Війна з саламандрами. Пам’яті Олени Пчілки (Ольги Петрівни Драгоманової-Косач)

Оле́на Пчі́лка (Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова; 17 (29) червня 1849, Гадяч, Полтавська губ. – 4 жовтня 1930, Київ) – українська письменниця, меценатка, перекладачка, етнографка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка, член-кореспондентка Всеукраїнської академії наук (1925).

Україна у великім боргу перед Оленою Пчілкою. Майже нічого не зроблено для увічнення її пам’яті. Чи є в Києві хоч вулиця її імені? А мав би стояти пам’ятник їй, як образові Української Жінки!
(Олесь Гончар, Щоденники, 29 грудня 1992 року).

Коли перечитуєш нечисленні публікації чи письмові згадки про Олену Пчілку, на які спромоглися за більш ніж століття наші історики літератури, літературознавці та критики, мимоволі ловиш себе на бажанні укласти на основі прочитаного такий собі «словничок усталених докорів». Фразеологію цієї штуки, гадаю, гідно оцінили б «конвеєрні» літоглядачі (як віршомази-графомани свого часу радо зустріли появу «Словника українських рим»), а ще — професійні психологи літературної творчості.

Сучасники докоряли Олені Пчілці і за «нестерпний драгоманівський характер», і за нешляхетну «впертість та прямолінійність» у відстоюванні власної життєвої позиції, і за послідовне «засмічування мови галицизмами», і за надмірний полемічний запал, і за його відсутність. Їй ставили на карб навіть... материнський вплив на Лесю Українку, перелицьовуючи його у «прояви авторитаризму», «ревнощі» чи щось схоже на «домостроївщину».

Ці гіркі, несправедливі докори вийшли з-під пера непересічних діячів вітчизняного національно-культурного відродження початку минулого століття: Івана Нечуя-Левицького, Сергія Єфремова, Дмитра Дорошенка, Євгена Чикаленка, Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Карикатури у тодішніх респектабельних українських газетах (на кшталт «Ради»), образливі епіграмки та напіввульгарні, зубоскальські словесні налички, випліткувані у тогочасних київських гуртках української інтелігенції, — всі оті «Пчілку медом не годуй, а Перцем» та «Пчілка — баба з Перцем», — на жаль, мали тих же вельми поважних творців та адептів.

Мабуть за законами історичного детермінізму, вже у часи більшовицької опричнини трансформувалися спершу у глуху облогу Олени Пчілки, як ідейного «ізгоя», «української буржуазної націоналістки», а вже по її смерті — у багаторічне табу на це ім’я — як «реакціонерки», «ворога народу», мало не «фашистки». І навіть в часи незалежної України скупі публікації про неї не обходяться без менторського покусування всезнайками — вже з огляду на нинішнє віяння вітру: то вона, бачте, неправильно оцінила роль Унії в нашій історії, то хибно трактувала «українсько-європейські відносини», то писала «газетні» вірші «між романтизмом Левка Боровиковського і романтизмом нью-йоркської групи поетів».

На щастя, маємо приклади цілком протилежні. Значуща громадсько-політична, літературна, публіцистична, педагогічна діяльність Олени Пчілки, її жертовна праця на ниві національно-духовного утвердження українства знайшли гідних лицарів-оборонців. Варто згадати теплі, сповнені глибокої шани і непідробного такту листи Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Яворницького, спогади Людмили Старицької-Черняхівської...

Микола Зеров назвав її однією з «найхарактерніших фігур українського життя, громадського й літературного, в довоєнну добу». А Дмитро Донцов у глибокому експресивному есеї «Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)» писав: «Неприйнята життям, вона перемогла його, бо остаточно те життя, хоч спізнено, признало її рацію».

І ніби на потвердження цього — проникливі думки Олеся Гончара, які він 17 вересня 1993 року довірив щоденнику: «Ніяк не можу схилити своїх молодших літ. колег (та літ. колежанок) до написання документальної книги про Олену Пчілку. І фільму немає. А як багато зробила вона для України! Якої вдячності заслуговує! І не тільки тому, що народила й виховала нам Лесю, створила таку чудову, національно свідому сім'ю. Видаючи журнал «Рідний Край», ця дивовижна жінка подвигала навіть тодішніх архітекторів до відродження українського стилю. <... > Ні, ми в боргу, в боргу перед нею».

Для осягнення глибин літературного, а радше психологічного портрету Ольги Петрівни Драгоманової-Косач, відомої читачам як Олена Пчілка, здається мені, варто прислухатися до думки всесвітньо відомого німецького філософа-бунтаря Фрідріха Ніцше: «Талант деяких людей здається меншим, аніж насправді, тому що він ставить собі надто великі завдання». Для неї угодовство, політичне чи моральне пристосуванство, гендель з власним сумлінням були поняттями поза людською сутністю. Тому жила за принципом: «Люби, Боже, правду», сповідуючи його повсюдно.

В родині — переллявши свою душу і думки у дітей-інтелектуалів, які до останніх своїх днів плекали найвищу цінність: людську та національну гідність. В суспільстві — поборюючи духовну оспалість, комплекси етнополітичної меншовартості передовсім української інтелігенції, нещадно борючись з масштабним руйнівним наступом на права українства як «єдінонєдєлімців-обрусителів», так і поводирів ліберальних ідей «всесвітнього братерства народів» та космополітизму. В літературі – за словами Д. Донцова, «замість загально-українського всецілющого зілля на всі болі, — милосердної сльози, шукала вона в своїх творах чинного протесту».

Сутність людського існування ділилася для неї на дві протилежності, два імперативи: нудота і повнота життя. І вона жила так, як взяла собі за обітницю ранньої юності, в ім’я оборони рідної нації, зброєю слова відкрито пішла «на ви» і проти її зовнішніх ворогів, і проти угодовської нудоти «землячків-хлопоманів». З усією рішучістю — нехтуючи реальною небезпекою владних репресій та негації літераторів-побратимів.

1903 року на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві Олена Пчілка єдина виступає українською мовою. Порушує встановлену царською владою категоричну заборону, послаблену тоді лише для представників Галичини, що на той час перебувала у складі Австро-Угорської імперії. А через два роки Олена Пчілка — серед чотирьох делегатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі на перемовинах з тоді всеможним царським прем’єром графом Сергієм Вітте добивається відміни багаторічної драконівської заборони на україномовний друк і шкільництво.

А 1920 року, за більшовиків, під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії, Олена Пчілка огортає погруддя поета національним жовто-блакитним стягом. І коли розлючений комісар Крамаренко зірвав прапор, обурено скандує: «Ганьба Крамаренкові!». Переповнений зал дружно підтримує її. Тоді відбулася недовгим арештом. Першим. Від другого врятувала смерть: прийшла раніше за інквізиторів-чекістів, на руках яких, кажуть, вже була «путівка в каземати» - у справі міфічної «Спілки визволення України».

Був жовтневий день тридцятого року XX століття. Вісімдесятиоднолітню славетну українську письменницю, громадську діячку, першу жінку - члена-кореспондента УАН Олену Пчілку без урочистостей, без промов тихо прийняла київська земля Байкового цвинтаря. Поряд з чоловіком, відомим «старогромадівцем» Петром Косачем, сином, письменником і фізиком Михайлом, та донькою, Лесею Українкою.

Найтяжчі випробування долі впали на Олену Пчілку в роки її редагування часопису «Рідний Край». Цей період її жертовного життя дослідники згадують аж надто побіжно, якось ніяково. А тим часом це десятиліття вповні можна назвати її зоряним. Періодом найбільшої самореалізації багатогранного таланту — передовсім, редакторського та публіцистичного. Втім, ніяковіння чи то ба переляк наших обережних літературознавців неважко пояснити: саме цей час приніс Олені Пчілці найбільші страждання, найболісніші удари і з табору запеклих ідейних противників, і — що особливо трагічно—з оточення своїх, «толерантних українців».

Якими тільки «ізмами» не таврували її, в яких смертних гріхах не звинувачували, до яких погроз не вдавалися! І все через те, що, бачте, посміла на сторінках свого тижневика порушити пекучі проблеми українсько-єврейських стосунків. Та ще й під кутом зору, який різко заперечував офіційні трактування «єврейського питання» тогочасними жидівськими адептами, діячами російських та міжнародних сіоністських кіл і нашими полохливими аж фемінізованими поступовцями, геть очамрілими від тільки-но дарованих куценьких царських свобод і лібералізму.

А вона стояла на тому вогняному рубежі — «з громадою на поєдинку», якщо не самотнім воїном, то в товаристві дієвих однодумців, надто малому для такої битви. І мужністю та мудрістю стратега-полководця успішно тримала бій на кілька фронтів. Довгі роки. В ім’я ідеї своєї нації, в ім’я «братів незрячих гречкосіїв». Попри масований рейвах та ґвалт чужих проклять, попри відьомське тавро «шовіністки» від своїх «любезних» інтелігентних «забрьох», попри страшну трагедію родини — смерть, яка один по одному вкоротила віку спершу синові Михайлові, затим чоловікові Петрові, а там і доньці Лесі, вона не зламалася, не розміняла на лихварські срібняки, як сама писала, «почуття своєї достойності, гідності, гонору і совісті».

Вистояла і через лихі роки, дошкульно і в’їдливо розвінчуючи «шкідливість жидів для нашої української справи», анемічність єдинокровних націонал-угодовців, зуміла зберегти зброю світла — інтелектуальну силу "Рідного Краю". Аж до світової бойні 1914 року, коли царат знову наклав «табу» на всю українську періодику...

Цей тріумф національної гідності, людської совісті в ідейній обороні українства від торжествуючого хамства всесвітніх гендлярів та їхніх попихачів Олені Пчілці аж ніяк не могли ні забути, ні подарувати. Ні тоді, ні тепер.

Втім, починалося все чи то закономірно, чи традиційно. Наприкінці 1905 року в Полтаві виходить перше число популярного тижневика «Рідний Край», започаткованого на кошт місцевої громади М. Дмитрієвим та Г. Коваленком. З березня 1907 року редакторське крісло, завдячуючи видавцеві тижневика Миколі Дмитрієву, займає Олена Пчілка. І ця поява, на нашу думку, рятує видання: коли невдовзі місцева влада забороняє вихід часопису, вона негайно переносить редакцію до Києва. У липні 1908 року для тижневика чергове потрясіння — трагічна загибель видавця, великого трудівника на ниві українського просвітництва, присяжного адвоката Миколи Дмитрієва. Весь тягар видавничих і редакторських клопотів, усю відповідальність за ідейну спрямованість «Рідного Краю» Олена Пчілка бере на себе.

Перший розкотистий грім струсонув суспільний загал, коли того ж таки 1908 року «Рідний Край» оприлюднив розлоге дослідження Ф. Немо «Чим нам корисні жиди?». Автор аналізує багатовікову історію становлення організованого єврейства, його перекочовування з однієї країни в іншу, специфіку його взаємин з корінними і панівними націями та владою, вплив кагалів на економічне, політичне та духовне життя країн, а також психологічні особливості, спосіб життя, філософію євреїв, викладену у книгах Старого Заповіту.

Він дає широке змалювання історії українсько-єврейських взаємин, зокрема її непростих сторінок (доби Хмельниччини, причин Коліївщини), — аж до новітніх, тогочасних подій, коли внаслідок спланованої російським царатом «смуги осілості» Україна стала регіоном найвищої концентрації євреїв. І доходить висновку: «Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітне страждання. А через те український народ не може привітати жидів тим щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти».

На думку автора статті, цьому є серйозна причина: на території повноцінної корінної нації панує інша нація, а отже, євреї, отримавши однакові права з українцями, в силу етнічно детермінованого тяжіння до спілок з сильнішими задля власної вигоди, до зневажання «інородців», неминуче використали б власний економічно-фінансовий ресурс, власну структурованість та організованість для визискування найперше українців.

У наступній статті «Одповідь» Ф. Немо поглиблює цю тезу, висловлюється за поступове розширення прав євреїв, які проживають на українських землях, — «по мірі того, як ширитимуться права нашого народу і як народ рівнятиметься з жидами умислово, — морально й економічно». Водночас публіцист рішуче відкидає будь-які силові методи у стосунках українців з євреями, наголошуючи, що «бити жидів, закликати народ до погромів - це дика, навісна річ, що шкодить більше нашому народові, ніж жидам. Погроми виховують і зміцняють звірячі почуття серед народу, закривають від нього правдиві причини народних злиднів і жидівського добробуту».

Порівнюючи українство та єврейство, автор явно віддає пальму першості організованості, освіченості, культурі побуту останнього. В емоційному запалі він навіть упосліджує до нісенітниці не лише прадавню, а й давню історію українців, зображуючи їх дикунами, закутаними у звірячі шкури, які жили по лісах та печерах і поняття не мали ні про хліборобство, ні про ремесла, тоді як тогочасні євреї мали вже своє царство, своє «письмо, військо, церкви, школи». Дивно це читати, адже тоді на пам’яті багатьох було ще зовсім свіже відкриття Вікентієм Хвойкою 1896 року культури Трипілля, а в 1901 році – культури полів поховань. (Культура Трипілля починається з середини VI тис. до нашої ери — задовго до формування раси семітів в Аравії у III тис. до н. е. і приходу кочових єврейських племен в арійський Ханаан у 13 ст. до н. е. — див. Арійський стандарт — НО).

Парадоксально, але цього явно дикуватого пасажу автора публікації не помітили ані українські патріотичні видання, ані наші шановані оборонці вітчизняної історії та культури, які гуртувалися здебільшого навколо поважної газети «Рада», — Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Володимир Перетц. Натомість вони побачили єдине і «люте зло» статті Ф. Немо: покривдження «обмежених в правах євреїв», розпалювання антисемітизму, чорносотенства і навіть появи «людожерства». А побачивши – дружно приєдналися до ініційованої впливовими єврейськими організаціями кампанії бойкоту «Рідного краю» і цькування його редактора.

Наступ вели широким фронтом за всіма правилами військової тактики. Київські та периферійні ліберальні газети, рясніючи статтями, фейлетонами, карикатурами про «антисемітизм» «Рідного краю» та «комплекс жидофобії» його редактора, відігравали роль легкої кінноти: діяли наскоком, робили багато галасу, не вельми дбаючи про влучність випадів.

Не гребували ліберальні «адепти покривджених» й організовуванням «протестів громадськості». Такі бомбардування відкритими «листами-погрозами» підсилювали, як тепер модно казати, «піар-акціями». Скажімо, колективний протест українських студентів Київського політехнічного інституту проти «образи» «Рідним краєм» єврейства мав наслідком офіційну відмову студентської читальні інституту від тижневика.

«Треба працювати, а тут аж руки тремтять», — зізнається вона 1908 року в листі до Бориса Грінченка. І як психічна настанова самій собі — не розкисати, не квилити, не піддаватися панічному страхові перед ворожим кагалом. Рядки з іншого листа: теж тогорічного, до цього ж адресата: «Тепер ще раз досвідчилась, яка-то велика й могутня сила — жиди та страх перед ними. Але я все-таки буду намагатися творити, хоч меншу поки що, але все ж якусь силу свою супроти тієї сили та супроти «страху іудейська»!.. На дно не пускаюсь і ні від чого сказаного в «Р. Краю» не відрікаюсь».

Про дивну реакцію на це чільних патріотів-«громадівців» свідчить хоч би й запис, який 27 грудня 1908 року зробив у своєму щоденнику фактичний видавець «Ради» Євген Чикаленко — наступного дня після того, як вони разом з Михайлом Коцюбинським відвідали Олену Пчілку «з колядою». «Пчілка трохи пожалила мене за те, що «Рада» виступила в оборону жидів проти «Рідного Краю». Скаржилася, що тепер бойкотують її журнал, що мало хто його передплачує.

Я радив їй зробити з «Рідного Краю» або чисто селянський журнал, або родинний, на кшталт російської «Ниви». Давати ілюстрації, взори, викройки, якісь перекладні романи і освідомлення з політичного життя. Але вона відповіла, що вона хоче якраз такого журналу, яким він є тепер, їй кортить полеміки <...> завелася з жидами, розпинає їх і сердиться, коли «Рада» каже, що нетактовно і не по-лицарському боротись із зв’язаною людиною».

Яких душевних, моральних мук, яких тяжких фізичних втрат коштувала Олені Пчілці ця справді нерівна боротьба «із зв’язаною людиною», рясно зрошеною крокодилячими слізьми лицарів «взорів і викройок» з табору українських лібералів, судити можемо з її листа до Дмитра Яворницького, датованого червнем 1909 року. В ньому Олена Пчілка, зокрема, пише: «...я Вам "як перед Богом" скажу, що се моє найщиріше переконання, що жиди — величезне зло для нашого народу і всього краю. І я говорю й хочу про це говорить. Єсть чимало людей, що мені спочувають, хоть мовчать, бо бояться жидів і "жидовствующих", — щоб не назвали ретроградами та не пошкодили ще й життю. А шкодити вони можуть. От і «Рідному Краю» війна з жидами «боком вилізла»: чимало людей одмовились од підписки (інші прямо ту причину й виставили, що «Рідний Край» висловився ворожо по жидівській справі)».

Щоб хоч якось послабити організований, тяжкий фінансовий гніт на часопис, О. Пчілка робить відчайдушний крок: веде перемовини з Полтавським дворянським банком про субсидію під заставу власної родової землі. Про це, зокрема, довідуємося з її листа в Одесу, до відомого діяча українського просвітництва та мецената Василя Громашевського. Рядки цього нині «архівного документа» аж скипаються болем: «Хоч би мені позичив хто грошенят, хоч небагато, поки я одержу з банку від застави. Порадьте мені що-небудь, пособіть! Я не маю жодного права просить Вас, але ж від людей чула про Вас, та й самій мені здалось, що Ви добра людина. Просить дуже тяжко, — не звикла я до сієї ролі. Навпаки — давніше помагала людям під час їхньої скрути, а тепер не бачу іншого способу до врятування своєї справи. Вірте, що лише крайнє становище примушує мене писать оцей лист».

Що підтримувало її в цьому протиборстві? Коли, здавалося б, увесь світ стояв проти неї, коли множилося горе в родині, коли рік за роком ставав усе лиховіснішим ("Лихий був минулий рік, — бодай не вертався", — такими словами відкриє вона чергове новорічне число свого часопису). Насамперед – глибока, устояна віра у справедливість того, що робить, у реальність смертельної загрози, що нависла над її рідним краєм, над її народом, у неложність ідеї і праведність намірів, які обстоює. Напевне, материн образ, її тяжка громадянська ноша стояли як взірець перед очима доньки, Лесі Українки, коли вона, протиставляючи «рабству перед невідомим» деяких утопістів в белетристиці, стверджувала: «...кому дорогий ідеал, той мусить тим більше дбати про чистоту і боронити його від профанування через людську "практичність"».

Вірним союзником, надійною опорою для неї став і її читач. Своїм гострим словом вона пробила глуху стіну нав’язаного замовчування, за якою зріли-нуртували грона людського гніву — часто сліпого, непередбачуваного у своїх руйнівних чи то силі, чи безсиллі. Люди потягнулися з тим затаєним болем на світло її слова, вихлюпували його на сторінках «Рідного Краю».

Харків’янин М. Павлов, підтримуючи позицію часопису висвітлювати «життя жидів на нашій батьківщині» «не в самих лише теоретичних міркуваннях», а в «життьових дослідах і спостереженнях», стверджує, що «йдучи таким тільки шляхом, ми й будемо здібні виробляти нові форми для нової кращої будучності». Життєві спостереження, якими читач ділився з часописом, прояснювали картину зовсім не таку, як її малювали кагальні демократичні літератори та фарисействуюче побратимство малоросійських "поступових" боронителів "зв’язаного народу".

Члени української громади в Одесі стурбовано повідомляють, яку наругу терпить дрібний одеський кустар-українець, який, бач, насмілився почепити на свою кравецьку майстерню україномовну вивіску — єдину, серед моря подібних вивісок "жидівським жаргоном". «Жиди,— пишуть читачі, — дивляться з презирством на ту вивіску і часто докоряють, — чого намальовано "виконую"; кажуть, буцім се "злодійське слово"». «Правду сказати, — доходять висновку одесити, — їх не "злодійське" слово коробить, а те, що наші українці беруться провести в світ свою працю, кустарно-ремісничу, з українською об’явою».

З Кременчуцького повіту Полтавщини пишуть: «Увесь торг, всі парові млини, олійниці, машини, вся промисловість по наших селах в руках у жидів — і шкода од сього нашому селянству неабияка». Кременчуцький кореспондент сповіщає, що в містечку Городищі цього ж таки повіту «жидівка пані Гасинська, власниця парових млинів і олійниць», дає селянам гроші у позику «і бере 12 %, та ще на додачу й пшениці, що в добрий рік коштує більше карбованця пуд. Закупщиками зернового хліба у нас — теж жиди і наживаються з нас як сами хотять. Так, на станції Глобино за пуд пшениці вони дають 78-80 копійок, а в повітовому місті можна взять 95-96 копійок. Звичайно, хто з селян заохотиться везти свій хлібець верстов за 40 голодною конячиною в місто! Через те селяни віддають його дешевше на місці».

Листи підтримки йшли звідусіль — з найвіддаленіших закутків неісходимої Російської імперії. З далекого Красноярська сердечний привіт «Рідному Краю» та його редакторці надіслала група земляків: «Ми вітаємо дорогу нам письменницю Олену Пчілку, котру знаємо як щиру робітницю на рідній ниві, яко людину, що весь свій вік працює на користь українському люду, працює чесно в напрямі цілком демократичнім і прогресивнім». А читачі-українці з Баку, обурюючись згадуваним уже протестом студентів, наголошували: «Одно діло сидіти з жидами на лавах університету і зовсім інше мати з ними стосунки у житті». Вони радили «добродіям "протестантам"» «поміркувати краще над долею українського народу, бо, здається, його кривавицею утримуються інституції, де виховується елемент, що бажає почувати себе в «Российской империи», нехтуючи Україною, де живе».

Але листовне та й живе спілкування з читачами не лише додавало моральних і фізичних сил, множило енергію боротьби, воно вказувало їй напрями ідейного наступу, точки удару, давало нові теми для її гострого публіцистичного пера. В редакційних замітках, коментарях, в авторських статтях і фейлетонах вона без страху піднімає на гора найвужчі, найтяжчі пласти українсько-єврейських взаємин. У розрізі вертикальному, часовому, і в горизонтальному — ґрунтовно аналізуючи ті сфери життєдіяльності, де ці стосунки доведені до межової суспільної напруги.

Справді, коли перечитуєш її публіцистику сьогодні, преконуєшся, наскільки вона позачасова, сучасна і злободенна. Ось, наприклад, її роздуми про тогочасні злидні сільгоспвиробника – хіба не суголосні вони проблемам нинішнього українського селянина, його непростих взаємин з монополістами-посередниками, що процвітають, гендлюючи плодами його тяжкої праці. «Все селянство нашого краю живе з хліба та скотини, збуваючи те добро на благо сотень мільйонів, але... І хліб, і скотину купує і продає – жид! І яка прехитра сітка сплетена, щоб все було в одних його руках! Гніт централізму жидівського «державія» давить село, дедалі більше і більше».

Все, на чому спиняється її пильне письменницьке око, — чи то події далекої Коліївщини, чи зовсім тоді гаряча тема "справи Бейліса" — розпросторюється перед читачем складними лабіринтами від причин до наслідків. У розлогій статті «Історія — брехня!» вона блискуче опонує єврейському історику І. Таланту, зокрема його безапеляційним запереченням факту оренди жидами православних церков за часів окупації Правобережної України польською короною, викладеним у брошурі «Арендовали ли єврей церкви в Украине?». В цьому опусі, до речі, схвально зустрінутому деякими чільниками з кола українських громадівців (зокрема, відомим істориком, майбутнім президентом УАН М. Василенком), І. Талант, підтасовуючи та пересмикуючи факти, силкується знівелювати одну з основних соціально-економічних причин виникнення "уманської різні", а насправді — національно-визвольного повстання українського поспільства на чолі з І. Тонгою та М. Залізняком.

На основі беззаперечних історичних документів, свідчень сучасників, аналізу літописів та фольклорного матеріалу О. Пчілка доводить, що тодішнє жидівське орендування православних церков було масовим, що панувало необмежене економічне і духовне свавілля орендарів над сільськими громадами, більше того — практично необмежене право орендарів в орендованих селах на людське життя. Для неї це не просто історичні факти. «В минулому лежить коріння сучасного!», — пояснює читачам. Вони лишень зміцнюють «доказову базу» ії життєвої позиції, що «жиди, яко "чужородне тіло", сидять болячкою серед нашого племені, що жидівство стає проти нас — у лаву з тими, що мають нас привести до втрати нашої національності, що жидівство "проти нас, бо не з нами"!». (Фейлетон «Поучительная история»).

Підконтрольна "апостолам золотого тільця" столична та провінційна преса стікала проти неї жовчю, звинувачуючи в "зоологічному націоналізмові", їм підтакував й дехто з "поступових" українців-інтелігентів. А вона свято сповідувала й боронила принципи націоналізму демократичного. У фейлетоні «Поучительная история», дискутуючи з київським польськомовним часописом «Пшегльонд Крайовий», вона наголошує: «...націоналізм може і повинен бути разом з тим і демократизмом; це я справді думаю, що повинен, бо покладаю, що націоналізм без любові до свого народу — єсть річ пуста». А через кілька років, у статті «Чи не доволі вже лякання?» повертається до цієї ж теми: «Кругом нас усі виявляють "виключний націоналізм": московські люди, поляки, жиди, латиші, грузини, татари, і інші, й інші, — тільки ми все оглядаємось на призначену нам "ключку", та прислухаємось, що скаже про нас якийсь "поступовий" російський або жидівський часопис».

Для неї це — не проблема термінології, це питання принципове, життєве. В умовах, коли корінна нація, українці, була упосліджена на своїй же землі "великодержавним шовінізмом" іншої, панівної нації, коли навіть в передових ліберальних російських колах, як писала вона, Пчілка, в статті «Наше оточення», «зустріваємо перше всього крайнє невігластво, незнання України й українців, незнання наших проблем, нашого становища на всіх ступнях», — в таких умовах будь-чиї ламентації про необхідність надати повні громадянські права "пригнобленим євреям", а водночас організоване табуювання суспільного обговорення можливих наслідків цього для України й українців, були для О. Пчілки щонайменше крайнім виявом лицемірства.

"Гноблені" безпардонно обходили всі законодавчі рогатки і на пару з гнобителями, а часто в обхід і їх, ставали тіньовими господарями не лише окремих територій, а й життєво важливих економічних галузей та фінансів. Отож вона застерігала: «Жидівство розрослось посеред нас великою силою, на економічнім полі й на культурнім, і вже так давить на нас, що треба боротися з цим злом. Боротися не погромами, а всіма тими способами, якими жиди перемагають нас». Не проти євреїв, та й не проти єврейства тримала вона лінію оборони, а проти ідеології злютованого жидівського крайнього національного егоїзму і самовідчуженості, фінансово-господарського експансіонізму та духовного дворушництва. Руйнівні, власне катастрофічні наслідки втілення цієї ідеології в життя О. Пчілка бачить в економіці сусідніх Галичини, Бессарабії та Буковини — передовсім для корінного населення регіонів, яке на той час масово опинилося в грошовій та майновій залежності від євреів-лихварів, скупників, орендарів, фабрикантів, факторів.

Аналізуючи статистичні дані, згідно з якими в Галичині з 1891 по 1902 рік кількість сільських господарств, що перейшли в жидівські руки, зросла з 300 до 1889, О. Пчілка підсумовує: «Ні, нехай те, що ми говоримо, називають "чорносотенством", "людожерством", "зоологічним націоналізмом", а, бачивши такий лихий приклад, навіть у конституційній державі, де здавалося б, легше вберегти люд від всякої кривди, — ми повинні сказати, що той день, коли жиди здобули б собі у нас рівні права, був би, звичайно, дуже добрий для них, але був би нещасним, страшним днем для нашого люду, для всієї нашої країни! Через лихварські позички, та при помочі всякої "геніальності", земля наша так би й шугнула в жидівські руки!».

Власне тому наліпку "зоологічний націоналіст", яку придумали для О. Пчілки ідеологи з «Еврейского мира», «Фрайндта», «Киевер ворт» та інших схожих видань, можна вповні повернути її творцям, — їм вона більше пасує.

Зібрані в одну книгу, публіцистичні твори Олени Пчілки, написані в різні роки, мають цілком осяжну спільність. Не тематичну, хоч і це очевидно. Не лише тематичну. Розташовані в хронологічному порядку, вони вибудовують цілковито струнку сюжетну лінію. Як на мене, вона перегукується з сюжетом сатиричного роману видатного чеха Карела Чапека «Війна з саламандрами». Надто зримі аналогії і паралелі, коли читаєш про діяльність фантастичного синдикату "Саламандра". В романі це, як відомо, скінчилося предтечею кривавого планетарного протистояння. Земної цивілізації і викоханих нею ж — її байдужістю, легковажністю, "толерантністю", покірністю, а далі й страхом — злютованих в мілітарні легіони саламандр. І навіть заклик "анонімного апостола" у фіналі Чапекового твору: «БОЖЕВІЛЬНІ, ПЕРЕСТАНЬТЕ НАРЕШТІ ГОДУВАТИ САЛАМАНДР! Перестаньте давати їм роботу, відмовтесь від їхніх послуг, облиште їх... аби тільки люди, людська цивілізація й людська історія не працювали далі на саламандр!», — чи той провісний заклик мимоволі не проситься епіграфом до цієї книги?..

Від Коліївщини до "справи Бейліса"— 257 років. Від вибуху народної непокори проти чужинського гніту, проти рабського поневолення не лише тіла, а й духу, від веремії праведного гніву "німих рабів", які за одну ніч назавжди перестали ними бути, від трагічного суду народного, ненависно-презирливо названого тим-таки єврейським істориком І. Талантом "уманською різнею", — до піїтизацїї судового процесу про криваве ритуальне вбивство київського хлопчика Андрійка Ющинського. Власне, до піїтизації вироку присяжних. Під безпрецедентним тиском міжнародних та російський єврейських організацій, знакових представників творчої і наукової інтелігенції, яка в дні судового розгляду з полос десятків прогресивних газет волала суддям, прокурору та присяжним — з безапеляційністю СВІДКІВ ЗЛОЧИНУ: «Стыдитесь, стыдитесь приписывать такое преступление людям, которые к тому непричастны. Перестаньте, образумьтесь!». Це "посоромлення" посвідчили з-поміж багатьох: академік В. Вернадський, професори М. Туган-Барановський і П. Чубинський, письменники О. Блок, В. Короленко, М. Горький (автор бучного пророцтва про те, що "Скоро грянет буря!", та знаменитої формули численних сталінсько-єжовських катівень і "концентраційних фабрик смерті" — «Если враг не сдается — его уничтожают!»).

Осоромлені присяжні "зглянулись" і виправдали підозрюваного у вчиненні цього злочину прикажчика цегельного заводу Менделя Бейліса. Винних так і не знайшли, справу поховали в архіві, батьків невинно убієнної християнської дитини залишили наодинці з власним горем, "незрячу, але справедливу" її величність феміду, честь якої марно захищали відомі російські правники Г. Замисловський та О. Шмаков, залишили з носом, а процес... оголосили історичним. Прикажчика Менделя зробили "мучеником за віру іудейську" та "апостолом пригнобленого єврейства", якому аплодував "увесь прогресивний світ". Стоячи, або низенько зігнувшись, як це зробила єфремівсько-дорошенківска "Рада", привітавши торжество "суду народної совісті" мироточивим газетним: «Кланяюся тобі, Бейлісе!».

У львівському «Літературно-науковому віснику» Михайло Грушевський публікує спеціальну історичну розвідку про те, що "кривавої легенди", себто ритуальних убивств євреями християн, ніколи на Україні не було. «Благородний єврей» якось враз став модним, навіть необхідним «завсідником» української белетристики. Із палким старанням зурочених, мало не наввипередки знані й малознані письменники поспішали засвідчити в літературі і своє медове слово на захист «пригнобленого єврейства».

Толерантні, оспалі, байдужі, залюблені у «всесвітнє братерство» і «демократичний поступ», вони свято вірили в те, що «рожденный ползать — летать не может». І з упертістю зомбованих годували, доглядали, леліяли... саламандр.

І тільки її, Пчілчин, голос звучав чи то грізним окриком буревісника, чи глухим безпорадним докором Кассандри: «Та невже ж таки почуття своєї достойності, гідності, якогось гонору і совісті не спинять наших письменників у тому паданню до ніг — жидівству? Ну, Бейліс не винний в замордуванню християнського хлоп’яти, так хіба ж се становить повинність — бити поклони перед ним? Чому не кажуть всякому, хто після сидіння в тюрмі був оправданий, — "Я тобі кланяюся!"?»

То був "глас вопіющого" в українській пустелі. Саламандри з золотими тільцями злютувалися, цільними лавами підступали до земної точки опори і вимагали від людей вже не медових слів замилування і підтримки, а рабської покори. Граф Вітте, колишній прем’єр-міністр, який доклав чималих зусиль, щоб остаточно посадити Росію на голку іноземних, переважно єврейських, позик, занотував у спогадах: «...Цілком очевидно, що жодна національність не дала в Росії такого відсотка революціонерів, як єврейська». Приблизно в той же час його багаторічний опонент, російський правник О. Шмаков застерігав: «Вже якщо навіть для царевбивства євреї знаходили ще тридцять років тому російських виконавців, то знайдуть їх тепер і для народовбивства. Не чужими руками, а нашими ж власними накинуть вони зашморг на волю і життя російського народу».

І знов-таки в цей же час на новій батьківщині Мамони газета «Нью-Йорк сан» писала: «Євреї всього світу оголосили війну Росії. Подібно до римо-католицької церкви, єврейство є релігійно-племінне братство, яке, не володіючи політичними органами, здатне, однак, виконувати важливі політичні функції. І ця держава тепер оголошує відлучення російському царству».

Голка іноземного фінансового крововливання виявилася для царату смертельно отруйною. Вікова бундючна стіна «Православия-Государственности-Народа» під натиском саламандр впала, мов гнила колода. А водночас у багатьох лібералів-поступовців спала з очей багаторічна жовта полуда. Академік В. Вернадський, член щойно розгромленого більшовиками Тимчасового уряду Росії, зробив у щоденнику запис, схожий на запізніле каяття: «Раса євреїв антидержавна і сильна».

Про жорстокий опір цієї «антидержавної раси» українству, яке після Лютневої революції 1917 року в тяжких кривавих змаганнях «стверджувалося й утверждалося» на своїй, визволеній з «тюрми народів» землі, красномовно засвідчує лист Олени Пчілки до українського письменника та діяча Центральної Ради Івана Стешенка. Пчілка з гіркотою оповідає, якими неймовірними потугами, через лютий спротив, просувається вперед українізація шкільництва, зокрема в Гадячі, де вона тоді проживала. «У нас такими супротивниками виступають і деякі педагоги ("потайні"), і "родітєлі", найбільш ваші "прекрасні" жиди (котрих ви напустили і в Центральну Раду). <.. .> Жиди ("родітєлі") і "потайні" педагоги оце недавно більшістю голосів (таємним голосуванням) на зборі постановили: «В сьому році - 1917-1918 - українізації в гімназії не проводити зовсім».

Пчілчиних багаторічних опонентів з табору толерантних і поступових українських інтелігентів жовтневий вибух 1917 року розкидає по світах. Доживатимуть віку вигнанцями Є. Чикаленко, Дмитро та Володимир Дорошенки, В. Винниченко. Стануть вигнанцями, але тут, "на нашій не своїй землі", С. Єфремов, М. Грушевський, М. Василенко — більшовицька "саламандрія" зробить усе, щоб знищити їх і морально, і фізично. Революційних опричників для цього масоване рекрутувала... звісно ж “нація революціонерів”. Навесні 1927 року, напередодні судового процесу в Парижі над вбивцею Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом колишній міністр закордонних справ в уряді УНР Олександр Шульгин напише: “...ми повинні визнати, що велика кількість комісарів більшовиків в Україні, якщо не більшість, — це були ті молоді євреї, що походили з українських містечок. <...> Коли треба було організовувати в Україні червоний терор, більшість страшних ЧЕКА також складалося з тих самих молодих євреїв, що вийшли з наших українських містечок”.

Містечкові "зілі-королевичі" затягувалися в смоляну рипучу комісарську шкіру та вправляли в начальницькі картузи червоні зірки — настав їхній зоряний час. Час кривавої диявольської гри в переміну місць та масового геноциду іновірців. Час всюдисущих та всезнаючих талантів.

Восени 1927 року академік С. Єфремов довірить щоденнику: “Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш. Прибавили платню керівникам жидівських катедр, зрівняли їх з академіками. Приходить наш Талант, питає, що новенького. Дають йому папірець. Подивився, поцмакав. "Ну, а Грушевский же где?" - питає. - "Нема Грушевського". — "Пускай винит себя, что не родился євреєм!", — завважив Талант, сам єврей 96 проби". Запис цей зроблено за два роки до арешту Єфремова і за три — до смерті Олени Пчілки.

Коментар НО:
Ця стаття під назвою "Непримиренна" є передмовою Валерія АРХИПОВА до книги Олени Пчілки «Викинуті українці» (Київ: МАУП, 2006). Це збірка публіцистичних творів Олени Пчілки 1908—1914 рр., опублікованих в часописі «Рідний Край». Дивовижно, але її статті залишаються актуальними в нашій «незалежній Україні».

-----------------------------------
В тему:

Вічній пам’яті Андрія Ющинського

Процесс Бейлиса

Свободу Девіду Ірвінгу!

Эрнст Цундел. Шесть миллионов - потеряны и найдены

Невідома Америка: Пророцтво Бенджаміна Франкліна про майбутнє США

Ашкеназі і дистонія

Євреї й ефіопи-фалашмура — кровні брати по матері

Брехня, півні для спокути та ліцензія на ошуканство

Пурим – не релігійне свято. Це свято знищення усіх ворогів іудеїв

Єврейське щастя, російські сльози...

Деякі єврейські організації стурбовані розширенням вивчення геноциду

Привид бродить по Європі. Привид антисемітизму

Ідеологічна обробка і стратегії групової еволюції в юдаїзмі