піднімала мене дедалі вище і над власним бездиханним тілом, і над тим місцем земним, де все ще кипів герць. Я бачив, як повсюди у степу задиміли, неначе в буквальному розумінні запалені від нашої вишки, сторожові фігури, попереджаючи про смертельну небезпеку. І чув, як по селах закалатали дзвони, збираючи народ до відсічі ворогам. На мить прозрів і до розуміння того, що Україна, споконвіку спливаючи кров'ю в міжусобицях та від ворожих нападів, горить, по суті, незгасним вогнем і неопалимою купиною майорітиме так ще вельми довго у прийдешньому, захищаючи решту світу від загибелі і заодно маяком спрямовуючи шлях інших націй по Землі на добру дорогу. А світло її пролитої крові з незапам'ятних часів єднає-тримає небо й землю в нерозривному взаємозв'язку...

Отак, підносячись між хмарами, і не зчувся, як опинився між зорями. Земля, як виглядало звідси, була куляста і суцільно-чорна, мов гарматне ядро. І лише там, де Україна, пульсував вогонь. І чим ближче до Бога я піднімався, тим яскравішим і більшим ставало те полум'я. Аж поки не бризнуло навсібіч золотим промінням, поглинаючи світло зірок. А ще за хвилю і сам я розтанув у потоці суцільного білого сяйва, що заполонило Всесвіт...

1998 р.

Василь МОРОЗ (Івано-Франківськ)

26.11.2003 - 11:23

В тему:

• Надцивілізація волі
• Селекція погрозою
• Ясуни
• БОЙОВІ ТРАДИЦІЇ АРІЇВ: На шляху до реалій українських бойових мистецтв