«Зрештою, це ж Європейський Союз»

Переклав Олег Гринчук

Через колії, що пролягають із Сербії в Угорщину, тягнуться тисячі людей. Тільки за один день[1] їх пройшло понад три тисячі. Біженці без проблем оминають загородження. На коліях їх іще не поставили, проте кілька днів тому припинили залізничне сполучення. Деякі біженці йшли сюди тижнями. І хоча вони часто голодні й майже завжди змучені, на знак вітання вони махають руками. Дехто усміхається, а якщо хтось хоча б трохи знає англійську, то вітається й охоче розповідає про свою мандрівку. Вони готові до всього, бо найстрашніше вже позаду.

Час від часу поблизу переходу зупиняється поліцейський патруль. Біженці недовірливо дивляться, декотрі зупиняються. Вони не знають, що робити. Однак патруль за хвилину від’їжджає. Коли біженці бачать, що їм уже нічого не загрожує, — ідуть далі. Приходять на площу, де волонтери надають їм допомогу: воду, їжу, теплий одяг. При дорозі недалеко від німецьких анархістів стоять намети «Карітасу». В іншому місці допомогу надає, між іншим, угорська мусульманська спільнота. «Ми беремо до уваги їхню релігію, бо не всі розуміють, що можуть їсти мусульмани», — каже угорський волонтер Золтан і обурено додає: «Ми мусимо все робити самі, держава взагалі не допомагає».

Однак це тільки перехідний пункт. Пізніше поліція забирає біженців до таборів. Не до того табору, що в Рьоске при угорсько-сербському кордоні — у ньому вже давно немає місця, а до тих, що розташовані в глибині Угорщини. Проте біженці не знають, яка доля їх там чекає, і саме тому деякі з них пробираються через поля. Видно протоптані шляхи між висушеними соняшниками і кукурудзою, між якими часто зникають групи з кількох людей.

На чесне слово до Австрії

До того, як поліція знайшла перекладача з арабської, його роль виконував Джасер — один із сотні тих, хто втік із обозу в Рьоске. Проте далеко вони не відійшли: їх затримали затримали через декілька сотень метрів і наказали сісти на землю. Кільканадцять поліцейських у повному спорядженні пильнують, аби ніхто не розбігся.

Джасер мешкав у Дамаску. Каже, що «там дуже небезпечно, весь час ідуть бойові дії». Тому вони разом із дружиною і трьома доньками вирішили втекти. Типовий шлях: Туреччина — Греція — Македонія — Сербія — Угорщина. «Найгірше було в Македонії, там поліція дуже брутальна. Найспокійніше в Сербії, там ми себе не почували в небезпеці», — розповідає Джасер. Я багато разів чув нарікання на македонську поліцію. «Macedonia no!» — намагається пояснити мені англійською чоловік із Афганістану й опускає палець донизу. Він показує покалічену в багатьох місцях ногу і рукою виконує рух, який вказує, що його били палицями.

Джасер отримав слово від поліцейського, що їх вивезуть не до табору, а до кордону з Австрією. Це єдина обіцянка, яку йому дали. Групу біженців це не переконало, адже після всіх переходів важко довіряти поліції. Тим більше — як я дізнаюся пізніше — всім іншим іммігрантам сказали, що вони потраплять до табору. Наступного дня Джасер знайшов мене у Фейсбуці і написав, що все гаразд і що незабаром він разом зі своєю сім’єю закінчить подорож: він доїхав до Австрії і скоро буде у Відні.

«Я не хочу жити в Ісламській Державі»

Одна з груп біженців зробила собі перерву по дорозі до Сегеда, звідки має намір дістатися потягом до Будапешта, а звідти далі, на північний захід. З ближнього дому до них виходять дві жінки: одна роздає воду у пляшках, а інша грушки. Жінки усміхаються, а біженці дякують. Воду просить сирієць Мустафа, йому не більш ніж тридцять років: «Це не для мене, а для моєї дитини. Нічого, крім води, нам не потрібно». Мустафа вивчав культурознавство: «Я не маю нічого проти ісламу, за умови, що він не є радикальним. Я не хочу жити в Ісламській Державі». Побоюючись за власне життя, він вирішив звідти втекти.

Однак, коли поглянути на вирази облич водіїв, що проїжджають повз, здається, що не всі вони поділяють настрої жінок, які приносили воду і фрукти. З-за вікон раз за разом з’являються обличчя і одразу зникають. На гримасах, однак, усе й закінчується. Проте тут важко працюють над ставленням угорців до всього, що відбувається. Недавно з’явилися фінансовані урядом плакати в трьох варіантах: «Якщо ви приїжджаєте в Угорщину, не забирайте в угорців роботу», «Якщо ви приїжджаєте в Угорщину, шануйте наші закони», «Якщо ви приїжджаєте в Угорщину, шануйте нашу культуру». Досить зрозуміло, що іммігранти не є цільовою аудиторією цих плакатів. Адже все це написано угорською.

Просто асоціації

У центрі міста в ресторації увімкнений телевізор, по якому транслюється державне телебачення М1. Приглушений звук, однак картинка досить зрозуміла. В першому матеріалі поліція роздає допомогу біженцям — сотні літрів води, безліч їжі, а також надає медичну допомогу. У другому матеріалі представлено прем’єра Віктора Орбана: німий силует з’являється позмінно з біржами, цінними паперами і просторими залами. Третій матеріал — це звіт із демонстрації ультраправої партії «Йоббік»: декілька прапорів, а навколо зо тридцять людей. Матеріал під номером чотири присвячено Ісламській Державі: стріляють, вбивають, нищать — якщо коротко, то вони є небезпечними і краще не мати з ними справи. Далі знову про біженців, цього разу вже з Греції: сутички, злість, побиті люди, хаос. Не так, як в Угорщині, де роздають їжу і воду. Тут все під контролем. Підсумок: навіть чотири тисячі бойовиків Ісламської Держави могли зайти на територію Європейського Союзу. Часто трапляється цитування фрагментів статті з правого британського таблоїда Sunday Express, у якій і були наведені ці дані. Джерело цитування є сумнівним, але кого це хвилює.

Біженець із НАТО

Джавед працював зі шведським контингентом у рамках НАТО в Афганістані — з 2011 до 2015 року був їхнім перекладачем. Він підтверджує це своїм знанням англійської мови. До цього часу я ще не зустрічав тут нікого, хто б так добре володів англійською.

Коли ситуація погіршилася, Джавед вирішив покинути Афганістан: «Вони знають, на кого я працював, а це означає, що в небезпеці я і моя сім’я. Там неможливо було далі жити». Він стверджує, що в Афганістані ростуть впливи фундаменталістських груп, в тому числі й Ісламської Держави.

Джавед втік із братом, його дружиною і сестрою. На вигляд йому близько тридцяти. Минув місяць, відколи вони вирушили з дому. Прямують до Швеції: «Я знаю, там багато людей, отже, буде легше знайти роботу», — розповідає Джавед.

«Після Угорщини я очікував чогось кращого. Врешті-решт, це ж  Європейський Союз», — продовжує Джавед, маючи на увазі умови, з якими стикаються біженці. Вранці він перейшов кордон: як і більшість, ішов по коліях. Його застала витоптана земля між полями кукурудзи. Тепер він може розраховувати тільки на допомогу волонтерів. Коли я зустрів його ввечері, тут вже було близько тисячі людей. Деякі розпалювали вогнища і обкутувалися ковдрами, бо температура вночі щоразу нижча — зараз становить близько десяти градусів.  

Встигнути на автобус

Коли я розмовляю з Джаведом, під’їжджає автобус. Плач, сльози, тиснява — так реагує натовп. Поліція оточує автобус, щоб контролювати, хто до нього входить. Хтось перевертається, мліє, знову плаче. Чиїсь близькі вже зайшли в автобус, а він і далі перебуває назовні, пробує пояснити, що там є його сім’я, але не знаходить спільної мови з поліцією. Вони думають, що він хоче спритно впхнутися в автобус. Він довго пояснює поліції, що насправді відбувається.

Поліцейський перекладач коротко стверджує: «Це брехун». Паніка зростає, бо ніхто не знає, чи всі їдуть до того самого табору, чи, можливо, попадуть до різних таборів і будуть розділені.

Нарешті нещасливцеві вдається прорватися: родина слідкує за ним крізь вікно, махають йому руками, і поліція таки пропускає його.

Впродовж ночі приїздять наступні автобуси, і табір повільно пустіє. Однак на ранок наповнюється знову. Натовпи, які щойно пройшли крізь дірявий кордон, будуть чекати на наступні автобуси, поліція їх знову оточить і повільно впускатиме. За той час прийдуть наступні. І так повторюється без кінця.

Примітки:

[1] 09 вересня 2015 року.