Як «вибирали» першого «Президента» УРСР на Першій «сесії» «Верховної Ради» УРСР – Уроки історії

… Якось до мене підійшов головний редактор, схопив мою руку в свої дві, почав захоплено, при всіх співробітниках говорити:

— Вітаю вас з величезним довір'ям партії та уряду. Своєю зразковою працею ви заслужили на високу честь та пошану. Наша редакція пишається вами...!

Під час тиради редактора, я, грішним ділом, подумав, що мене, мабуть, нагородили орденом, або званням "героя совєтського Союзу", чи щось біля того. Аж ні! Головний редактор сповістив, що я призначений відповідальним співробітником редакційної комісії першої сесії Верховного Совєта УССР.

Як водиться в подібних випадках, подякував за одержання вельми важливого доручення й хотів далі продовжувати свою працю. Але редактор узяв мене під руку, завів до свого кабінету. Там сидів енкаведист. Він перевірив мій пашпорт та службове посвідчення. Потім дав кілька різнокольорових перепусток: одна на проїзд до площі, де відбуватиметься сесія, інша на вхід до середини приміщення, ще інша — до кабінетів редакційної комісії і т. д. Всю цю паку документів я мушу тримати при собі й подавати їх на вимогу численної контролі. Енкаведист сповістив також, що в моє розпорядження дається автомобіль.

 — Приступаєте до виконання своїх обов'язків зараз же, бо сьогодні починається сесія.

 — Чудово, — погоджуюся з ним. — Ось тільки під'їду додому, сповіщу дружині в чім справа та й негайно за працю.

 — Ні! — рішуче завважує енкаведист. — До кінця сесії до дому ви їздити не будете. З дружиною можете говорити тільки телефоном. Працювати, їсти спати повинні в приміщенні сесії.

Нічого не вдієш, доводиться з обов'язковою приємною усмішкою прийняти такі умови. На дворі вже чекав автомобіль. Двері машини розкрив шофер у сірому гумовому плащі й у малиновому кашкеті НКВД.

Площа довкола театру імени Франка в Києві та прилеглі до неї вулиці були оточені незліченою вартою енкаведистів. На кожному кроці перевіряють наші перепустки. Приватним мешканцям, що живуть у цьому районі видані теж поіменні папірці, з якими вони можуть тільки в певні години і то не більше ніж двічі на день, вийти зі свого будинку. В самому театрі, поки мене приставили до кімнат редакційної комісії, всі документи перевірили аж чотири рази.

Незадовго до початку засідання сесії, нас, ніби ненароком, відвідав якийсь енкаведистський генерал із двома ромбами на личках (петлицях). Він привітався, назвавши кожного з нас нашим власним прізвищем, але своє особисте згадати "забув".

Редакційна комісія виявилася "кухнею" при М.О. Бурмистенкові. Він головував на сесії. За його вказівками ми, ніби для кінокартини, писали українською й російською мовами справжні "сценарії" засідань сесії. Виготовляли не тільки промови та репліки депутатам, а ще зазначали, в яких саме місцях мають бути "гучні оплески", "сміх", чи щось подібне. Наші "сценарії" сягали аж до таких деталів:

"Голова: — Хто хоче взяти слово в обговоренні?

Голос з місця: — Прошу дати мені!

Голова: — Слово надається депутату від Сталінської області!, тов. Щербакову (останній згодом був секретарем московського комітету партії й ЦК ВКП(б) — автор). — В залі лунають бурхливі оплески".

Наші "драматичні твори" поступали до Бурмистенка. Він їх переглядав, а потім розучував з тими депутатами, кому належало в той або інший спосіб виступати по "ходу дії". Як правило, перед загальними засіданнями сесії попередньо скликалися наради партійної фракції Верховного Совєта, де домовлялися про цілковите виконання всього того, що передбачено "сценаріями". Отже, нічого несподіваного на сесії не могло виникнути. Так, що по суті, всі депутати Верховного Совєта були не державними діячами, як їх перед світом виставляє сталінська конституція, а тільки слухняними статистами в руках режисера, М.О. Бурмистенка. А він, з наказу партії, "червоне дишло" повертав з усієї сили.

Та найбільш цікавий момент надійшов тоді, коли довелося обирату голову президії Верховного Совєта, себто президента совєтської України. Ми, звичайно, за день раніше знали все, що має статися на сесії. Однак, у цьому питанні нас ніхто не інформував, отже, чергового "сценарія" ми не готували. Керівник редакційної комісії, головний редактор газети "Комуніст", Чеканюк, попросив Бурмистенка назвати прізвище майбутнього президента. Секретар ЦК щиро відповів:

— Я й сам не знаю. Його має назвати Москва.

Справа в тому, що тоді в Україні буквально не залишилося жадної провіреної совєтської особистости, яку б можна було виставити на цю показну посаду. Старі керівні кадри знищило НКВД, а нові ще не "підросли".

У день "виборів" президента засідання сесії з другої години дня перенесли на шосту. 3 приводу цього Бурмистенко повідомив редакційну комісію:

— Микита Сергійович (Хрущов — перший секретар ЦК КП(б)У — автор) по прямому дроту розмовляє із Сталіним. Радяться, кого треба поставити головою президії Верховного Совєта України.

Нарешті, десь близько сьомої години вечора засідання розпочалося. Текст обов’язкового "сценарія" до нього, після розмови із Сталіним, написали самі секретарі ЦК КП(б)У. Отже, хто зараз має стати президентом нашої республіки, напевно знали тільки три особи: Сталін, Хрущов та Бурмистенко. Це було єдине засідання сесії, на яке з непідробленою цікавістю йшли депутати й кореспонденти. Я чомусь трохи припізнився. В коридорі театру вже почув справжній шквал овацій та вигуків "слава!"

Прожогом влітаю до першої ж льожі. Бачу — всі стоять, аплодують, кричать. Ясна річ, уже названо ім'я нового "вождя". Хто ж він?

Найближче до мене з лівого боку стоїть віцепрезидент Української Академії Наук, член Виконкому Комінтерна, академік Шліхтер. Він теж перебуває в стані загального шалу, намагається всіх перекричати. Я ротом добираюся до його вуха й голосно, щоб він почув, питаю:

— Олександер Олександрович, кого обрали? Шліхтер перестає галасувати й поволі відповідає:

— Слово чести до пуття не розібрав чиє прізвище назвали; не то, якогось Корнійченка, не то Корнієвського. В усякому разі особа, досі зовсім невідома.

— Так чого ж ви аплодуєте? — нерозважно вирвався мій докір.

Шліхтер злякано глянув довкола, чи хто не почув; повернувся спиною до мене й ще несамовитіше, ніж до того, почав ляскати в долоні та вигукувати різні привітання. Я відразу збагнув небезпеку свого непродуманого завваження. Щоб його затушувати, миттю... приєднався до академіка.

Коли я зайшов до редакційних кімнат, туди вже набилося повно людей. Крім членів комісії зібралося й чимало депутатів. З'ясувалося, — майже ніхто не розчув нечітко вимовлене Бурмистенком прізвище нового президента, а перепитувати в "сценарії" не передбачалося. Знаючи, що в редакційній комісії воно найшвидше стане відомим, депутати зібралися сюди, щоб довідатися кого вони обрали і кого так палко вітали.

Трохи згодом нам принесли текст останнього виступу Бурмистенка. З нього ви вже дізналися, що головою президії Верховного Совєта УССР перша сесія парламенту "одноголосне, під бурхливі й довготривалі оплески та вигуки "слава!", обрала тов. Корнійця Леоніда Романовича".

А тільки кілька годин тому, до розмови Хрущова із Сталіним, Корнієць був заштатним партійним працівником десь на Дніпропетровщині. Його дійсно в широкому світі ніхто не знав. Для населення України ім'я нового президента абсолютно нічого не говорило. Але хто там, під "найдемократичнішим сонцем сталінської конституції" цікавиться думкою народу? Хто його спитає кого, або чого він хоче? З ним Сталін, партія та НКВД розмовляють тільки при допомозі "червоного дишла", яким догори дригом ставлять усі закони й насамперед сталінську конституцію. В даному випадку воно вивернуло на саму гору незнаного Корнійця. А захоче Сталін, то того Корнійця, ніби камінець у воду, кинуть на самісіньке дно. Там це не довго, бо там "демократія" в руках... одного диктатора. О, як влучно співають про долю людини в підпільній совєтській пісні:

ЦК шпурляє чоловіком,

ЦК зрадливе, як завжди...

Уривок із книги:  А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада