Жайворонок на асфальті

У мене перша зустріч із Леопольдом Івановичем була саме такою. Був промоклий осінній день, коли в напівпорожній тролейбус підсів сивуватий чоловік і, діставши сопілку, почав щось награвати. Це було настільки несподівано, що все раптом зникло: і дощ, і старий тролейбус, і невдоволені обличчя пасажирів – лишилася тільки мелодія, що будила в душі щось трепетне і щире. Вона жила своїм життям, однак обличчя в людей раптом осяяли усмішки і дощ за вікном наче потеплішав. І коли чоловік вийшов біля метро “Либідська” (тоді ще – “Площа Дзержинського”), тролейбус поїхав далі, порипуючи, але в цьому рипінні вчувалася мелодія сопілки.

Пізніше я зустріла цього химерника на одному з мітингів і з того часу завжди бачила його там, де нуртувало українське слово, де оживала наша душа. І він справді пробуджував у душах щось незриме, що протягом багатьох років не могла заглушити ні офіційна пропаганда, ні заклики до інтернаціоналізму, ні залякування та репресії. Після тих пісень раби ставали людьми, згадували “хто ми, що ми і чиї ми діти”. Власне, внесок Ященка у становлення нашої державності на початку 90-х важко переоцінити. Хтось жартома назвав Леопольда Івановича “пересувним центром української пісні”.

Здавалося б, звідки в людини, яка народилася і виросла на київських асфальтах, така тяга до народної пісні. Певне – від Бога. Він закінчив музичне училище ім..Глієра, історико-теоретичний факультет Київської консерваторії, аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.Рильського. Свого часу захистив кандидатську дисертацію на тему “Українське багатоголосся”, упорядкував кілька пісенних збірників фольклору.

А потім був 1968 рік, коли Леопольд Ященко разом з дружиною Лідією Орел та іншими сміливцями (всього їх було 139) підписали лист-протест до ЦК КПРС та ЦК КПУ з приводу політичних репресій та переслідувань інтелігенції. Як результат – звільнення з роботи в Інституті. І тоді виникає ідея відродити народну пісню в столиці. Перше співоче поле утворилося на Печерську біля садиби Івана Гончара навесні 1969 року, де й почалося розучування та відновлення практично з нуля давніх обрядів, щедрівок, колядок. Саме так починався “Гомін”, через який пройшли й Ніна Матвієнко, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Марія Приймаченко і ще багато-багато інших. відомих і невідомих людей.

Стараннями Ященка, поступово “загомонів” весь Київ, а за ним й Україна. Вони з’являлися “незванними гостями” на різних “офіційних заходах” . Організатори, дивлячись на вишиті сорочки, сприймали їх за артистів художньої самодіяльності, що було звичним атрибутом таких акцій. Приходили до тями пізніше, коли хор починав співати “незатверджених” Шевченка, народні пісні, козацькі думи. А після виступу 22 травня 1971 року біля пам’ятника Шевченку хор та його керівник набув статусу персони нон-грата. Ященка виключили зі Спілки композиторів, з видавництва “Музична Україна” вилучили всі рукописи, рекомендовані до друку. Почалися виклики на допити в КДБ, обшуки вдома. Завершилося все затриманням на три доби в камері попереднього слідства. Коли Лідія Орел нарешті розшукала чоловіка і добилася побачення, перші слова, які почула, були: “Лідочко, ти не прихопила часом нотного паперу?”.

Незважаючи на заборони й переслідування, коли з’явилася найменша можливість, Ященко знову відродив хор. Збиралися, де могли: в Гідропарку, кочували по актових залах підприємств і будинків культури, площах, мітингах, зібраннях, несли пісню в народ, а народ наближали до пісні.
Після проголошення незалежності ситуація змінилася: Леопольда Ященка поновили в Спілці композиторів України, він став лауреатом Шевченківської премії, припинилися переслідування хористів. Однак і понині, незважаючи на те, що дванадцятий рік живемо начебто в незалежній державі, у “Гомону” немає власної репетиційної бази, та й решта проблем вирішується за принципом “порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих”. Зараз “Гомін” прихистила Києво-Могилянська Академія, а от недільні народні співки проходять просто неба під аркою Дружби народів. Але то дрібниці – говорить Ященко. Головне – люди приходять, співають, горнуться до пісні, а тоді несуть далі в серцях її світлий вогник. А якщо так – не вмирає душа наша, не вмирає воля.

Іноді диву даєшся: звідки черпає він енергію, сили, терпіння за будь-якої ситуації йти до людей і співати! А він просто не може інакше. І де б не був Ященко, скрізь поряд з ним вона – українська пісня, якій він жодного разу не зрадив.

Своє 75-річчя Леопольд Іванович відзначив теж на сцені. Концерт, організований Всеукраїнським товариством “Просвіта” й Українською народною партією мав назву “Лицар української пісні”, хоча, як правильно зазначили на вечорі, точніше було б сказати “лицар українського духу”. Спробували обійтися без зайвого офіціозу, хоча черга тих, хто хотів привітати ювіляра і сказати йому все, що переповнювало серце, була величезною. Вітали від партій, товариств, творчих спілок, вітали хори, вітали ті, хто стояв біля витоків боротьби за незалежність і для кого Леопольд Ященко з його сопілочкою став хрещеним батьком політичної кар’єри. Були і представники Міністерства культури та столичної мерії, правда, далеко не перші особи. Дарували пам’ятні адреси, годинники, сувеніри, козацтво вручило Бронзовий Козацький хрест ІІІ ступеня. А народ вимагав від влади покращення житлових умов. Правда, Леопольд Іванович заспокоїв присутніх: нову квартиру йому пообіцяли найближчим часом, навіть адресу вже знає, от тільки номера квартири ще нема – спочатку пообіцяли більшу. А потім подумали, що може й менша підійде....

Так він і простояв цілий вечір на сцені, усміхався козакувато і все чекав хвилинки, щоб дати знак хору і знову полинути на хвилях пісні до одному йому відомих Небес. При чому, диригувати доводилося на два боки: раз-по-раз зала підхоплювала ту чи іншу пісню і тоді Ященко повертався до зали, щоб підтримати цей зведений хор. І в ту мить його очі світилися непідробним щастям.

До кінця вечора сцена Будинку офіцерів була вкрита квітами. Не було тут лишень традиційних корзин від Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, як це буває на пафосних концертах новоспечених Героїв України чи Росії. Зрештою, вони таки були б зайвими на цьому щирому святі української душі.