Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис зверхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис),нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською тасловацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською(11 спільних рис)[37] — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим.
Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис зверхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис),нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською тасловацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською(11 спільних рис)[37] — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим.
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова[38][39][40] (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови[41], обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову[42][43]).
Сучасні слов'янські мови як нащадки діалектів праслов'янської мови[45].
Поділ сучасних слов'янських мов за традиційними географічними, а не лінгвістичними критеріями[45].
Спільні риси української та інших слов'янських мов — найближчими до української є верхньолужицька та білоруська мови, найменше спільних фонетичних та граматичних рис - з російською[45].
паралельно використовуються флексії давального відмінкадля іменників чоловічого роду (напр.: директор-у,директор-ові);
збережено паралельні форми творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).
Вплив на інші мови
Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську[50] та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» —гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» —вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник[51], румунської «ştiucă» —щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна[52]тощо).
Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[53], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[54]).
Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова»[* 7]. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України доМосковії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIIIст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос.русский языкъ).
Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття «українська мова» зрештою поступово перемогло в усіх українських регіонах.
Шкільне свідоцтво про навчання в гімназії з руською мовою навчання.
Крім того, у різний час вживали такі назви:
про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до 6 ст. н. е.). З часу початків дослідження української мови, різні вчені по-різному трактують час виокремлення її з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX ст., коли українська мова розглядалась як «малоросійський діалект» російської мови.
«Повѣсть временныхъ лѣт» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівского літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським (південноруським) впливом
Проте достеменно з'ясовано, щоспецифічні мовні рисиукраїнської мови трапляються уже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі[57]. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.). Український народ склався у надрах Київської Русі, передусім на основі населення Київського,Чернігівського,Переяславського,Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиноюМолдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи велися «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.
Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості, державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід — на південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови[58].
Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбивається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище та ін.), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін.
З 15 ст. в Україну проникають реформаційні ідеї, що спричиняє появу перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукраїнська літературна мова широко вживалася у науці, художній літературі, була об'єктом наукового вивчення і викладалася як предмет.
Східнослов'янські мови
6 — 14 століття
Межі поширення української мови
15 століття
Новий і новітній часи
На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською[59]. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.
З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій тапубліцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається після відновлення української державності(1917) і практично до кінця 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови[70][71], однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.
1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України1996.
Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари(від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи домовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).
Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) 1998 та 2001 року
Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (запереписом 2001 р.рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців[73]) та поза межами України: у Росії(там нею володіє 1,8 млн осіб[74]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[75][76], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[77]), США (129 тис. мовців[78]), Казахстані(говорять українською 128 тис. осіб[79], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[* 8][80]), Білорусі(рідною називає 116 тис. осіб[81][82]), Румунії (57 тис. мовців[83]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[84] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[85][86]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[* 9]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[87] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[88]) та інших країнах.
Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[89] або 22 місце[90] у світі. Вона є також третьою[89] або другою[90] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[1] до 45 млн осіб[91], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.
Річний наклад журналів та інших періодичних видань українською мовою 2004 року становив 28% від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. становив 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Росії.
На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.
Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року:
українську мову вважали рідною лише 64,3% населення,
російську 34,4%,
іншу — 1,5%.
Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:
Частка запитів до пошукової системи «Yandex» українською мовою, осінь 2010 р.
За даними пошукової системи «Yandex», восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33%, найменша — в Криму — 3,7%. Щоправда російськомовними вважались також і ті запити, які однаково писалися що українською, що російською мовами. [92].
У 2010 році кількість блогерів, які пишуть українською мовою, склало 8% (у 2009 році — 7%)Шаблон:НемаєАД.
Українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29% від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27%), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5%, у 2009 р. — 7%)[93].
20 березня2012 користувачам мікроблоггінгового сервісуTwitter стала доступна бета-версія україномовного інтерфейсу.[99]
У 2013 році українську мову було включено до переліку офіційних мов найбільшого міжнародного конкурсу блогерівThe BOBs, який проводить Deutsche Welle.[100]
Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами[108].
Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст[109].
Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології,2003 р.
Суржиком називають ненормативне мовлення українців, що увібрало в себе елементиросійської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).
Це явище виникло в кінці 17. — на початку 18. століть, коли асиміляційна політика Російської імперії перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території Наддніпрянщини.[110] Термін «суржик» на позначення мовного явища почали використовувати в першій чверті 20. століття.[110] Ймовірно, цей термін походить із народної мови, де в прямому значенні позначав суміш різних видів зерна, а в переносному — людину змішаного походження.[110][111]
В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).
Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.[110] При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Поприспільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.[110] Поширеність суржику залежить від мовної освіченості.[110]
До 1990-х років українська мова близько 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі[* 11].
Відповідно до статті 10 (Розділ І — «Загальні засади»)Конституції України[115], українська мова є єдиною державною мовою України.
«
Стаття 10.
Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
»
Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.
Сферу вживання української мови також окреслює рішенняКонституційного Суду України від 14 грудня1999 року[116] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.
»
У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання й навчання[118].
Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури й освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого1992 р.
(2) Офіційними мовами Придністров'я є молдавська мова на основі латинської графіки, українська та російська мови. Республіка Молдова гарантує функціонування й інших мов на території Придністров'я.
»
Сербія
Взагалом на території Республіки Сербія офіційне вживання української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов»[4]. Окрім того, у Воєводині, згідно зі статтею 6 Уставу Автономного краю Воєводина, однією з шести офіційних мов є русинська[120] — група діалектів, ставлення мовознавців до якої різниться: одні вважають її окремою мовою[121], у той час як інші — діалектами української мови.[122][123]
Сполучені Штати Америки
У Сполучених Штатах Америки в окрузі Кук штату Іллінойсукраїнська мова, як одна з 22-х найбільш вживаних мов у даному окрузі, використовується у програмі з інформування населення регіону про податкову політику влади.[124]
Відповідно до першого пункту «Рішень і постанов схвалених Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.» Українська греко-католицька церква у своєму богослужінні використовує українську мову, хоча її офіційною літургічною мовою є церковно-слов'янська.[126]
«
РІШЕННЯ І ПОСТАНОВИ
схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях
з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.
1. Синод стверджує, що офіційною літургічною мовою в УГКЦ є церковно-слов'янська мова. По Другому Ватиканському Соборі існує тенденція в богослужіннях уживати більш зрозумілу вірними живу народну мову. Синод схвалює практику в наших богослужіннях уживати живу українську мову (чи мови країн нашого поселення) там, де є така потреба, для кращої євангелизації наших вірних, а особливо молодих поколінь.
Так, в Румунії статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27 листопада 2001 року для затвердження «Правил здійснення положень, що стосуються права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001», яким надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних одиницях де кількість українців становить 20% або більше від загальної кількості населення.[5]
У Словаччині статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Законом від 10 липня 1999 року «Про використання мов національних меншин» (Постанова №. 184/1999 Z.z.), яким надано право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях де кількість українців становить 15%[6] (до поправок 2011 року — 20%) або більше від загальної кількості населення.[128]
В українських громадах Польської православної церквиукраїнська мова вживається у читанні Святого Письма і в проповіді, причому у лемків деякі слова вимовляються відповідно до їх місцевої говірки.[134]
Інші випадки
Міжнародне теле- і радіомовлення
Українська мова використовується у мовленні низкою міжнародних державних телеканалів, серед них:
Голос Америки — американський державний телеканал, веде мовлення українською мовою з 1993 року. Станом на 2013 рік транслює понад три години телепрограм української мовою на тиждень. Веде трансляцію своїх програм через інші телеканали. Офіційний сайт: ukrainian.voanews.com [136]
УТР (Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення») — український державний телеканал, заснований у 2003 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на Євразію,Північну Америку та on-line. Мовлення ведется через спутники Hellas Sat 2 (39E) (частота прийому — 11502 МГц; поляризація — H; символьна швидкість — 13 330 Мсимвол/с; FEC — 7/8), INTELSAT 3R (43,1W) (промінь — North Amerika; частота прийому — 12050 МГц; транспондер — №12; символьна швидкість — 23 700 Мсимвол/с; FEC — 3/4), кабельні мережі та інтернет (пряма on-line трансляція — http://utr.gtns.net.ua/). Офіційний сайт: www.utr.tv [137]
Euronews — телеканал Європейської мовної спілки, веде мовлення українською мовою з 2009 року (повноцінне мовлення з 2011).[138] Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на весь світ. Мовлення ведется через спутник Astra 1 M (19,2 E) (частота прийому — 12 226; транспондер — 91; поляризація — H; символьна швидкість — 27500; FEC — 3/4; стандарт — MPEG-2/DVB) та через кабельні мережі.[139] Офіційний сайт: ua.euronews.com
Перший Ukraine — український державний телеканал, заснований у 2012 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію від східних провінцій Іспанії до європейської частини Російської Федерації включно. Мовлення ведется через спутник Amos 2 (4° W) (частота прийому — 10.806 ГГц; поляризація — H; SR — 30000, FEC — 3/4; стандарт — DVB-S/MPEG-2; ID — Pershy Ukraine; провайдер — Spacecom; кодування — немає). Офіційний сайт: www.firstua.com/uk/[140]
Також українською ведуть свое мовлення такі приватні міжнародні телеканали, як:
Українською мовою веде радіомовлення низка державних міжнародних радіостанцій, серед яких:
Радіо Ватикан — державне радіо Ватикану, веде радіомовлення українською мовою з 1939 року. Радіомовлення ведеться на коротких хвилях та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві 19-хвилинні передачі на добу щоденно (у неділі та свята також півгодинна літургія). Офіційний сайт: uk.radiovaticana.va[141][142]
Всесвітня служба Радіо Румунія — державне радіоРумунії, веде радіомовлення українською мовою з 1941 року (регулярні передачі з 1994 року). Радіомовлення ведеться на коротких хвилях. Станом на 2013 рік виходить три півгодинні передачі на добу щоденно. Офіційний сайт: www.rri.ro/index2.shtml?lang=12 [141][143]
Радіо Придністров'я — державне радіо невизнаноїПридністровської Молдавської Республіки, створене у1991 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Радіомовлення ведеться через інтернет. Станом на 2013 рік радіомовлення ведеться 18 годин на добу щоденно. Офіційний сайт: www.radiopmr.org (російською мовою, українською тільки розділ «Новини»)[144]
Polskie Radio dla Zagranicy — державне радіоПольщі, веде радіомовлення українською мовою з 1992 року. Радіомовлення ведеться через інщі радіостанції, супутник HotBird 6, супутникову цифрову платформу Cyfra+ та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві передачі (по 10 хвилин та півгодини) на добу щоденно. Офіційний сайт: www.polradio.pl/5[141][145]
Голос Росії — державне радіо Росії, веде радіомовлення українською мовою з 2003 року (програма «Моя Україна» Національного Радіо України, власне мовлення з 2009 року). У основному ефірі транслюєтся україномовна передача «Моя Україна», через інтернет — «Новини», «Сьогодні у світі» та «Огляд преси». Офіційний сайт: ukrainian.ruvr.ru[141][142]
Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] —o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).
Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних.
Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних з дуже подібними артикуляційнимипараметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.
Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй,нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звук [d͡z] (дз) та звук [d͡ʒ] (дж) не мають спеціальних літер для позначення: кожен з них позначають двома літерами.
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.
/nʲ/
знання
[znɑˈɲːɑ]
[знан':а́]
/dʲ/
суддя
[suˈɟːɑ]
[суд':а́]
/tʲ/
життя
[ʒɪ̞ˈcːɑ]
[жиет':а́]
/lʲ/
зілля
[ˈzʲiʎːɑ]
[з'і́л':а]
/t͡sʲ/
міццю
[ˈmʲit͡sʲːu]
[м'і́ц':у]
/zʲ/
мотуззя
[moˈtuzʲːɑ]
[моуту́з':а]
/sʲ/
колосся
[kɔˈlɔsʲːɑ]
[коло́с':а]
/t͡ʃ/
обличчя
[ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ]
[обли́ч’:а]
/ʒ/
збіжжя
[ˈzbʲiʒʲːɑ]
[зб'і́ж’:а]
/ʃ/
затишшя
[zɑˈtɪʃʲːɑ]
[зати́ш’:а]
У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря[ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].
Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [нака́з] (ɑ), [го́рдість] (ɔ), [у́сно] (u), [се́ла] (ɛ), [кри́ца] (ɪ), [лі́вий] (i). Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у], [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоў], [молоко].
У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевис']. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] та [и] до [е] не завжди однакове. Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [иі]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].
Дзвінкі приголосні [дж], [дз], [дз'] в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д] + [з'].
Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо.
У мовному потоці сполучення м'якого звука [т'] з м'якими [с'] або [ц'] утворює подовжений м'який звук [ц':] або [ц']. Вимовляється [робиец':а], [т'ітц':і], [брац'кий], пишемо робиться, тітці, братський.
У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з іншими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляється [с'ц'ідити], пишеться зцідити, вимовляється [ссушити], пишеться зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.
У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляється [бород'ба], але пишеться боротьба (пор. боротися), вимовляється [проз'ба], але пишеться просьба (пор. просити), вимовляється [ходжби], але пишеться хоч би (пор. хоча).
У мовному потоці приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] — у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].
Приголосний [в] у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук [ў], який не може уподібнюватися глухому приголосному [ф]. У мовному потоці відбувається чергування звуків [у] — [в], [і] — [й], що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків.
Чергування [у] — [в], [і] — [й] залежить від того, яким звуком — приголосним чи голосним — закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Народна творчість) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (Павло Тичина) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (Іван Нечуй-Левицький) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (Олесь Гончар). На початку речення перед словом, що починається приголосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що починається голосним, звучить приголосний [в]: В автобусі багато людей. Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від значення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ураження, вступ, але уступ.
Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI—XVII ст. паралельно використовували також«козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»).[147] У XVII ст.Петро Могила[148] розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії запровадив Петро Iпід назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі гражданки.
Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ вживають також вурумській та іноді в білоруській абетках).
А а
Б б
В в
Г г
Ґ ґ
Д д
Е е
Є є
Ж ж
З з
И и
І і
Ї ї
Й й
К к
Л л
М м
Н н
О о
П п
Р р
С с
Т т
У у
Ф ф
Х х
Ц ц
Ч ч
Ш ш
Щ щ
ь
Ю ю
Я я
В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки).[149] Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-их, 1850-их рр.[* 12], згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні.
Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, закінчилися на початку XX ст. виданням «Словаря»Бориса Грінченка. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.
17 січня1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.
23 липня1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка таВасиля Сімовича.
Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника.
1929 року Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)[150]
1933 року правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створилановий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня1933.
Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», що вийшов 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.
Після початку «перебудови» питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада1989, а опубліковано 1990 року. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ такличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).
Сьогодні попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом[151], принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської —хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворититощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини та старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[152].
В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними основами.
Словами з непохідними основами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).
Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).
префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)
постфікси
суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)
флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок слова з іншими членами речення)
інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах — водоспад).
Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).
складання основ і слів (дві й більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий).
При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч);
через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) →супутник (літальний апарат);
шляхом переходу однієї частини мови в іншу:операційна, швидка.
Ще одним різновидом словотвору є абревіація (завмаг ← завідувач магазином, держадміністрація ← державна адміністрація, УТН ← Українські телевізійні новини, загс ← запис актів громадянського стану, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).
Морфологія
В українській мові традиційно[* 14] виділяють десять частин мови[160][161]:
Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.Відмінюваннявідбувається за сімома відмінками[162] (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина)[163]. Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку:очима, плечима (на противагу речами, печами)[164]. Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній[165].
Іменнику властивий один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о:собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя абодоцент, астроном). Іменник змінюється за числами:одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову),орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення таобставини залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні[166].
Прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується:стрункий юнак — стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга — Ольжин, тітка — тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько — дядьків, дядькового, лікар — лікарів, лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці)[167] або стягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций[168].
За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.), ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе), вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що? котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий, абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки)[169][170].
Дієслово має 4 часи: теперішній (читає), минулий (читав), майбутній, який має три форми: просту читатиме і складенубуде читати та давньоминулий (був читав). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати. У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду[171]. До дієслова також традицйно зараховуютьдієприкметник[172] та дієприслівник.
Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:
найчастіше слова розташовуються у порядку SVO(підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні:
узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;
додаток — після керуючого слова;
обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок).
порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.
Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).
Заперечення
На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ.no-one ever forgives anyone anything).
Зв'язки слів у підрядних словосполученнях
На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання(залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи.
Вгору↑ Українська мова в різні історичні періоди називалася по-різному. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова». «Русинською мовою» вперше українську мову («руську мову») назвали поляки (це польський прикметник від попередньої самоназви українців «русин». Див. докладніше розділ #Назва, а також статтю Назва української мови
Вгору↑ Іноді ця назва стосувалася не лише української мови в сучасному її розумінні, але також і білоруської мови — такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині.
Вгору↑ За результатами соціологічного опитування 1997 р., українською мовою володіє переважна більшість українців Казахстану: 36% — вільно, 24% — досить вільно, 16% — із певними труднощами, 15% — можуть порозумітися і лише 8% не володіють зовсім.
Вгору↑ На відміну від Давньоукраїнської літературної мови 16-17 століття, в основу якої лягло північне наріччя
Вгору↑ У Речі Посполитій від 1614 р., коли польською мовою замість книжної українсько-білоруської вперше було укладено Литовський статут, до 1990 р., коли російській мові було присвоєно статус офіційною на території усього СРСР, включаючи Україну та інші україномовні території.
Вгору↑ Сучасні мовознавці Горпинич В. О., Городенська К. Г., Русанівський В. М., Кучеренко І. К. та інші теоретично обґрунтувати у своїх працях інший поділ на частини мови. Поділ на 10 частин мови вважається академічним і вивчається у середній школі
Вгору↑Убийвовк H.Українська мова в Придністров'ї: минуле і перспективи // «Мовознавство. Доповіді та повідомлення на IV Міжнар. конгресі україністів». К., 2002
Вгору↑Онуфрієнко Г. С., Хваткова С. О. Проблема походження й періодизації української мови в концепціях і гіпотезах ХХ століття: Зб. наук. пр. VI Всеукр. наук.-практ. конф. «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» / Під заг. ред. М. В. Дєдкова. — Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ, 2005.
Вгору↑Німчук В. В. Аспекти дослідження етноглотогенезу українців // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-XVIII ст. — К., 1995
Вгору↑ Півторак Г. П. Хронологічні межі формування української мови як мовної системи // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-XVIII ст. — К., 1995.
Вгору↑Шахматов О. О.,Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ-XVIII вв. // Короткий нарис історії української мови. — К., 1924.
Вгору↑ Сучасна українська мова : Підручник / Пономарів О. Д., Різун В. В., Шевченко Л. Ю. та ін.; за ред. Пономарева О. Д. — вид.2-ге —К. : Либідь , 2001 — 400 с. — ISBN 966-06-0173-5. — стор. 5
Вгору↑ Васенко Л. А., Дубічинський В. В., Кримець О. М. Фахова українська мова. Центр учбової літератури — К., 2007. — стор. 7
Вгору↑ Беларуска-украінскіе ізалексы. — Мінск, 1971. — 125 с.
Вгору↑ Сцяцко П. У. Словаутваральныя регіяналізмы беларускай мовы, агульные з украінскай мовай // Проблеми дослідження діалектної лексики і фразеології української мови. Тези доповідей. — Ужгород, 1978. — С. 66-67.
Вгору↑ Янкова Т. С. Із спостережень над перехідними говірками між українською та білоруською мовами (за матеріалами фразеології) // Праці ХІІ Республіканської діалектологічної наради. — К.: Наук. думка, 1971. — С. 382—388.
Вгору↑ Бузук П. Взаємовідносини між укр. та білорус. мовами. «Зап. Істор.-філол. відділу УАН», 1926, кн. 7 — 8
Вгору↑ Гумецька Л. Л. Уваги до укр.-білорус. мовних зв'язків періоду XIV — XVII ст. // Дослідження з укр. та рос. мов. К., 1964
Вгору↑ Анічэнка У. В. Беларус.-укр. пісьмовамоуныя сувязі. Мінск, 1969
↑ Перейти до:абв Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри: Монографія / О. Царук. — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. — 324 с.
Вгору↑Тимошенко П. Д.Засоби милозвучності (евфонії) української мови. УМШ, 1952, № 4
Вгору↑ Тимченко Є. Вокатив і інструменталь в українській мові. — К.:ДУАН, 1926.
Вгору↑Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
Вгору↑ Левченко Г. А. Нариси з історії української літературної мови першої половини XIX ст. К.-Х., 1946;
Вгору↑ Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології. К., 1990
Вгору↑ Білодід І. К. Т. Г. Шевченко в історії укр. літ. мови. К., 1964
Вгору↑ Грушка Є. Його істинна святиня. Пантелеймон Куліш про мову. «Волинь», 1991, № 1
Вгору↑ Білодід I. K. Каменяр українського слова. K., 1966
Вгору↑ Тимошенко П. Д. Хрестоматія мат-лів з історії української літературної мови, ч. 2. К., 1961
Вгору↑Грицютенко І. Є.Питання розвитку української літературної мови XIX ст. у висвітленні Панаса Мирного. УМШ, 1957, № 5;
Вгору↑Статєєва В. ІУкраїнські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX — поч. XX ст. Ужгород, 1997.
Вгору↑ Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. — К., 1997. — Ч. 1. — С.260-261.
Вгору↑ Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 332—333.
Вгору↑ Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду // Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005
Вгору↑ Матвіяс І. Українська мова і її говори. Київ: наукова думка, 1990
Вгору↑ Бичко З. Опільський діалект — основа галицького (західноукраїнського) варіанта української літературної мови // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Мовознавство. Львів, 1993. С.16.
↑ Перейти до:абвгде Лариса Масенко. Суржик: між мовою і язиком. Київ, 2011
Вгору↑Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села. (Словник Грінченка, 1907–1909)
Вгору↑Рішення Конституційного Суду України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Вгору↑ Коструба П. П. Коструба. Фонологічна система української літературної мови. Чергування фонем і його функції // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / Відп. ред. М. А. Жовтобрюх. — К., 1969.
Вгору↑ Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1983 — . —ISBN 966-00-0816-3. Т. 5: Р — Т / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. — 2006. — 704 с. ISBN 966-00-0785-X. — стор. 27-28
Вгору↑Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові. К., 1974
Вгору↑ Пронь К. Л. Нестягнені форми прикметників в українській мові // Українська мова і література в школі. — 1972. — № 7
Вгору↑ Грищенко А. П. Прикметник в українській мові. — К., 1978
Вгору↑ Матвіяс І. Г. Синтаксис займенників в українській мові. — К., 1962.
Вгору↑ Ожоган В. Займенникові слова у граматичній структурі сучасної української мови. — К., 1997.
Вгору↑ Русанівський В. М. Дієслово // Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. — К.: Либідь, 2003
Вгору↑ Гнатюк Г. М. Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. — К., 1982
Вгору↑ Чередниченко І. Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К., 1962
Вгору↑ Єрмоленко С. Я. Українська мова. У серії: Найновіша історія слов'янських літературних мов (Opole, 1999)
Український орфографічний словник: понад 175 тис. слів / уклали: В. В. Чумак [та ін.]; за ред. В. Г. Скляренка. — Вид. 9-е, переробл. і доповн. — Київ: Дніпро, 2009. — 1011 с. — (Словники України). — ISBN 978-966-507-260-7
На перший погляд, це недосяжна мета. Проте Ісус закликає без вагань братися до справи й негайно розпочинати стратегію «успадкування Землі», адже правильна стратегія сама згенерує необхідні ресурси...
Українська мова
Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис зверхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис),нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською тасловацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською(11 спільних рис)[37] — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим.
Зміст
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
рідна ~ 37 млн.[2]
друга мова ~15 млн.[3]
Східнослов'янська[* 1]
Регіональна:
Молдова
Мова національної меншини:
Украї́нська мо́ва(МФА: [ukrɑˈjɪnʲsʲkɑ ˈmɔwɑ], історичні назви —ру́ська, руси́нська[9][10][11][* 2]) —національна моваукраїнців. Належить дослов'янської групиіндоєвропейськоїмовної сім'ї[* 3]. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Єдержавною мовою в Україні[12], офіційною мовоюПридністров'я. Поширена також у Білорусі[13],Молдові[14][15],Польщі[16],Росії[17][18],Румунії[19],Словаччині[20],Казахстані[21],Аргентині,Бразилії, Великій Британії[22],Канаді[23],США[24] та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою в світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російськоїта, можливо,польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу[* 4].
Наука про українську мову називаєтьсялінгвістична україністика, абоукраїнознавство. Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез[25] —праслов'янська[26][27][28], давньоруська[29][30], південноруська10-11 століття[31][32] та інші[* 5]. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектівпраслов'янської мови (полянського, деревлянського та сіверянського)[33]. У 18 — 20 століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади[* 6].
Для запису української мови використовують адаптованукирилицю («гражданка»), зрідка — латинку в різних варіантах. Правила української мови регулює Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ(українська мова у зв'язках з іншими мовами). Щороку 9 листопада в Україні відзначається День української писемності та мови.
Зміст
[сховати]Класифікація
За традиційною генеалогічною класифікацією, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної родини[34][35][36].
Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис зверхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис),нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською тасловацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською(11 спільних рис)[37] — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим.
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова[38][39][40] (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови[41], обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову[42][43]).
За типологічною класифікацією, українська — флективна мова[44].
Відмінності від інших слов'янських мов
Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, які зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської,білоруської, російської,болгарської тасловацької.
З точки зору лексики найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), потім польська (70 % спільної лексики), словацька(68 % спільної лексики) та російська мова (62 % спільної лексики)[46]. Для прикладу, за своїм лексичним складоманглійська мова відрізняється від голландської на 37 %, ашведська від норвезької на 16 %.
Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів[47].
На фонетичному рівні[47] українську мову вирізняє:
На морфологічному рівні[47] в українській мові:
Вплив на інші мови
Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську[50] та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» —гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» —вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник[51], румунської «ştiucă» —щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна[52]тощо).
Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[53], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[54]).
Назва
Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова»[* 7]. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України доМосковії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIIIст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос.русский языкъ).
Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття «українська мова» зрештою поступово перемогло в усіх українських регіонах.
Крім того, у різний час вживали такі назви:
Історія
Середньовіччя
Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до 6 ст. н. е.). З часу початків дослідження української мови, різні вчені по-різному трактують час виокремлення її з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX ст., коли українська мова розглядалась як «малоросійський діалект» російської мови.
Проте достеменно з'ясовано, щоспецифічні мовні рисиукраїнської мови трапляються уже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі[57]. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.). Український народ склався у надрах Київської Русі, передусім на основі населення Київського,Чернігівського,Переяславського,Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиноюМолдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи велися «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.
Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості, державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід — на південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови[58].
Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбивається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище та ін.), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін.
З 15 ст. в Україну проникають реформаційні ідеї, що спричиняє появу перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукраїнська літературна мова широко вживалася у науці, художній літературі, була об'єктом наукового вивчення і викладалася як предмет.
Східнослов'янські мови
6 — 14 століття
Межі поширення української мови
15 століття
Новий і новітній часи
На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською[59]. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.
З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський[60][61]. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної[62]. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш[63],І. Я. Франко[64], Леся Українка[65], Панас Мирний[66],М. М. Коцюбинський[67] та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863[68],Емський акт 1876[69]).
З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій тапубліцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається після відновлення української державності(1917) і практично до кінця 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови[70][71], однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.
1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996.
Поширення української мови
1897
Українська в Російській імперії
1897
Українці в Австро-Угорщині
1910
Поширеність
Географія поширення
Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширенняросійської мови на північному сході (пізніше також і на сході),білоруської на півночі,польської та словацькоїна заході, болгарськоїна південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході зрумунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х рр. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.
Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари(від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи домовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).
Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — цеїдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак,Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина,Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими,сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[72].
Кількість носіїв
Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (запереписом 2001 р.рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців[73]) та поза межами України: у Росії(там нею володіє 1,8 млн осіб[74]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[75][76], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[77]), США (129 тис. мовців[78]), Казахстані(говорять українською 128 тис. осіб[79], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[* 8][80]), Білорусі(рідною називає 116 тис. осіб[81][82]), Румунії (57 тис. мовців[83]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[84] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[85][86]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[* 9]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[87] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[88]) та інших країнах.
Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[89] або 22 місце[90] у світі. Вона є також третьою[89] або другою[90] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[1] до 45 млн осіб[91], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.
Річний наклад журналів та інших періодичних видань українською мовою 2004 року становив 28% від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. становив 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Росії.
На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.
Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року:
Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:
Українська мова в Інтернеті
За даними пошукової системи «Yandex», восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33%, найменша — в Криму — 3,7%. Щоправда російськомовними вважались також і ті запити, які однаково писалися що українською, що російською мовами. [92].
У 2010 році кількість блогерів, які пишуть українською мовою, склало 8% (у 2009 році — 7%)Шаблон:НемаєАД.
Українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29% від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27%), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5%, у 2009 р. — 7%)[93].
Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом:Google[94], Yandex[95], Bing[96] (від «Microsoft»), META[97] таUaport.net[98].
20 березня 2012 користувачам мікроблоггінгового сервісуTwitter стала доступна бета-версія україномовного інтерфейсу.[99]
У 2013 році українську мову було включено до переліку офіційних мов найбільшого міжнародного конкурсу блогерівThe BOBs, який проводить Deutsche Welle.[100]
Діалекти
Сучасна українська мова має тринаріччя[101][102][103]:
Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами[108].
Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст[109].
Суржик
Суржиком називають ненормативне мовлення українців, що увібрало в себе елементиросійської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).
Це явище виникло в кінці 17. — на початку 18. століть, коли асиміляційна політика Російської імперії перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території Наддніпрянщини.[110] Термін «суржик» на позначення мовного явища почали використовувати в першій чверті 20. століття.[110] Ймовірно, цей термін походить із народної мови, де в прямому значенні позначав суміш різних видів зерна, а в переносному — людину змішаного походження.[110][111]
В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).
Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.[110] При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Поприспільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.[110] Поширеність суржику залежить від мовної освіченості.[110]
Статус
До 1990-х років українська мова близько 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі[* 11].
Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 24 березня 1918 року (Закон «Про державну мову»)[112], а також з 15 лютого 1919 року окремо була затвержена у даному статусі в Західній області Української Народної Республіки (Закон «Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки»)[113], була дежавною в Карпатській Україні(Конституційний Закон ч.1 § 4). У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року[114], коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР.
Україна
Відповідно до статті 10 (Розділ І — «Загальні засади»)Конституції України[115], українська мова є єдиною державною мовою України.
Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.
Сферу вживання української мови також окреслює рішенняКонституційного Суду України від 14 грудня 1999 року[116] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Придністров'я
Відповідно до статті 12 Конституції невизнаноїПридністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР[117].
Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.
У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання й навчання[118].
Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури й освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.
Згідно з другим пунктом статті 6 Закону Nr. 173 «Про основні положення правового статусу населенних пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)» Республіки Молдова, територією якої міжнародне законодавство визнає Придністров'я, українська мова є однією з трьох офіційних мов де-факто неіснуючого Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом Придністров'я.[119]
(2) Офіційними мовами Придністров'я є молдавська мова на основі латинської графіки, українська та російська мови. Республіка Молдова гарантує функціонування й інших мов на території Придністров'я.
Сербія
Взагалом на території Республіки Сербія офіційне вживання української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов»[4]. Окрім того, у Воєводині, згідно зі статтею 6 Уставу Автономного краю Воєводина, однією з шести офіційних мов є русинська[120] — група діалектів, ставлення мовознавців до якої різниться: одні вважають її окремою мовою[121], у той час як інші — діалектами української мови.[122] [123]
Сполучені Штати Америки
У Сполучених Штатах Америки в окрузі Кук штату Іллінойсукраїнська мова, як одна з 22-х найбільш вживаних мов у даному окрузі, використовується у програмі з інформування населення регіону про податкову політику влади.[124]
Ватикан, Святий Престол та Католицька Церква
Українська мова є однією з 39 мов радіомовлення РадіоВатикану.[125]
Відповідно до першого пункту «Рішень і постанов схвалених Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.» Українська греко-католицька церква у своєму богослужінні використовує українську мову, хоча її офіційною літургічною мовою є церковно-слов'янська.[126]
схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях
з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.1. Синод стверджує, що офіційною літургічною мовою в УГКЦ є церковно-слов'янська мова. По Другому Ватиканському Соборі існує тенденція в богослужіннях уживати більш зрозумілу вірними живу народну мову. Синод схвалює практику в наших богослужіннях уживати живу українську мову (чи мови країн нашого поселення) там, де є така потреба, для кращої євангелизації наших вірних, а особливо молодих поколінь.
Інші країни
Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює«Європейська хартія регіональних мов», зокрема, в Польщі,Румунії, Хорватії[127], Словаччині, Сербії, Боснії і Герцоговині .
Так, в Румунії статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27 листопада 2001 року для затвердження «Правил здійснення положень, що стосуються права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001», яким надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних одиницях де кількість українців становить 20% або більше від загальної кількості населення.[5]
У Словаччині статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Законом від 10 липня 1999 року «Про використання мов національних меншин» (Постанова №. 184/1999 Z.z.), яким надано право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях де кількість українців становить 15%[6] (до поправок 2011 року — 20%) або більше від загальної кількості населення.[128]
На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань у Росії) українська мова не має певного статусу.
Православні церкви
Згідно зі статтею 14 розділу II «Помісний Собор» Статуту про управління Української православної церкви Київського патріархату її офіційною мовою собору і ведення протоколів є українська мова.[129]
14. Офіційною мовою Собору і ведення протоколів є українська мова.
Також українська використовується як мова богослужінь (літургії), навчання, проповідей, богословської та церковної літератури.[130]
З 1919 року українська мова на рівні з церковнослов'янською є мовою богослужінь в Українській автокефальній православній церкві.[131]
Українська мова використовується для проведення богослужіннь у деяких парафіях Української православної церкви, що входить до складу Російської православної церквина правах самоврядної церкви з правами широкої автономії.[132]
Також українська мова на рівні з англійською використовується в Українській православній церкві Канади, яка є самоврядною церквою к складі Константинопольської православної церкви.[133]
В українських громадах Польської православної церквиукраїнська мова вживається у читанні Святого Письма і в проповіді, причому у лемків деякі слова вимовляються відповідно до їх місцевої говірки.[134]
Інші випадки
Міжнародне теле- і радіомовлення
Українська мова використовується у мовленні низкою міжнародних державних телеканалів, серед них:
Також українською ведуть свое мовлення такі приватні міжнародні телеканали, як:
Українською мовою веде радіомовлення низка державних міжнародних радіостанцій, серед яких:
Також українською мовою ведуть міжнародне радіомовлення і приватні радіостанції, такі як:
Фонетика
Українська мова має 48 фонем[146]:
Голосні звуки
Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] —o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).
[ı̽] (іи)*
[ɪ] (и)*
[ı̽] (іи)*
[ı̽] (іи)*
[ɛ̝] (еи)
[ɪ̞] (ие)
[o] (оу)
[ö] (о̇у, ӧу)
Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних з дуже подібними артикуляційнимипараметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.
Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».
Приголосні звуки
губні
зубні
піднебінні
піднебінні
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй,нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звук [d͡z] (дз) та звук [d͡ʒ] (дж) не мають спеціальних літер для позначення: кожен з них позначають двома літерами.
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.
У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря[ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].
Орфоепія
Графіка
Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI—XVII ст. паралельно використовували також«козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»).[147] У XVII ст.Петро Могила[148] розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії запровадив Петро Iпід назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі гражданки.
Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ вживають також вурумській та іноді в білоруській абетках).
В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки).[149] Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-их, 1850-их рр.[* 12], згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні.
Правопис
Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, закінчилися на початку XX ст. виданням «Словаря»Бориса Грінченка. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.
17 січня 1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.
23 липня 1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка таВасиля Сімовича.
Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника.
1929 року Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)[150]
1933 року правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створилановий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня1933.
Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», що вийшов 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.
Після початку «перебудови» питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано 1990 року. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ такличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).
Сьогодні попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.
Лексика
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом[151], принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської —хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворититощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини та старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[152].
В українській мові є численні запозичення з інших мов[153]: з церковнослов'янської мови (церковнослов'янізми: «приязнь», «злочин»[154]), латини (латинізми: «раптом», «мета»),давньогрецької мови (грецизми: «огірок», «троянда»), різнихтюркських мов (тюркізми: «кавун», «тютюн»), німецької(германізми: «фарба», «дах») та російської (росіянізми: «копійка», «вертоліт») мов, менше з польської (полонізми: «ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов[155].
Лексика української мови на 38 % відрізняється від російської, на 32 % від словацької, на 30 % від польської та на 16 % відбілоруської мов[156]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.
Антропоніміка української мови зазнала сильного впливухристиянства та грецької мови.[* 13]
Граматика
Морфеміка
В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними основами.
Словами з непохідними основами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).
Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).
В українській мові виділяють такі морфеми[157]:
Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).
Словотвір
В українській мові виділяють морфологічні та неморфологічні способи словотворення[158].
Ще одним різновидом словотвору є абревіація (завмаг ← завідувач магазином, держадміністрація ← державна адміністрація, УТН ← Українські телевізійні новини, загс ← запис актів громадянського стану, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).
Морфологія
В українській мові традиційно[* 14] виділяють десять частин мови[160][161]:
Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.Відмінюваннявідбувається за сімома відмінками[162] (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина)[163]. Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку:очима, плечима (на противагу речами, печами)[164]. Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній[165].
Іменнику властивий один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о:собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя абодоцент, астроном). Іменник змінюється за числами:одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову),орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення таобставини залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні[166].
Прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується:стрункий юнак — стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга — Ольжин, тітка — тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько — дядьків, дядькового, лікар — лікарів, лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці)[167] або стягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций[168].
За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.), ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе), вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що? котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий, абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки)[169][170].
Дієслово має 4 часи: теперішній (читає), минулий (читав), майбутній, який має три форми: просту читатиме і складенубуде читати та давньоминулий (був читав). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати. У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду[171]. До дієслова також традицйно зараховуютьдієприкметник[172] та дієприслівник.
Синтаксис
Порядок розташування слів у реченні
Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:
Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).
Заперечення
На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ. no-one ever forgives anyone anything).
Зв'язки слів у підрядних словосполученнях
На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання(залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи.
Стилістика
У сучасній українській мові розрізняють такі стилі[173][174]:
Примітки
Виноски
↓ Показувати повністю
Словники
Найважливіші словники української мови:
Див. також
На порталі «Українська мова» ви зможете знайти:
Література
Посилання
Дивіться правила захисту сторінок тажурнал захисту для детальнішої інформації. Якщо ви не можете редагувати цю статтю і бажаєте внести зміни, то ви можете зробитизапит на редагування, обговорити зміни на сторінці обговорення,зробити запит на зняття захисту,ввійти в систему абозареєструватися.
Зверніть увагу
«Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу» – третій крок до вічного життя та опанування планети Земля