Україна і Польща: дві держави - один народ

На початку восьмидесятих років минулого сторіччя я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Руси Феофана Прокоповича. Праці видала Академія наук Української РСР в перекладі з латини сучасною українською мовою. Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра 1 і стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії – типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості, він був ректором Києво-Могилянської академії, де і викладав. До тритомника ввійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала. До Roxolana juventute, тобто до Роксоланської молоді були звернуті його праці. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому Роксоланської молоді? Адже Роксолани були одним, як нині вважається, з "іраномовних" Сарматських племен, що населяли Україну на початку Нової ери.

Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. Виявилось, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили крім Польщі і Литви – її засновників, ще Україна і Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою руська, польська і навіть прусська шляхта походили від войовничих сарматів – за сучасною термінологією арійців, що контролювали степи Причорномор’я упродовж І ст. до н. е. – ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної в тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн – захисник батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма Камінський: «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505 -1795»).

Отже сарматський міф міцно тримався в Україні-Русі навіть у часи її приналежності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів точно ні. Не тільки українська шляхта, а й селянство мали потужні сарматські корені. Всі великі річки України-Руси мають скіфське (скіфи – попередники сарматів) походження: Дунай, Дністер, Бог – нині Південний Буг, Сіверський Донець, Дон. Багато інших, як нині вважається "іраномовних" топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Руси. Наприклад, під Одесою і досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, що стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно – Роксолана (1502 -1558 рр.). Вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської мови: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо.

Я б приєднався до трактуванню цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осідле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово хата, або слово борщ. Найімовірніше, що довгий період і кочове, і осідле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом рознесла культуру і мову своєї батьківщини широкими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірана. (Ігор Каганець: Центр і периферія).  

Карта англійських дослідників Роберта Макрама, Вільяма Крена і Роберта Макнійла у книжці «The Story of English», на якій схематично зображено поширення індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини.

Унікальною особливістю української мови є і те, що серед всіх європейських мов вона  найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення як і в сучасній українській мові: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо.

Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України».  (Василь Кобилюх: «Праукраїнська мова і санскрит», також Лев Силенко: «Магавіра»). Питання про прабатьківщину арійських народів досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Руси.  Тобто в етнічному котлі на території сучасної України варилось щось більше, ніж тільки племена кімерійців, скіфів або сарматів. Якщо повернутись до поляків, то ми поділились з ними не тільки нашою елітою-шляхтою але і, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник Михайло Красуський, до речі одесит, видавши у 1880 році книжку: «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських (арійських) мов. Тепер, через більше як століття після виходу цієї книжки, можна із великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит – це дійсно пам’ятка давньої праукраїнської мови.

Але ж більшість слів української мови не є спільними з перською мовою. Так, але вимовляються вони з "іранським" акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а і для українців-русинів, білорусів і чехів. Можливо досить про слова. З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. В обіг увійшов термін слов’яни, слов’янський народ. На мою думку, ця зміна відбулась внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши весь потенціал бренду «Русь», включивши всі колишні землі Русі до складу своєї імперії і змінивши назву імперії з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ні слов’янські, ні германські гени наукою досі не виявлені. На сьогодні про слов’янську спільність можна говорити лише в мовному сенсі.

Потрібно зазначити, що приналежність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінитись протягом життя одного або двох поколінь. Простий приклад. Всього за сімдесят років радянської (російської) влади хребет української нації був зламаним настільки, що український народ, що розмовляв переважно українською мовою (до 90% перед Першою світовою війною), став розмовляти переважно російською ( до 70% у Центральній, Південній і Східній Україні нині). Так само мовна спорідненість людей в межах однієї держави ще не означає їх етнічну спорідненість. Приклад – Сполучені штати Америки. Московити є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному плані не мають з ними мало спільного. Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перейшли Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то вся правобережна Україна розмовляла б якимось діалектом латинської мови.  Багато різних народів через тривале входження до складу Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами.  Мова Московії взагалі штучна, створена на основі церковно-слов’янської. Це був спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності.

І хоча мова, як і віра, мають велике значення, головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору війна на сході України – це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже питання крові.

А як щодо етнічної спорідненості українців-русинів і поляків? Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи центральної Європи включно з румунами. Московити ж на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів). У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a? також R1a1, (певна мутація У-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скифи, сармати) –  56%. У українців цей показник дещо менший - 54% але також надзвичайно високий, значно вищий ніж у німців. Поляки не знали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московитів. Проте у українців-русинів значно вища ніж у поляків концентрація гаплогрупи I2 – 22% -25% проти 16% - 18%, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Русі (переважно правобережжя Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також для німців і майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи. Поляків і німці зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. У українців-русинів ця гаплогрупа присутня в невеликій концентрації, так само, як і інші гаплогрупи. Якщо врахувати, що гаплогрупи R1a I R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, і не тільки вони, зліплені з одного тіста. Але українців-русинів і поляків об’єднує ще і близькість мов та спільна приналежність протягом сторічь до однієї держави – Речі Посполитої. Для Московії характерна велика строкатість всіх генетичних показників на її території. Московити окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так відсоток гаплогрупи I2 на кордоні з Україною – 21%. На півночі європейської території – 5%. І так все інше.  Думаю, що якби з Московії прибрати вихідців з України-Руси і Білорусі, то, швидше за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться. 

Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і в українців-русинів, переважає ІІ група крові - 39% і 40% відповідно. Третя група у українців становить 18%, у поляків – 20%. Отже генетично поляків і українців-русинів об’єднують всі основні, в світлі сучасної науки, генетичні і мовні ознаки. В межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше генетична відмінність в сенсі середніх показників Донбасу, де московитів місцями до 50%, і Галичини, де їх майже немає, значно більша, ніж відмінність мешканців центральної України і центральної Польщі. Тобто сарматський міф має своє підтвердження у світлі сучасної науки і для поляків.

Повернемось у минуле. Шляхта – дрібна і середня Польщі, України-Руси, Литви, Пруссії і Білорусі – аналог нинішнього середнього класу – цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої, як першої демократичної щодо шляхти держави світу. В усіх суспільствах в усі часи носіями національної ідеї був середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише в спокійному або не в дуже збуреному суспільстві. Завжди існував поріг збурення, при перевищені якого  контроль втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ.

А як же Богдан Хмельницький? Його діяльність на початку була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі всіх козаків, ще далі всього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому він завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли він використав уже всі внутрішні козирі у грі, яка не тільки не припинялась, а й далі набирала обертів, то звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність цього союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився щодо Богдана Хмельницького: «Ой Богдане – Богданочку. Як би була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала».

У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. … і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. … стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими в світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а не зрідка і на собак вимінюються, … . Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я.»

За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану Гадяцьку умову, схвалену козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована військом запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалась третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. В значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль за ситуацію. Почалася війна всіх проти всіх. Підсумок війни був передбачуваним – РУЇНА. За результатами останньої, навіть в урізаному вигляді Гадяцька умова залишилась для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана.

На мою думку, в жодному разі війну під приводом Богдана Хмельницього не можна називати національною. Національна ідея, як така, визріла в українському суспільстві лише у часи Тараса Шевченка. Навіть в програмі Кирило-Мефодієвського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. В часи ж Хмельниччини про національну ідею не було і мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), говорить про те, що це був соціальний, а не національний вибух.  Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з Вікіпедії: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізідів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та українською». В світлі його надзвичайної амбітності Руське князівство мало непогані перспективи.

Хмельниччина не була і визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучились під турботливою рукою православного царя до кріпацького стану Московії. До того ж, московити залишили польським панам всі маєтності, що ними вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не дивлячись на це селянські повстання в Україні-Русі припинились. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх - і повстань не стало.

Можливо це була війна за православну віру? Символічно, що після ряду військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 р. через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. В усякому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут я висловлю сумнів. Чи здатна неписьменна людина, що не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, існуючі між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу! В чому ти вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя?

Для того, щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно взяти пізніший український досвід. Наймасовішим народним зривом 1918 – 1920 років в Україні-Русі була махновщина. Хоча повстанці майже на 100% були українцями, жодного національного гасла вони не виголосили. Причому саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалась. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони послідовно боролись з будь-якою Київською владою національного спрямування. А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли Україну могла спасти лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана. Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потому, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією. Що далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї батьківщини на фоні наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилось занадто мало. Більшість тих, хто взялись за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за Україну, для них малозрозумілу, а проти чогось, наприклад, політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби - РУЇНА. Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20%) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20%. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, на початку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового комунізму і отримавши від більшовиків НЕП, махновці і їм подібні програли війну. У 1932 – 1933 роках їх вже мільйонами нищили голодом і репресіями.  Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою.

Вбити поляка – це те саме, що вбити українця. Вбити українця – це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка -  це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця – це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитись на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну і економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло: «Дві держави – один народ» але в жодному разі не гасло: «Два народи – одна держава». Проте ухвала польського сейму з приводу волинської трагедії свідчить, що у польському суспільства відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, але і все польське суспільство так і не відмовились від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що польський сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлось жодного голосу проти неї. Більше того, жодна шанована і авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.

Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст? По-перше – поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою ніж будь-коли, оскільки сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи десять.

По-друге – вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому сторіччі Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією і Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938 році Польща ділила  Чехословаччину з Німеччиною. У 1939 році Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини і України з Московією. Проте поляки мають пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять вже їх територію.

По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи – поляки і українці, а принаймні – чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їх роль у цій трагедії?

Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалось на окупованій Німцями території. Слід врахувати, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни.

Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території українську державу.

До речі, самого Розенберга – колишнього райхсміністра у справах окупованих територій було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити українську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, але і частини Північного Кавказу, і Поволжя.

Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році (!!!). Московит Д. М. Медведєв – співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом» приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовірно, що саме такою була установка російських спецслужб. Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідне. Серед них були такі, що орієнтувались на німців, та такі, що орієнтувались на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизан – Армія крайова орієнтувалась на польський уряд у Лондоні, частина – Армія людова на Москву.

Крім націоналістів, по лісам було повно радянських партизан - насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів приймав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці факти польська сторона навіть не намагалась дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Немає надійної оцінки українських втрат. Одним словом, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація.

Винна і українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо – «якось то воно буде» не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків – це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських стосунків, але і про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками.

В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться у часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель у 1996 року в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова – вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України Вячеслава Чорновола у 1999 році – автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою і українською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції.  Його зв’язки з російськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014 року – протягом декількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи включно з обласною адміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади  перетворювався в бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час революції гідності. Хіба роль в них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано скрізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі. Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча у даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також  правоохоронних органів і органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.

«Пшекленти хлоп-хам» - може в цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо вже час позбавитись свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них були патріотично налаштовані. Тому відродження Польщі було закономірним, а чудо під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було чудом. Бути патріотом – це найбільша чеснота людини і у поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917 році інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світу чудо над Віслою, а українці – розгул махновщини.

«Єще польска не згінела …» - так починається гімн сучасної Польщі – мазурка Домбровського, написана ще у 1795 році. Лише за 67 років (1862 р.) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України …». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу і на різницю у часі між національним дозріванням поляків і українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалось швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці в цей час якраз знаходились на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що одні вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів – москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те,  що саме Польща першою на Європейському континенті визнала незалежність України.

І поляки і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх  порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? В культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні безумовно була. Поляки наполегливо намагались перетворити українців в поляків, але ніколи не намагались їх знищити. При тому у Львові видавалось багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалась лише одна україномовна газета – орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Нема людини – нема проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагались перетворити у московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу.

Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців в намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Правда, нібито загинув і якійсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної і об’єктивної історії України-Руси.

Можливо геноцид щодо українців-русинів був божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років? Часто і сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі.

У вихованні власної молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література 19 сторіччя створювалась у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби було тоді обмежене дуже вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя – геніального українського прозаїка світового рівня.  При цьому письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а навпаки, щоби сподобатись російському читачу і імператорській родині,  стати відомим та прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.

Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою.

Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному плані кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл вперше в історії України мають можливість навчатись у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% – 20%а, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням (!!!) – це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножимо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси.

І все таки у майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Тільки у цьому разі ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме? Це залежить також і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення мирного співжиття з Московією. Історія наших стосунків з нею протягом останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії як імперії.

Доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Валерій Швець