Аудіоверсію статті можна прослухати на Ютуб.

Після зростання популярності в Німеччині Адольфа Гітлера, партія якого носила назву «Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини – НСРПН» (нім. Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP), а політична доктрина – національний соціалізм, Сталін почав відчувати великий дискомфорт. Адже він був главою партії, яка раніше називалася «Російська соціал-демократична робітнича партія більшовиків (РСДРПб), і ця партія заявляла, що вона вирішила національне питання. Всім була очевидна підозріла схожість у назві партій і в тому, що за цим стояло. Ключовими словами в назвах партій, що відбивають її тип і переважний електорат, в інтересах якого діє партія, були слова: соціалістична і робітнича. Ситуація була потенційно скандальна.

У відповідь на історичний виклик, у кінці 1920-х років Сталін швидко розробив доктрину «соціал-фашизму» і зробив її обов'язковою для всіх своїх прихильників. Відповідно до цієї доктрини, всі вороги комуністів оголошувалися «соціал-фашистами» за визначенням або їх прислужниками.

Сталін ультимативно і обов'язково для своїх прихильників увів в міжнародний обіг тактику проголошувати без пояснень причин усі чужі йому ідеї та рухи – фашистськими.

Так, сили, лояльні СРСР, іменувалися «соціалістами» або «прогресистами», а всі, що відхилялися від курсу Москви, – «фашистами».

Наказом Сталіна було встановлено, що Гітлер не націонал-соціаліст, а фашист; Німеччина – це фашистська країна, політичний режим там не націонал-соціалізм, а фашизм, і партія фашиста Гітлера – фашистська. Було заборонено приводити повну назву партії Гітлера і назву його ідеології – націонал-соціалізм. Можна було використовувати терміни «наці» і «нацизм».

Згадки про політичний режим Італії в пресі були зведені до мінімуму, для характеристики внутрішнього стану обмежувалися загальною назвою «італійський фашизм».

Природно, що слідом за Сталіним, цю «моду» взяли на озброєння всі ліві та лівацькі сили, включаючи ліве крило лібералів.

Показово, що ліберали в США продовжували вельми позитивно ставитися до фашизму аж до початку Другої світової війни.

Протиприродно, що публіцисти, які взяли колись на озброєння цю моду, так досі не можуть зупинитися. Сталіна давно нема, його навіть винесли з Мавзолею, а його концепція, що будь-який противник – «соціал-фашист», жива і процвітає; що уроки Сталіна, вбиті в голови їх предків, досі не вивітрилися, а їм самим ліньки вчитися й думати. Ця стаття покликана дати їм політмінімум, щоб надалі вони не повторювали своїх помилок, які з цього моменту будуть виглядати інакше. Перш ніж обзивати людину «фашистом», подумайте про те, що ви хочете сказати.

Якщо ви не послідовник Сталіна, пам'ятайте, що слово «фашист» – це не лайка, а визначення політичної позиції людини, яка є прихильником фашистської ідеології і програми. Сенс її, зокрема, у створенні централізованої держави з сильною соціальною складовою і контролем профспілок за всім промисловим виробництвом через участь їх представників у виробничих радах.

Кирило Богданович. Історик. Публіцист.

Джерело: сайт isradem.com (Ізраїль)