ЯК РОБИТИ ТЕ, ЩО ЛЮБИШ

Нещодавно ми з прикрістю виявили, що ще не існує перекладу одного дуже важливого і цінного есе, «Як робити, те що любиш» Пола Грема. Цей твір перекладено на 12 мов і має дуже багато поширень. Положення виправлено – переклад нижче. Коротко розповімо чому це есе варто прочитати.

По-перше, його написала людина, яка багато досягла в своєму молодому віці. Англієць Пол Грем заснував ряд дуже успішних високотехнологічних компаній ще в 90-ті. Пізніше і зараз займається пошуком та допомогою в розвитку починаючим проектам – венчурним інвестуванням по всій планеті. Цікавою є його особистість ще й тому що він успішно поєднує точне і механічне з прекрасним. Це показує висока популярність у всьому світі його есе («Хакери і художники» та ін.) і його статус доктора філософії з комп’ютерних наук, здобутого в Гарварді та навчання мистецтву у Флоренції.

Впевнені, що це есе допоможе вам розібратись і знайти баланс між необхідністю робити щось заради грошей і бажанням все-таки робити те, що подобається саме вам. В будь-якому випадку, стаття цікава сама по собі тим, що надає погляд зі сторони на проблеми найманої праці, нормального життя найманого працівника, мотивації і можливості втілення своїх здібностей не на шкоду матеріальному стану.

Стаття Пола Грема під назвою «Як робити те, що любиш» (оригінал знаходиться тут). Приємного читання!

Примітка: В процесі перекладу, якось сам собою віднайшовся уривок давнього твору Сковороди. І як же він влучно підкреслює те, що хотів сказати Пол! Тому процитуємо його тут, нехай він допоможе вам налаштуватись і відчути зв’язок між давнім і сучасним, українським і далеким, але не чужим.

«Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіха, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця; утіху для серця матимете у спорідненій праці. Тим ся справа приємніша, чим спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало.

Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Ось де зала солодкого її бенкетування. Тут вона, наче хитра машина, що обертається на повний хід, тішиться і, обходячись лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми.»

— Григорій Сковорода

Як робити те, що любиш
Січень, 2006

Робити щось якісно можна тільки люблячи свою справу. Ця ідея не нова. Ми cпростили її до чотирьох слів: «Роби те, що любиш». Але недостатньо тільки розповісти людям про це. Робити те, що любиш складно.

Ідея в цілому не відповідає тому, що більшість з нас засвоїла в дитинстві. Коли я був дитиною, здавалося, що робота і розвага були протилежностями за своїми визначенням. Життя мало два стани: частину часу дорослі примушували вас робити якісь речі, і це називалося роботою; інший час ви могли робити те, що хотіли, і це називалося грою. Зрідка речі, які примушували робити дорослі, були цікавими, так само як іноді ігри – ні, наприклад, якщо ви падали і ранили себе. Але, виключаючи ці дещо незвичні випадки, робота більшою мірою характеризувалася як нудьга.

І це не здавалося випадковістю. Школа, як думалось в дитинстві, була нудною, бо вона готувала вас до дорослої роботи.

Світ у той час був розділений на дві групи: дорослих і дітей. Дорослі, як певна раса проклятих, працювали. Діти – ні, але вони ходили в школу, яка була вихолощеною версією роботи, і нібито готувала до справжньої праці вже в дорослому житті. Як би ми не любили школу, але дорослі стверджували, що доросла робота буде ще гіршою за навчання в школі, і те, що ми мали, було менш нестерпним.

Вчителі, здавалося б, абсолютно беззастережно вірили в те, що робота – це не розвага. Що не було сюрпризом: робота була нецікавою для більшості з них. Чому ми, школярі, повинні були запам’ятовувати столиці штатів замість гри в квача? З тієї ж причини, що вони, вчителі, наглядали за групою дітей замість того, щоб засмагати на пляжі. З цього народжується висновок: ви не можете просто так робити те, що бажаєте.

Я не кажу, що ми повинні дозволяти маленьким дітям робити все, що вони хочуть. Адже їм по життю доведеться займатися деякими справами (виробляти деякі речі, виконувати певну роботу). Але якщо ми змушуємо дітей робити щось нудне, буде мудро пояснювати їм, що рутина – це не визначальна властивість роботи, а справжня причина, чому вони працюють над нудними речами зараз, полягає в тому, що вони зможуть працювати над більш цікавими речами пізніше. [1]

Одного разу, коли мені було 9 чи 10 років, мій батько сказав мені, що я коли підросту, можу бути ким захочу до тих пір, поки мені це подобається. Я запам’ятав це абсолютно точно, тому що тоді це здавалося ненормальним. Це звучало так ніби він порадив мені користуватись сухою водою. Що б він тоді не мав на увазі, але я не сприймав про це буквально. Тоді я не думав, що робота дійсно може бути захопливою  як гра. Пройшли роки, перш ніж я зрозумів це.

Роботи

Під час навчання у ВНЗ, перспектива реальної роботи маячила на горизонті. Дорослі іноді приходили розповісти нам про свою роботу, або ми ходили спостерігати як вони працюють. Завжди передбачалось, що вони насолоджувалися тим, що робили. Озираючись назад, я думаю, що один з них дійсно отримував задоволення: пілот особистого реактивного літака. Але я не думаю, щоб воно було у менеджера банку.

Основним мотивом, чому, вони діяли, так ніби всім їм подобалася робота, було правило вище середнього класу (мається на увазі клас американського суспільства – прим. перекладу), яким належало керуватись. Згідно нього, сказати, що ви зневажаєте свою роботу, означає не тільки зашкодити кар’єрі, але і допустити публічну нетактовність.

Чому так звично прикидатися, наче вам подобається те, що ви робите? Перша фраза цього есе пояснює це. Якщо потрібно щось любити, щоб робити це добре, то виходить, що всі найбільш успішні люди будуть любите те, що роблять. Ось звідки походить традиція вище середнього класу. Подібно тому, як будинки по всій Америці заставленістільцями, які є нічим іншим, як імітацією n-ного ступеня стільців, придуманих 250 років тому для французьких королів (і про це не знають їх господарі), так і загальноприйняте відношення до роботи (про що не в курсів ті, хто його поділяє) є не що інше, як пародія n-ного ступеня на відношення до роботи людей, які зробили дійсно великі речі.

Знаєте яким є найлегший спосіб викликати образу? Коли діти досягають віку, коли потрібно задуматися про те, чим вони хочуть зайнятися, більшість з них начисто позбавлені уявлення про те, що потрібно любити свою роботу. Школа навчила їх розцінювати роботу як неприємний обов’язок. Вбачається, що наявність роботи ще більш обтяжлива ніж шкільні завдання. В той же час, дорослі (керовані згаданим вище правилом) стверджують, що їм подобається те, що вони роблять. І ви не можете засуджувати дітей за думки типу «Я не такий, як ці люди; я не підходжу для цього світу».

Насправді їм розповіли три брехні: речі, які вони вчилися сприймати за роботу в школі, не є справжньою роботою; доросла робота не є  (необов’язково є) гіршою, ніж шкільні завдання; і багато дорослих навколо них брешуть, коли говорять, що їм подобається те, що вони роблять.

Найбільш небезпечними брехунами можуть бути власні батьки дітей. Якщо ви виконуєте нудну роботу для того, щоб забезпечити високий стандарт життя сім’ї, як це роблять багато людей, ви ризикуєте заразити своїх дітей ідеєю, що вся робота є нудною. [2] Можливо, в цьому випадку для дітей було б краще, щоб батьки були більш егоїстичні, більше враховували свої інтереси. Батько, що показав приклад любові до своєї роботи, може допомогти своїм дітям більш, ніж дорогий будинок. [3]

Поки я був у виші, моє уявлення роботи не могло звільнитися від думки про необхідність заробітку собі на життя. Опісля більш важливим питанням стало не те, як заробити гроші, а над чим працювати в житті. В ідеалі ці завдання збігаються, але окремі крайні варіанти (наприклад, праця Ейнштейна у патентному бюро – «відомо, що геній, лауреат Нобелівської премії, А. Ейнштейн певний час працював на звичайній монотонній роботі клерка в патентному бюро» – прим. перекладача), довели, що вони не ідентичні.

Зараз визначення роботи для мене постало в тому, щоб здійснювати певний оригінальний внесок для світу, і не зморитись самому в процесі цього. Але, за звичкою багатьох років, моє уявлення про працю все ще включає велику кількість болю. Робота все ще вимагає дисципліни, тому що тільки серйозні проблеми створюють передумови для грандіозних результатів, і серйозні проблеми буквально не можуть бути веселими. Безсумнівно, хтось повинен примушувати себе працювати над ними.

Якщо ви вважаєте, що щось може завдати болю, то ви найменш схильні помічати, що робите це неправильно. Це підсумовуючи мій досвід випускника школи.

Межі

Наскільки ви плануєте любити те, що робите? За винятком випадку, коли ви вже знаєте відповідь, ви не уявляєте, коли припинити пошук відповіді на це питання. І якщо, подібно до більшості людей, ви недооцінюєте це завдання, то ви тяжієте до того, щоб зупинити пошук занадто рано. Ви зупинитесь роблячи щось вибране для вас вашими батьками, або через бажання заробляти гроші, або через престиж – або  просто за інерцією.

Ось верхня межа: робити те, що любиш, означає, що вам буде подобатися робити це тільки зараз, в першу чергу і ні в якому випадку – потім, іншим разом. Навіть у Ейнштейна, напевно, бували хвилини, коли він хотів випити чашечку кави, але він говорив собі, що повинен спочатку закінчити справу над якою працює зараз.

Мене дещо бентежило те, що я читав про людей, яким подобалося робити дещо настільки  сильно, що не було нічого іншого, чим вони воліли б зайнятися охочіше. Хоча, насправді, схоже немає такого виду роботи, що подобався б мені аж настільки. Розглянемо наступну ситуацію: якби я стояв перед вибором – (a) провести наступну годину в роботі над чим-небудь, або (b) бути телепортованим в Рим і витратити цю годину, блукаючи по місту, чи знайшовся б вид роботи, якому б я надав перевагу? Чесно кажучи, – ні.

Факт полягає в тому, що практично кожна людина в даний момент з більшою охотою плистиме просторами Карибського моря, або займатиметься сексом, або куштуватиме апетитну їжу, ніж буде працювати над серйозними проблемами. Правило роботи над тим, що любиш, передбачає деяку протяжність в часі. Воно не означає «робіть те, що зробить вас найбільш щасливими в цю секунду», але означає «робіть те, що зробить вас щасливими протягом тривалого періоду», такого як тиждень, або місяць.

Проте і непродуктивні задоволення зрештою набридають. Через деякий час ви втомитеся валятися на пляжі. Тому якщо ви хочете залишатися щасливими, вам доведеться все ж таки щось робити.

На нижній межі, потрібно любити свою роботу більше, ніж непродуктивне задоволення. Вам потрібно любити те, що ви робите достатньо, щоб для вас концепція «вільного часу» здавалася помилковою. Це не означає, що ви будете проводити весь свій час за роботою. Ви можете посилено працювати тільки до тих пір, поки не втомитеся і почнете тупити. Потім ви побажаєте зайнятися чимось іншим – можливо, навіть чимось безглуздим. Але ви не будете сприймати цей час як довгоочікувану винагороду, а час, витрачений вами на роботу, як біль, яку потрібно було терпіти, щоб заслужити потрібну винагороду.

Я вказав тут на нижню межу в практичних цілях. Якщо ваша робота не належить до тих речей, якими ви любите займатися, у вас будуть жахливі проблеми з прокрастинацією (відкладанням на невизначене «потім» – прим. перекладу). Вам доведеться силувати себе працювати, а коли це все-таки вдасться, результати праці будуть явно вкрай не якісними.

Я думаю, щоб бути щасливим, потрібно робити щось, від чого ви не тільки отримуєте задоволення, але й чим захоплюєтесь. Щоб потім, через певний час ви змогли вільно сказати – так, це було дуже здорово. І це не означає що для такого ефекту конче потрібно займатися чимось особливим чи екзотичним. Якщо ви вчитеся літати на дельтаплані, або швидко говорити іноземною мовою, цього буде достатньо, щоб сказати (принаймні через деякий час) – так, це дуже здорово. Ось звідси і постає завдання для першочергового вирішення – знайти для себе відповідь на запитання «якою повинна бути робота для мене, щоб потім я був задоволений тим часом, який витратив на неї?».

Єдина річ, яка трохи не відповідає згаданим ознакам – це читання книг. За винятком декількох книг в області математики і точних наук, не можливо перевірити, наскільки добре ви прочитали і зрозуміли книгу, саме тому лише читання книг не відчувається як робота. Ви повинні зробити щось на основі прочитаного, щоб відчути, що час на читання витрачено продуктивно.

Я думаю, що найкращому випробуванню навчив мене Джино Лі (Gino Lee, популярний музикант – прим. перекладу): намагайся робити речі, які змусять твоїх друзів говорити – ого! Але цей метод навряд чи буде працювати до тих пір, поки вам не стане 22, тому що до цього моменту більшість людей ще не створили достатньо зразків своєї діяльності щоб випробувати їх серед друзів (бо скоріш за все, вам просто ще не буде чого показати іншим – прим. перекладу) .

Сирени*
*міфічні істоти, які заманюють з вірного шляху і гублять моряків

Що ви точно не повинні робити, як я вважаю, так це турбуватися про думку кого-небудь поза межами кола ваших друзів. Ви не повинні турбуватися про престиж. Престиж – це думка іншої частини світу. Коли ви можете отримати думку людей, чиї погляди ви поважаєте, що додасть до цього врахування поглядів людей, яких ви навіть не знаєте? [4]

Легко давати настанови. Важко їм слідувати, особливо коли ви молоді. [5] Престиж – як потужний магніт, який спотворює ваші погляди на те, що вам подобається. Він спонукає працювати не над тим, що вам насправді подобається, а над тим, що б ви хотіли, щоб вам подобалося.

Ось що веде людей, які, наприклад, намагаються писати романи. Їм подобається читати романи. Вони знають, що люди, які їх складають, отримують нобелівські премії. Що може бути більш привабливим, думають вони, ніж бути романістом? Але недостатньо тільки того, що вам подобається ідея бути письменником; вам повинна подобатися справжня праця з написання романів, якщо ви бажаєте досягти успіху в цьому; вам має подобатися вигадування ретельно продуманих обманів.

Престиж – це відстала ідея. Якщо ви робите щось досить добре, ви створюєте престиж. Безліч речей, які ми зараз вважаємо престижними, були нічим на початку. Тут спадає на думку джаз (при своєму зародженні в США, це була виключно музика знедолених негрів, низів суспільства. Зараз, по багатьох роках свого становлення, це поширений музичний напрям, і вважається глибоко інтелектуальною музикою – прим. перекладу) – хоча для прикладу підійде будь-яка інша форма мистецтва. Тому робіть те, що вам подобається, і покиньте престиж на самого себе.

Престиж особливо небезпечний для ініціативних і амбіційних особистостей. Якщо ви хочете, щоб амбітні люди марнували свій час на якійсь доручення – підсадіть їх на гачок престижу. Ось рецепт, щоб змушувати людей проводити бесіди, писати передмови, працювати у комітетах, бути начальниками відділів і так далі. Хорошим правилом для кожного може стати просте уникання престижних завдань. Якби вся ця описана вище марудність не затягувала, її ніхто не зробив би престижною.

Схожим чином, якщо ви однаково сильно бажаєте робити дві речі, але одна з них більш престижна, вам, ймовірно, варто вибрати іншу. Ваші погляди на бажане, завжди злегка схильні до впливу престижу, тому якщо дві речі однаково подібні для вас, найімовірніше, що ви більш щиро захоплюєтеся менш престижною з них.

Інша впливова сила, що збиває людей з шляху, це гроші. Гроші самі по собі не так небезпечні. Але коли якась добре оплачувана діяльність при цьому пов’язана зі зневажливим ставленням (наприклад телемаркетинг, або проституція, або позови з приводу нанесення каліцтв), амбіційні люди не спокушаються на неї. Цей тип робіт виконується людьми, які «просто намагаються влаштувати життя» (моя порада: уникайте будь-яку сферу діяльності, учасники якої говорять це). Небезпека з’являється, коли гроші поєднуються з престижем: як в області корпоративного права, або медицині. Порівняно безпечна і успішна кар’єра з деяким гарантованим рівнем престижу занадто приваблива для тих юних душ, які не надто замислювалися про те, що їм дійсно подобається.

Перевіркою, чи люблять люди те, чим займаються, є наступний тест – чи будуть вони робити це без оплати, навіть коли їм доведеться працювати на іншій роботі, щоб заробити собі на життя. Скільки корпоративних юристів будуть виконувати поточну роботу, якщо їм доведеться займатися нею безкоштовно, у свій вільний час, і підробляти офіціантами, для того, щоб утримувати себе?

Цей тест особливо корисний при виборі між різними типами наукової роботи, тому що різні сфери цієї діяльності значно відрізняються в цьому відношенні. Більшість хороших математиків будуть займатися математикою, навіть не перебуваючи на посаді професора математики в якому-небудь науковому інституті чи викладацькій кафедрі, з іншого боку, доступність викладацької діяльності – це єдина рушійна сила для певної когорти людей: такі люди стануть викладачами англійської мови, тільки б не працювати в рекламних агентствах, і публікація ними своїх доповідей – це шлях, яким вони борються за цю роботу. Математика буде жити і без математичних кафедр, але саме ці кафедри – суть дисципліни «англійська мова», а робота з навчання англійської мови полягає в створенні тисяч нудних папірців про проблеми статі і самовизначення в романах Конрада. Ніхто не займається цим заради забави (тут Пол Грем надаєпосилання на результати пошуку в Гугл про проблеми статі в творах американського письменника Дж. Конрада. Результатів дуже багато, цим Пол спонукає читача задуматись яка реальність цінність всіх цих наукових блукань? – прим. перекладу).

Поради батьків у тому, що стосується грошей, часто помилкові. Схоже, можна з повною упевненістю сказати, що набагато більшою є кількість майбутніх випускників, які мріють писати романи, в той час як батьки (з фінансових мотивів) бачать їх докторами наук, аніж кількість тих, які хочуть бути докторами наук, і чиї батьки бажають їм долі романістів. Діти думають, що їхні батьки «приземлені». Не обов’язково. Всі батьки схиляються бути більш консервативними в тому, що стосується їхніх дітей, ніж стосовно себе. Це просто тому що як батьки, вони поділяють ризики дітей більше, ніж їхні нагороди. Якщо ваш восьмирічний син вирішує вилізти на високе дерево, або ваша дочка-підліток вирішує призначити побачення місцевому поганцю, ви ж не розділите їхнього захопливого збудження, але якщо син впаде, або дочка завагітніє, то саме ви, батько, будете мати справу з наслідками.

Дисципліна

Беручи до уваги стільки потужних сил, які збивають нас зі шляху, не дивно, що ми так важко знаходимо те, над чим нам подобається працювати. Більшість людей приречена. Все завдяки прийнятої ними в дитинстві аксіоми, що робота = біль. Майже всі, кому вдалося уникнути цього, розбиваються об рифи престижу або грошей. Скільки людей хоча б шукали щось, що вони люблять робити? Кілька сотень тисяч, можливо, – з мільярдів.

Важко знайти роботу, яку ти любиш; мабуть так і є, оскільки так мало намагаються це зробити. Тому не недооцінюйте це завдання. І не впадайте у відчай, якщо ви ще не досягли успіху. Насправді, якщо ви зізналися собі в своєму невдоволенні поточною роботою, ви вже на крок попереду інших людей, які не визнають цього. Якщо ви оточені колегами, які заявляють, що отримують задоволення від роботи, яку ви знаходите нікчемною, швидше за все вони брешуть і вам, і собі. Не обов’язково, але ймовірно.

І хоча виконання чудової роботи вимагає менше дисципліни, ніж думають люди – тому що Робота з великої літери захоплює так сильно, що вам не потрібно змушувати себе займатися нею – але сам пошук роботи, яку ви любите, зазвичай вимагає дисципліни. Деякі люди щасливі настільки, що вже в 12 знають, чого хочуть, і надалі тільки мчать до неї як потяг по коліям. Але це швидше виняток. Найчастіше кар’єра людей, що займаються великими справами, схожа на траєкторію м’ячика в настільному тенісі. Вони вступили до школи, щоб вивчити A, закінчили її і отримали роботу B, а потім стали відомі завдяки сторонньому заняттю C.

Іноді стрибок від одного виду роботи до іншого – це ознака енергії, а іноді – ознака ліні. Вилетіли ви, або відважно проклали новий шлях? Часто ви не можете сказати собі. Більшість людей, які пізніше будуть робити великі речі, відчувають спочатку розчарування, намагаючись знайти свою нішу.

Чи існує тест, який дозволить вам бути чесними з собою в цьому плані? Спробуйте робити роботу якісно, чим би ви не займалися, навіть якщо це вам не подобається. Тоді, якщо нічого не зміниться, ви хоча б будете знати, що не використовували невдоволеність роботою як виправдання своєї ліні. Можливо, що є більш важливим, у вас заведеться звичка робити все на совість.

Інший тест, який можна використовувати: завжди творити. Наприклад, чи будете ви продуктивні навіть маючи постійну роботу, яку ви не сприймаєте серйозно, тому що мрієте стати письменником? Чи пишете ви при цьому хоча б кілька сторінок белетристики, хай навіть і погано? До тих пір, поки ви творите, ви знаєте, що живете не тільки неясним баченням грандіозного роману, який плануєте написати за один день, ніби вкушений. Це бачення буде відчутно окреслено тим, що ви дійсно  пишете.

«Завжди творити» – також евристика (метод відкриття нового – прим. перекладу) для пошуку роботи, яку ви любите. Якщо ви примушуєте себе слідувати їй, вона автоматично штовхає вас від справ, які ви хочете продовжувати робити, у напрямку до тих занять, які вам дійсно подобаються. «Завжди творити» виявить справу вашого життя тим же способом, яким вода за допомогою гравітації знаходить дірку в даху будинку.

Звичайно, саме тільки пізнання того, що вам подобається робити, зовсім не означає, що ви почнете працювати над цим. Це інше питання. І якщо ви досить ініціативні, то вам доведеться тримати ці дві речі окремо: вам доведеться докладати свідомих зусиль, щоб охороняти ваші ідеї про те, що ви бажаєте, від зараження тим, що здається можливим. [6]

Досить важко зберігати ці ідеї роздільно, бо спостерігати прірву між ними болісно. Тому більшість людей занижують свої очікування. Наприклад, якщо ви запитаєте випадкових людей на вулиці, чи хочуть вони малювати так само, як Леонардо, ви дізнаєтесь, що більшість з них відповість щось на кшталт «Ох, я не вмію малювати». Це скоріше заява про наміри, ніж констатація факту; воно означає – я не намагаюся. Тому що в реальності, якщо взяти випадкову людину з вулиці, і змусити працювати над написанням картин так старанно, як він тільки може, протягом наступних двадцяти років, він досягне напрочуд багато чого. Але це вимагає великих внутрішніх зусиль; це означає дивитися поразці в очі щодня впродовж багатьох років. І для того, щоб оберегти самих себе від цих зрушень, люди кажуть «Я не можу».

Інший мотив, який часто доводиться чути, полягає в тому, що не кожен може робити роботу яку любить – хтось повинен займатися і неприємними речами. Дійсно? І як ви його примусите? У США (в принципі, в Україні теж – прим. перекладу) існує єдиний механізм для того, щоб змусити людей робити неприємні речі – це військовий призов. Єдине що залишається робити, це тільки заохочувати людей робити неприємну роботу грошима або престижем.

І якщо таки є щось, чим люди таки не хочуть займатися, то схоже що скоро суспільство зможе обійтися і без цього заняття. Саме це сталося з домашньою прислугою. Тисячоліттями це був типовий приклад роботи, «яку хтось повинен робити». Але вже в середині двадцятого століття прислуга практично зникла у розвинених країнах і багаті просто почали обходитися без неї.

Отже, хоча в даний час дійсно можуть бути речі, які хтось повинен робити, є хороша нагода заявити, що стосовно якоїсь конкретної роботи це твердження хибне. Більшість неприємних робіт буде або автоматизовано, або занедбане, якщо ніхто не захоче виконувати їх.

Два шляхи

У фрази «не всі можуть займатися роботою, яку люблять» є інше значення, теж вірне. Кожен повинен заробляти на життя, а отримувати плату за те, що ти любиш робити, важко. Та є два шляхи досягнення цього:
• природний шлях: у міру того, як ви набуваєте компетентності, поступово збільшувати частину роботи, яку любите, за рахунок тієї, яка вам не подобається.
• шлях двох робіт: працювати над речами, які вам не подобаються, для того, щоб заробити грошей для роботи над тим, що ви любите.

Природний шлях найбільш поширений. Ним непомітно ідуть усі, хто виконує свою роботу якісно. Юний архітектор береться за будь-яку роботу, яку може роздобути, але якщо у нього все виходить, він поступово опиниться в положенні, коли зможе вибирати між проектами. Недолік цього шляху в тому, що він повільний і невизначений. Навіть довічний контракт не є справжньою свободою.

Шлях двох робіт має кілька варіантів залежно від того, скільки часу ви витрачаєте на заробляння грошей за раз. Одна крайність – це «денна робота», де ви відпрацьовуєте певну кількість годин на одному місці для того, щоб заробити грошей, а у свій вільний час займаєтеся тим, що подобається. Інша крайність, коли ви працює над чимось, що дозволяє заробити достатню кількість грошей, щоб не довелося працювати заради них знову.

Шлях двох робіт менш поширений, ніж природний, тому що він вимагає добре обдуманого вибору. Він також є більш небезпечним. Життя стає все дорожчим в міру того, як ви дорослішаєте, тому легко втягнутися в заробітки на грошовій роботі на більший час, ніж ви припускали. Що є ще гіршою обставиною – все, над чим ви працюєте, буде змінювати вас. Якщо ви працюєте над нудними речами занадто довго, вони зіпсують ваші мізки. І найбільш оплачувані роботи, є найбільш небезпечними, бо вони вимагають від вас повної уваги.

Перевага шляху двох робіт полягає в тому, що він дозволяє вам перестрибнути через перешкоди. Можливості переходу між доступними роботами не є однаково доступні; між різними видами робіт існують перешкоди різної висоти. [7] Фокус зі збільшенням обсягу роботи, яка вам подобається, може відірвати вас від архітектури і привести до дизайну виробів, але, певно що не до занять музикою (через значний бар’єр переходу між ними, обумовлений суттєвими відмінностями цих типів робіт – прим. перекладу). Якщо ж ви можете заробляти гроші, виконуючи один вид робіт, а потім переключатися на інший, то ви маєте велику свободу вибору.

Який шлях вам слід вибрати? Це залежить від того, наскільки ви впевнені в тому, що хочете робити; наскільки добре ви зможете отримувати і виконувати запити на свою роботу; та ймовірності, що хтось буде платити (протягом вашого життя) за те, що ви хочете робити. Якщо ви впевнені в основній області своєї роботи, і хтось готовий платити вам, ймовірно, вам слід вибрати природний шлях. Але якщо ви не знаєте, над чим хочете працювати, або просто не любите дотримуватися порядку, ви можливо захочете обрати шлях двох робіт, якщо зможете понести подібний ризик.

Не вирішуйте занадто швидко. Діти, які рано знають, чого хочуть, вражають – здається ніби вони знають відповідь на якесь математичне питання перед всіх інших дітей. Вони знають відповідь, безумовно, але найчастіше вона помилкова.

Моя подруга, дуже успішний лікар, постійно скаржиться на свою роботу. Коли люди, що вступають до медичної школи, просять її поради, їй хочеться струснути їх і вигукнути «Не робіть цього!» (але вона ніколи цього не робить). Як вона опинилася в цій неприємній ситуації? В старших класах вона вже мріяла стати лікарем. Причому вона була настільки амбітна і рішуча, що подолала кожну перешкоду на шляху – включаючи, на жаль, і власну нелюбов до цієї роботи.

Тепер вона має життя, вибране для неї школяркою зі старших класів.

Коли ви молоді, ви схильні до відчуття, що володієте достатньою інформацією, щоб зробити будь-який вибір, коли в ньому з’являється необхідність. Але відносно роботи це, звичайно, не так. Коли ви вирішуєте, чим зайнятися, ви оперуєте сміховинно неповною інформацією. Навіть у виші ви ледь уявляєте, якими по своїй суті є різні типи робіт. У кращому випадку, ви можете побувати на кількох стажуваннях, але не всі місця роботи пропонують їх, а ті, які пропонують, дають уявлення про роботу не більше, ніж хлопець з м’ячем – про гру у футбол.

В проектуванні життя, як і в проектуванні більшості інших речей, ви отримаєте кращі результати, якщо дотримуватиметесь поміркованої позиції (дослівно Пол вжив вираз «якщо триматиметесь гнучкої середини» – прим. перекладу). Тому до тих пір, поки ви не впевнені абсолютно в тому, що хочете робити, кращим вибором буде той тип роботи, який може перетворитися або в природний шлях, або в шлях двох робіт. Ймовірно, багато в чому завдяки цьому, я вибрав комп’ютери. Відтак можна бути професором, або заробити багато грошей, або втілити свої знання в  численних видах інших робіт, пов’язаних з комп’ютерами.

Також мудро, особливо спочатку, шукати роботу, які дозволить здійснити безліч різних справ і речей, щоб швидше освоїти, що являють собою різні типи робіт. Навпаки, крайня версія шляху двох робіт небезпечна, тому що вона занадто мало вчить тому, що вам подобається. Якщо ви десять років працюєте брокером на біржі, думаючи, що ви вийдете на пенсію і будете писати романи, коли у вас буде достатньо грошей, що трапиться, коли ви покинете біржу і зрозумієте, що насправді вам зовсім не подобається писати романи?

Більшість людей скажуть, що впораються з цією проблемою. Мовляв, дайте мені мільйон доларів, а я вже вирішу, що з ним робити. Але це важче, ніж здається. Обмеження надають вашому життю форму. Приберіть їх, і більшість людей не будуть знати, що робити: подивіться, що сталося з тими, хто виграв у лотереї або успадкував багатство. Хоча кожен прагне фінансової захищеності, найщасливіші люди – не ті, які її досягли, але ті, яким подобається те, що вони роблять. Тому план, який обіцяє придбання свободи ціною знання, що власне з цією свободою робити, не такий гарний, як здається.

Який би шлях ви не вибрали, готуйтеся до боротьби. Пошук роботи, яку ви любите, дуже важкий. Більшість людей зазнають невдачі. Навіть якщо ви досягнете успіху, велика рідкість – мати свободу для роботи над тим, що вам подобається, до настання тридцяти або сорока років. Але якщо ви тримаєте мету в полі зору, найімовірніше ви досягнете її. Якщо ви знаєте, що можете любити роботу, ви вже на фінішній прямій, і якщо ви знаєте, яку саме роботу ви любите, ви вже практично досягли своєї мети.

Фото з firtka.if.ua

Примітки

[1] Зараз ми робимо протилежне: коли ми змушуємо дітей робити нудну роботу, таку як арифметичні вправи, то замість відвертого визнання, що це нудно, ми намагаємося замаскувати все поверхневими  декораціями щоб не говорити правду.

[2] Один батько розповів мені про пов’язаний феномен: він зрозумів, що приховує від своєї сім’ї наскільки любить свою роботу. Коли він хотів іти на роботу в суботу, йому було простіше сказати, що це тому, що він «повинен» з якоїсь причини, аніж зізнатися, що він вважає за краще працювати, а не залишитися вдома з родиною.

[3] Щось подібне трапляється з передмістями. Батьки переїжджають у передмістя, щоб виростити своїх дітей в безпечному оточенні, але передмістя такі сумні і штучні, що до часу, коли їм стає п’ятнадцять, діти переконані, що весь світ нудний (ви мабуть бачили в американських фільмах такі передмістя: купа однотипних, однакового кольору і планування будиночків з маленькими газончиками і подвір’ячками – прим. перекладу).

[4] Я не кажу, що друзі повинні бути єдиною аудиторією для вашої роботи. Чим більшій кількості людей ви можете допомогти, тим краще. Але друзі повинні бути вашим компасом.

[5] Дональд Холл (Donald Hall, американський письменник і літературний критик – прим. перекладу) сказав, що поети-початківці помиляються, коли стають одержимі опублікуванням своїх творів. Але ви можете собі тільки уявити, що означає для 24-річного публікація в The New Yorker (дуже популярний американський щотижневик з більш як мільйонним тиражем. Публікує розповіді, есе, гумор та поезію – прим. перекладу)?! Тепер для людей, яких він зустрічає на вечірках, він є справжнім поетом. Насправді, він не краще і не гірше, ніж був до публікації, але для недосвідченої публіки (його друзів), схвалення офіційного джерела змінює все. Так що це більш серйозна проблема, ніж Хол собі уявляє. Причина, по якій молоді так турбуються про престиж, полягає в тому, що люди, яких вони хочуть вразити є не дуже проникливі.

[6] Це видозмінена версія принципу, яка говорить, що ви повинні оберігати ваші переконання про те якими є речі від їх спотворення вашим уявленням про те, якими ви бажаєте бачити їх. Більшість людей дозволяють їм значною мірою змішуватися. Неминущий інтерес до релігії – найбільш видима ознака цього.

[7] Більш точна метафора – сказати, що графічно на діаграмі різні види робіт не надто добре з’єднані.

Спасибі Trevor Blackwell, Dan Friedman, Sarah Harlin, Jessica Livingston, Jackie McDonough, Robert Morris, Peter Norvig, David Sloo, і Aaron Swartz за читання чернеток цієї статті. – переклад статті Пола Грема “Як робити те, що любиш” (How to Do What You Love, Paul Graham)

Спасибі Тетяні Мартинюк за терпіння при читанні чернеток перекладу цієї чудової статті! – прим. перекладача.