Українці Сірого клину. Чому з ними воює влада Росії?

У 2010 році в судовому порядку була ліквідована «Федеральна національна культурна автономія українців у Росії», 2012 року – ще одна загальноросійська організація, «Об’єднання українців у Росії», пише Петро Кралюк у своїй статті на Радіо Свобода.

На такі речі мала б реагувати українська влада. Зрештою, вони були певною пересторогою. Адже російське керівництво почало наступ на українство. Однак адекватної реакції з боку тодішньої української влади, на вершині якої перебував президент Віктор Янукович, годі було чекати. Адже ця влада, за підказкою російських кураторів, фактично займалася нищенням українського в Україні й насадженням тут «русского міра».

Після Революції гідності «зачистка» українців у Російській Федерації вступила в нову стадію. У 2017 році була закрита Бібліотека української літератури в Москві, а у 2019 році Генеральна прокуратура Росії визнала Світовий конгрес українців «небажаною організацією».

Зараз почали «розбиратися» з регіональними інституціями українців у Росії. У контексті цього цілком закономірною є ліквідація громадської організації «Сірий клин».

Нинішнє російське керівництво (і тут не треба мати ілюзій!) веде війну з Україною і всім українським. Це не лише «гаряча війна» на Донбасі, а й широкомасштабна інформаційна війна в самій Україні та «внутрішня війна» проти українців у Росії.

Про Сірий клин – не про громадську організацію, а про великий регіон, заселений українцями, – у нас знають небагато. Це так званий Середньоазійський степ сучасного північного Казахстану, півдня Омської та Новосибірської областей, а також Алтайського краю Російської Федерації.​

Сірий клин – посередині цього фрагменту мапи, що була видана Юрієм Гасенком у 1920 році у Відні під назвою «Світова мапа з розміщенням Українців по світу». Загальна площа Сірого клину – 460 тисяч квадратних кілометрів

У часи Російської імперії на Сірий клин нерідко засилали бунтівних українців. Наприклад, у 1770 році сюди заслали 138 козаків – учасників Коліївщини. У 1741–1742 роках тут митрополитом Сибірським і Тобольським був українець, виходець із Волині Арсеній (Мацієвич), якого в 1772 році замучили до смерті за наказом Катерини ІІ.

Масове заселення українцями Сірого клину почалося наприкінці ХІХ століття. Сюди вони їхали, сподіваючись отримати землю. Для них місцеві умови степу й лісостепу були звичними. До того ж їхали на Сірий клин з різних регіонів України – Лівобережжя, Київщини, Чернігівщини, Волині. За переписом 1897 року, в цьому регіоні українців налічувалося понад 200 тисяч осіб, що для малозаселених сибірських земель було немало.

Наступна хвиля української міграції в цей регіон припала після революції 1905–1907 років і була пов’язана зі Столипінською реформою. Ще одна хвиля припала на період Першої світової війни. Сюди царський уряд переселив чимало українців із Холмщини, яка була зайнята німецькими військами. Також на Сірий клин вивезли багатьох полонених австро-угорської армії, серед яких були й українці – переважно з Галичини та Буковини.

Попри те, що абсолютну більшість українців Сірого клину становили селяни, які, фактично, не мали своїх організацій, все ж вони виявилися доволі активними після Лютневої революції 1917 року. 23 березня 1917 року в Томську відбулася перша масова маніфестація українців.

Виникли українські організації в Омську, Томську, Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську, Новомиколаївську (сучасний Новосибірськ) тощо. Видавалися газети «Український голос» в Омську й «Українське слово» в Томську.

30 липня – 6 серпня 1917 року в Омську відбувся Перший Український з’їзд Сибіру, який створив представницький орган місцевих українців – Головну Українську Раду Сибіру. Через рік, 11–13 серпня 1918 року, відбувся другий такий з’їзд, який вимагав самоврядування для сибірських українців.

Невдовзі після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року в Сибіру влада опинилася в руках Тимчасового всеросійського уряду, котрий очолив у ролі верховного головнокомандувача адмірал Олександр Колчак. Він став одним із провідників «білого руху» й боровся за «єдину й неділиму» Росію.

Попри проросійську шовіністичну політику «білі» все ж мусили зважати на українців Сибіру. Тим паче, що останні зорганізували низку військових частин – Самарський добровольчий український полк, 1-й Український піхотний полк імені гетьмана Петра Сагайдачного, 2-й Український стрілецький полк, 1-й Карпатсько-руський полк, Курінь імені Тараса Шевченка, Полк імені Петра Дорошенка, Український батальйон імені отамана Максима Залізняка. Ці військові частини переважно боролися проти більшовиків.

Козаки куреня імені Гетьмана Петра Сагайдачного наприкінці 19-го–початку 20-го століття. У 1917–1920 роках на Сірому Клині був розгорнутий рух за Українську Державну Автономію

Українці на Сірому клині створили також свої територіально-адміністративні одиниці – Алтайську Українську губернську раду в Каїнську, Томську й Новомиколаївську Українські окружні ради, а також Акмолинську Українську раду, що діяла на теренах нинішнього північного Казахстану. Всі вони мали представництво у Сибірському парламенті. А в Омську розміщувалася Головна Українська рада Сибіру.

Встановлення радянської влади в регіоні на початку 1920 року призвело до згортання тут українського руху.

Перепис 1926 року показав, що на Сірому клині проживає близько мільйона українців. Тут вони становили найбільшу етнічну групу (близько 40% від загальної численності населення).

У Славгородському окрузі українців було 47%, у Кустанайському – 41,3%. Однак культурні потреби українців у цьому регіоні не задовольнялися належним чином – навіть коли в 1920-х–на початку 1930-х років в СРСР проводилася політика коренізації.

У 1930-40-х роках Сірий клин став місцем чергових українських міграцій. На це були різні причини. Деякі репресовані українці були заслані чи виселені сюди. Наприклад, у 1939–1941 роках чималу кількість українців вивезли на Сірий клин із Західної України. Окремі групи українців опинилися на індустріальних будовах цього регіону. Під час німецько-радянської війни 1941–1945 років сюди евакуювали деяких людей з України.

У 1953–1959 роках радянський уряд здійснював освоєння так званих цілинних земель, зокрема, й на теренах Сірого клину. Для цього було мобілізовано велику кількість «цілинників» з України, які переважно опинилися на теренах нинішнього Північного Казахстану.

Під час переписів, що проводилися в СРСР після 1926 року, часто українців за межами УРСР записували як росіян. Тому говорити про їхню реальну кількість проблематично. До того ж вони не мали інституцій, які б задовольняли їхні національно-культурні потреби. В таких умовах українці русифікувалися.