Силове розв’язання кризи неможливе: владі не поможе ні Беркут, ні армія

Сьогодні, особливо після сутичок на Грушевського, очевидно, що щити, пластикові кийки, водомети, гумові кулі, світло-шумові чи газові гранати владі вже не допоможуть. Цих засобів явно недостатньо, щоб подолати захист 5-6 тисяч (як мінімум!) зорганізованих у сотні самооборони відчайдушних людей, що побудували свою оборону на далеко не бутафорських барикадах і готових дати відсіч не лише палицями та камінням, але й «коктейлями Молотова». Розмови про те, що, мовляв, «Беркут», може покінчити з Майданом мало не за лічені хвилини, от тільки наказу їм не дають – це або дешеві «понти» самих «беркутівців», або примітивна спроба залякати цивільних протестантів. Наказу на розгін Майдану нема тому, що «Беркут» просто не здатен його виконати. Міг би – давно б такий наказ отримав. Будь-якими іншими причинами відсутності такого наказу (як-от: тиск держдепу США, загроза санкцій ЄС, фронда наших олігархів, тощо) можна знехтувати, як опором матеріалу у шкільних задачках з фізики.

Воєнізовані – так, військові – ні

Отже, владі, якщо вона хоче силою розв’язати нинішню кризу, потрібно проводити вже не поліцейську, а військову операцію. У чому різниця? Чомусь усі впевнені, що йдеться лише про дозвіл «Беркуту» та ВВ застосувати вогнепальну зброю, тобто автомати, бойові гранати, гранатомети, вогнемети, бронетехніку тощо. Одним словом – звичайну військову стрілецьку зброю. Це типова груба помилка «цивіляків», коли йдеться про армійські і взагалі військові справи.

Справа в тому, що для військової операції потрібна не лише військова зброя, але й суто військові підрозділи, тобто, з суто військовою структурною організацією і хоча б з мінімальним досвідом колективних та індивідуальних військових практичних занять. А «беркути», «грифони» та всілякі інші «барси» та «ягуари», навіть внутрішні війська - не солдати! Тобто, вони не військові в класичному розумінні цього терміну. Воєнізовані – так, військові – ні. Вони – поліцейські, навчені стримувати або розганяти масові, але неорганізовані або погано організовані натовпи демонстрантів, і не більше.

Звісно, не так уже й важко зібрати три–чотири і навіть більше тисячі «силовиків», мотивованих грошима чи страхом втратити доходну службу після перемоги Майдану на участь у жорсткому «зачищенні» Майдану. Тобто, готових убити десятки чи навіть сотні людей. Це і власне «Беркут», якого в Україні десь біля 3,5 тисяч, та інші спецпідрозділи МВС та СБУ, і «насмикані» особливо «відморожені» окремі міліціонери з різних служб – від ДАІ до УБОЗу і карного розшуку. Ще легше знайти і дати їм у руки військову зброю. Однак сформувати з цих людей боєздатні підрозділи, які б успішно провели надскладну - і при цьому обов’язково швидкоплинну - військову операцію в міських умовах, - неможливо. Іншими словами, як не мотивуй міліціонерів, як не збивай їх у взводи, роти і ударні групи армійського типу, яку страшну зброю їм не давай – солдатами вони від цього не стануть.

Про різницю між підготовкою військових та поліцейських можна написати цілу книжку, не те що статтю, тож обмежуся загальною аксіомою: тактична підготовка усіх воєнізованих підрозділів міліції та внутрішніх військ має дуже мало спільного з тактичною підготовкою звичайного армійського стрілецького підрозділу. Я б навіть сказав, що практично нічого спільного. Починаючи з того, що навряд чи хоча б один з командирів «беркутівських» рот колись вивчав тактику ведення бою стрілецької роти (тим більше – в міських умовах) у військовому училищі чи хоча б на військовій кафедрі цивільного вузу. У міліцейських (поліцейських) спецпідрозділах зовсім інші критерії відбору на командні посади.

Наш «Беркут» чи ВВ чудово навчені будувати «черепаху» зі щитів, як легіонери часів Римської імперії, вибудовувати щільні лави, крізь які не проскочать ні миша, ні грейдер, але в атаку йдуть неорганізованим натовпом, і лише тоді, коли перед ними такий самий неорганізований натовп, який рятується втечею. Тоді вони, звісно, «круті», і можуть легко уп’ятьох забити кийками одного пенсіонера, котрий не може швидко бігати, або навіть молодого і здорового журналіста, який по професійній наївності не збирався тікати.

 Як тільки «беркутівцю» дадуть в руки автомат, він мусить: 1) здати на склад свій щит (однією рукою автоматом не повоюєш, і з гранатою не справишся), а отже стає вразливим навіть від каменюки; 2) відмовитися від звичної лави «плече-в-плече» (щільна лава означає, що практично кожен постріл у відповідь буде влучним) і перейти на армійське правило – 8 – 10 метрів між бійцями коли йде фронтальна атака, і групами по 3 – 4 бійця, коли йде штурм будівель чи інших укріплень. Тобто, їм доведеться воювати в настільки незвичних для себе умовах, що наслідки такої «перебудови» спрогнозувати не візьметься жодний генерал-стратег.

Порівняти пересічного «беркутівця», озброєного бойовим автоматом, гранатометом чи бойовою гранатою з мавпою, якій вручили таку ж зброю, буде, звісно, перебільшенням, але не надто великим.

Пересічний «беркутівець» просто не навчений маневрувати під вогнем супротивника (а майданівці вже недвозначно попередили, що у випадку застосування проти них вогнепальної зброї відповідатимуть тим самим), не вміє вести раціональну стрільбу (тобто, він може запросто, як кожний новачок у солдатській справі, за лічені хвилини витратити весь свій боєзапас), він не знає як рити окопи (у нашому випадку - як вибирати захисну вогневу позицію, якщо раптом ці відчайдухи з «Правого сектору» чи «афганці» підуть в контратаку), він не навчений штурмувати укріплені вогневі точки (у нашому випадку – барикади, і не тільки), він не знає правил, за якими треба прикривати один одного вогнем при просуванні вперед перебіжками, він не вміє кидати бойові гранати так, щоб гарантовано не постраждати самому чи не вразити своїх колег, і ще багато чого вони не вміють, не знають, не навчені. Винятки – це коли хтось з них колись чесно відслужив в армії в стрілецьких чи десантно-штурмових частинах (зрозуміло, танкісти, зв’язківці, артилеристи тут не придадуться) – загальної картини не змінять. Натомість, сукупний індивідуальний військовий досвід майданівців на порядок вищий, не кажучи вже про те, що їх просто більше кількісно і в них незрівнянно вищий моральний дух.

Нарешті, ще така деталь: справді якісно спланувати і провести військову операцію має військовий генерал і військовий штаб, доручати це генералам і штабістам внутрішніх військ дуже ризиковано – у них, знову ж таки, не та підготовка, можуть запросто «лажанутися». Тим більше, що наші «вевешні» генерали вже двічі це зробили – 11 грудня на Майдані і 19–26 січня на Грушевського та Європейській площі.

Щодо спеціальних антитерористичних підрозділів типу «Альфа», то й вони проблему влади не вирішать. Вони, звісно, з щитами і кийками не воюють, і щільною групою (колоною) на супротивника не йдуть, але мають інші принципові недоліки. По-перше, їх дуже мало (навряд чи разом більше двох – трьох сотень), по-друге – ефективні лише тоді, коли їхня операція проходить майже блискавично, будь який затяжний бій для них – неприпустимий, бо тоді вони перетворюються на звичайних «беркутівців» і вся їх «спецкрутизна» вмить випаровується, і, по-третє (і це головне) - навчені діяти проти порівняно нечисельних, хоч і добре озброєних, груп терористів, які знаходяться на дуже обмеженій території (об’єкті). Одним словом, проти кількох тисяч «терористів», які окопалися на укріпленій території площею в квадратний кілометр і в кількох солідних будівлях, будь-яка «Альфа» безсила.

На останньому віче Турчинов розказував, що буцімто на нараді в Адміністрації Президента при обговоренні плану силового розгону Майдану генерали заявили: ми розуміємо мету, але не знаємо, як її досягти. Я, звісно, не знаю, чи була така нарада, і що там говорили генерали, але суть ситуації, безсумнівно, саме така: ніщо й ніхто не може гарантувати успіх спроби військового розгону Майдану силами зовсім не військового МВС. А гарантія конче потрібна! Хоча б на рівні 80 – 90%, 50 на 50 тут не проходить. Бо що буде, якщо така спроба виявиться невдалою? Як на мене, тоді неясними залишиться лише два питання: чи встигне хтось добігти до іменного гелікоптера? і чи буде куди на ньому летіти? Другої спроби, так би мовити - з урахуванням здобутого військового досвіду і виправленням помилок, вже не буде.

Де знайти зондеркоманду?

Отже, владі конче потрібен ударний військовий підрозділ у мінімум півтори–дві тисячі бійців, який здатен масованим застосуванням вогнепальної зброї швидко і надійно буквально розтрощити оборону Майдану. «Беркут» може йти слідом і робити те, чому вчився роками – добивати кийками, точніше, у даному випадку – прикладами автоматів тих, хто вже не може чинити супротив.

Тож, якби не хотілося владі залишити армію нейтральною, з огляду на цілком зрозумілу нелояльність основної маси офіцерства Збройних сил України, доводиться шукати способу, як всерйоз (а не лише поставкою польових кухонь для Антимайдану) використати її проти Майдану.

Очевидно, що принаймні до провалу спроби поліцейського зачищення Майдану від 11 грудня влада турбувалася виключно про те, щоб армійська зброя та техніка були надійно ізольовані від особового складу, щоб якийсь капітан, майор чи полковник раптом не привів до Києва на підмогу Майдану сотню озброєних солдат і два–три БТР з боєкомплектом.

Після чого максимум через годину «Беркут» розбігся б, а ще через годину - самі знаєте, що було б. І не важливо, ким буде цей капітан-майор-полковник - патріотом чи просто кар’єристом, який таким нетрадиційним способом захоче забезпечити собі в майбутньому генеральську пенсію. Але, повторимо, така однозначна політика влади стосовно армії була лише до того моменту, коли вона, влада, мала тверду надію розправитися з Майданом власними поліцейськими силами. Тепер такої надії практично нема, а отже потрібен згаданий ударний військовий підрозділ.

У нинішній українській армії теоретично таким підрозділом може бути лише десантно-штурмова чи аеромобільна бригада. Тому інформація про намір передати таку бригаду з Дніпропетровська і окремий полк з Миколаєва з підпорядкування Міноборони до МВС, яку кілька тижнів тому оприлюднив А. Гриценко і, звісно ж, заперечив міністр оборони, зовсім не виглядає неправдоподібною. Навпаки, вона дуже логічна. Однак, якщо військові десантники можуть зробити з Майданом те, що не може «Беркут», то натомість вони не мають того, що має «Беркут», а саме – мотивації це робити. Штурмова бригада – це сотні офіцерів та прапорщиків (зізнаюся, я не знаю детальної структури такого підрозділу, але якщо порахувати всіх офіцерів – стройових, штабних, замполітів, тиловиків – то треба виходити з розрахунку один офіцер на 10 – 15 рядових солдатів). Тобто, треба в одній бригаді знайти принаймні сотню повністю «відморожених» негідників в офіцерських погонах, згодних за квартиру чи новий джип влаштувати масову бійню своїх співгромадян. 

При цьому негідниками мають бути геть усі, без винятку, стройові та штабні командири, бо навіть один-єдиний лейтенант, який під час чи перед початком штурму скомандує своєму взводу повернути зброю і стати на захист Майдану, цілком може зірвати всю операцію (можливі поодинокі бунти окремих рядових солдат владі не страшні, хіба що вони набудуть такого масового характеру, що командири втратять керівництво підрозділами, а бунтівники вмить матимуть нових командирів – чи то з власних лав, чи то з числа майданівців). Як на мене, то не те що в одній бригаді, а в цілій армії непросто віднайти сотню «відморожених» і водночас дуже сміливих і відчайдушних офіцерів (бо «пакетом» разом з квартирою чи джипом отримаєш на все життя і більш ніж вірогідну перспективу кривавої помсти). Та й якби навіть знайшлася по всій армії така сотня, то практично неможливо змінити ними, скажімо, половину офіцерів в одній бригаді, щоб вмить усім не стало зрозуміло, для чого це робиться (не кажучи вже про те, що масова заміна офіцерів неминуче призведе до суттєвої втрати боєздатності підрозділу). Сподіваюся, тому, хто особисто займається біля Президента організацією такої справи, фахівці вже пояснили елементарну військову істину: будь-яка військова операція має шанси на успіх, якщо вона є несподіваною для супротивника.

Як на мене, порухи влади щодо армійського офіцерства – вимога підпису під зверненням до Януковича «навести порядок» та обіцянка збільшити вдвічі зарплатню вже в цьому році (початок збільшення – з 1 лютого на 20%) – є, по суті, панічними, хаотичними та несистемними спробами якось «намацати», виокремити в армії елементи (від окремих підрозділів, штабів до окремих офіцерів), які можна спрямувати на силовий розгін Майдану. Влада смертельно ризикує, розбурхуючи армію зі сну нейтралітету, і вона, влада, думаю, це чудово усвідомлює. Але, схоже, вже змушена ризикувати, бо приперло по саме нікуди.

Отже, маємо два висновки: 1) Майдан вже не по зубах і конкретно «Беркуту», і МВС загалом; 2) у питанні про силове розв’язання кризи стан влади практично безнадійний.

Все що залишається владі, це неофіційно чи напівофіційно залякувати Майдан можливістю введення надзвичайного стану та застосуванням сили проти нього і мріяти, що раптом, як не сьогодні, то завтра в армії якимось чудом з нічого з’явиться кількатисячний штурмовий підрозділ, згодний стати кривавим карателем власного народу.