Тролі чи ідіоти? Як Київ продовжує псувати стосунки з Варшавою

Призначення Новака, плітки про яке ходили вже кілька місяців, у Варшаві сприйняли, делікатно кажучи, зі здивуванням. Йдеться не тільки про реакцію влади та правлячої партії "Право і справедливість" на номінацію колишнього члена уряду "Громадянської платформи", але й про реакцію неприхильних до Права і Справедливості.

У сьогоднішній Польщі важко знайти більш скомпрометованого політика, ніж Славомір Новак, прізвище якого навіть у тих, хто не слідкує за перипетіями у Сеймі, асоціюється з корупцією та пихою.

Who is Mr Nowak

Новак був міністром транспорту у другому кабміні Дональда Туска.

У листопаді 2013 року він змушений був подати у відставку через розслідування прокуратури, котра закидала політику невписання до податкової декларації годинника за 17 тисяч злотих (понад 4 тисячі євро), тоді як польське право наказує урядовцям декларувати власність, дорожчу за 10 тисяч злотих.

Туск Новака навіть особливо не захищав – зневажливе ставлення міністра до преси та відсутність особливих успіхів у сфері розбудови автошляхів робили з нього легку мішень для опозиції та тягар, якого краще швидко позбутися.

Після відставки Новак так і не повернувся до активної політики – немає у Польщі політичної сили, котра б пригорнула його без високого іміджевого ризику.

А ось українська влада ризику не побоялася і запропонувала високу посаду людині, яка викликає однозначну негативну реакцію у польських партнерів.
 

Непоінформованість чи цинізм?

Це вже не перший випадок, коли Київ робить кроки, які у Варшаві викликають нерозуміння та роздратування.

На початку року польська канцелярія президента намагалася вплинути на Київ, аби серед запрошених задля реформування української економіки закордонних експертів опинилися поляки.

От тільки співробітники президента Польщі Анджея Дуди не здогадувалися, що це прохання українська влада реалізує шляхом запрошення екс-міністра фінансів та одного з ключових ідеологів польської трансформації Лєшека Бальцеровича. Котрий у розумінні Права іСправедливості є фігурою явно не позитивною.

Якщо попередні вісім років правління "Громадянської платформи" Бальцерович мав почесний статус гуру, "батька польської демократії" і взагалі другого після бога, то для Права і Справедливості це ідеологічний опонент, людина, яка так насправді й не зробила Польщу вільною, а тільки вміло адаптувала посткомуністичну систему.

Зрозуміло, щодо досягнень Бальцеровича можна дискутувати, але як факт – сьогоднішня польська влада сприймає його як представника ворожого табору, і призначення професора представником президента Петра Порошенка у Кабміні та співголовою Групи підтримки реформ Право і Справедливість сприйняв як ляпас від Києва.

Ще гірше у Варшаві поставилися до приїзду до Києва нового співпрацівника Бальцеровича – колишнього міністра внутрішніх справ і адміністрації Польщі Єжи Міллєра.

Якщо у середовищі Права і Справедливості ще можна знайти когось, хто скаже добре слово про Бальцеровича, то Міллєр однозначно сприймається як князь темряви.

Саме він у 2010-2011 рр. був головою Комісії вивчення авіакатастроф цивільної авіації, яка розслідувала причини аварії літака президента Лєха Качинського під Смоленськом. У тій катастрофі загинули 96 осіб, серед яких президент з дружиною, провідні політики, відомі громадські діячі.

Міллєр вів своє розслідування у обмеженій співпраці з росіянами і явно не надав йому тієї ваги, якої вимагали родини померлих. Висновок комісії Міллєра – нещасний випадок, спричинений помилками екіпажу та поганою погодою.

Тому не дивно що для Права і Справедливості, частина якого є активними прихильниками теорії замаху на президента, Міллєр був і залишається російським агентом та злочинцем, якого треба судити за неретельний підхід до розслідування справи.

Подібні кадрові рухи навіть у прихильних Україні польських політиків та експертів з середовищ теперішньої влади викликають здивування та образу.

Якщо призначення Бальцеровича ще можна пояснити його досвідом та авторитетом реформатора, то номінації Міллєра та Новака багатьом у Варшаві здаються свідомою провокацією.

Українським експертам все важче розтлумачити польським візаві, що мова йде про банальну непоінформованість української влади і невміння прораховувати наслідки, а не про цинічне знущання.

Тим більше, що кадровими питаннями перелік непорозумінь не вичерпується.
 

Історичний камінь спотикання

Здається, у Варшаві досі приходять до тями після того, як 9 квітня 2015 року, через кілька годин після виступу у Верховній Раді тодішнього президент Броніслава Коморовського, парламентарії ухвалили пакет декомунізаційних законів, один із яких визнає роль УПА у боротьбі за незалежність України та забороняє підважувати це твердження.

Для багатьох поляків вояки УПА є вбивцями їх пращурів на Волині і голосування за закон, опосередковано глорифікуючий цю формацію, одразу після виступу польського очільника викликало шок й у тих, хто визнає за Києвом право шанувати своїх героїв.

До цієї ж категорії дуже прикрих непорозумінь польські дипломати віднесли нещодавню пораду українського МЗС перенести закритий показ скандально відомого фільму "Волинь" режисера Войцеха Смажовського, що мав відбутися у Києві за ініціативою Польського інституту.

Страх української влади, що демонстрація стрічки може стати приводом для російських провокацій, є зрозумілим та раціональним, але, очевидно, цей меседж не був вчасно та аргументовано донесений до поляків.

На тлі описаних вище faux pas озвучене Порошенко небажання запрошувати Польщу як учасника переговорів у Нормандському форматі взагалі виглядає дрібною справою – тут принаймні можна послатися на злу волю Ангели Меркель чи Владіміра Путіна.
 

Пиляння гілки, на якій сидиш

Незважаючи на істерику довкола фільму "Волинь", що останнім часом заполонила соціальні мережі, польсько-українські відносини сьогодні далекі від катастрофічного стану.

Продовжується співпраця між оборонними відомствами, є польські кредити, відбуваються регулярні державні візити, діє інтенсивний культурний та освітній обмін.

Але от такої щирості та теплоти, які були раніше, вже немає. Українська влада на старті – через згадане голосування 9 квітня 2015 року – вже не отримала великого кредиту довіри у Права і Справедливостві.

Польські політики кілька місяців не могли позбутися страху, що ось вони приїдуть до Києва з пропозиціями співпраці, а українці у цей день або відкриють новий пам’ятник Бандері, або назвуть вулицю іменем Шухевича. А польський електорат цього б не вибачив.

Теперішні ж кадрові призначення, як то Славоміра Новака, цю недовіру поглиблюють.

Якщо півтора роки тому пояснення "у Раді просто не знали, яке значення для Польщі мають УПА та Волинь" поляки ще якось сприймали, то тепер переконати когось, що на Банковій і Грушевського жоден чиновник не перевірив, ким для офіційної Варшави є Новак, нереально.

Звісно, можна гордо сказати, що поляки нам не наказ. Але українські політики послідовно декларують бажання поглиблення партнерства з Польщею, а партнерство не може спиратися на послідовному робінні прикрих речей за логікою "самі такі, і так з’їдять".

Як би не було з питаннями історичної політики, Польща залишається послідовним прибічником збереження санкцій Євросоюзу проти Росії та активнішої ролі НАТО на сході Європи. Це треба якщо не цінувати, то принаймні не зневажати.

А призначення Новака, до речі, яскраво ілюструє кондицію української сторони у польсько-українському діалозі.

У борців за світлий образ українського минулого не знайшлося часу подбати про світле українське майбутнє. 

Автор: Олена Бабакова,

журналіст (Польща)