Дехто з дослідників стверджує, що однією з причин жахливих голодоморів та багатьох інших трагедій нашого народу була надмірно м’яка вдача українців, їхня неготовність до масової жертовної боротьби. Сподіваємося, що ексклюзивне інтерв’ю останнього головнокомандувача УПА Василя Кука-“Леміша” допоможе зруйнувати цей стереотип.
Ви прийшли до лав ОУН в 30-х роках юнаком. Взагалі, націоналістичний рух тоді був рухом здебільшого молодіжним. Яким чином націоналізм здобув популярність в молодечому середовищі?
Значну роль у цьому відіграв “Пласт” – організація, що виховувала молодь в національно-патріотичному дусі. Ми ніколи не брали в ОУН людей, не перевіривши їх в діяльності інших організацій, того ж “Пласту”. Ті старші члени ОУН, які були ще в УВО, намагалися виховувати молодь через “Пласт”, через інші масові організації. Слід врахувати, що “Пласт”, крім національно-виховної роботи, виховував людей вольових. Безвольна людина в тих умовах не була потрібна в Організації. Адже ми шукали людей, які не лише поділяли нашу ідеологію, але й були готові виявляти ініціативу в діяльності. Старше покоління тоді мало австрійське виховання. Вони не хотіли боротися за ідеї, які тоді були практично нездійсненні. У Франка була гарна стаття – “Поза межами можливого”. Боротьба за українську державність була тоді “поза межами можливого”. Після рішення Ради амбасадорів про приєднання Галичини до Польщі (1923 р.), старше покоління українців уже не хотіло боротьби. На боротьбу була здатна лише молодь.
Наскільки відомо, крім “Пласту” в Галичині існували ще такі організації, як “Луг” та “Сокіл”. Що Ви можете сказати про їхню діяльність?
“Сокіл” і “Луг” були пожежно-руханковими організаціями, які виникли ще за часів Австро-Угорщини. Водночас при “Лугах” і “Соколах” існували оркестри і хори. І “Луг”, і “Сокіл” вели активну роботу не лише з фізичного, але й патріотичного виховання молоді.
Яку роль тоді відігравала пісня в житті молодих націоналістів?
Згадую як ми, “Пластуни”, заходили до села, виходили на центральний майдан і починали співати. Підходила молодь і просила навчити їх наших пісень. Були то пісні козацькі і стрілецькі. І таким способом ми теж залучали молодь до роботи.
А яка література була популярною серед націоналістичної молоді? Що виховувало націоналізм в молодіжному середовищі?
Націоналістичної літератури було дуже мало. Розповсюджувалася вона здебільшого підпільно. Була “Сурма”, яка видавалася за кордоном. Вона була на тонкому папері і мала дуже скромний вигляд. Але вже тим фактом, що за читання “Сурми” можна було потрапити до в’язниці, вона здійснювала свій специфічний вплив на свідомість. Були ще твори Лепкого, Чайківського, Франка, Шевченка, Лесі Українки. З того всього ми вибирали політичні твори, те, що закликало до активної боротьби за Україну. Насамперед я б виділив Чайківського, популярні історичні твори Крипякевича і Грушевського, і звичайно Шевченка, як ви розумієте. Взагалі, націоналізму молодь ми вчили більше по Шевченку, ніж по Донцову. Бо в Донцова дуже складна мова, його сприймали люди, які закінчували гімназії, розумілися на науковій фразеології. То все треба було передавати в популярній формі.
Згадую, як ми перенесли свою роботу до міста, в середовище робітників. Була тоді у Львові така робітнича організація – “Сила”. Оскільки нам не дозволяли вести агітацю прилюдно, то ми збирали симпатиків за Львовом. Їх збиралось чоловік від 50 до 100. Приходили підпільники, між іншим і я. І я розказував їм основні думки з “Розбудови нації”, викладав ці думки не в академічній, а в популярній формі.
Фахівцям відомо, що в міжвоєнній Галичині крім ОУН існували й інші націоналістичні середовища. Скажімо, той же Фронт Національної Єдності на чолі з майором Дмитром Паліївим. Як Ви оцінюєте їхню діяльність?
Паліїв був свого часу разом із Коновальцем, був членом Української партії національної роботи, вважав себе націоналістом і справді був націоналістом. Але питання було в тому, чи нам розбудовувати легальні організації, чи творити організацію підпільну. Щодо цього навіть була полемічна брошура “Органічна чи революційна робота?”. Ми, ОУНівці, казали, що так звана органічна, легальна робота мусить бути роботою опортуністичною. Ми не могли прилюдно критикувати Польщу, бо тебе одразу арештують. Та легальна робота була приречена на поразку. А якщо ми мали підпільну роботу, ми були незалежними від думки окупаційної влади. Але і та легальна робота була потрібна. І я Вам скажу, що Коновалець зразу планував зробити ОУН легальною організацією, щоб вона мала широкий вплив. Мала бути нелегальна УВО і легальна ОУН. Але вже коли почали то робити, то це виявилося неможливим. В Перемишлі виходила легально націоналістична газета, виходив “Наш клич”, вони виходили пару чисел і їх одразу закривали. Тому ми мусили ставати на нелегальну роботу. Адже дуже швидко виявлялося, що здобутки легальної роботи, роботи в польському парламенті, були нетривкими.
Ми зрозуміли, що повинні силою змусити поляків визнавати наші права. Але все ж не можна ту легальну роботу легковажити, бо посли у польському сеймі від УНДО чи ФНЄ вели національно-патріотичну роботу, обстоювали украінські школи, робили протести проти поліційного терору, протести проти польських злочинів. Тоді я теж осуджував і УНДО, і ФНЄ, але з нинішнього боку я скажу, що ми зі своїми не повинні воювати, ми повинні свою роботу робити. Якщо хтось хотів працювати на легальному відтинку, нехай працював би. Але звичайно не орієнтувати людей на те, що ми при помочі Польщі можемо дістати автономію, через автономію ми можемо дістати більші права і так далі. Ми мусили відразу ставити питання про те, що ми є поневолені і повинні не за автономію, не в рамках польської держави дістати більші права, а мати власну незалежну державу. А коли хтось зорієнтовував на те, щоб дістати права в рамках Польщі, то це був діаметрально протилежний погляд.
В межах Польщі між Галичиною і Волинню існував так званий “Сокальський кордон”, і взагалі на Волині було важче вести національну роботу. Що Ви можете розповісти про діяльність націоналістів на Волині в 30-х роках?
Я в тому брав безпосередню участь. На Волині поляки не давали розповсюдитись ні “Просвіті”, ні “Соколу”. Волинь до Першої світової війни належала Росії, там була поширена російська мова, школи були російськими і майже вся інтелігенція розмовляла російською. Я почув вперше російську мову, коли їхав в поїзді на Волинь. Сидів у купе і там розмовляли російською, і ні слова не зрозумів з того. Бо то воно тільки здається, що мови схожі. І ось цей кордон нам треба було зламати. І почали його ламати в той спосіб, що налагоджували зв’язки з волинськими студентами, які навчалися у Львові. Ті студенти з Волині, які навчалися у Львові, у Любліні в Католицькому університеті, ставали націоналістами. Через них ми знаходили місцевих людей на волинському селі. І ось вже у 1932–33 роках я возив до Рівного літературу, конкретно до Робітницького побіля Клеваня. Там все було інше, ніж на Галичині. Все, навіть їжа, було незнайоме. Коли люди їхали з Галичини за Броди, то казали “ми були в Росії”, не на Волині, а “в Росії”, так само ті, що їхали з Волині до Львова казали “ми були у Австрії”. І то питання “Росії” і “Австрії” стояло ще довго.
Ми, молодь, все те поламали. Тоді ми створили організації в Луцьку, в Рівному, і вже в 1933–34 році створили крайову екзекутиву ОУН Північно-Західних земель. І я був певний час кур’єром на Волинь. Тримав зв’язок з місцевими підпільниками. На Волині були дуже сильні впливи комуністів. Тому нам потрібно було воювати і з комуністами, і з поляками. І знову ж ми мусили працювати з молоддю, а не зі старими “малоросами”. І вже пізніше, коли поляки стали знищувати волинські села, то там знайшлися люди, які змогли їм дати відсіч.
А в Карпатській Україні ситуація складалася подібним чином?
Коли розпадалася Чехословаччина, то якби там не було націоналістів, які ставили чітку програму про побудову держави в будь-яких умовах, то Карпатської України не було б. Ми створили і Карпатську Січ, і Карпатську Україну. Там були і Шухевич, і Гасин. ОУН використало ситуацію для творення держави. Пізніше, в 1939–1940 році я там був. Тримав лінію зв’язку через Закарпаття, щоб перекидати людей через Карпати, через Ясіня до Івано-Франківщини. І знову зустрічався з учнями середніх шкіл. Бо робити з людьми, які мають сформовані погляди, немає сенсу. Це все одно, що робити з заржавілим залізом. Спочатку його треба очистити, потім нанести емаль. Ліпше одразу взяти чистий метал. Тому якщо ми хочемо щось робити, маємо те робити з молоддю. Молодь одразу включалась до роботи.
Нині поновлюються суперечки про порядок кольорів на українському прапорі. Щось подібне вже було в 1930–40х роках.
В Галичині традиційно використовувалися жовто-сині прапори. УГА використовувала жовто-сині прапори. Але у 1918 на Наддніпрянщині закріпився синьо-жовтий прапор. ОУН також на ІІ Великому Зборі прийняла синьо-жовтий прапор. Водночас група Мельника того не прийняла. Вони хотіли продовжувати галицьку традицію прапора. Памятаю, як у 1941 році в Житомирі ми повивішували синьожовті прапори, після того вони прийшли і повивішували жовто-сині. Я думаю, що потрібно приймати синьо-жовтий прапор і Тризуб Володимира без будь-яких додатків – ті державні символи, які маємо, і нічого нового не видумувати.
Ви були командиром УПА-Південь – частини УПА, яка мала боротись на Сході і Півдні України. Про її діяльність відомо досить мало. Що б Ви розповіли про це?
Було головне командування УПА. Головне командування мало три підзвітні округи: УПА-Захід, УПА-Північ і УПА-Південь. До УПА-Південь належали Крем’янеччина і Остріжчина, то була базова територія для УПА-Південь. До УПА-Південь був присланий з Дніпропетровська “Еней” – Петро Олійник. Він очолював згодом УПА-Північ. Але та округа фактично підпорядковувалася мені, тобто УПА-Південь. На основній території УПА-Південь не було географічних умов для організації повстанської боротьби. Було трошки на Вінничині та Холодному Ярі. Але коли я був у Холодному Ярі, то він уже був настільки понищений, настільки поріджені ліси, що ми всі відділи УПА-Південь звели на Крем’янеччині. Але люди приходили і з Запоріжжя, і з Донбасу, і з Миколаївщини. Ми тих людей вишколювали, включали в роботу. Пізніше вони були і в УПА-Північ, і в УПА-Захід. І знову ж то була молодь, були студенти. Старші люди просто нам симпатизували. Вони вже не могли включатися в підпільну роботу.
Наскільки взагалі була поширена мережа ОУН у східних регіонах України?
Вона була у всіх областях. Включно з Донбасом і Кримом. Вона протрималася до приходу більшовиків. До ОУН Осередньо-східних земель належала Одещина. Її там організували дівчата з Дніпропетровська, колишні комсомолки, які переховувалися від виселення на роботу до Німеччини, і яких ми, залучивши до Організації, переправили на Одещину. Хоча варто зазначити, що першу роботу зробили похідні групи. І ми по їхнім слідам вже організовували роботу.
Чи мала ОУН якісь контакти з церквою на Східній Україні у часи Другої світової війни? Що Ви можете пригадати з власного досвіду?
На Дніпропетровщині був єпископ УАПЦ Генадій. Ми мали з ним дуже тісну співпрацю. До нього приходив цілий ряд впливових людей. Навколо нього було таке собі релігійне товариство з цивільних людей, які були фактично нашими люди. Ми мали таких людей, яких треба підготовити на священників, які мали до того нахил. Він тих людей висвячував на священників, і ми посилали їх у відповідні парафії. Вони виконували відповідну священичу роботу, але крім того шукали патріотично налаштованих людей, яких ми згодом залучали до ОУН. Він робив також загальнокультурну роботу. Тобто було своєрідне поєднання духовної і політичної праці.
Коли відбувся останній бій УПА?
У 1950-х роках фактично вже не було УПА. Була просто національно-визвольна боротьба. Бо після мого арешту на волі не залишилося нікого з Центрального проводу ОУН, тобто він фактично перестав існувати. Якби я не був арештований, то можливо й можна було б відновити зв’язки. Але у тій ситуації ми вже не могли створювати організаційної мережі, тому що було дуже багато провокацій і всі осередки діяли ізольовано. Але ще до кінця 50-х років відбувалися сутички і збройний опір. Пізніше, коли з’явилися шестидесятники, то це було продовженням нашої боротьби, іншими, не збройними методами. Треба мати на увазі, що УПА мало два фронти – збройної й ідейної боротьби. І та ідейна боротьба продовжувалася весь час.
І на завершення, пане Василю, Ваша думка про те, якою повинна бути політика українських націоналістів сьогодні.
Ситуація нині є дуже важка. Формою поневолення тепер є не пряма окупація чи введення військ, а є окупація економічна, окупація інформаційна, окупація ідеологічна. Ніби формально можуть бути всі ознаки незалежності, але факично самостійно ми не можемо нічого вирішувати. І коли ми сьогодні маємо в нинішніх формах державу, ми мусимо наповнити її нашим націоналістичним змістом. Мусимо не тікати від влади, а брати її там, де тільки можна: в селі, в областях, в районах, центральну владу. Доки ми не охопимо того апарату, він буде діяти ворожо.
Є ще ідейно-політична масова робота, яка теж важлива. Ми повинні мобілізувати маси проти тих організацій, які ведуть роботу проти держави, тієї ж КПУ. Ніякий соціалістичний інтернаціоналізм, ніякий глобалізм не забезпечить державної незалежності. Лише ідея державної незалежності має бути ідеєю мас.
Є ще один важливий момент. Кажуть, як буде розвинута економіка, то буде і прихильність до незалежної України. Економіка може розвиватися і бути цілковито чужою для України. Економіка, як і все інше, мусить бути українською і для України. А не бути в Україні і бути для москалів, для поляків, для американців чи для когось іншого. Тому нині є набагато складніше відстоювати інтереси Української держави, бо сьогодні ворожі сили діють під маскуванням, і обманом можна затягти людей до ворожого табору. Нині можна будувати всілякі газопроводи, але вони будуть служити не Україні, а Росії чи якимось іншим ворожим структурам. І Росія хоче повернути собі впливи, і поляки. Тому потрібна сконцентрована діяльність з поширення націоналістичної, державницької ідеології під гаслом “Україна для українців”.
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Василь Кук: “На боротьбу була здатна лише молодь”
Світ:
Дехто з дослідників стверджує, що однією з причин жахливих голодоморів та багатьох інших трагедій нашого народу була надмірно м’яка вдача українців, їхня неготовність до масової жертовної боротьби. Сподіваємося, що ексклюзивне інтерв’ю останнього головнокомандувача УПА Василя Кука-“Леміша” допоможе зруйнувати цей стереотип.
Ви прийшли до лав ОУН в 30-х роках юнаком. Взагалі, націоналістичний рух тоді був рухом здебільшого молодіжним. Яким чином націоналізм здобув популярність в молодечому середовищі?
Значну роль у цьому відіграв “Пласт” – організація, що виховувала молодь в національно-патріотичному дусі. Ми ніколи не брали в ОУН людей, не перевіривши їх в діяльності інших організацій, того ж “Пласту”. Ті старші члени ОУН, які були ще в УВО, намагалися виховувати молодь через “Пласт”, через інші масові організації. Слід врахувати, що “Пласт”, крім національно-виховної роботи, виховував людей вольових. Безвольна людина в тих умовах не була потрібна в Організації. Адже ми шукали людей, які не лише поділяли нашу ідеологію, але й були готові виявляти ініціативу в діяльності. Старше покоління тоді мало австрійське виховання. Вони не хотіли боротися за ідеї, які тоді були практично нездійсненні. У Франка була гарна стаття – “Поза межами можливого”. Боротьба за українську державність була тоді “поза межами можливого”. Після рішення Ради амбасадорів про приєднання Галичини до Польщі (1923 р.), старше покоління українців уже не хотіло боротьби. На боротьбу була здатна лише молодь.
Наскільки відомо, крім “Пласту” в Галичині існували ще такі організації, як “Луг” та “Сокіл”. Що Ви можете сказати про їхню діяльність?
“Сокіл” і “Луг” були пожежно-руханковими організаціями, які виникли ще за часів Австро-Угорщини. Водночас при “Лугах” і “Соколах” існували оркестри і хори. І “Луг”, і “Сокіл” вели активну роботу не лише з фізичного, але й патріотичного виховання молоді.
Яку роль тоді відігравала пісня в житті молодих націоналістів?
Згадую як ми, “Пластуни”, заходили до села, виходили на центральний майдан і починали співати. Підходила молодь і просила навчити їх наших пісень. Були то пісні козацькі і стрілецькі. І таким способом ми теж залучали молодь до роботи.
А яка література була популярною серед націоналістичної молоді? Що виховувало націоналізм в молодіжному середовищі?
Націоналістичної літератури було дуже мало. Розповсюджувалася вона здебільшого підпільно. Була “Сурма”, яка видавалася за кордоном. Вона була на тонкому папері і мала дуже скромний вигляд. Але вже тим фактом, що за читання “Сурми” можна було потрапити до в’язниці, вона здійснювала свій специфічний вплив на свідомість. Були ще твори Лепкого, Чайківського, Франка, Шевченка, Лесі Українки. З того всього ми вибирали політичні твори, те, що закликало до активної боротьби за Україну. Насамперед я б виділив Чайківського, популярні історичні твори Крипякевича і Грушевського, і звичайно Шевченка, як ви розумієте. Взагалі, націоналізму молодь ми вчили більше по Шевченку, ніж по Донцову. Бо в Донцова дуже складна мова, його сприймали люди, які закінчували гімназії, розумілися на науковій фразеології. То все треба було передавати в популярній формі.
Згадую, як ми перенесли свою роботу до міста, в середовище робітників. Була тоді у Львові така робітнича організація – “Сила”. Оскільки нам не дозволяли вести агітацю прилюдно, то ми збирали симпатиків за Львовом. Їх збиралось чоловік від 50 до 100. Приходили підпільники, між іншим і я. І я розказував їм основні думки з “Розбудови нації”, викладав ці думки не в академічній, а в популярній формі.
Фахівцям відомо, що в міжвоєнній Галичині крім ОУН існували й інші націоналістичні середовища. Скажімо, той же Фронт Національної Єдності на чолі з майором Дмитром Паліївим. Як Ви оцінюєте їхню діяльність?
Паліїв був свого часу разом із Коновальцем, був членом Української партії національної роботи, вважав себе націоналістом і справді був націоналістом. Але питання було в тому, чи нам розбудовувати легальні організації, чи творити організацію підпільну. Щодо цього навіть була полемічна брошура “Органічна чи революційна робота?”. Ми, ОУНівці, казали, що так звана органічна, легальна робота мусить бути роботою опортуністичною. Ми не могли прилюдно критикувати Польщу, бо тебе одразу арештують. Та легальна робота була приречена на поразку. А якщо ми мали підпільну роботу, ми були незалежними від думки окупаційної влади. Але і та легальна робота була потрібна. І я Вам скажу, що Коновалець зразу планував зробити ОУН легальною організацією, щоб вона мала широкий вплив. Мала бути нелегальна УВО і легальна ОУН. Але вже коли почали то робити, то це виявилося неможливим. В Перемишлі виходила легально націоналістична газета, виходив “Наш клич”, вони виходили пару чисел і їх одразу закривали. Тому ми мусили ставати на нелегальну роботу. Адже дуже швидко виявлялося, що здобутки легальної роботи, роботи в польському парламенті, були нетривкими.
Ми зрозуміли, що повинні силою змусити поляків визнавати наші права. Але все ж не можна ту легальну роботу легковажити, бо посли у польському сеймі від УНДО чи ФНЄ вели національно-патріотичну роботу, обстоювали украінські школи, робили протести проти поліційного терору, протести проти польських злочинів. Тоді я теж осуджував і УНДО, і ФНЄ, але з нинішнього боку я скажу, що ми зі своїми не повинні воювати, ми повинні свою роботу робити. Якщо хтось хотів працювати на легальному відтинку, нехай працював би. Але звичайно не орієнтувати людей на те, що ми при помочі Польщі можемо дістати автономію, через автономію ми можемо дістати більші права і так далі. Ми мусили відразу ставити питання про те, що ми є поневолені і повинні не за автономію, не в рамках польської держави дістати більші права, а мати власну незалежну державу. А коли хтось зорієнтовував на те, щоб дістати права в рамках Польщі, то це був діаметрально протилежний погляд.
В межах Польщі між Галичиною і Волинню існував так званий “Сокальський кордон”, і взагалі на Волині було важче вести національну роботу. Що Ви можете розповісти про діяльність націоналістів на Волині в 30-х роках?
Я в тому брав безпосередню участь. На Волині поляки не давали розповсюдитись ні “Просвіті”, ні “Соколу”. Волинь до Першої світової війни належала Росії, там була поширена російська мова, школи були російськими і майже вся інтелігенція розмовляла російською. Я почув вперше російську мову, коли їхав в поїзді на Волинь. Сидів у купе і там розмовляли російською, і ні слова не зрозумів з того. Бо то воно тільки здається, що мови схожі. І ось цей кордон нам треба було зламати. І почали його ламати в той спосіб, що налагоджували зв’язки з волинськими студентами, які навчалися у Львові. Ті студенти з Волині, які навчалися у Львові, у Любліні в Католицькому університеті, ставали націоналістами. Через них ми знаходили місцевих людей на волинському селі. І ось вже у 1932–33 роках я возив до Рівного літературу, конкретно до Робітницького побіля Клеваня. Там все було інше, ніж на Галичині. Все, навіть їжа, було незнайоме. Коли люди їхали з Галичини за Броди, то казали “ми були в Росії”, не на Волині, а “в Росії”, так само ті, що їхали з Волині до Львова казали “ми були у Австрії”. І то питання “Росії” і “Австрії” стояло ще довго.
Ми, молодь, все те поламали. Тоді ми створили організації в Луцьку, в Рівному, і вже в 1933–34 році створили крайову екзекутиву ОУН Північно-Західних земель. І я був певний час кур’єром на Волинь. Тримав зв’язок з місцевими підпільниками. На Волині були дуже сильні впливи комуністів. Тому нам потрібно було воювати і з комуністами, і з поляками. І знову ж ми мусили працювати з молоддю, а не зі старими “малоросами”. І вже пізніше, коли поляки стали знищувати волинські села, то там знайшлися люди, які змогли їм дати відсіч.
А в Карпатській Україні ситуація складалася подібним чином?
Коли розпадалася Чехословаччина, то якби там не було націоналістів, які ставили чітку програму про побудову держави в будь-яких умовах, то Карпатської України не було б. Ми створили і Карпатську Січ, і Карпатську Україну. Там були і Шухевич, і Гасин. ОУН використало ситуацію для творення держави. Пізніше, в 1939–1940 році я там був. Тримав лінію зв’язку через Закарпаття, щоб перекидати людей через Карпати, через Ясіня до Івано-Франківщини. І знову зустрічався з учнями середніх шкіл. Бо робити з людьми, які мають сформовані погляди, немає сенсу. Це все одно, що робити з заржавілим залізом. Спочатку його треба очистити, потім нанести емаль. Ліпше одразу взяти чистий метал. Тому якщо ми хочемо щось робити, маємо те робити з молоддю. Молодь одразу включалась до роботи.
Нині поновлюються суперечки про порядок кольорів на українському прапорі. Щось подібне вже було в 1930–40х роках.
В Галичині традиційно використовувалися жовто-сині прапори. УГА використовувала жовто-сині прапори. Але у 1918 на Наддніпрянщині закріпився синьо-жовтий прапор. ОУН також на ІІ Великому Зборі прийняла синьо-жовтий прапор. Водночас група Мельника того не прийняла. Вони хотіли продовжувати галицьку традицію прапора. Памятаю, як у 1941 році в Житомирі ми повивішували синьожовті прапори, після того вони прийшли і повивішували жовто-сині. Я думаю, що потрібно приймати синьо-жовтий прапор і Тризуб Володимира без будь-яких додатків – ті державні символи, які маємо, і нічого нового не видумувати.
Ви були командиром УПА-Південь – частини УПА, яка мала боротись на Сході і Півдні України. Про її діяльність відомо досить мало. Що б Ви розповіли про це?
Було головне командування УПА. Головне командування мало три підзвітні округи: УПА-Захід, УПА-Північ і УПА-Південь. До УПА-Південь належали Крем’янеччина і Остріжчина, то була базова територія для УПА-Південь. До УПА-Південь був присланий з Дніпропетровська “Еней” – Петро Олійник. Він очолював згодом УПА-Північ. Але та округа фактично підпорядковувалася мені, тобто УПА-Південь. На основній території УПА-Південь не було географічних умов для організації повстанської боротьби. Було трошки на Вінничині та Холодному Ярі. Але коли я був у Холодному Ярі, то він уже був настільки понищений, настільки поріджені ліси, що ми всі відділи УПА-Південь звели на Крем’янеччині. Але люди приходили і з Запоріжжя, і з Донбасу, і з Миколаївщини. Ми тих людей вишколювали, включали в роботу. Пізніше вони були і в УПА-Північ, і в УПА-Захід. І знову ж то була молодь, були студенти. Старші люди просто нам симпатизували. Вони вже не могли включатися в підпільну роботу.
Наскільки взагалі була поширена мережа ОУН у східних регіонах України?
Вона була у всіх областях. Включно з Донбасом і Кримом. Вона протрималася до приходу більшовиків. До ОУН Осередньо-східних земель належала Одещина. Її там організували дівчата з Дніпропетровська, колишні комсомолки, які переховувалися від виселення на роботу до Німеччини, і яких ми, залучивши до Організації, переправили на Одещину. Хоча варто зазначити, що першу роботу зробили похідні групи. І ми по їхнім слідам вже організовували роботу.
Чи мала ОУН якісь контакти з церквою на Східній Україні у часи Другої світової війни? Що Ви можете пригадати з власного досвіду?
На Дніпропетровщині був єпископ УАПЦ Генадій. Ми мали з ним дуже тісну співпрацю. До нього приходив цілий ряд впливових людей. Навколо нього було таке собі релігійне товариство з цивільних людей, які були фактично нашими люди. Ми мали таких людей, яких треба підготовити на священників, які мали до того нахил. Він тих людей висвячував на священників, і ми посилали їх у відповідні парафії. Вони виконували відповідну священичу роботу, але крім того шукали патріотично налаштованих людей, яких ми згодом залучали до ОУН. Він робив також загальнокультурну роботу. Тобто було своєрідне поєднання духовної і політичної праці.
Коли відбувся останній бій УПА?
У 1950-х роках фактично вже не було УПА. Була просто національно-визвольна боротьба. Бо після мого арешту на волі не залишилося нікого з Центрального проводу ОУН, тобто він фактично перестав існувати. Якби я не був арештований, то можливо й можна було б відновити зв’язки. Але у тій ситуації ми вже не могли створювати організаційної мережі, тому що було дуже багато провокацій і всі осередки діяли ізольовано. Але ще до кінця 50-х років відбувалися сутички і збройний опір. Пізніше, коли з’явилися шестидесятники, то це було продовженням нашої боротьби, іншими, не збройними методами. Треба мати на увазі, що УПА мало два фронти – збройної й ідейної боротьби. І та ідейна боротьба продовжувалася весь час.
І на завершення, пане Василю, Ваша думка про те, якою повинна бути політика українських націоналістів сьогодні.
Ситуація нині є дуже важка. Формою поневолення тепер є не пряма окупація чи введення військ, а є окупація економічна, окупація інформаційна, окупація ідеологічна. Ніби формально можуть бути всі ознаки незалежності, але факично самостійно ми не можемо нічого вирішувати. І коли ми сьогодні маємо в нинішніх формах державу, ми мусимо наповнити її нашим націоналістичним змістом. Мусимо не тікати від влади, а брати її там, де тільки можна: в селі, в областях, в районах, центральну владу. Доки ми не охопимо того апарату, він буде діяти ворожо.
Є ще ідейно-політична масова робота, яка теж важлива. Ми повинні мобілізувати маси проти тих організацій, які ведуть роботу проти держави, тієї ж КПУ. Ніякий соціалістичний інтернаціоналізм, ніякий глобалізм не забезпечить державної незалежності. Лише ідея державної незалежності має бути ідеєю мас.
Є ще один важливий момент. Кажуть, як буде розвинута економіка, то буде і прихильність до незалежної України. Економіка може розвиватися і бути цілковито чужою для України. Економіка, як і все інше, мусить бути українською і для України. А не бути в Україні і бути для москалів, для поляків, для американців чи для когось іншого. Тому нині є набагато складніше відстоювати інтереси Української держави, бо сьогодні ворожі сили діють під маскуванням, і обманом можна затягти людей до ворожого табору. Нині можна будувати всілякі газопроводи, але вони будуть служити не Україні, а Росії чи якимось іншим ворожим структурам. І Росія хоче повернути собі впливи, і поляки. Тому потрібна сконцентрована діяльність з поширення націоналістичної, державницької ідеології під гаслом “Україна для українців”.
Вів розмову Олександр МАСЛАК
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»