Виростають пофігістами і невдахами: блогер пояснила, як українська школа ламає дітей

Про це у своєму блозі в інтернет-виданні "Збруч" пише Мірка Клос.

"В університеті ти маєш право перездати, відпрацювати, а у школі — ні. Ти не маєш права помилятись. Інакше тебе спишуть, ти станеш об’єктом цькування, "булінгу". Зрештою ти виростеш або пофігістом, або невдахою", - вважає автор.

Насправді ж, за словами Мірки, помилки - це круто, адже не помиляється той, хто нічого не робить.

Блог набув неабиякої популярності серед читачів. Лише за чотири доби з моменту публікації його поширили понад 1,5 тисячі користувачів соцмережі Facebook.

Нижче - повний текст Мірки Клос без змін:

Моя дитина не хоче ходити до школи. Йому там не цікаво. Я його розумію. Я теж не хотіла ходити до школи. З цієї ж причини. У мене була мама, яка мене заставляла бути нормальною.

Було простіше придурюватися, що я нормальна, аніж із нею сперечатися. Тепер мама, коли приїжджає, то і мене, і малого заставляє бути нормальними. Каже, що я погано на нього впливаю.

Важко пояснити дитині те, у що сама не віриш, чого не підтримуєш. І для чого? Нова форма бунту — це не стільки косуха в шафі, як чесність перед собою. Мені би дуже хотілось, щоб учнів у школі готували до життя, а не до ДПА.

Усі зауваження у щоденнику пов’язані не з тим, що він забіяка, а з тим, що йому подобається веселити дітей. І часто ці жарти чи гумор він використовує на уроці. Щоб ви розуміли — наприклад, на уроці німецької мови може намалювати собі гітлерівські вуса. Він ще може наївно запитати вчительку: "Вам що, цирк не подобається?!" Вчителі це розцінюють як грубість і дзьобають його та мене.

Ви помітили, як змінились дерева? Були голі та з бруньками, а стали всі якраз такого ніжно-зелено-наївного кольору. Каштани, тополі, клени, зілля і трава — все такого забарвлення. Художники називають цей колір куриликівським. Був такий художник Вільям Курилик, він малював багато у цьому кольорі. Цей колір триматиметься у природи дуже короткий час. Потім він впаде у глибоко-зелений. У різні відтінки зеленого. Дерева, трава, кожне дерево матиме свої пантони, своє забарвлення.

Мені цей куриликівський зелений асоціюється з дитиною, яка починає дорослішати. Із дитиною, яка вже й не дитина, але ще не підліток. Такий от цікавий короткий період. Коли ще не вмієш брехати, але вже б не завадило деколи це вміти. "Мамо, а ти знаєш, я маю дві мови. Одну — хатню літературну, а іншу — шкільну зі сленгом". Або: "Цьоць, я не знаю, чи ти в курсі, але мені вже починають подобатись дівчата".

Цього тижня я дізналась, що одна божевільна мамочка зацькувала однокласника мого сина, який їй не подобався. І батьки забрали його зі школи. Я бачила, як водій автобуса не зупинявся дітям на зупинці, аж потім ті витягли папірці грошей і махали ними, щоб водій мав мотивацію їх підібрати. В автобусі і тролейбусі дорослі, замість того, щоб допомогти тримати наплічник, який важить тонну, штурхають, смикають, кричать на тих дітей.

Ми на Великдень їздили до Сокаля. То моє рідне місто. І там мене вразив ось такий феномен. Школярі "тусять" у довжелезному коридорі супермаркету АТБ. Це їхній культурний центр, це єдине місце, де вони можуть перебувати для того, щоб спілкуватись.

А що? Спілкуватись їм хочеться. А де спілкуватись у маленькому місті? На вулиці все ще холодно, грошей мама на кафе не дає, та й нема ніякого молодіжного кафе. Тому цей довгий коридор магазину став їхнім прихистком.

Я не люблю вас, дорослих, які не розуміють, наскільки важливим для дерева є отой його перший відтінок. Ви потім ходите до психотерапевтів і пояснюєте свої теперішні проблеми, які тоді давно зашпортались саме в тому відтінку. Бо вас тоді не підтримали.

І це — життєва дідовщина. Мене били, і я буду бити. Мене ніхто не розумів, тому і я не хочу тебе розуміти.

Я виросла і зрозуміла, чим огидна школа, чому я її так не люблю. У школі тебе карають за помилки.

Як можна навчитись без помилок? Я от зараз пішла на сальсу і танцюю, як вмію. А не вмію я зовсім. Уявіть собі, як буде змінюватись моє ставлення до тренера, до себе, до сальси, якщо за неправильні кроки мені писатимуть зауваження, викличуть мою маму, скажуть, що я незграба, не стараюсь, розсіяна на занятті.

В університеті ти маєш право перездати, відпрацювати, а у школі — ні. Ти не маєш права помилятись. Інакше тебе спишуть, ти станеш об’єктом цькування, "булінгу". Зрештою ти виростеш або пофігістом, або невдахою.

Я у школі обрала для себе стратегію нападу. Добре, якщо я для вас така погана, то я і не намагатимусь бути хорошою.

У моєї знайомої психолога-терапевта дуже багато клієнтів — золоті медалісти. Їхні особистісні проблеми в дорослому житті — це зворотній бік медалі. Ти так боїшся помилитись, так вилазиш зі шкіри, щоб тебе любили і хвалили, що руйнуєш цим собі життя.

Я пишу це для того, щоб ви зафіксували собі в голові, що помилки — це круто. Помилка — це вже спроба. А спроба — це вже щось. Класична істина: не помиляється той, хто нічого не робить, хто боїться щось робити. У своїх думках я дуже класно танцюю. В реальності мені потрібно багато часу і зусиль, щоб добре танцювати.

Ми всі мали оцей куриликівський відтінок свого листя. Згадайте оте молоде своє листя. Я тоді хотіла танцювати. Я мала голубі лосіни, шкіряні білі чешки і футболку з кроликом Баґз Банні. Довжелезне волосся у хвостику. Мені подобались ці заняття. Але мене зламали. Мені відбили охоту, бо "то не для тебе".

Я думала, що ненавиджу спорт, бо вважала, що спорт — це фізкультура. Мене зламали.

Мене водили в музичну школу через силу, як вимагали їсти молочне в садочку. Я думала, що музика — це сольфеджіо. Мене зламали.

Ці всі гуртки приносили мені купу стресів і комплексів. А школа була місцем, де шанси на те, що тебе почують, дорівнювали нулю. Я думала, що знання — це школа. Мене зламали. "Глухий не чує, де ж тут перемога".

Я розкажу вам історію свого двоюрідного брата Олега. Він хлопчиком гуляв зі своїм дідом Вадимом по місту. Дід був російськомовним ветераном без ноги. Він був нерідним дідом, але дуже любив Олега, проводив з ним багато часу. Вони гуляли, розмовляли.

Дід купив йому цукерки "Морські камінці". Це такі родзинки в кольоровій цукровій глазурі. Тоді їх пакували не в целофанові пакети, а у крафтові обгортки з паперу. Вони купили ті камінці та пішли у скверик. Але продавщиця нещільно закрила пакет, і коли Олег взяв його в руки, цукерки всі, як один, впали на землю. Олегу стало страшенно прикро, бо він любив і хотів ті морські камінці. Він чекав, що зараз його почнуть сварити. А дід спокійно каже: "Ну що, йдемо нові купимо!"

Школа має такою бути. Давай, спробуємо ще раз. Дім має таким бути. Давай, спробуємо ще раз.

Є безліч випадків у житті, коли ти не знаєш, як повестись. Тоді пропоную вмикати режим "Я в теперішніх обставинах" і, наприклад, до чужої дитини на зупинці віднестись так, якби ти хотів, щоб до твоєї віднісся хтось чужий на тій самій зупинці. Нарваному підлітку відповісти так, якби ти хотів, щоб хтось дорослий відповів тобі, коли ти був нарваним підлітком. Підтримати, захистити, обгородити, а не зламати. Чи перефарбувати, бо так має бути.

Італійський вчитель Чезаре Ката опублікував у фейсбуці завдання на літні канікули для своїх учнів. Аж на 15 пунктів. Серед них — прогулянки на самоті, читання, бо це найкраща форма бунту, щоб фільми із глибинними діалогами не закінчувались після титрів, а вплітались у життя і думки.

Восьме завдання — займайтесь спортом і займайтесь ним дуже багато. Дев’яте — сміливість комусь висловити почуття, бо в разі взаємності це буде прекрасне літо, а в разі невдачі повертайтесь до восьмого завдання. По можливості перечитувати конспекти уроків, порівнювати те, про що читали і говорили, з тим, що відбувається у вашому житті. Список дуже зворушливий.

Мудрі столітні хвойні дерева не залишаються впевнено зеленими. Вони теж відростають таким кольором. Розумієте? І мене це тішить. Я теж хочу бути модриною, яка відростить собі куриликівські бруньки. Взую свої мартінси, піду погризти чіпсів у коридорі АТБ. Я жартую. Це була би провокація. Я буду старатись, не зважаючи на те, скільки кілець у моєму стовбурі, шукати розуміння із тими світлими молодими пагінцями.