Як Східна і Західна Європа міняються місцями, – міжнародний оглядач

Відомий американський політолог Фарід Закарія вісім років правління Обами придушував у собі бажання множити докази державного занепаду США, оскільки був зайнятий роз'ясненням правильної політики президента, до якої знаходив яскраві маркетингові ярлики на кшталт "м'якої сили", "керівництва поволі" і навіть "непомітної величі". Але ось прийшов Трамп, і стримуватися немає потреби - революційна теорія знову виплила на світ божий. Виявилося, що за півроку безглуздий дідуган Трамп повністю зруйнував будівлю тієї непомітної і непретензійної величі, яку так важко зводив Обама, пише міжнародний оглядач Юхим Фіштейн в колонці для "Крим.Реаліі".

Велич Америки до кінця другого терміну Обами була настільки непретензійною, що його вже впритул ніхто не помічав, і якби не Трамп, вона була б узагалі зведена до нуля. Вся історія була б вульгарним прикладом блиску й убогості люмпен-інтелігентів у дусі книги Пола Джонсона "Інтелектуали". Але в контексті нашого міркування цікавий інший аспект: кому, власне, за версією Закарії, передає Трамп перехідний червоний прапор керівництва цивілізованим світом? Відповідь на каверзне питання зрозуміле з назви його більш ранньої статті "Трамп готує передачу світового керівництва Китаю".

Іронія тут можлива, але недоречна. Зате доречна певна тривога: де в цій інтелектуальній конструкції Європа? Куди загубився Європейський союз, надпотужне утворення, один з найбільших сучасних цивілізаційних центрів, якщо не найбільший? Де той гігант, який, на думку німецького залізного канцлера Ангели Меркель, вже не може покладатися на агонізуючу Америку і готовий поодинці вирішувати важкі проблеми багатополярного світу? Згадати Старий Світ американському політологу просто не спадає на думку, бо Європа не грає в його міркуваннях ніякої ролі. Старий Світ для нього - це вже не історія, а тільки географія (...)

Але як могло статися, що континент, який тисячу років культурно запліднював решту світу, відразу випав з усіх футурологічних фантазій? Начебто є, чим пишатися: економічний потенціал, сукупна чисельність населення, організаційні форми, все на місці - але пишатися нікому давно не хочеться, розучилися відрізняти гордість від гордині. Приклад того, як правильно входити в штопор занепаду, можна спостерігати буквально в ці дні.

Перебуваючи у здоровому глузді і твердій пам'яті, важко пояснити намір Європейської комісії терміново піддати Польщу принизливим санкціям, одночасно ведучи судову тяжбу через квоти на біженців з іншими державами "Вишеградської четвірки". Важко уявити собі менш придатний момент для початку безнадійної процедури, кінцева мета якої - позбавити Польщу права голосу в колективних органах ЄС (...)

Навіть якщо поляків демонстративно відшмагають, міцність Євросоюзу це не посилить, а тільки послабить. Без Польщі Європа неповна. У Польщі може змінитися влада, але не зміниться населення. Прилюдне приниження зі смішного приводу тільки підштовхне євроскептичні настрої в одній з найуспішніших і перспективних регіональних держав.

Всі польські труднощі тимчасові і вирішувані, на відміну від невирішуваних труднощів Німеччини або Франції. І там, і тут демографічне виснаження поповнюється шляхом підселення чужинців, але формули впливу принципово відмінні: в Польщі чим більше приїжджих українців, білорусів і литовців - тим більше буде завтра поляків, у Німеччині чим більше новоселів з Близького Сходу - тим менше буде завтра німців.

Навіть формально важко уявити собі, як може виглядати перемога Брюсселя в цій суперечці. Перша ж спроба голосування може обернутися для Євросоюзу катастрофою.

Польща в суперечці представляє не тільки себе, але і все центрально-європейське посткомуністичне співтовариство. Сьогодні воно називається "Вишеградською четвіркою", а завтра воно може трансформуватися в проект "Тримор'я", що включає в себе 12, а то і 13 держав регіону. Багато з них вже десятиліття показують вищі економічні темпи, ніж середні по Єврозоні. За часткою ВВП на душу населення ці країни давно обійшли Португалію і Грецію. Неможливо уявити собі ситуацію, в якій їхні політики на очах у своїх виборців піднімуть руку за побиття норовливої Польщі. Прибалтійські держави можуть відчувати себе комфортно, тільки маючи за спиною сильного західного сусіда. При цьому для повної втрати обличчя досить одного-єдиного незгодного голосу, який наочно продемонструє неспроможність брюссельських претензій. І такий голос уже гарантований - Угорщина офіційно оголосила, що має намір голосувати проти.

Найімовірніше, ЄС зазвичай спустить суперечку на гальмах, нібито завалений діловодною плинністю. Завжди знаходяться актуальніші проблеми - наприклад, вибори в Італії або який-небудь референдум про незалежність Каталонії. Приблизно так само була заметена під килим доленосна реформа Євросоюзу, рік тому під свіжим враженням Брекзіту оголошена завданням щонайнайпершої важливості, але все ще так і не розпочата.

Сьогодні польські справи заважають брюссельським чиновникам серйозно задуматися над тим, як вибиратися з глухого кута. Життя без зрозумілого проекту майбутнього, без системного пофазового планування є надійна ознака соціальних конструктів періоду напіврозпаду.

Полеміка з цього приводу зазвичай рано чи пізно набуває схоластичного характеру. У хід йде козир, який не б'ється: старі члени ЄС мають рацію вже хоча б тому, що вони старі. У них сильний демократичний корінь, висока політична культура, хороші традиції старої закваски, громадські інститути вивірені і йдуть як швейцарський годинник. Нові члени - типові вискочки, вони ще однією ногою в комунізмі, їх ще шмагати і шмагати, щоб вийшло щось путнє. (...)

Поділ Європи на Західну і Східну ніколи не був географічним, але завжди тільки політичним. Цей винахід радянських часів ялтинського розливу, бездумно перейнятий деякими європейцями. "Західний" Відень, врешті-решт, розташований на схід від Праги. У цивілізаційному відношенні не було і немає ніякого Заходу від Берліна до каналу Ла-Манш, і ніякого Сходу від Відня до російських прикордонних шлагбаумів. Є євроатлантична цивілізація, яка розвивається гранично нерівномірно, черезсмужжям, і Британія, наприклад, не перестане до неї належати, навіть вийшовши з ЄС.

Громадські формації часом втрачають властивості і світоглядні принципи, закладені в їхній фундамент і в самоназву. У сучасній політології все, що ще не отримало наукового визначення, про всяк випадок забезпечується префіксом "пост": постіндустріальне суспільство або постмомернізм.

З тією ж натяжкою, з якою Фарід Закарія міркує про постамериканський світ, інші його колеги стверджують, що правильніше говорити про становлення "постзахідного світу". Суспільство, в якому основоположні цінності розмиті до невпізнання, в якому немає сильних істин, відстоювання яких заслуговує самопожертви.

Потуги путінського режиму на сурогатну імітацію "традиційних цінностей Заходу" навряд чи спроможні: це, як і раніше, потьомкінське село, де фасади свіжопофарбовані, а жити ніде - будинків за фасадами немає. На щастя, є ще європейський центр, колишній Схід, де до тих же цінностей ставляться поки ще серйозно, бо вони не встигли набриднути. Їх не хочеться здавати просто так. І з огляду на відсутність життєвої енергії та віри в свою правоту, Брюсселю буде зовсім не просто їх опір зломити.

Це був би аж ніяк не перший випадок в історії, коли Захід і Схід як цивілізаційні центри мінялися місцями. В античні часи жовту майку лідера по черзі носили то єгиптяни, то перси, то греки, то римляни. Рим переміг Грецію у військовому, але зазнав поразки в культурному плані. Коли патриціям стало ясно, що римська цивілізація остаточно занурюється в морок варварства, вони перенесли столицю імперії на схід, в Константинополь. Це разюче і як образ, і як історичний факт - другий Рим процвітав, коли першого вже не було.

Східна Римська імперія пережила Західну на тисячу років, підтримуючи дух античності і опираючись хамським звичаям раннього Середньовіччя. І хоча суперечки між латинськими і візантійськими богословами велися радше про чистоту віровчення, їх аргументація не відрізнялася принципово від сьогоднішніх менторських осудів Брюсселя. Папські прелати напирали головним чином на своє первородство і вторинність константинопольських священиків. Сьогодні ми б назвали це "демократичною незрілістю".

Вірно сказано: кого Господь хоче покарати, того спершу позбавляє розуму.

Стаття подана з незначними скороченнями.

Виділення в тексті мої, О.К.