«Власовці» і «совки»

Основними розповсюджувачами цієї легенди були люди, які під час війни замість того, щоб боротися за звільнення Росії від більшовизму зайняли зручну в усіх відношеннях позицію вичікування і байдикування під гаслом: «Ні за Гітлера, ні за Сталіна!» (Варіант: «Проти Гітлера і Сталіна!»). Чесно визнати, що ця позиція і це гасло на ділі працювали на Сталіна (хоча б через те, що проповідувати все це можна було тільки у Гітлера), ці люди виявилися нездатні до кінця своїх днів. Навіть ганьба Праги, де 1-а дивізія РОА, розкладена цієї гнилої ідеологією, замість того, щоб бити чеських більшовиків, зрадницьки вдарила по німцях, чим погубила і себе і німців, не пробудила їх совість. Вони і далі продовжували стверджувати, що в усьому винна «антиросійська політика Гітлера», а не їх власні бездіяльність, фарисейство, толстовське моралізаторство і політичний снобізм. Чистоплюї, вчасно умивши свої руки, вирішили всю провину за поразку покласти на поваленого Гітлера, а з себе будь-яку відповідальність зняти.

[Треба відзначити, що подібну тактику обрала і переважна частина української еміграції, і частина українства, що проживала на окупованих Німеччиною теренах УРСР. І досі в публікаціях тиражуються твердження, що «Гітлер не бажав створення Української держави», оскільки не підтримав Акт 30 червня 1941 року, яким Степан Банднера з однодумцями проголосили відновлення Української Держави, а Гестапо переслідувало бандерівців. Ще одним твердженням, є: «Через расовий фанатизм та глибоке переконання у цивілізаційній нижчості слов’ян Гітлер категорично заперечував проти участі радянських громадян у війні з СРСР» [1]. При цьому автор посилається на дослідження польського історика: «Антиславізм Гітлера, як переконливо показали сучасні дослідники, зокрема, польський історик Єжи Борейша, виростав з досвіду його молодості у Відні, де кожен четвертий мешканець мав слов’янське прізвище. У вересні 1941 фюрер твердив: «Слов’яни – це природжена маса рабів, які тільки й питають, хто їх володар» [2]. Перечитавши за 30 років величезний масив літератури про Третій Райх і Гітлера, я не натрапив на цю цитату, хоча зібрав колекцію висловів Гітлера обсягом в декілька тисяч цитувань. Крім того, якщо уважно читати Гітлера, то в його спогадах про віденський період життя взагалі немає нічого про слов’ян, а в негативному плані він говорить тільки про євреїв, кількість яких у Відні дійсно була величезною. Тому таке «цитування» Гітлера залишимо на совісті автора. – В.Ф.]

Цю чистоплюйску ідеологію підтримало і керівництво РПЦЗ [Російська Православна Церква Закордоном. – В.Ф.], яке розпочало після війни на догоду американським масонам чорнити Гітлера і виставляти його нелюдом роду людського. Тон задав сам Першоієрарх РПЦЗ митрополит Анастасій (Грибановский), який колись благословляв Руських людей боротися на стороні Гітлера [3] і молився за нього на богослужіннях…

---

Митрополит Анастасій (в миру Олександр Олексійович Грибановский; 6 [18] серпня 1873, село Братки, Борисоглібський повіт, Тамбовська губернія – 9 [22] травня 1965, Нью-Йорк) – єпископ Православної Російської Церкви, архієпископ Кишинівський і Хотинський; згодом єпископ Російської Православної Церкви закордоном (РПЦЗ), митрополит східно-американським і Нью-Йоркський, другий, після митрополита Антонія (Храповицького), голова Архієрейського Синоду РПЦЗ.

---

«Митрополит Анастасий Адольфу Гитлеру

Ваше Высокопревосходительство!
Высокочтимый Господин Рейхсканцлер!

Когда мы взираем на наш Берлинский соборный храм, ныне нами освящаемый и воздвигнутый благодаря готовности и щедрости Вашего Правительства после предоставления нашей Святой Церкви прав юридического лица, наша мысль обращается с искренней и сердечной благодарностью, прежде всего, к Вам, как к действительному его создателю.

Мы видим особое действие Божьего Промысла в том, что именно теперь, когда на нашей Родине храмы и народные святыни попираются и разрушаются, в деле Вашего строительства имеет место и создание сего храма. Наряду со многими другими предзнаменованиями этот храм укрепляет нашу надежду на то, что и для нашей многострадальной Родины еще не наступил конец истории, что Повелевающий историей пошлет и нам вождя, и этот вождь, воскресив нашу Родину, возвратит ей вновь национальное величие, подобно тому, как Он послал Вас германскому народу.

Кроме молитв, возносимых постоянно за главу государства, у нас в конце каждой Божественной Литургии произносится еще и следующая молитва: «Господи, освяти любящих благолепие дому Твоего, Ты тех воспрослави Божественною Твоею силою...». Сегодня мы особенно глубоко чувствуем, что и Вы включены в эту молитву. Моления о Вас будут возноситься не только в сем новопостроенном храме и в пределах Германии, но и во всех православных церквах. Ибо не один только германский народ поминает Вас с горячей любовью и преданностью перед Престолом Всевышнего: лучшие люди всех народов, желающие мира и справедливости, видят в Вас вождя в мировой борьбе за мир и правду.

Мы знаем из достоверных источников, что верующий русский народ, стонущий под игом рабства и ожидающий своего освободителя, постоянно возносит к Богу молитвы о том, чтобы Он сохранил Вас, руководил Вами и даровал Вам свою всесильную помощь. Ваш подвиг за германский народ и величие германской Империи сделал Вас примером, достойным подражания, и образцом того, как надо любить свой народ и свою родину, как надо стоять за свои национальные сокровища и вечные ценности. Ибо и эти последние находят в нашей Церкви свое освящение и увековечение.

Национальные ценности составляют честь и славу каждого народа и посему находят место и в Вечном Божием Царстве. Мы никогда не забываем слов Священного Писания о том, что цари земные принесут в Небесный Божий Град славу и честь свою и славу своих народов (Откр. 21,24,26). Таким образом, создание сего храма является укреплением нашей веры в Вашу историческую миссию.

Вы воздвигли дом Небесному Владыке. Да пошлет же Он Свое благословение и на дело Вашего государственного строительства, на создание Вашей народной империи. Бог да укрепит Вас и германский народ в борьбе с враждебными силами, желающими гибели и нашего народа. Да подаст Он Вам, Вашей стране, Вашему Правительству и воинству здравие, благоденствие и во всем благое поспешение на многая лета.

Архиерейский Синод Русской Православной Церкви Заграницей,
Митрополит Анастасий. 12 июня 1938 года.» [4]

---

Газета «За Родину», №73 від 3 грудня 1942 року.

---

А після поразки Німеччини митрополит Антоній, страху заради, іудейськи повторював стандартні радянські вигадки про Третій Райх. У своєму знаменитому «Послании к русским православным людям по поводу Обращения Патриарха Алексия» митрополит Анастасій, немов справжній радянський пропагандист, заявив, що Гітлер прагнув «к завоеванию Украины, Крыма и Кавказа и других богатых районов России», що він «не только презирал Русский народ, но стремился к его уничтожению» [дивно, що російську і українську еміграцію, що цілком знаходилася в його руках, Гітлер чомусь навіть не зачепив. – В.Ф.], що «по его приказанию наших пленных [«наших», це яких? радянських? – В.Ф.] морили голодом» [Сталін, який відмовився від своїх полонених, ясна річ, тут ні при чому! – В.Ф.], що німецька армія «при своём отступлении сжигала и разрушала до основания (?) все (??) встречающиеся ей на пути русские города и сёла» [і як тільки після цього залишилося і потрапило в руки Московського Патріархату 9000 церков, відкритих німцями? – В.Ф.], «истребляла  или уводила с собой их население», ну, і, звичайно ж, «обрекала на смерть сотни тысяч евреев с женщинами и детьми, заставляя их заранее рыть для себя могилы» [за це твердження митрополита Анастасія треба було б притягти до кримінальної відповідальності, оскільки він набагато применшив офіційно проголошене  число жертв Голокосту – 6 мільйонів. – В.Ф.] Мовляв, після таких страшних злодіянь «сердца всех благоразумных людей» [і серед них митрополита Анастасія. – В.Ф.] «обратились против Гитлера» [який, проте, сам проти цих «розсудливих людей» чомусь «нє обратілся», а замість цього допоміг митрополиту Анастасію і іншим «розсудливим людям» врятуватися від Червоної армії, вивізши їх на Захід. – В.Ф.]

Після розвалу Совка [Радянського Союзу. – В.Ф.] зазначена легенда про винність Гітлера в триваючому рабстві Руського народу проникла і на територію колишньої Російської Імперії, де вона отримала нове звучання і стала активно пропагуватися провокаторами типу М. Назарова, завданням яких було осовєтіть традиційну Руську Білу ідеологію і зробити її таким чином прийнятною для російськомовних «совків», які після краху комунізму залишилися зовсім без ідеології. У «совків», які вирішили відтепер іменувати себе «руськими», ця легенда пішла на «ура», тому що вона знімала всяку відповідальність як з них самих, так і з їх батьків і дідів за вірне служіння радянській сатанократії і відповідно робила непотрібним покаяння в цьому гріху. А оскільки покаяння для «совка» є найстрашнішим словом на світлі, то ідея про кругову винність Гітлера в усіх нещастях припала совковим «патріотам» як не можна до речі.

Немає сенсу докладно розбирати типову назаровску маячню, суть якої зводиться до того, що Гітлер замість того, щоб «допомогти російському народові визволитися від жидо-більшовизму», вважав за краще «роль русофоба-колонізатора і губителя як російського антикомуністичного руху, так і всього європейського опору жидо-більшовизму». Людині, у якої свідомість не отруєна радянською бісівщиною, без зайвих слів зрозуміло, що не вдар Гітлер 22-го червня по товаришеві Сталіну, ніякого «російського антикомуністичного руху» ніколи б взагалі не виникло (!), відповідно, нічого було б і «губити». Так би і гнили під інородцями-комуністами до повної смерті, якби Гітлер не вирішив очолити «європейський опір жидо-більшовизму» і не напав би на гніздо цього «жидо-більшовизму» – СРСР, після чого у всіх Руських людей, бажаючих «звільнитися від жидо-большевізма», з'явилася до того повна можливість. Подальше залежало вже від нас самих, а не від Гітлера, який своїм нападом на Совок і так вже зробив для нашого звільнення більше, ніж всі інші країни світу разом узяті.

Тому, залишаючи Назарова і йому подібних базік борсатися у власних ідеологічних нечистотах, поставимо питання так: а чи багато на ділі виявилося таких руських людей, яким Гітлер міг би довірити зброю, якої йому катастрофічно не вистачало для його власної армії? [Аналогічне запитання можна поставити і відносно українців: а чи багато на ділі виявилося українських патріотів, які бажали покінчити з большевизмом в Україні і будувати Українську Державу!? А чи багато на ділі виявилося українських патріотів, яким Гітлер міг довірити зброю!? – В.Ф.] Адже дійсним бійцям «російського антикомуністичного руху» Гітлер та інші керівники Третього Райху ніколи не відмовляли в допомозі, давали їм все, аж до танків і штурмової авіації. Бажаючі боротися за «звільнення від жидо-більшовизму» козаки, воїни РОНА і РОА, «Hiwi», російські [і українські. – В.Ф.] поліцейські, і т.д. отримували необхідне спорядження, озброєння, боєприпаси, обмундирування, грошове і харчове забезпечення! Якщо чогось часом і бракувало, то виключно тому, що в Німеччині, блокованої з усіх боків і позбавленої стратегічної сировини, багато чого не вистачало навіть своїм власним збройним силам, що вже говорити про іноземців!

Чи багато хто з «совків», яких всякі назарови, піклуючись про їх радянсько-патріотичні почуття, називають «руськими», захотіли скористатися тодішньої можливістю стати дійсно Руськими, перетворитися з червоноармійців в руських солдатів, і з сталінських рабів зробитися вільними людьми? І зараз чи багато хто з так званих «руських» вважають слово «власовцы» не лайливим прізвиськом, а почесним найменуванням борця за свободу своєї Батьківщини і свого народу?

[Аналогічне запитання можна задати і відносно українців: чи багато хто з наших «совків» захотіли скористатися тодішньої можливістю стати дійсно Українцями, перетворитися з червоноармійців в українських воїнів, і з сталінських рабів зробитися вільними людьми? – В.Ф.]

Еміграція, яка звикла жити солоденькими казками про «прийдешнє воскресіння великого руського народу» і завжди прагнула приймати бажане за дійсне, прогледіла найголовніше і найстрашніше: у колишній Росії руський народ [а також і український народ. – В.Ф.] був частково винищений, а частково підмінений новою породою людей – російськомовними «совками», які не тільки не потребують позбавленні від «гіркого мучительства безбожної влади», але навпаки тільки при такій владі бажають і можуть існувати.

Ні Гітлер, ні будь-хто інший з німців ніколи не зневажали Русский народ, просто вони на відміну від російських емігрантів, які втратили зв'язок з реальністю, і сучасних нам «совків» і «напів-совків» вміли дивитися на життя тверезим поглядом і бачили, з ким мають справу: з штучно вирощеними більшовицькою системою духовно-моральними виродками, яких назвати Руськими язик не повертається. Вони бачили, що справжніх Руських людей в країні залишилася явна меншість, і що хоча ця меншість цілком на боці Німеччини, самостійно впоратися з совковою більшістю вона не в змозі на увазі явної нерівності сил. Вони також розуміли, що радянський «унтерменш» Руським [Українським. – В.Ф.] добровільно ніколи не стане, і тому скептично ставилися до ідей генерала Власова і його однодумців, які стверджували, що варто тільки кинути клич: «За свободу!» і «За Батьківщину, проти Сталіна!», як «совки» натовпами побіжать в РОА. На заключному етапі війни, коли ген. Власов отримав повну свободу рук, йому з гіркотою довелося переконатися в правоті німців, в тому, що справа не в їх «русофобії», а в неможливості захопити «совка» гаслами «Батьківщини» і «Свободи», бо обидва ці поняття свідомість «совка» сприймає абсолютно викривлено.

«Совок» щосили буде противитися відправці на роботу в Німеччину, в «фашистскую неволю», гордо заявляючи «на немцев работать не буду!» [«на німців працювати не буду!» - В.Ф.] аж до готовності отримати кулю за свою відмову, але він охоче, з ретельністю і ентузіазмом, буде працювати на ката народу Сталіна, працювати за мізерну пайку і навіть задарма, називаючи свою рабську працю «вільною» і гучно прославляючи своїх кремлівських рабовласників.

«Совок» і через півстоліття після війни буде зі злістю торочити, що «проклятым немцам не простим никогда!» Але спокійно прощає червоним сатаністам Жовтневий переворот, вбивство Царя, червоний терор, Голодомор, колгоспи, концтабори ГУЛАГу, осквернення святинь, вбивства кращих людей країни, розтління молоді та державне богоборство, та ще при цьому називає «зрадником Батьківщини» всякого, хто буде цьому насильству над духом, душею і тілом народу чинити опір.

Тому головними винуватцями невдачі Руського і Українського Визвольних Рухів Другої Світової війни не є німці-американці-китайці, а «совки», які не захотіли стати вільними людьми, коли до того представилася повна можливість.

Самим яскравим свідченням духовно-морального затьмарення «совків» і їх найсильнішого осатаніння є залишені ними фронтові спогади, в яких немає і тіні розкаяння у своєму зрадництві Христа і Росії, а є вірне служіння антихристовій «Родине», з готовністю покласти за неї життя.

Рідко-рідко в яких з мемуарів радянських «ветеранів ВВВ» зустрінеш критичне переосмислення минулого, спробу по іншому поглянути на війну і «Победу». У кращому випадку можна знайти критику окремих командирів, комісарів, тиловиків, нарікання з приводу того, що «много народу положили», «не так воевали», але визнання того, що воювали «НЕ ЗА ТО» і захищали явне Зло, такого в їх спогадах ми не знайдемо ніколи. Переважна більшість з них так і продовжує мислити радянськими пропагандистськими штампами, майже для всіх з них Сталін, Жуков та інші великі і дрібні кати народу і понині «герої» і «вожді», а повне безбожництво все також є для них чимось само собою зрозумілим, абсолютно природним і єдино можливим світоглядом. Навіть близькість і щоденна можливість смерті ні тоді, ні зараз не звернули їх до Бога, що можливо тільки при крайньому ступені осатаніння.

Але найбільш показовим в цих спогадах є ставлення фронтовіков- «совків» до «власовців», ненависть і ворожість до яких перевершує у них ненависть і неприязнь до самих німців. Для німців ні-ні, та й знайдеться у них добре словечко, але для «власовців» – ніколи. «Власовець» страшний і ненависний тим, що своєю уявною зрадою він викриває їх справжню Зраду – зраду Бога і Росії, тому і така реакція. Ось кілька цитат, навмання взятих з сайту «Я помню», заведеного путінськими пропагандистами з метою обновлення підгнившого ідола «Великой Победы»:

[Цитати подаються в оригінальній російській орфографії! – В.Ф.]

«Каким было отношение бойцов дивизиона к «власовцам»?

Только ненависть. Никого из нас тогда не интересовали причины, почему бывший красноармеец стал служить немцам, по идейным ли соображениям, или что б в лагере военнопленных с голоду не помереть... «Власовцы» в плен редко сдавались, и если где-нибудь мы наталкивались на сильное сопротивление противника, то это означало, что против нас немцы поставили «власовскую часть»... Один раз, уже в 1-м гв. ТК, я стал свидетелем одного эпизода.

Под конвоем мимо нас вели колонну взятых в плен «власовцев». Один из танкистов сел за рычаги Т-34 и врезался в эту колонну, стал давить, кого успел....»

«…Под Будапештом мы взяли в плен одного власовца. Конец войны, а они еще воевали. Хорошо с ним разделались, но опять же не расстреляли, просто тумаков надавали. Вот так в круг поставили.

Власовцев презирали. Свой против своего. Ладно, 41-й, 42-й год поддался пропаганде, завтра рухнет «колос на глиняных ногах». А тут 1945 год  всю нашу территорию освободили, освобождаем Европу. И вдруг власовцы!..»

«…Вдруг напоролись на человек четыреста-пятьсот, короче, больше нашего батальона. Прижали их к морю, и оказалось, что это власовцы. Короче русские мужики вооруж’нные и одетые в немецкую форму. Они сдались и тут, как я позднее понял, перед нашим комбатом встал вопрос  что делать? Ведь батальону приказано продвигаться дальше. И тогда он принял такое решение… Весь батальон отправил дальше, оставив один взвод. От пленных отделили примерно двадцать человек, а остальных расстреляли там же на берегу... Оставшихся, заставили стаскивать трупы в море…»

«…Стоит перед нами большой амбар, а в нем засели «власовцы», отстреливаются до последнего патрона. Какие тут могли быть разговоры с ними. Уничтожили всех до единого, в плен их никто брать не собирался…»

«… Смотрю что это в лесу? Солдаты кучей собрались. Я подошел, а они стоят кругом…  сидит власовец в немецком обмундировании. Потом, по-моему, заговорил по-русски. Конечно, зло у каждого, каждому хочется самому его убить нахрен. Тут такой окопчик небольшой. На бруствере сидит.

Он говорит: «Ребят, ну дайте закурить». Один ему говорит  «Ну-ка сними ботинки». А ботинки хорошие. Американского покроя что ли… черт его знает. Он ботинки снял, а на ногах нашей русской вязки носки белые из шерсти. Дали ему прикурить   он свернул цыгарку покурил. Сам слез в окопчик. На колени встал его из автомата шарахнули…»

«С власовцами лицом к лицу сталкивались?

«…Да, а как же. Их в Чехии было особенно много. Они воевали, отстреливались до последнего. Бой шёл, пока власовца или убьешь, или захватишь. Чтобы они сами поднимали руки, я такого не встречал…»

«… В то же время нужно стрелять в вооруженного врага, а вот в пленного такого никогда не было. Кроме одного случая – власовцы. После войны сказали, что 10 тысяч пленных власовцев находились в лагерях в Сибири. Я удивился, кто же их оставил в живых, когда в плен брал?! Мы же их не оставляли в живых. Они же дрались не так, как немцы. Они дрались насмерть. На танки шли с автоматами. Они знали, что они смертники, они предатели…»

«Приходилось ли вам воевать против власовцев?

Ещё как приходилось! Помню, в Гданьске мы их в плен взяли очень много человек,  200 человек было взято. Этих пленных мы отправляли партиями. И были такие случаи: пять человек пленных дашь сопровождать нашим солдатам в тыл, они выйдут и расстреляют их. Были такие случаи. Их ругаешь-ругаешь, а всё без толку…»

Ознайомившись із спогадами, відзначимо наступне:

1. «Власовці» мужньо воювали з ворогом – більшовизмом:

- «Власовцы» в плен редко сдавались, и если где-нибудь мы наталкивались на сильное сопротивление противника, то это означало, что против нас немцы поставили «власовскую часть»...

- «…Стоит перед нами большой амбар, а в нем засели «власовцы», отстреливаются до последнего патрона.

- «…Они воевали, отстреливались до последнего. Бой шёл, пока власовца или убьешь, или захватишь. Чтобы они сами поднимали руки, я такого не встречал…»

- «… Они дрались насмерть. На танки шли с автоматами».

2. Червоноармійці за явного потурання з боку офіцерів (а можливо і за неофіційними наказами офіцерів) масово розстрілювали «власовців», які здавалися в полон, – тобто масово здійснювали військові злочини!

---

Генерал А. А. Власов (другий з лівого боку) з офіцерами РОА.

---

Офіцери РОА, 1943 рік.

---

У розташуванні РННА в Осінторф. Ігор Сахаров зліва і Сергій Іванов справа з німецьким офіцером.

---

Група військовослужбовців РОА.

---

Група військовослужбовців РОА.

---

З прапором йде полковник РОА граф Григорій Ламсдорф, попереду полковник РОА Ігор Сахаров з офіцерами, парад Гвардійської бригади РОА. Псков, 22 червня 1943 року.

---

Загалом, приклад радянських солдатів [справжніх «руських». – В.Ф.], що повернули зброю проти Сталіна, анітрохи не надихав «совків» і не спонукав їх піти за ними, навпаки, викликав лише ще більше озвіріння і осатаніння. І «русофоб-колонізатор» Гітлер, як бачимо, тут абсолютно ні при чому. Справа в затятому небажанні «совка» визнати брехню – брехнею, бруд – брудом, сатанізм – сатанізмом; в небажанні «совка» звернутися до Правди.

Але ще цікавіші в цьому відношенні спогади радянських ветеранів, які побували в німецькому полоні, бо там пропагандисти РОА могли безперешкодно вести свою агітацію і закликати боротися проти жидо-більшовизму. Вже тут-то, поза нагляду сталінських політруків і нишпорок із НКВД і СМЕРШ ніщо не заважало «совкам» зробитися Руськими, якщо вони мали до того хоч найменше бажання. Але, на жаль, любов до сатанинської «Родины» і тут виявилася сильнішою за любов до Росії.

Як приклад візьмемо книжку Ю. Владимирова «Как я был в немецком плену» (М., «Вече», 2008), яка цікава тим, що її автор, взагалі-то, байдужий до комуністичної ідеології. Це чистий «совок» без домішки більшовизму. Та й в полон він потрапив в 1942 році, коли годували вже більш-менш пристойно, смерть військовополоненого від голоду була рідкісним явищем, так, що особливих причин злоби на німців у нього не було. Крім того, до війни він був студентом, тобто людиною розвиненою, здатною мислити самостійно і розбиратися, що до чого. На додачу до всього він знав і німецьку мову.

Спогади досить правдиві, автор не приховує, що радянські «воїни-визволителі» творили на німецькій землі багато гидот, гвалтували, грабували, вбивали.

---

---

[Цитати подаються в оригінальній російській орфографії! – В.Ф.]

«… Утром 22 мая мы подошли к Каменцу, где группа жителей занималась разборкой противотанкового препятствия. Неожиданно один из пожилых немцев окликнул меня: «Юрий, Юрий, ты ли это?» Я оглянулся и увидел мастера Михаэля, с которым мне иногда приходилось раньше работать в городе. Когда я подошел к нему и подал ему руку, он зарыдал и поведал о постигшей его трагедии: он остался нищим, русские у него всё забрали, жена и дочери изнасилованы и опозорены. «Как жить дальше? – спрашивал он. – Может быть, лучше умереть?» Я попытался утешить беднягу, сказав, что скоро жизнь наладится. И Михаэль, вытирая рукавом слезы, попрощался со мной…»

«… Около ратуши меня окликнул проходивший мимо старый мастер – сорб Йохан. Он неожиданно набросился на меня с обвинением: «Ты лгун, Юрий. Ты говорил, что русские добрые люди и наши братья. А они – изверги, пришли и изнасиловали наших жинок и дочек, хотели убить меня. Я еле убежал в Каменц. Как жить?» «Не знаю, не знаю», – ответил я по-сорбски и поспешил отойти от Йохана. А бедный сорб [5], славянский брат, смотрел нам вслед с горькими слезами на глазах...»

Не соромлячись, автор оповідає нам про численні прояви бісівського радянського «патріотизму», який при кожній нагоді демонстрував як він сам, так і його товариші по полону.

«...Однажды в хранилище, где мы работали, молодой украинец привез огромный воз сена от какого-то немецкого крестьянина. Встретив Якоба и Шишкана, он поприветствовал их, вытянув вперёд правую руку и произнеся: «Хайль Гитлер!»... Но наш молодой товарищ Ваня Трошков быстро подошёл к украинскому парню и с ходу дал ему несколько пощёчин, крича: «Ты, сволочь! Иуда! Предатель Родины! Знаешь ли ты, кому желаешь доброго здоровья? Теперь говори немцам «Да здравствует товарищ Сталин!» Мы едва успокоили Ваню, а его жертва, попросив прощения, обещала больше никогда не произносить такие слова…»

«…Вспомнив, что на моей одежде нет маркировки «SU», отправился на склад вместе с соседом, который помог мне нанести по трафарету желтой масляной краской большие буквы «SU». Их сделали на том самом месте, где я порвал шинель колючей проволокой. Теперь эти две буквы можно было считать своего рода дорогой медалью и гордиться перед немцами и другими иностранцами, что я – гражданин Советского Союза. (При этом я вспомнил известное стихотворение В.В. Маяковского «Стихи о советском паспорте»)…»

 «… В ночь на 14 февраля мы были разбужены воем пролетавших самолетов и рёвом сигнала воздушной тревоги. Часовые выгнали нас в окопы, где мы просидели до рассвета. 15 февраля фельдфебель Хебештрайт попросил, чтобы я выбрал из пленных 20 человек наиболее крепких товарищей, согласных поехать с ним и конвоиром в Дрезден для выполнения там очень тяжёлых работ. Желающих поехать набралось даже в избытке…

Через час все грузовики прибыли на место, где ещё позавчера был центр прекрасного города. Мы увидели одни руины, из-под которых ещё шёл дым и поднимался запах гари и крови. В завалах копошились спасатели, извлекавшие трупы женщин, детей, стариков и даже военных. Наши машины направили к Главному железнодорожному вокзалу. От него тоже остались лишь огромные кучи кирпича, бетона, битого стекла, куски листового железа, развороченные фермы и балки, железнодорожные рельсы, фрагменты вагонов и другие обломки. Что-то ещё продолжало гореть, и пожарные пытались тушить огонь. Было много копоти и очень пыльно. Царило зловоние…

Получилось так, что накануне бомбёжки на вокзалах Дрездена, и особенно на Главном, собралось огромное количество беженцев из восточных районов Германии. Они ожидали дальнейшей эвакуации вглубь страны или в Чехию. Именно они стали наиболее многочисленными жертвами бомбардировки. Мы трудились вместе со спасателями. Конечно, работа была ужасной, от всего увиденного меня едва не вырвало…

На такой работе мы пробыли три дня. Рядом с вокзалом какие-то другие пленные разбирали завалы большого дома, и один молодой пленный обнаружил еще живого немецкого майора, однако он не стал его спасать, а добил, ударив ломом по голове. Но никто из нас не упрекнул убийцу за жестокость – согласно нашему воинскому уставу, не полагалось иметь жалость по отношению к врагам. О подобных случаях при спасательных работах я слышал не раз…»

(Тут хочеться запитати всяких жалісливих жалобників над важкою долею військовополонених «совків», яких німці «морили голодом»: чи не думають вони, що морити голодом подібну сволоту, це ще занадто гуманно?)

Автор також докладно описує, як його та інших військовополонених регулярно відвідували російські агітатори з РОА, як вони звали їх боротися за свою свободу і гідне майбутнє своєї країни, і як він і його товариші бунтувалися в своїй бісівській вірності більшовизму і собачій відданості сталінській «Родине»:

[Цитати подаються в оригінальній російській орфографії! – В.Ф.]

«… Агитаторы проводили в бараках лекции, сообщали о положении на фронтах, приносили антисоветские газеты и брошюры на русском языке. Нередко для проведения лекций приезжали одетые в немецкую офицерскую форму, но с «русскими» знаками различия на левом рукаве и в петлицах воротника слушатели пропагандистских курсов.

Руководил ими пожилой немецкий офицер в чине капитана, владевший русским далеко не в совершенстве. Его помощником являлся одетый в чёрное пальто, в костюм с белой рубашкой и галстуком пожилой русский эмигрант – то ли граф, то ли князь, фамилию которого я так и не узнал. Этот человек был очень интеллигентным и хорошо относился к соотечественникам, хотя разговаривал с ними мало…

Лекции и беседы пленные выслушивали с определенным интересом и доверием. Но когда в феврале 1943 года германские войска потерпели сокрушительное поражение под Сталинградом, большинство пленных приобрели полную уверенность, что Красная армия непременно победит.

И тут же многие стали задумываться о том, как же, находясь в плену у немцев, способствовать товарищам, воюющим на фронтах за Родину…»

«… в барак неожиданно пригнали около 50 пленных из соседних бараков, из-за чего стало очень тесно. Многим пришедшим пришлось стоять в проходах между нарами. Вслед появились немецкий офицер в звании капитана, пожилой мужчина в гражданской одежде и молодой человек в немецком офицерском пехотном обмундировании, но с «русскими» знаками различия. За ними вошли старший полицай, как всегда, с нагайкой, и средних лет военнопленный. Все они уселись на стульях и скамейках, после чего старший по бараку предоставил слово пришедшему военнопленному. Он оказался руководителем группы агитаторов... В начале своей речи он сказал, что вчерашний день на нашей многострадальной Родине считался великим праздником Октябрьской революции. Она должна была, по замыслу её организаторов принести народу мир, социализм, свободу и жизнь в достатке. Земля должна была принадлежать крестьянам, а заводы и фабрики – рабочим. Далее оратор отметил, что всего этого не случилось. Сталин повёл страну совсем не так, как предполагал Ленин. Сталин установил в государстве жестокий диктаторский режим, расстрелял почти всех соратников Ленина, отнял у крестьян полученную ими после революции землю, загнав их в колхозы и совхозы, довел до голодной смерти население в Поволжье и на Украине, вернул крепостное право. Он первым начал войну с Германией, из-за чего и мы, собравшиеся здесь, мучаемся в плену, а наши товарищи на фронтах гибнут массами и истекают кровью. В тылу терпит великие муки гражданское население. Необходимо избавить Родину от Сталина и его приспешников. И это мы можем сделать лишь с помощью Германских вооруженных сил, которые уже близки к победе. После победы мы договоримся с руководством Германии о дальнейшем устройстве нашего государства… Поэтому в данное время нашей первоочередной задачей является всяческая поддержка усилий Германии в борьбе с ненавистным всему народу сталинским режимом. Для этого желательно, чтобы мы вступили в создаваемую генералом А.А. Власовым Русскую освободительную армию (РОА), либо в национальные или немецкие подразделения. Всех желающих сделать это оратор пригласил заходить к нему для записи по рабочим дням. Многих слушателей, включая и меня, будущее нашей страны, которое можно было представить себе из выслушанной речи, вполне устраивало, и за это вроде стоило бороться с оружием в руках… И, между прочим, несколько пленных в лагере, то ли поддавшись этой агитации, то ли по своему убеждению или из-за невозможности выносить голод и другие мучения в плену, подали тайком от своих товарищей заявление о зачислении их в РОА. После этого их скоро уводили и незаметно для других пленных увозили из лагеря…

«Собрание» на этом закончилось, и начальство ушло. Ушли также пленные из других бараков. Но пришедшие из соседнего барака портные дядя Вася и Давыдов рассказали, что произошло у них рано утром 7 ноября. Оказалось, что в их бараке среди военнопленных медиков находится известный советский писатель, Степан Павлович Злобин, написавший в начале 30-х годов роман «Салават Юлаев», который я с удовольствием прочёл в школьные годы. После войны СП. Злобин на основе собственного опыта пребывания в немецком плену рассказал в романе «Пропавшие без вести» о том, как советские военнопленные мужественно вели себя в лагере.

Так вот, этот писатель 7 ноября перед утренней поверкой громко поздравил всех с Великим праздником Октября и выразил твёрдую уверенность, что наша Родина обязательно победит в этой войне. Он призвал пленных делать всё, что в наших силах, чтобы способствовать победе…»

«… Однажды вечером в наш барак вместе с охапкой газеты «За родину» нам принесли махорку и раздали её по пачке даже некурящим, которые обычно её обменивали на что-либо съестное. Среди тех, кто нам принёс эти дары, оказался симпатичный офицер, от которого пахло духами. Он сидел за столом очень близко от моих нар. Воспользовавшись этим, я вступил с ним в разговор. Я узнал, что он тоже бывший московский студент, попал в плен в начале октября 1941 года в окружении под Вязьмой. Совсем недавно он окончил курсы пропагандистов где-то под Берлином. Теперь ждёт в нашем лагере назначения на соответствующую должность в одном из формирований РОА генерала Власова…

Пока я общался с офицером, за этим наблюдал мой знакомый повар, и, как только я остался один, повар сделал мне замечание – почему я разговаривал с «этой сволочью, рядом с которой и стоять не следует». Пришлось кое-как оправдываться и отбросить возникшую было мысль о поступлении на пропагандистские курсы и о записи в РОА…»

«…В воскресенье 17 января в нашем бараке опять организовали «общее собрание» и раздали несколько экземпляров газеты «За родину», а также новой русской газеты «Заря», выходившей под девизом «Трудящиеся всех стран, объединяйтесь для борьбы с большевизмом!». На первой полосе одного из номеров красовался большой портрет генерала А. А. Власова в советской военной форме, но без петлиц. Под портретом была статья об этом «видном бывшем советском генерале». На другой полосе находилось «Обращение Русского комитета к бойцам и командирам Красной Армии, ко всему русскому народу и другим народам Советского Союза», якобы принятое накануне на совещании этого комитета в Смоленске.

Уже упоминавшийся руководитель лагерной группы агитаторов прочитал «Обращение» вслух, давая собственные комментарии. Целями комитета были объявлены: свержение Сталина и его клики, уничтожение большевизма; заключение почётного мира с Германией и создание в содружестве с Германией и другими народами Европы «новой России без большевиков и капиталистов». Красноармейцев и всех русских людей призывали к переходу на сторону «действующей в союзе с Германией Русской освободительной армии (РОА)». Собрание закончилось призывом к военнопленным поддержать «Обращение» и записаться в РОА…»

«… Но прежде чем мы вышли из блока, колонну задержал прибежавший агитатор из Особой команды лагеря с экземплярами газеты «Заря». Забегая вперёд, скажу, что газета была датирована 3 марта 1943 года. Там под большим портретом генерала А.А. Власова на первой и второй полосах было напечатано открытое письмо «Почему я стал на путь борьбы с большевизмом». Мы прочитали его, когда ехали в вагоне поезда. Отмечу лишь, что в письме Власов утверждал, что будучи командующим Второй ударной армии, окружённой в болотах и явно обречённой на верную гибель из-за отсутствия боеприпасов и продовольствия, он сдался в плен не добровольно, а только после того, как почти месяц скрывался от немцев. Он призывал русских людей вступить в борьбу против Сталина, за новую Россию без большевиков и капиталистов, а военнопленных и молодых гражданских лиц – записываться в РОА…»

«... В новом лагере нас опять посетили власовские офицеры – пожилой майор и неплохо владевший немецким языком молодой лейтенант... Власовский майор рассказал о достигнутых успехах генерала Власова в организации РОА и пожурил нас за то, что мы почему-то не принимаем никакого участия в этом благородном деле. Докладчик выразил полную уверенность, что большевизм будет непременно уничтожен, несмотря на временные неудачи Германских вооруженных сил. Он отметил, что союз Сталина с Черчиллем и Рузвельтом непрочен. Может случиться так, что Германия внезапно заключит мир с Англией и США, и тогда они вместе выступят против СССР. Поэтому русским военнопленным следует срочно вступать в РОА, чтобы поддержать Германию и начать создавать новую, свободную Родину, не дожидаясь, что этим займутся новые оккупанты…

Оба офицера пообедали вместе с нами. После обеда лейтенант попросил меня свести его в туалет. По дороге он, посмотрев, не идет ли кто за нами, неожиданно шепнул: «Этот майор – настоящая сволочь. А ты знай, дела у Красной армии идут очень хорошо; недавно полностью освобожден от блокады Ленинград и никаких признаков нарушения союза между СССР, Англией и США нет. На конференции в Тегеране это подтвердилось. Расскажи об этом товарищам. Надеюсь, ты меня не выдашь».

Я заверил лейтенанта, что всё будет в порядке и что я, как старший в рабочей команде, передам его слова товарищам, а также буду делать всё, чтобы никто из них и не помышлял о вступлении в РОА. Так мы и расстались…»

«… В ноябре в столице оккупированной Чехословакии Праге состоялся учредительный съезд Комитета освобождения народов России (КОНР). Одним из главных организаторов и руководителей этого антисоветского Комитета был генерал-лейтенант Власов. Работу съезда транслировали по радио по всей Германии и даже за её пределами.

В тот пасмурный, но ещё не холодный день после завтрака нас вместо того, чтобы направить на работу, привели к дому Микклихов и рассадили всех на траве. Из репродуктора, укреплённого на доме, послышалась русская речь. Все стали внимательно слушать эту трансляцию. Каждый выступивший на съезде призывал россиян «объединиться против сталинской тирании» и активно поддерживать германские вооруженные силы. Ядром объединения должна была стать созданная в 1942 году РОА, которой предстояло стать воюющей силой под командованием генерала Власова. Участники съезда приняли манифест, провозглашавший «освобождение народов России от большевистской системы, прекращение войны, заключение почётного мира с Германией и создание свободной народной государственности без большевиков и эксплуататоров».

Когда фельдфебель привел нас строем обратно в лагерь, он обратился ко всем с вопросом: «Ну, кто из вас хочет добровольно записаться в Русскую освободительную армию»? Последовала короткая пауза. И вдруг, к полной неожиданности фельдфебеля и большинства товарищей, двое тихо вышли из строя – всеми уважаемый Можухин, мастер по изготовлению баянов, и Жигалов, поступивший в лагерь вместе с Можухиным. Обоих добровольцев по распоряжению фельдфебеля сразу увели в караульное помещение, по-видимому, опасаясь, что в казарме товарищи с ними расправятся как с предателями Родины.

На следующий день Можухина и Жигалова отвезли в Гроссрёрсдорф, где с ними пообщались представители РОА. Но в ряды РОА зачислили только Жигалова, а Можухина забраковали по возрасту и здоровью. Так что Можухину пришлось вернуться в лагерь, где с ним почти никто больше не разговаривал и даже часовые сторонились его…

При освобождении из плена Можухина кто-то выдал Особому отделу...»

***

В кінці війни ці біснуваті «патріоти Радянської Батьківщини», які, за словами автора, перебуваючи в полоні, вважали своїм обов'язком «викривати табірних агітаторів і відмовляти полонених записуватися у власовську РОА і німецькі військові підрозділи», перейшли від співчуття до активних дій і сотворили наступний «подвиг»:

«… На следующий вечер от другого военнопленного я услышал ещё об одном событии, происшедшем на шоссе примерно в километре от городка Хайденау. Рассказчик и его товарищи присели отдохнуть на обочине шоссе, а мимо шла большая колонна пленных власовцев – солдат и офицеров РОА. Увидев их, сидевшие повскакали с мест, крича: «Вот они, сволочи, предатели Родины!» и бросились на них с палками и камнями, а один из бывших пленных выхватил из вещевого мешка немецкую гранату и, вытащив чеку, бросил её в колонну. Гранатой убило нескольких власовцев, многих ранило, в том числе двух конвоиров. Товарищи этих конвоиров, разозлившись, до крови избили прикладами автоматов обезумевшего «патриота». В те дни не раз случалось, что офицеров и солдат РОА наши военнослужащие расстреливали на месте…»

Ось таке справжнє обличчя «совка», сатаніста і богоборца, чий «патріотизм» знаходить своє найяскравіше вираження у вбивствах Руських людей, які не захотіли подібно до нього зробитися рабами Сталіна. І не якийсь там Гітлер з його вигаданої радянською пропагандою «русофобією» став причиною поразки Руського і Українського народів у Другій Світовій війні, а ось ці деким цинічно іменовані «руськими» совки, які були, є і будуть самими послідовними, фанатичними і закоренілими служителями большевизму.

І знову задамося болючими запитаннями:

Чи багато хто з «совків» захотіли скористатися тодішньої можливістю стати дійсно Руськими, дійсно Українцями; перетворитися з червоноармійців в руських та українських солдатів, і з сталінських рабів зробитися вільними людьми?

Чи багато на ділі виявилося таких Руських та Українських людей, яким Гітлер міг би довірити зброю, якої йому катастрофічно не вистачало для його власної армії?

---

---

Посилання:

[1] Сергій Брусний. Власовці: 50 тисяч росіян воювали за Гітлера // Сайт: texty.org.ua; 21.10.2009.

[2] Там само.

[3] У 1938 році німецькими властями був прийнятий Закон про майно РПЦЗ в Німеччині та було надано допомогу в ремонті 19 російських православних храмів у Німеччині, у відповідь на що 12 червня 1938 року митрополит Анастасій звернувся до Гітлера з подячною адресою, в якій, зокрема, писав: «Лучшие люди всех народов, желающие мира и справедливости, видят в вас вождя в мировой борьбе за мир и правду». / Цит. по: «Церковная жизнь». 1938, № 5/6, стр. 96.

У своєму пасхальному привітанні за 1942 рік митрополит Анастасій писав: «Настал день, ожидаемый им [русским народом], и он ныне подлинно как бы воскресает из мёртвых там, где мужественный германский меч успел рассечь его оковы. И древний Киев, и многострадальный Смоленск и Псков светло торжествуют своё избавление как бы из самого ада преисподнего». / Цит. по: «Церковная жизнь». 1942, № 4, стр. 51.

[4] ПРAВОСЛАВНЫЙ ФАШИЗМ: ВОЗРОЖДЕНИЕ. 10.11.2015. / http://bs-12.mypage.ru/pravoslavniy_fashizm_vozrojdenie_4_1.html

 [5] Сорби – німецьке найменування лужичан – слов'янського народу чисельністю близько 100 тис. чоловік що проживають на території Німеччини. При Гітлері вважалися повноправними громадянами Третього Рейху, що, до речі, є ще одним спростуванням брехливого міфу про намір німців «знищити слов'ян» як «нижчу расу».

Джерела:

• За основу взята стаття: «Власовцы» и «совки». Сайт: «Сила и Слава». 27.04.2014., перекладена і доповнена коментарями. Адреса російськомовного оригіналу: http://via-midgard.info/news/article/vlasovcy-i-sovki.htm
• Сергій Брусний. Власовці: 50 тисяч росіян воювали за Гітлера // Сайт: texty.org.ua; 21.10.2009.
• ПРAВОСЛАВНЫЙ ФАШИЗМ: ВОЗРОЖДЕНИЕ. 10.11.2015. / http://bs-12.mypage.ru/pravoslavniy_fashizm_vozrojdenie_4_1.html

---