«Українське літо в Росії» – Олена Степова

Ті читачі, які стежать за моїми публікаціями, з перших днів війни знають вже не тільки моє місто Свердловськ (нині Довжанськ) Луганській області, але і його жителів, села, селища, вулиці. Хтось з жителів міста став прототипом моїх літературних героїв, когось можна впізнати, оскільки я залишила в розповіді справжні імена і прізвища, когось слідами моїх публікацій внесли до списків «Миротворця», когось сприймають як героя і при зустрічі потиснуть руку, а когось чекає незавидна доля вічного утікача, після того, як в Довжанському поновлять закон і порядок.

А ще читачі із задоволенням прийдуть і в бібліотеки, що зберегли у війну українські фонди, і до музею, щоб побачити рукоділля народних майстрів України, писанкарок і вишивальниць, але, думаю, з ще більшим задоволенням поїдуть у степ. У наш український Провальський степ. Обіймуть 300-річний дуб, нап’ються з криниці, біля якої він стоїть, й, піднявшись на Королівські скелі, крикнуть над ковиловим степом: «Все буде Україна», – розполохавши орлів-сарматів та фазанові зграї.

А потім всі дружно поїдуть у Бірюково. Село Бірюково, про яке стільки і з любов'ю написано. Щоб побачити сьогодення українських куркулів, кабанців, помилуватися на голубині зграї, ширяючі над церквою і почути «Надвечір’я», – народний ансамбль української пісні.

Тим, хто не читав мене, просто даю коротку довідку. Село Бірюково Свердловського (Довжанського) району Луганської області стоїть на самій межі із РФ, як, власне, й саме місто. Але тільки село зовсім прикордонне. Оскільки городи, це вже Росія. У селі Бірюково колись до війни була прикордонна застава, над якою на флагштоку кожен ранок із зорями піднімався під славень України наш небесно-сонячний прапор. Через село Бірюково їдуть на КПП «Довжанський», поряд з селом проходить траса Ростов-Харків. Село одне з перших потрапило під обстріл в квітні-липні 2014 року. Перше побачило російських козаків, БТРи, танки, «Гради», російські війська.

Біля села на КПП «Довжанський», яке намагалися захищати наші прикордонники, був бій. Дісталося й селянам. Село до 2000-го року було на 80 відсотків україномовним. До 1970-го україномовних в селі було 100 відсотків. Та й зараз старожили більше говорять суржиком, ніж на чистою російською.

У селі працює найбільша агрофірма братів Елісєєвих. Але не цим знамените сіло. Колись до війни, стараннями місцевого хлопця  (23 року – це ще, можна сказати, юнак) тут було створено народний ансамбль української пісні «Надвечір’я».

Керівник, хлопець, з чистим академічним вокалом, тоді ще шахтар-співак-самоучка, а колектив Надвечір’я селянки. Красуні з дивовижними голосами, мешканки села Бірюково.

Свою війну за життя колектив пройшов з гордо піднесеною головою. Його виступи забороняв мер міста, їм не давали фінансування і виганяли з сільського клубу. Стали організаторами міжнародного конкурсу народної пісні «Криниченька», який неодноразово відвідувала Ніна Матвієнко і кращі фольклорні ансамблі. І вони співали. Співали і перемагали. Мера, політику, недовір'я жителів, а потім і війну.

Вони співали російським «визволителям», що прийшли «захищати» російську мову в українське село. Співали українські пісні. Дивлячись на колорадки, триколори й камуфляж. Вони співали селянам, що втратили віру і надію в період обстрілу і насадження «русскоміровської» агітації. Просто співали. «Що ж в цьому такого?» – здивується читач.

«Нічого особливого», – погоджуся я. В українській пісні немає нічого особливого. Просто тиха зоряна ніч, запах мальв біля чисто вибіленого будинку, світло свічки, що горить на столі, де мама вишиває рушник. Українська пісня – це пряний післясмак чорнобривців у степовому чаї, гіркота полину, у розігрітому, розпареному спекою степу, шелестіння ковили, ніжна вуаль степової шавлії, клик степового орла-сармата, стародавня мудрість скіфських курганів і велич народу. Українська пісня – це і не пісня, загалом. Молитва, дихання, душа. От так вони й співають. І про це вони співають. Тихо так. Ніжно. Від душі.

Співають всю війну. І не просто співають. Тепер вони воюють піснею.

І хай вони поки не «Надвечір’я», а «Надвєчєрьє». Час такий. У нас і писанки стали пісанкі, ну, що поробиш в окупації. Вони все одно ведуть свій бій. За Україну.

Цього року стараннями селян, колектив зміг поїхати на щорічне міжнародне фольклорно-літературне свято «Шолоховская вєсна».
Запрошення на свято було отримане, у Вьошєнській чекали і «Надвєчєрьє» (керівник зараз Олена Пронь), й інший колектив – «Сударушку» (керівник Ірина Довлад) із БК ім. Свердлова. Але ситуація знову була патова для колективу. «Сударушку» фінансувала «адміністрація міста свердловськ-лнр», а «Надвєчєрьє» їхало за свої гроші. Тому й збирали на поїздку селом, підприємцями, як мовиться, цілим зацікавленим загалом.

Не поспішайте кричати і битися в псевдопатріотичному пориві. Мовляв, як це – український ансамбль і на російську землю, до окупантів. Дочитайте. Або погугліть, щоб не звинуватити мене у розповсюдженні фейків.

Так. Вони поїхали на щорічне міжнародне фольклорно-літературне свято «Шолоховская вєсна». Із окупованого села Бірюково. Щоб співати.

І щоб насолодитися тим, як представники «адміністрації лнр» на кордоні із РФ пред’являють для проходження паспортного контролю українські паспорти. І почути: «Ви із України в Російську Федерацію на який проміжок часу в'їжджаєте?» І щоб простояти годину в черзі (це за пільгою) із «новороссів», які так само покірливо пред’являли українські паспорти, послухати розмови – хто і навіщо їде до сусідньої Росії. Ось ці милі: «Ах, так дєшєвлє. І банкі работают. І почту отправіть можно». І з душею так здивуватися: «Та ви що, а що, хіба у Свердловську такого раніше не було? Ну, пошта, банк? А, була! А поділася-то куди?»

Поїхали, щоб проїхати між сотнями (а може тисячами) одиниць військової техніки, розташованої від самої межі по всій Ростовській трасі.

І…
Але, давайте по порядку.

Через «тисняву» на трасі, скажемо толерантно, автомобільно-танкових пробок, колективи на свято запізнилися.

Їм довелося співати, коли вже всі слухачі наситилися завзятими козачими ансамблями і віддалилися до кулешів.

Більшість учасників, природно, російські козачі ансамблі. Ну, трохи, правда, було монаршєско-шансоновскіх колективів. Ой, не питайте, що це таке. Не знаю. Це щось «за царя і Отєчєство, на зоні сидів». Не відволікайтеся від головного.

Колектив «Надвєчєрьє». Вони тихо піднялися на сцену. Перед ними, як зазивала, виступав «лірик» з пропагандистським «Донбас нє поставіть на колєні».

Стандартно: «націзм», «гордий Донбасс», «лучшє умєрєть стоя», «спасібо Россіі».

Закінчуючи виступ, так би мовити, від гіркого – «погібнєм і умрьом», читець представив колектив так: «дадут огня і нємного настроєнія».
Мабуть, починати вони мали чимось завзятим.

Але. Те, що вони заспівали після «донбасівського» військово-патріотичного пафосу. Було несподівано. Страшно. Високо.

Божа мати стояла,
Свого сина вмовляла.
Боже, Боже,
Свого сина вмовляла.
Боже, Боже,
Свого сина вмовляла.

От ти ж, сину, сину мій,
Спаси, сину, й увесь мир.
Боже, Боже,
Спаси, сину, й увесь мир.
Боже, Боже,
Спаси, сину, й увесь мир.

Ой, як його спасати?
Він не хоче каятись.
Боже, Боже,
Він не хоче каятись.
Боже, Боже,
Він не хоче каятись.

Буде мати просити,
Малих діток молити.
Боже, Боже,
Малих діток молити.
Боже, Боже,
Малих діток молити.

Як зачую дєтскій глас
Тоді спасу й усіх вас.
Боже, Боже,
Тоді спасу й усіх вас.
Боже, Боже,
Тоді спасу й усіх вас.

Тяжкий-важкий час для нас,
Божа мати, дбай про нас.
Боже, Боже,
Божа мати дбай про нас.
Боже, Боже,
Божа мати дбай про нас.

Над галасливою, такою, що вже зарум'янилася, мабуть від сонця і кулешу, площею біля будинку-садиби Міхаіла Шолохова поплила пісня.
Тиха, щімка. Молитва-відкриття Богородиці «На Почаївській горі». Українською мовою.

У Російській Федерації. У країні окупантові. В україноненависницькому, який ненавидить усе українське просторі. Українська пісня-молитва.

Ой, як його спасати?
Він не хоче каятись.
Боже, Боже,
Він не хоче каятись.
Боже, Боже,
Він не хоче каятись.

Дівчатка кажуть: заспівали погано. Зривалися голоси. От зліз, які тримали усередині. Але вони заспівали гідно. Шкода, що камера не захопила тих, хто слухав внизу.

Жінки плакали. Чоловіки опускали голову і ховали очі. Так, багато козаків, артисти і просто глядачі ховали очі від простої української пісні.

А вони співали, ще й ще. Не даючи схаменутися. Видихнути. Підняти очі. Співали українські пісні. Одну за іншою. Організатори просто не стали це знімати. У всіх був шок. Не було завзятого і веселого, щоб в танок, щоб з козачим свистом. Був біль, і тиха молитва за них, тих, хто стояв внизу. Про прощення. Про напоумлення. Про правду.

Виступ українського «Надвєчєрья»  організатори «Шолоховской вєсни» назвали толерантно – неординарним. Але дали квитки на гала-концерт. «Так красиво і душевно співати можуть тільки ті, у кого така ж красива душа», – так оцінили виступ «Надвєчєрья» артисти із Цєлінського району Ростовської області.

А ось «Сударушка», що виступила з виключно казачє-русской тематикою, залишилася непомітною. Там таких, русско-казачьіх, було хоч греблю гати. І хоча в програмі свердловчан було і солодкувате «Донбасс нє поставіть на колєні», і «Слався, Россія», і багато, багато лестощів у бік Вєлікой Русі і її монаршої персони в особі Путіна від супроводжуючих колективи представників "Общєствєнного двіжєнія «Мір Луганщінє», росіяни були в захопленні від чистої, як правда, української пісні, що несподівано прозвучала на «Шолоховской вєснє». Підходили, обіймали, і казали: «Простітє».

І як виклик, як докір, як констатація:

«Організаторам» із «адміністрації лнр» залишилося лише констатувати факт, отримати прочухана і толерантно заявити, що «ансамбль співає українські і російські пісні, не розділяючи їх політичні складові». Адже колективи були заявлені, як «русскіє козацкіє коллєктіви Донбасса». І тут такий пасаж.

Так, колективи саме «із Луганської землі», «із Донбасу».
Без «лнр»,  «новороссіі» й інших, кинутих Путіним в утиль атрибутів цієї війни. І навіть без прапорів «лнр».

І «Донбасс нє поставіть на колєні» на тлі української пісні-молитви прозвучав двозначно. І загрозливо. А «слава Донбассу» змусило здригнутися навіть оператора.

Знаєте, а я вірю. Вірю, що коли-небудь ми приїдемо у Довжанськ. Де не буде холодної «россійской вєсни», а буде теплий і ласкавий небесно-сонячний мир. Ми – біженці – на малу Батьківщину. Мої читачі – у гості, на екскурсію. Кривавий Свердловськ залишиться тільки у пам'яті і болі. Як і ця війна. І степи за цей час стануть ширші і багатші. Заграють фарбами і звуками. І люди стануть мудріші. Й кордон міцнішим. Й на День Перемоги. Нашій, української Перемоги над російським фашизмом вони заспівають. Наші дівчатка з «Надвечір’я». І ковиловий, привільний, вільний український степ співатиме разом з ними. Тиху пісню української душі.

На Почаєвській горі. Церковна пісня.