Відставання Юліанського календаря, якого досі дотримується церква, оголює лише верхівку айсберга тих проблем, які накопичилися в церковному і народно-обрядовому календарі. Сьогодні очевидним є порушення гармонійної єдності з Творцем Всесвіту та Природою. Разом з церковним календарем сучасні люди перестали дотримуватися певного космічного порядку. 

За народним календарем, після весняного рівнодення святкували Великдень - Великий день. Ця назва дотепер вживається українцями і білорусами для позначення свята воскресіння Ісуса Хреста. Але спочатку, задовго до поширення іудохристиянства на українських землях Великдень був святом весняного Сонця і природи, що відроджувалася після зимового сну. Енциклопедичний Словник Брокгауза і Ефрона 1892 р. писав: «З цілковитою певністю можна сказати, що весняне свято існувало вже у слов’ян-язичників і тільки потім з ним збіглося свято Християнської Церкви…» 

З приходом іудохристиянства розпочалася непримиренна боротьба духовенства з «поганськими» звичаями і давньою культурою народу, що вкоренилася у його пам'ять. Тому багато народних свят і обрядів залишилися, але під виглядом іудохристиянських. Так і Вербна неділя, яку ми мали б відзначати ще чотири тижні тому - за тиждень до весняного рівнодення, саме тоді, коли Природа почала пробуджуватися після зими. 

Для українців  верба завжди була священним деревом. У свято Вербної неділі освячували гілочки верби. Люди вірили, що гілки верби, а тим більше посвячені, мають магічну силу - цілющу і захисну.

Ось, що пише у своїй статті відомий український етнолог Олександр Фисун:

"О. Потебня зауважує, що цей світогляд відбився і в народних піснях (“Сонце плете віночок, сидячи на вербі”). Вербова лоза втілює силу весняного відродження (найперша розпускає листочки), невмирущість і безкінечність життя. На ній, за давніми віруваннями нашого народу, поселялися духи-душі предків, вона захищає людей і тварин од лихих сил. У народних піснях і колядках вона є улюбленим деревом:

У нашого господаря золота верба,
а на тій вербі золота кора,
а на тій вербі рожеві квіти.
Ой то не верба —
Йванова жона, ой то не квіти —
Йванові діти.

Колись баба-повитуха, миючи руки у воді з вербовими галузками після прийнятого немовляти, примовляла породілі: “Як швидко росте верба, щоб і дитина так хутко виростала”. Ось тому люди так нетерпляче чекали дня Вербної неділі, аби віддати шану своєму святому дереву, возвеличити його силу, розсіваючи її галузками — освячували пучки золотистої верби і приносили до своїх осель, часто по-особливому врочисто обходили стайні, повітки, кошари, пасіки, нею обсаджували криниці, дворище, на городі, клали десь на полиці у сховок для помічних дій. До наших днів дійшов звичай один одного при зустрічі (найчастіше — хлопці дівчат) злегенька хльоскати лозою і примовляти: “Не я б’ю – верба б’є: за тиждень – Великдень! Будь весела, як весна, дужа, як вода, багата, як земля, а красна, як сонце”. Цими галузками, що мають сонячну силу, у такий спосіб розбуджували приспану зимовими холодами життєву енергію людини, очищалися тілом у продуманому пості".