Як політика Рузвельта продовжила Велику депресію – Джим Пауелл (Jim Powell). Як Україні не треба робити

Стаття Джима Пауелла присвячена всебічному аналізу «нового курсу», який, на думку автора, зовсім не «врятував» американську економіку, а призвів її до ще глибшої та тривалішої кризи. Курс політичних «акцій» президента Франкліна Делано Рузвельта довгий час надмірно завищувався, йдеться у статті на сайті  ГО "Країна ліберальна".

Сьогодні з'явилися ознаки того, що «мильна бульбашка» його іміджу ось-ось лусне, і на дуже високу репутацію цього президента США чекає банкрутство.

Період з 1950-х по 1990-і роки став справжнім «золотим віком» для біографів Рузвельта – Джеймса Макгрегора Бернса (Burns), Артура М. Шлесінгера-молодшого (Schlesinger), Френка Фрідела (Friedel), Вільяма Лейхтен Моргана (Morgan) і Кеннета С. Девіса (Davis), які вважали Велику депресію незаперечним доказом неспроможності вільного ринкового капіталізму і необхідності державного втручання в економіку. З цією точкою зору ми, звичайно, стикаємося і сьогодні, наприклад, у роботі Джой Хакім (Hakim) "Свобода: історія США" (Freedom: A History of the US).

"Перші сто днів президентства Рузвельта увійшли в історію своїми досягненнями", – пише Хакім. Є, однак, одна невелика проблема: центральна теза цієї концепції не відповідає дійсності. Рузвельтовський "новий курс" не зміг вивести Америку з Великої депресії. Більш того, він лише посилив її. У період «нового курсу» середньорічний рівень безробіття країни становив 17,2% працездатного населення. Жодного разу за всі 30-ті роки він не опускався нижче за 14%.

Попри епізодичне пожвавлення економіки, обсяг ВВП душу населення навіть у «сприятливому» 1937 року не дотягував рівня 1929 року. Крім того, за цим «піком» стався новий різкий спад виробництва. Як відзначали Мілтон Фрідман (Friedman) і Ганна Дж. Шварц (Schwartz), це був «єдиний відомий нам випадок, коли за однією глибокою депресією відразу ж пішла інша».

Велика депресія є найважливішою економічною подією за історію США. Вона спровокувала найбільш масштабне розширення повноважень федеральної влади у мирний час. Відповідно, дедалі більше економістів у своїх дослідженнях зосереджує увагу не так на добрих намірах архітекторів «нового курсу», але в сутності цієї політики – тобто. на її конкретних результатах.

Перша тріщина в будівлі загальноприйнятої концепції з'явилася після публікації у 1963 році роботи Фрідмана та Шварц «Монетарна історія Сполучених Штатів», де автори продемонстрували, що основна відповідальність за виникнення Великої депресії лежить на чиновниках Федеральної резервної системи (ФРС), які допустили у 1929 році скорочення грошової маси на третину. Непослідовна політика ФРС сприяла затягуванню депресії. Таким чином, йдеться не про «провал» ринку, а про провал держави.

З того часу вийшли десятки журнальних статей і кілька наукових праць, у яких послідовно аналізувалися результати «нового курсу», й у переважній більшості випадків оцінки вчених були негативними.

Ця політика обернулася затягуванням Великої депресії шляхом подвоєння податків, подорожчання робочої сили для роботодавців, перепон, які заважали підприємцям залучати кошти для розвитку їхньої справи, демонізації «капіталістів», знищення продуктів харчування, заохочення картелів, укрупненням найбільш стійких банків, перерозподілом соціальних витрат.

Роботи, де робилися ці висновки, накопичувалися на периферії наукового мейнстриму і здебільшого ігнорувалися аж до 1999 року, коли Пулітцерівську премію здобула книга історика зі Стенфордського університету Девіда М. Кеннеді (Kennedy) «Свобода від страху: американський народ у роки депресії» (Freedom from Fear: The American People in Depression and War). Це – науково-популярна праця, заснована на деяких із цих досліджень. «Чим би він [«новий курс»] не був, – наголошував автор, – це була не програма з оздоровлення економіки та не ефективна програма».

Книга «Помилки Рузвельта: як Франклін Д. Рузвельт і його "новий курс" продовжили Велику депресію» – перша праця, в якій дається всеосяжний огляд цих даних). Втім, безсумнівно, будуть інші – про критичний аналіз «нового курсу».

"Новий курс" проти роботодавців

Події Рузвельта призвели до подорожчання найму робочої сили, отже, і скорочення зайнятості. Відповідно до Національного закону про відновлення промисловості, прийнятого в 1933 році, було створено Національну адміністрацію відновлення, яка дала «добро» на створення приблизно 700 картелів, чиї статути в обов'язковому порядку встановлювали рівень зарплат, що перевищував ринковий.

Масовим звільненням сприяв і Національний закон про трудові відносини, який набув чинності в 1935 (він більш відомий як Закон Вагнера): цим актом санкціонувалися монополія профспілок, насильницькі методи проведення страйків та підвищення зарплат у промисловості.

Наприкінці 1937 – на початку 1938 року General Motors лише за три місяці звільнила чверть працівників, а загальна кількість вироблених у США автомобілів скоротилася майже на 50%. Економісти Річард К. Веддер (Vedder) і Лоуелл Е. Геллауей (Gallaway) – автори опублікованої в 1997 році книги "Без роботи" (Out of Work) – роблять висновок: якби не підвищення витрат на зарплату, викликане "новим курсом", рівень безробіття в країні станом на 1940 рік був би нижчим на 8 процентних пунктів.

У період Великої депресії рівень оподаткування США виріс удвічі, а податкові надходження до федерального бюджету збільшилися з 1,6 мільярда доларів у 1933 році до 5,3 мільярда 1940-го. Частка федеральних податків обсягом ВВП у період 1933-1940 років різко підвищилася – з 3,5 до 6,9%. Простих громадян безпосередньо торкнулося підвищення мит на алкоголь та відрахувань із зарплати на соціальне забезпечення.

Рузвельт ще більше збільшив податковий тягар, підвищивши прибутковий податок для фізичних та юридичних осіб, акцизи, податки на нерухомість та майно, що передається у дарунок. Він запровадив податок на нерозподілений прибуток. Всі ці побори призвели до скорочення обсягу коштів, які підприємці могли витратити розширення виробництва та створення нових робочих місць.

У роботі «Велика депресія» (The Great Depression), що вийшла 1998 року, економісти Томас Е. Холл (Hall) та Дж. Девід Фергюсон (Ferguson) зазначають:

«Спрямоване проти бізнесу податкове законодавство не могло не вплинути на рівень зайнятості. Крім того, внаслідок постійних змін законів про оподаткування (у 1932, 1934, 1935, 1936 роках) у ділової спільноти виникло сильне почуття невпевненості у завтрашньому дні. Оскільки рішення, що приймаються компаніями, про додаткові капіталовкладення надзвичайно залежать від їх здатності планувати свою майбутню діяльність, посилення невизначеності зазвичай веде до скорочення інвестицій... їх обсяг у співвідношенні з обсягом виробництва знаходився на низькому рівні».

Закони про цінні папери, прийняті в рамках «нового курсу», ще більше посилили ситуацію із зайнятістю, ускладнюючи підприємцям завдання залучення капіталів. Закон про цінні папери 1933 року вимагав від усіх емітентів таких паперів надавати детальні фінансові звіти. Лестер В. Чандлер (Lester V. Chandler), фахівець з економічної історії з Принстонського університету, описує наслідки введення цих правил таким чином:

«Норми регулювання щодо випуску цінних паперів були дуже обтяжливі, особливо, на першому етапі, поки юристи, фінансисти та менеджери до них не звикли, не зрозуміли передбачених ними процедур та не виробили методику роботи на цьому напрямі. Дотримання нових норм було трудомістким та супроводжувалося великими витратами. Крім того, бізнесмени боялися адміністративних та кримінальних покарань, під які вони несвідомо могли підпасти».

Перше емпіричне дослідження діяльності створеної в 1934 Комісії з цінних паперів і бірж (КЦББ) провів майбутній Нобелівський лауреат Джордж Дж. Стіглер (Stigler). У своїй роботі він показав, що після початку діяльності КЦББ кількість компаній, що залучали кошти на фондовому ринку, зменшилася, а дохідність цінних паперів, що випускалися в 1920-х роках (у ході біржового буму до створення КЦББ), була ненабагато меншою, ніж у 1950-їх (у період першого з часів Великої депресії економічного піднесення). «Ньюдилери» стверджували, що причиною Депресії стали спекуляції та шахрайство на фондовому ринку. Однак у цьому випадку дохідність акцій у період перед створенням КЦББ мала б знизитися, а її діяльність призвести до збільшення прибутковості. Проведений економістом Грегом А. Джаррелом (Jarrell) аналіз даних із цінних паперів промислових компаній, випущених у 1926-1939 роках, підтверджує висновки Стіглера.

Виникає питання: навіщо було ускладнювати підприємцям залучення капіталів та найму працівників?

У 1938 Рузвельт ініціював безпрецедентну антимонопольну кампанію, спрямовану проти найбільших роботодавців країни. Міністерство юстиції найняло близько 300 юристів для подання приблизно 150 позовів. Найчастіше вони подавалися навіть проти окремих фірм, а проти цілих галузей промисловості.

Так, судове переслідування зазнали галузі, пов'язані з виробництвом молочної продукції, нафти, тютюнових виробів, обладнання для взуттєвої промисловості, автопокришок, добрив, фармацевтичної продукції, товарів для школи, рекламних щитів, алкоголю, друкарських машинок, залізничними перевезеннями, страхуванням від пожеж , і навіть кіноіндустрія.

Антимонопольний «хрестовий похід», однак, провалився. Держава виграла лише деякі процеси, а розгляд за деякими позовами затягнувся до 13 років. Ця рузвельтівська політика паралізувала і так охоплену депресією економіку, утруднивши підприємцям розширення ділових операцій та створення нових робочих місць.

Робота Дж. Уоррена Наттера (Nutter) та Генрі Адлера Айнхорна (Einhorn) «Монополізм в американській економіці» (Enterprise Monopoly in the United States), опублікована у 1969 році, та кілька інших досліджень продемонстрували, що у 30-ті роки жодних ознак посилення монополізації ринків приватними компаніями немає. Весь «хрестовий похід» грунтувався на ілюзорних передумовах.

Крім того, Рузвельт ще й демонізував роботодавців за допомогою отрутної риторики. У 1936 році, погоджуючись на висунення його кандидатом на другий термін від Демократичної партії, він обрушився на «царських осіб» в економіці, які "купаються в привілеях «принців крові» з нових економічних династій, які прагнуть влади".. Вони, за твердженням Рузвельта, створили деспотію нового типу – диктатуру промисловців... І він захотів позбавити їх "цієї могутності".

Чи варто дивуватися, що багато хто тоді вважав американський ринок небезпечним для інвестицій?

Головна банківська «реформа» Рузвельта – другий Закон Гласса-Стігелла – обернулася укрупнення найстійкіших фінансових установ, у тому числі J.P. Morgan & Company. Це були структури універсального типу, що виконували функції як комерційних (вклади, кредитування), так і інвестиційних банків (гарантоване розміщення цінних паперів). Ньюдилери націлилися на них, оскільки вважали андеррайтинг цінних паперів однією з чинників, що незмінно призводять до банкрутства банків.

У 1986 році Юджин Н. Уайт (White) опублікував результати своїх досліджень: за його даними, у 1920-х роках, до ухвалення Закону Гласса-Стігелла, банки, що займалися як обслуговуванням депозитів та кредитуванням, так і розміщенням цінних паперів, банкрутували рідше, чим інвестиційні фінансові установи, які не займалися андеррайтингом. Крім того, зазначав Уайт, у 1930-1933 роках збанкрутувало 26,3% від загальної кількості банків у країні; водночас із банків, які займалися андеррайтингом, впали лише 7,6%. Причина більшої стійкості універсальних банків, на думку Уайта, полягала у диверсифікованому характері своєї діяльності.

Економісти з університету Чикаго Рендал Крознер (Kroszner) і Рагхурм Райан (Rajan) зібрали дані про емісію в 1920-х роках і порівняли віддачу від тих цінних паперів, що розміщували універсальні банки, і від акцій, випущених інвестиційними банками. Як з'ясувалося, із цінних паперів, випущених інвестиційними банками – тими, на які робили ставку «ньюдилери» – під дефолт потрапило на 40% більше.

Рузвельт нічого не зробив, щоб усунути головну причину 90% банківських банкрутств – закони про банки без філій, що приймалися на регіональному і федеральному рівні. Їхні операції обмежувалися діяльністю однієї штаб-квартири і тим самим їм не дозволяли диверсифікувати кредитні портфелі та джерела залучення коштів.

Імовірність банкрутства таких банків була надзвичайно високою, якщо економічна ситуація в районах, де вони діяли, погіршувалась, оскільки вони видавали кредити лише місцевим позичальникам, багато з яких втрачали платоспроможність, і вклади теж робилися місцевими жителями, які забирали свої гроші у разі виникнення труднощів. У Канаді, де банкам було дозволено відкривати філії по всій країні, жодна фінансова установа за весь період Великої депресії не збанкрутувала.

У 1935 році Рузвельт підписав Закон про банки, який централізував управління сектором у руках ФРС.

Аллен Х. Мелцер (Meltzer) у своїй недавній «Історії Федеральної резервної системи» наочно показує, що тим сімом головам, які її очолювали, постійно доводилося мати справу з суперечливою інформацією, а самі вони були не чарівниками, а лише людьми, яким, природно, властиво помилятися. Зосередження повноважень у руках ФРС означало, що їхні помилки завдавали збитків не якомусь одному місту чи регіону, а всій країні.

Перший «тривожний дзвінок» пролунав у липні 1936 року, лише через п'ять із половиною місяців після початку діяльності «оновленої» ФРС. Її керівництво на 50% збільшило обсяг обов'язкових банківських резервів, тобто підвищило частку наявних у банку коштів, які мали лежати у його сейфах, а не позичатись чи реинвестироваться. 30 січня 1937 року ФРС знову підвищила обсяг обов'язкових резервів ще на 33,3%. Ці кроки призвели до скорочення грошової маси, що стало однією з найважливіших причин спаду 1938 року – третьої за рахунком найсерйознішою рецесією після закінчення Першої світової війни. Реальний ВВП скоротився на 18%, а промислове виробництво – на 32%.

Ви запитаєте: а як же рузвельтівська реформа у сфері страхування вкладів? Вона не зупинила хвилю банкрутств. Але оскільки вкладники могли більше не перейматися своїми грошима, серйозних нападів паніки справді більше не було. Страхування вкладів перекладало витрати банкрутств на плечі платників податків, позбавляючи вкладників стимулів триматися подалі від «проблемних» банків. Наслідки федеральної системи страхування вкладів повною мірою проявилися лише у 1980-х роках, коли компенсаційні виплати з позик та заощаджень обійшлися американським платникам податків у 519 мільярдів доларів.

Боротьба проти зниження цін та знищення продуктів харчування

Картелі, створені Національною адміністрацією відновлення (National Recovery Administration), забезпечували підтримку цін на товари та послуги на рівні вище ринкового, що знижувало добробут усіх американців. Найбільше, однак, страждали на «маленькі люди». У квітні 1934 року сорокадев'ятирічний іммігрант на ім'я Якоб Магед (Maged), який проживав у Джерсі-сіті, був оштрафований і засуджений до трьох місяців в'язниці за те, що попрасував костюм за 35 центів замість тарифу в 40 центів, встановленого Адміністрацією.

Закони про регулювання сільського господарства (Agricultural Adjustment Acts) 1933 та 1938 років забороняли зниження відпускних розцінок на сільгосппродукцію, що вело до збереження високих споживчих цін на продукти харчування. Відповідно до цих законів міністр сільського господарства та майбутній віце-президент Генрі Уоллес (Wallace) наказав фермерам переорати до 10 мільйонів акрів обробленої землі, знищивши посіви пшениці, кукурудзи та інших культур. Свинарям заплатили компенсацію за забій приблизно 6 мільйонів поросят. Саме проти таких методів протестував Джон Стейнбек у своїх «Гронах гніву».

Комісія з цінних паперів та бірж нав'язувала уолл-стрітовським компаніям цінову змову, змушуючи їх стягувати високі комісійні з інвесторів, які бажали продати або купити цінні папери. Справжні реформи – дерегулювання, заохочення конкуренції та зниження розцінок – розпочалися на Уолл-стріт лише 1975 року.

Прийнятий у 1936 році Закон Робінсона-Петмена, який вносив поправки до антимонопольного Закону Клейтона, забороняв A&P, King Kullen (цю фірму називали «найбільшим у світі нищівником цін») та іншим мережевим магазинам надавати споживачам знижки на покупки у великому обсязі.

Ще один удар по інтересах споживачів Рузвельт завдав, підписавши в 1937 Закон Міллера-Тайдінгса про підтримку роздрібних цін. Цим актом до Закону Шермана вносилися поправки, що дозволяють виробникам встановлювати фіксовані роздрібні ціни на свої бренди та не дозволяти мережевим магазинам продавати ці товари з великими знижками.

У 1938 році Рузвельт також затвердив Закон про цивільне повітроплавання, що дав федеральній владі повноваження щодо створення картелю в галузі авіаперевезень. Протягом 40 років не було видано жодної ліцензії на створення нових міжрегіональних авіакомпаній, а споживачі страждали від високих фіксованих цін на квитки.

Велика депресія не була неминучою. 1920 року країна теж пройшла через сильний спад, але він тривав лише близько року. Тоді президентом був Уоррен Дж. Гардінг (Harding), і йому вдалося впоратися із завданням, яке Рузвельту виявилося не по зубах.

Гасло Гардінга «менше держави, більше бізнесу» виявилося значно ефективнішою установкою, ніж провальний рузвельтівський «новий курс».

Інтересам всіх американців значно більше відповідає непорушність приватної власності, стабільність національної валюти, відкритість ринків, безперешкодність трансакцій, відсутність високого податкового навантаження й державного регулювання та передбачуваність політики влади, що дозволяє приймати інвестиційні рішення.