Інструмент передарував учням Іван Козловський. Село Мар’янівка на Київщині – його рідне. Тут він народився, вчився співати й потім казав, що свій голос узяв «від мар’янівських верб».

Народний артист СРСР Іван Семенович Козловський прожив 93 роки, в основному — в Москві, де працював солістом Большого театру, проте ніколи не забував, хто він і звідки.

Співак усе життя намагався віддячити Мар’янівці. Пробив через бюрократичні перепони будівництво тут середньої школи, лікарні, дороги до села від траси Київ-Одеса, наполіг, щоб запустили автобусний маршрут із столиці. Мар’янівським дітям організовував відпочинок в таборі «Артек». Довгий час мріяв про спеціалізовану музичну школу, та відкрити її не давали – малувате село, мовляв. Навіть готовий був фінансувати її – та на приватні кошти в СРСР було вчити заборонено. Однак таки домігся. Подбав про вчителів – особисто запросив попрацювати на три роки кількох випускників Івано-Франківського педагогічного інституту. Надіслав у село два роялі, в тому числі й оцей - рахманіновський. А ще - інструменти для духового оркестру. До недавнього ювілею Козловського школу (тепер вона не лише музична, а й естетичного виховання) відремонтували, забезпечили комп’ютерами.

Росіяни прагнуть «приватизувати» Івана Козловського, як і Гоголя, і багатьох інших геніальних українців. Однак тут, у Мар’янівці, стає очевидним, наскільки він усе-таки – наш.

Іван і його старший брат Федір з дитинства йшли життєвими стежками поруч. Рід Козловських – польський із Сілезії. Мати співака Ганна Косіньска – зі збіднілих шляхтичів. Батько їхній хоч заробляв на життя швацтвом, та самотужки навчився гати на гармошці, грав на весіллях. Й мріяв про кращу долю для синів. По Київщині тоді ходили ченці, шукали дітей півчих для хорів. Прийшли й у Мар’янівку.

Обидва Козловських мали чудові голоси й талант, вивчали церковні співи. Батько віддав їх до навчання у Києво-Печерську лавру, коли Іванову було сім років а Федору – дванадцять.

Доля розвела їх 1919 року, молодими парубками. На той час обидва співали у хорі Олександра Кошиця. За дорученням Симона Петлюри цей колектив мав концертувати в Америці. Федір таки вирушив туди із хором Кошиця, а Іван не зміг. Україну окупували більшовики – й хор не повернувся на батьківщину. Довгі десятиліття через «залізну завісу» брати Козловські не бачилися й навіть не листувалися. Аж ось Федір, що став уже православним священиком під Нью-Йорком, проходячи повз музичну крамницю, раптом почув чудову українську пісню. Голос виконавця здався йому знайомим… Братовим? Забіг у крамницю, попросив платівки. На них англійською було написано Ivan Kozlovskiy й зазначено, що той – соліст Більшого театру у Москві. Але портрета не було. Невже справді Івасик?

У репертуарі, у виборі друзів, у поведінці Іван Козловський був українцем. Починав творчий шлях у пересувних українських театрах, Дебютував 1918 р. в Полтавському музично-драматичному театрі в ролі Петра (опера Лисенка "Наталка Полтавка"). Причому грав в ансамблі з Марією Литвиненко-Вольгемут та Павлом Саксаганським. До речі, з Миколою Лисенком був знайомий також. На Різдво ходив колядувати до Володимира Короленка. Дружив з Марією Заньковецькою, Іваном Паторжинським, Анатолієм Солов’яненком. А Олександра Довженка, Бориса Гмирю та Максима Рильського вважав побратимами. Коли Довженка після повісті «Україна в огні» піддали остракізму, багато друзів відвернулися від нього, та Козловський – ні. Він й після смерті видатного кінорежисера регулярно відвідував довженківську Сосницю – не забував віддавати шану другові.

Навіть живучи у Москві, вдома Козловський любив спілкуватися українською. Щоразу приходячи у Большой театр, молився Богові, не зважаючи на криві погляди парторгів і стукачів, яких у Большому працювало чи не більше, ніж артистів. А у 1960-ті роки Іван Козловський насмілився заспівавати зі сцени у Москві українські колядки і щедрівки, заборонені тоді атеїстичною владою.

Козловського цінував Сталін, але за межі СРСР його велів ніколи не випускати. «Каже, що не втече, бо любить Мар’янівку? От хай і їде у свою Мар’янівку». Усе життя тенор передплачував дефіцитний у радянські часи журнал «Вокруг света», а сам - жив у привілейованому концтаборі. Й світу того бачив хіба що у межах СРСР. Лише раз у житті, вже у 1960-ті роки, з’їздив на Цейлон.

А як же брат-американець? Тільки наприкінці 1960-х років Федора Козловського пустили у СРСР. Після піввікової розлуки брати обнялися – і знову роз’їхалися по різних континентах.

Іван, однак, дожив до розпаду СРСР і щиро привітав на схилі років українську незалежність.

Височіє на Київщині курган Переп’ятиха (VІ ст. до н. е.), у розкопках якого брав участь 1846-го року Тарас Шевченко. За кілометри два від нього – сільська хата під стріхою. «Вже сонце низенько… Моє серденько» - чути голос соліста Більшого театру. У хатинці – чергова екскурсія, тож вмикнули програвач. А навколо – кущі калини, неподалік - яблуневий сад, далі - дубовий гай. Й над річкою Протокою (вона впадає у Рось) – верби. Ті самі, мар’янівські.

Сільська садиба – то музей у Мар’янівці, який постав тут за ініціативою вчителів школи естетичного виховання. Стару хату родини Козловських, яка виглядала руїною від давності, реставрували ще у 1989 році. Згодом Кабмін прийняв постанову про створення музею, який і запрацював тут офіційно з 1994-го року. Готували його до відкриття методом народної толоки: односільчани приходили, щось добудовували, мазали стіни, висаджували калину й мальви.

Заходимо. Низький сволок, під яким хитається колиска, зроблена з верейки. Інтер’єр типовий: ікони у кутку, рушники на фотографіях. Експонати: гармошка, швейна машинка Зінгер. Вишиванка Івана Козловського і костюм, в якому він співав партію Андрія в опері «Катерина». Концертна валіза, парасолька дружини… Речі Козловського односельцям передали його сестра Анастасія і секретарка Ніна Слєзіна, що була таємно закохана в свого шефа.